Юрій Мосенкіс
У І тис. н. е. джерел відомостей про мовну історію України значно більше порівняно з І тис. до н. е. Поряд із текстами грецьких (античних і візантійських) авторів, це готські, скандинавські та інші документи, зокрема, назви слов’янських племен та імена слов’ян у чужомовних документах. Значну історико-лінгвістичну інформацію (яка, втім, важко піддається датуванню) може дати інтерпретація власних назв України — територіальних найменувань (топонімів), імен людей (антропонімів), імен релігійної сфери (теонімів). Іще одне джерело мовної інформації — так звані субстрати (з латинської субстрат буквально означає «підшар»), тобто залишки попередніх зниклих мов. Як у власних назвах на території України, так і у праслов’янській мові (частиною ареалу поширення якої була територія сучасної України), а відтак і в українській можна виділити субстратні елементи, серед яких найбільш надійними є іранські, менш аргументовані кавказькі. Обидва ці мовні компоненти могли виявлятися на українській території впродовж тривалого періоду. У випадку іранськомовного шару — від кінця IV тис. до н. е. (середньодніпровська культура, вірогідно, протоіндоіранська за мовою) до середньовічних аланів. Кавказькомовний шар України може бути датований часом від неоліту до Київської Русі. Етнолінгвістичним концепціям української праісторії дуже бракує професійних комплексних кавказознавчих досліджень, без яких цілісну картину давнього мовного розвитку України важко уявити.
Питання про наявність у Київській Русі дохристиянської писемності залишається дискусійним, основний масив писемних текстів з’являється після запровадження християнства. Є всі підстави гадати, що історичну інформацію в попередні періоди передавали усно. Не тільки билини Київської Русі містять значний шар історичних свідчень, а й літописні тексти (у їх світській частині) піддаються реконструкції як усні історичні пісні. Згадаємо, наприклад, літописне повідомлення про поховання князя Ігоря («Старого», чоловіка княгині Ольги) — не тільки ритмічний, а й віршований і навіть римований текст:
И погребенъ бысть Игóрь (в імені наголос на о!),
Єсть и могыла єго
У (Ис)Коростеня города
Въ деревѣхъ и до сего дни.
Усне передання сакральних (зокрема й історико-епічних) текстів — типова індоєвропейська традиція, широко відома у германців (пісні збереглися), кельтів (відомі тільки зі згадок), індусів, іранців та ін.
Розглянемо мови, що звучали на території України у І тис. н. е., детальніше.
Готська мова (поряд із бургуннською та вандальською, також нині не вживаними) належить до східногерманської підгрупи мов, тоді як сучасні германські мови об’єднані у дві інші підгрупи — західногерманську (англійська, німецька, нідерландська, африкаанс, їдиш) та північногерманську або скандинавську (данська, фарерська, шведська, норвезька).
Готську мову записували спочатку рунічними знаками, а згодом спеціальною абеткою, створеною на основі грецьких і латинських літер єпископом Вульфілою, що переклав Біблію готською мовою. Цей переклад — найважливіша пам’ятка готської мови.
Слов’яни запозичили від готів цілу низку важливих у культурному плані слів, серед яких буква, котел, купити, меч, хлів, художник, що свідчить про сфери взаємодії двох етносів. За деякими припущеннями, до запозичень із готської мови належить навіть праслов’янське слово хліб.
Близько спорідненими з готською були такі мови, як вандальська і бургундська, однак вони відомі тільки за малою кількістю залишків.
Кримсько-готська мова, як припускають, функціонувала аж до XVIII століття, однак її природа та умови існування залишаються дискусійними. Писемно засвідчені окремі кримсько-готські слова, що мають паралелі не тільки з мовою готської Біблії (див. вище), а й із західногерманськими мовами, а мова кримсько-готської пісні взагалі не належить до германських (!). Можливо, кримсько-готська мова була окремою гілкою східногерманських мов, а не безпосереднім продовженням готської, або навіть однією із західногерманських мов — можливо, близько спорідненою з нідерландською.
У 2015 р. два кримські написи, знайдені раніше в Мангупі, були дешифровані як готські — їхня мова тотожна з мовою готської Біблії. Однак серед місцевих назв Криму знайти ті, що можуть бути беззаперечно визнані за готські, досі не вдалося.
Гунни. Мова гуннів (за іншою правописною традицією гуннів) залишається значною мірою загадковою. Європейські гунни походять від центральноазійського племені хунну, чия мова, за найпоширенішими версіями, могла належати до тюркських або монгольських. Однак поряд із тим наявні й альтернативні версії. Перша — про належність мови хунну до родини єнісейських мов, назва якої походить від імені річки Єнісей. Найвідомішою мовою цієї родини є кетська (це ж найменування — у назвах річки Кета і риби кета). Ці мови споріднені водночас із північнокавказькими, китайсько-тибетськими та мовами американських індіанців. Друга версія — про іранську природу мови хунну, зокрема, її зв’язок із мовою саків. Наявні поодинокі згадки про існування письма хунну, існують спроби інтерпретації окремих написів на посуді (виконаних согдійським письмом) як гуннських.
Подібні припущення існують і щодо мови європейських гуннів. Найпопулярнішою є думка про її належність до тюркської групи, а саме до її булгарської підгрупи — разом із чуваською, хозарською, аварською (ідеться про давніх, згаданих у Київському літописі обрів, а не про сучасних аварів Дагестану). Серед названих мов живою є тільки чуваська. Відомі нині імена гуннів у своїй більшості можуть бути інтерпретовані на основі тюркських мов. Однак деякі дослідники вважали гуннську мову монгольською або тунгусо-маньчжурською.
Збереглися три слова з мови гуннів — медос «хмільний напій із меду», камос «напій із ячменю» та страва «їжа». Перше слово вважають або слов’янським, або готським. Це той мед, який пили й у Київській Русі. Друге слово — явно не кумис, як припускали деякі дослідники (кумис роблять із молока, а не з ячменю!), а квас — грецькі автори іноді передавали з неясних поки що причин слов’янський звук в грецьким м (так, візантійський імператор середини Х ст. Константин Багрянородний згадує Новгород у формі Немогардас). Страва — типово слов’янське слово, що існує в українській і в деяких сусідніх слов’янських мовах. Деякі ентузіасти роблять із аналізу цих слів висновок про те, що гунни були слов’янами, а дехто навіть ототожнює гуннського вождя Аттилу із легендарним засновником Києва Києм! Такі припущення слід уважати надто сміливими. Найімовірніше, йдеться про входження до складу гуннів слов’янського етнічного і мовного компоненту — можливо, він був навіть доволі значним. І це природно — Гуннська імперія була багатомовною. У складі цієї держави власне гуннська мова (хоч би якою б вона була) тісно взаємодіяла з готською, слов’янськими (тоді ще праслов’янською), сармато-аланськими мовами.
Мовною загадкою є й ім’я найвідомішого гуннського вождя Аттили. Згідно з однією версією, воно є готським і означає «татусь». Згідно з другою — у цьому імені міститься слово «батько», але не германське, а тюркське. За третім припущенням, це ім’я пов’язане з тюркською назвою Волги Ітіль, отже, Аттила — це «людина з Волги».
Оскільки гунни ввійшли до складу угорців, то й мовний вплив перших на других міг бути помітним.
Протоболгарська мова була в ужитку в того племені, яке, прийшовши в VII ст н. е. з Волги через територію України до Болгарії і змішавшись із тамтешніми південними слов’янами, утворило Болгарську державу. Однак панівна верхівка, нечисельна порівняно з основним населенням, швидко перейшла на мову останнього й тому залишила зовсім небагато тюркських елементів (які не треба плутати з численними турецькими елементами болгарської мови, що залишилися від часів пізнішого турецького поневолення). Близько десяти протоболгарських слів залишилися у старослов’янській мові, про яку йдеться нижче. Дуже подібним є процес розчинення скандинавської мови окремих князів Кивської Русі в мовній масі основного населення держави.
Мовознавці вважають, що протоболгарська мова разом із деякими близькоспорідненими (як-от чуваська) належить до булгарської підгрупи тюркських мов.
Угорська мова . Носії угорської мови прийшли на територію сучасної Угорщини на рубежі ІХ і Х століть з Волги через територію Київської Русі. Про давні угорсько-слов’янські мовні контакти свідчить те, що серед численних угорських слів слов’янського походження є окремі праслов’янські, тобто запозичені не пізніше V ст. н. е.
Аварська мова. Мова аварів (не плутати з аварцями Дагестану, які говорять однією з північнокавказьких — дагестанських — мов), яких у Київській Русі називали обрами, залишається предметом дискусії. Було висловлено кілька припущень. Згідно з однією версією, мова цього племені належала до тюркської групи й була близькою до сучасної чуваської (булгарська підгрупа). Згідно з другою — це могла бути одна з монгольських мов — можливо, та, з якої прийшли слова корогва «знамено» та теліга «віз». За третьою гіпотезою, це була одна з тунгусо-маньчжурських мов, і саме такою мовою читають відомий (як припускають, аварський) напис грецькими літерами на посудині, знайденій у скарбі з поселення Надь-Сент-Міклош (Румунія, поблизу кордону з Угорщиною). Інші аварські написи, створені тюркськими рунами, не мають загальновизнаного прочитання. Той факт, що аварська верхівка була значно більш монголоїдною порівняно з рядовими членами племені, може свідчити про багатомовність цього етнічного об’єднання (порівняймо гуннів і хозарів).
Хозарська (хазарська) мова, згідно із загальноприйнятою думкою, належала до групи тюркських мов. Хозари — самоназва дискусійного походження. Цікавим у мовному плані є давнє припущення про те, що хозари — нащадки акацирів (кочового племені, відомого в ІІІ–IV ст. до н. е. від Дніпра до Балтії та Волги), що також походили від гуннів. Є гіпотези про спорідненість хозарів із іншими тюркськими племенами, зокрема, уйгурами.
Хозарську мову уналежнюють до тюркських, гіпотетично пов’язуючи її з булгарською групою останніх. Серед сучасних тюркських мов найближчою до хозарської вважають чуваську. Відомі окремі, досі не розшифровані, написи тюркським рунічним письмом, які вважають хозарськими. Аналіз власних імен хозарів, а також окремих титулів і географічних назв, дозволив виділити в них низку спільнотюркських слів.
У часи українського козацького літописання (XVII–XVIII ст.) існував історичний міф про походження козаків від хозарів, яких у Київській Русі й пізніше називали козарами. На користь цієї гіпотези може гіпотетично свідчити форма слова козарлюга «козак», що має тюркський суфікс. За однією з версій, в основі обох слів — хозари і козаки — лежить той самий тюркський корінь каз «кочувати».
Слов’янські мови
Перейдімо до слов’янських мов, передовсім української.
Українська мова належить до слов’янської мовної групи. Ця група мов поділяється на три гілки (підгрупи): східну, що включає українську, білоруську та російську мови (найближчою до української є білоруська); західну, до якої належать польська (з віддаленим кашубським діалектом, який іноді вважають окремою мовою), чеська, словацька та дві слов’янські мови в Німеччині — верхньолужицька і нижньолужицька; південну, куди входять болгарська, македонська, сербська, хорватська та словенська мови.
Створена Кирилом і Мефодієм для християнських богослужінь і перекладу церковних книг старослов’янська літературна мова також належала до південної підгрупи слов’янських мов. Ця мова була саме створена — як літературно-писемна (будь-яку літературну мову створюють до певної міри штучно, обмежуючи й обробляючи діалектне різноманіття). Існують різні погляди на те, який саме слов’янський діалект ліг в основу старослов’янської літературної мови. У Болгарії її називають староболгарською, вважаючи давньою формою саме цієї мови. Згідно з іншою версією, старослов’янська мова була створена на основі македонських діалектів — але не тих, що лягли в основу сучасної македонської мови. Нарешті, була висловлена думка про особливо тісний зв’язок старослов’янської мови зі словенською.
Старослов’янська мова була єдиною тільки в перші століття свого існування. Далі з неї утворюються варіанти (так звані ізводи), відмінні в кожній країні. В Україні довгий час використовували український варіант (ізвод) церковнослов’янської мови як результат впливу української живомовної стихії.
Слід підкреслити, що українська і російська мова у плані ставлення до церковнослов’янської мовної спадщини пішли різними шляхами. Традиція розвитку російської літературної мови базувалася на теорії «трьох штилів (стилів)» Михайла Ломоносова: церковнослов’янську мову було оголошено високим, урочистим стилем. Тому в сучасній російській мові значно більше (порівняно з українською) слів церковнослов’янського (південнослов’янського) походження (врата, глава та ін.), використовуваних у текстах урочистого змісту. Поряд із ними в російській мові використовують і власне східнослов’янські слова ворота, голова тощо. Українська ж літературна мова пішла шляхом майже повної відмови від церковнослов’янської спадщини. Перший твір нової української літератури — «Енеїда» Івана Котляревського — був створений живою народною мовою, а в драмі того ж автора «Наталка Полтавка» спародійованою церковнослов’янською мовою говорить головний негативний персонаж Возний. Іншим був погляд нормотворця-законодавця української літературної мови Тараса Шевченка — він використовував церковнослов’янські слова досить широко, однак, передусім, у тих поетичних текстах, які стосувалися релігійної тематики, чітко асоційованої в ті часи саме із церковнослов’янською мовою.
Припускають, що нібито Новгородська держава не була знищена великим князем московським Іваном ІІІ, то там могла витворитись окрема слов’янська мова, що мала спільні риси не лише з російською, а й із українською та навіть західнослов’янськими мовами. Показово, що сучасні діалекти півночі Росії мають особливості, спільні з українською мовою.
Слов’яни — давня самоназва, використовувана в усіх трьох підгрупах слов’янських мов (словаки, словенці, новгородські словени). Ця назва явно означає тих, хто володіє словом, тобто говорить зрозумілою мовою — на відміну від німців, буквально «німих», тобто тих, хто розмовляє незрозуміло. Така модель відрізнення себе від сусідів була доволі поширеною в стародавньому світі — саме вона лягла в основу поділу на греків і «варварів». Наявна в російській мові форма назви славяне є результатом властивого цій мові «акання», а найдавніша форма назви, засвідчена літописними текстами Київської Русі, — словене.
Найдавніша згадана в документах (від перших століть нової ери) назва слов’ян — венеди. Питання про можливий зв’язок цієї назви з назвою венети, відомою в різних регіонах Європи й навіть у Малій Азії (сучасна Туреччина), не вирішене. А тим часом остання назва може виявитися спільною для всіх західних індоєвропейців (слов’ян, балтів, германців, кельтів, іллірійців) і означає вона, як свідчать кельтські мови, «білі» (очевидно, за світлим кольором волосся північних народів). Натомість назва венеди, як припускають, означає «великі, більші» (цей корінь зберігся в імені В’ячеслав, у церковнослов’янському слові вящий тощо).
Пізніше, у середині І тис. до н. е., слов’ян згадують під трьома назвами (венеди, анти, склавіни). Михайло Грушевський підкреслював, що анти — безпосередні предки українців. Щодо значення і походження цієї назви висловлено цілу низку гіпотез. За однією версією, вона походить із іранських мов і означає «мешканці краю»; тоді назва Україна — переклад цієї назви. За іншою версією, назва антів походить аж із монгольської мови й означає «товариші». Мається на увазі, що слов’яни були союзниками тюрко-монгольських народів (передовсім, очевидно, гуннів), сліди яких на території України можуть виявитися значно давнішими, ніж думали раніше. Третя гіпотеза пов’язує назву антів із давньою назвою качки — утка (родовий символ племені?), що раніше мала носовий звук (онтка). Нарешті, відома навіть спроба пов’язати розглядану назву з найменуванням фінно-угорського племені ханти...
Загальновизнаним є походження всіх слов’янських мов від єдиної праслов’янської. Остання не засвідчена писемними пам’ятками (принаймні такі нині невідомі), а реконструйована на основі порівняння відомих слов’янських мов. Відтворений словник праслов’янської мови, що містить (включно з праслов’янськими діалектизмами — словами, засвідченими не в усіх підгрупах слов’янських мов) близько 20 тисяч одиниць. Реконструйована мовознавцями праслов’янська мова — потужне джерело відомостей про давніх слов’ян: мовні свідчення надаються для порівняння з археологічними, історичними та іншими відомостями.
Праслов’янська мова існувала до середини І тис. до н. е. впродовж багатьох століть. Її початки, за різними оцінками, губляться у ІІ, а той у ІІІ тис. до н. е. Найближчими за спорідненістю до слов’янських мов виступають балтійські — латиська та литовська (наступними за мірою близькості до слов’янських є германські). Можна помітити, що ці мови утворюють зі слов’янськими нібито єдиний мовний простір: литовська більш віддалена, а в латиській є діалекти, ближчі до литовської, і діалекти, ближчі до слов’янських. Існують різні моделі доісторичних відносин слов’янських і балтійських (праслов’янської і прабалтійської) мов. Від прийняття тієї або тієї моделі залежить погляд на виникнення праслов’янської мови, тобто час і особливості відділення її від інших споріднених індоєвропейських.
Згідно з однією версією, праслов’янська мова походить із прабалто-слов’янської мови (балто-слов’янської прамови) — спільного предка і балтійських, і слов’янських мов. Якщо вірити мовознавчим оцінкам часу розпаду цієї прамови і розходження балтійських і слов’янських мов (кінець ІІ тис. до н. е.), балто-слов’янською могла бути тшинецько-комарівсько-сосницька культурно-історична спільність (група близьких археологічних культур).
За другою версією, слов’янські мови виникли на периферії території балтійських мов. Згідно з таким поглядом, виникнення праслов’янської мови — результат зміни, спрощення балтійської мови внаслідок контактів із іншими (очевидно, передусім іранськими) мовами. Саме на користь такого погляду свідчать особливості латиської мови як проміжної ланки між литовською і слов’янськими.
Згідно з третьою думкою, якоїсь особливої давньої спільності між балтійськими і слов’янськими мовами не існувало — це просто дві близькі групи індоєвропейських мов, що не походять із єдиної балто-слов’янської прамови. Частина паралелей балтійських і слов’янських мов могла виникнути й унаслідок вторинних тісних контактів їхніх носіїв.
Нарешті, була висловлена гіпотеза про формування праслов’янської мови внаслідок синтезу (не обов’язково одночасного) принаймні трьох мовних компонентів — балтійського, італьського (давні мови Італії, з яких найвідоміша латинська) та кельтського. Сюди необхідно також додати іранський мовний компонент.
Іншою, не менш складною проблемою є слов’янська прабатьківщина — територія, де функціонувала праслов’янська мова. Упродовж століть (починаючи з літописів Київської Русі!) на це складне й політизоване питання пропонували багато відповідей. Відомі дунайська, вісло-одерська та інші теорії правітчизни слов’ян. Нині є всі підстави віддати перевагу дніпровській теорії, що пов’язує місце функціонування праслов’янської мови (принаймні в останній період її існування — перед розділенням на окремі слов’янські мови) з територією України. На таку думку наводять звукові особливості української мови в порівнянні з праслов’янською. Відомо, що найважливішою особливістю праслов’янської мови (принаймні пізнього періоду) була наявність у ній тільки відкритих складів — як у слові мама. У часи Київської Русі продовженням цієї риси могло бути таке явище, як повноголосся (у східнослов’янських мовах — голова, у західнослов’янських — глова, у південнослов’янських — глава). Нарешті, з усіх сучасних слов’янських мов відкриті склади найбільше поширені в українській (особливо у фольклорній та народнорозмовній мові, вільнішій від складних для вимови іншомовних запозичень). Це може свідчити про збереження вимовних звичок від праслов’янського періоду (відкриті склади) через Київську Русь (повноголосся) до української мови, а отже, про близькість території функціонування праслов’янської мови до території поширення української мови. Така версія дістає підтвердження в археології. Київська археологічна культура, поширена в ІІІ–V ст., тобто саме в останні століття існування праслов’янської мови й саме на тій території, де праслов’янська мова могла звучати.
Наука, зокрема й мовознавча, має бути не тільки описовою, а й пояснювальною. Отже, вона має не лише визначити час і місце розпаду праслов’янської мови і змоделювати специфіку цього процесу, а й визначити й пояснити його причини. Наприкінці періоду існування праслов’янської мови (у ІІІ–IV ст.) її носії активно контактували з готами й навіть підпали під їхній вплив (як засвідчує не тільки історія й археологія, а й мовознавство — у праслов’янській мові наявні запозичення з готської). Гунни, вступивши в союз зі слов’янами, перемогли готів і звільнили слов’ян від готського впливу. Це могло стати причиною активнішого розвитку слов’ян, їхнього поширення на більшій території — а отже, й розділення праслов’янської мови одночасно із завершенням існування київської археологічної культури, від якої виводять культури окремих гілок слов’ян.
Значну історичну інформацію містять свідчення контактів слов’янських мов із сусідніми — іранськими, германськими, грецькою, народною латиною тощо.
Численні запозичення з грецької мови до слов’янських, зокрема й української, загальновідомі. Великий пласт слів християнської сфери прийшов із прийняттям нової релігії з Візантії Київською Руссю. Раніші контакти засвідчені прийняттям через грецьку мову Візантії романських язичницьких термінів: Коляда (первісно — свято зимового сонцестояння) від римських календ, Русалії (спершу — вшанування померлих) від римських розалій та ін. Назва важливої господарської тварини віл (праслов’янське вол) могла теж прийти з грецької: у цій мові болінтос перетворилося на волінтос «бик» у перші століття нової ери, коли ще існувала праслов’янська мовна єдність. Далі ця форма волінтос могла втратити суфікс -інт- і грецьке закінчення -ос і перетворитися на праслов’янське слово вол, звідки пізніше постало українське віл.
Найбільшу загадку становлять найдавніші слов’янсько-грецькі контакти, зокрема, свідчення можливого впливу праслов’янської і прабалтослов’янської мов на грецьку. На перший погляд такі впливи здаються чистою фантазією, однак ретельне мовознавче дослідження дає правдоподібні аргументи. Так, грецьке слово мінта «м’ята» (запозичене в різні мови Європи й уперше засвідчене на письмі у другій половині ІІ тис. до н. е.) може походити від балто-слов’янського кореня, представленого в українській мові словом м’яти (запах рослини краще відчутний, якщо розім’яти її листя). Однак не виключено, що слово було запозичене вже після мовного розділення балтів і слов’ян (слов’янське значення «м’яти» явно ближче до грецького слова за балтійське значення «топтати»).
Інший приклад: у праслов’янській мові корінь пой спочатку означав тільки «пити», а потім став означати й «співати» й уже в цьому другому значенні запозичений до грецької мови як пеан (давніше пайан) — священний гімн на честь бога сонця Аполлона. Грецьке слово писемно засвідчене у другій половині ІІ тис. до н. е., отже, може йтися про контакт засновників Мікенської держави (XVII ст. до н. е.) з українським степом (так звана археологічна культура багатоваликової кераміки або бабинська, носії якої, прийшовши з території сучасної України, взяли участь у створенні Мікенського царства в Греції). Є всі підстави гадати, що згадана археологічна культура містила слов’янський мовний компонент, а її нащадок (сабатинівська культура півдня України, носії якої звалися шардана й воювали з легендарною Троєю) приносить слов’янські слова на Сардинію (де печеру називають нора) й навіть дає острову назву Сардинія від назви племені шардана. Неподалік Трої розташований острів Лесбос, назву якого давно пов’язують із праслов’янським словом ліесов «лісовий, лісистий» (інша назва острова Ісса означає «лісистий» грецькою). Очевидно, праслов’яни у складі так званих «народів моря», що брали Трою, висадилися й на цьому острові й навіть дали йому свою назву, яка збереглася до сьогодні.
Іще один приклад. Спільнослов’янська назва жито (зв’язок якої зі словом жити — пізніше переосмислення) має паралелі в позначеннях зернових культур і хліба в балтійських і германських мовах. Однак саме слов’янська назва найближча до грецького слова сітос «зерно, хліб», також відомого з другої половини ІІ тис. до н. е. Є всі підстави думати, що Україна вже тоді славилася своїм хлібом. Більше того, грецьке слово клібанос «хлібна пічка» може походити від праслов’янського слова хліебна «хлібна (пічка)» (праслов’янський звук іе дав в українській мові і, а в російській — е).
Мовна ситуація Київської Русі належить до найбільш дискусійних проблем слов’янського історичного мовознавства впродовж майже двохсот років. На формування й функціонування наукових ідей у цій сфері завжди сильно впливала політична кон’юнктура.
Перші прояви полеміки в зазначеній галузі пов’язані з мовною самоідентифікацією українців, обґрунтуванням самостійності української мови, її відмінностей від російської. Російський історик ХІХ ст. Михайло Погодін висунув неаргументовану думку про те, що Київську Русь заселяли росіяни, а українці прийшли сюди з Карпат після монголо-татарської навали, коли росіяни відійшли на північ. Його критикував Михайло Максимович, показуючи українські мовні риси в пам’ятках Київської Русі.
Відомо, що в Російській імперії офіційною була думка про те, що російська мова поділяється на три діалекти — великоросійський (великоруський), малоросійський (малоруський) та білоруський. У межах такого погляду питання про мовну спадщину Київської Русі значною мірою втрачало сенс. Пізніше в СРСР офіційною була думка про походження української, російської та білоруської мов зі спільної давньоруської мови.
Одним із основних для розуміння природи мови Київської Русі є питання про наявність або відсутність проміжної ланки між праслов’янською і сучасними східнослов’янськими мовами — українською, білоруською та російською. Наявність спільних рис східнослов’янських мов дозволила деяким дослідникам припустити, що ці мови походять від спільного предка, який отримав назву давньоруської мови; її також називають давньоукраїнською. За цим припущенням, із праслов’янської мови у V ст. н. е. виділилася давньоруська (давньоукраїнська), що після розпаду Київської Русі у ХІІІ ст. розгалузилася на три східнослов’янські мови. Критики цієї позиції висувають принаймні три аргументи. По-перше, якщо давньоруська мова була по суті «прасхіднослов’янською» (спільним предком східнослов’янських), то чому паралельно не існувало «празахіднослов’янської» та «прапівденнослов’янської» мов, а західнослов’янські та південнослов’янські мови розвивалися безпосередньо з праслов’янської? По-друге, згідно з критеріями так званої глотохронології (науки про датування розгалуження мов, започаткованої лінгвістом із США Моррісом Сводешем у 1950-ті рр.), для формування окремої мови необхідно 500 років її розвитку, а між розпадом праслов’янської (V ст.) і утворенням окремих східнослов’янських мов (ХІІІ ст.) два періоди по 500 років (потрібні спочатку для формування давньоруської, а потім для утворення окремих східнослов’янських мов) неможливо вмістити. По-третє, територія Київської Русі була завеликою, щоби говорити однією мовою — зважаючи на тодішній розвиток транспорту, зв’язку та обміну інформацією. Тому доцільніше уявляти розмовну мову Київської Русі як сукупність східнослов’янських діалектів, що лягли в основу трьох відомих нині східнослов’янських мов, а також четвертої — давньоновгородсько-псковської, розвиток якої був штучно припинений після захоплення Новгорода московським царем Іваном ІІІ у 1478 р. (Псковська земля ввійшла до складу Московії в 1510 р.)
Новгоросько-псковська мова (відома передовсім із берестяних грамот ХІ–XV ст.), поряд зі східнослов’янськими рисами, виявляла також західнослов’янські й архаїчні праслов’янські риси (відсутні в усіх інших нині відомих слов’янських мовах). На думку дослідників, кожна з відомих нині східнослов’янських мов є результатом синтезу кількох племінних діалектів Київської Русі. При цьому сучасні дослідники підкреслюють, що спільні риси давньоновгородсько-псковського діалекту (або мови) сягають радше не східнослов’янського, а праслов’янського рівня. Специфічну позицію давньоновгородсько-псковського діалекту (мови) вважають іще одним аргументом проти існування в минулому єдиної давньоруської мови.
Природно, що у міських центрах, передусім у великій столиці — Києві, складалося наддіалектне койне — спільна мова, що становила синтез різних діалектних рис. В основі давньокиївського койне лежав, звичайно, говір племені полян, на території якого розташувався Київ. У мовознавстві встановлений такий закон: чим важливішим для народу є певний текст (усний чи писемний), тим менше діалектних рис він містить.
Усе сказане вище стосувалося усної мови або мов Київської Русі. Наявність у цій державі спільної писемної мови — що також має назву давньоруської — визнає переважна більшість лінгвістів.
З огляду на мовні особливості, документи Київської Русі можна поділити на дві групи — світські і церковні. Усна мова значно більше впливала на перші, ніж на другі, зорієнтовані на старослов’янську як на мову церкви. Тому йдеться про існування в Київській Русі двох літературно-писемних мов — старослов’янської (що вбирала в себе окремі народнорозмовні елементи) і давньоруську (де такі елементи переважали). Однак водночас існує думка про те, що й мову світських документів Київської Русі можна також визначити як старослов’янську — однак зі значно більшою (порівняно з церковними документами) кількістю народнорозмовних (східнослов’янських) елементів.
Окремої уваги потребує писемність Київської Русі. Найпоширенішим типом письма була кирилиця — абетка, створена в ІХ ст. на основі грецької з додаванням літер на позначення звуків, відсутніх у грецькій мові. Абетку названо за ім’ям святого Кирила (Константина Філософа), що разом зі своїм братом Мефодієм (Михайлом) створив старослов’янську літературну мову.
Проміжним етапом розвитку письма Київської Русі між грецьким і кирилицею (або навіть, як гадали деякі дослідники, свідченням наявності на Русі дохристиянського письма) може бути софійська абетка — письмо, знайдене в Софійському соборі Києва Сергієм Висоцьким. Ця писемність простіша за кирилицю. Нині дослідження написів (графіті) Софії Київської продовжує В’ячеслав Корнієнко. Наявність писемних документів на Русі задовго до християнства засвідчена найдавнішим літописом — «Повістю временних літ».
Менш поширеною була глаголиця (назва походить від старослов’янського слова глагол «слово») — саме її, як припускають, створив Кирило, тоді як кирилицю приписують його учням (відомі кириличні тексти, написані поверх глаголичних, але не навпаки). Походження цієї абетки є значно складнішою проблемою за походження кирилиці. Існує багато гіпотез, що передбачають вплив дохристиянської слов’янської писемності, грецького скоропису, грузинського та вірменського письма, форм сузір’їв. Нарешті, глаголиця могла становити шифр, спрямований дезорієнтувати католицьких агентів, що нищили православні тексти. Дехто припускає, що кирилицею спочатку називали ту абетку, яку тепер звуть глаголицею. Якщо в Київській Русі глаголицю використовували незначною мірою, то в Хорватії її іноді вживають як церковне письмо до нашого часу.
Хоча питання про роль варягів та їхньої культури в історії Київської Русі є надто політизованим, суто мовні свідчення дають можливість підійти до цього питання формально й об’єктивно.
На території Київської Русі знайдені написи скандинавськими рунами, які пов’язують із варягами. Руси запозичили зі скандинавських мов такі слова, як вира «грошове покарання за злочин», витязь, гридь «князівський дружинник-гвардієць», тіун (тівун) «управитель князівського або боярського господарства», стяг, якір. Значення цих слів свідчить про скандинавський вплив на Київську Русь у сферах військової справи, організації господарства, юриспруденції, корабельної справи. Скандинавськими вважають низку імен, як-от Олег, Ольга, Ігор, Гліб та деякі інші. Так, імена Олег і Ольга пов’язані з розумінням священного в його язичницькому сенсі, що вказує на сакрально-жрецькі функції князів. Слово князь також є запозиченням зі скандинавських мов (де існував титул конунг, корінь якого означає «рід», що свідчить про панування родових правителів). Водночас необхідно підкреслити загалом незначну кількість скандинавізмів у східнослов’янських мовах — це показує, що роль варягів у розвитку держави, війська, господарства та культури Київської Русі не слід перебільшувати. Випадки, коли чисельно невелика панівна верхівка міняє свою мову на мову основного населення держави, загальновідомі (тюркомовні протоболгари, маньчжури в Китаї та ін.).
Слід відзначити гіпотези про те, що мова варягів могла включати, поряд із германськими, також кельтські, балтійські та слов’янські елементи. Є припущення, що й назва варягів походить не зі скандинавських, а зі слов’янських мов.
Таким чином, завершення І тис. н. е. збігається з прийняттям Київською Руссю християнства з Візантії. Це призвело до появи 1) широко вживаної всіма прошарками суспільства писемності, 2) величезного масиву текстів — від церковних і юридичних до історичних і художніх, 3) значної кількості запозичень із середньогрецької (візантійської) мови до давньоукраїнської (передусім із християнської сфери, а також зі сфер держави і права, одягу, зброї, інших галузей матеріальної та духовної культури) та 4) старослов’янської мови як потужного чинника впливу на мовно-культурний простір Київської Русі. Так мовний ландшафт України набув нової якості.