Михайло Відейко
Населення степів у V–IX ст. було досить різноманітним. Спочатку сармати — алани і гунни, по тому булгари, авари, хозари, мадяри, всі вони шанували власних богів і мали власні звичаї. З іншого боку, саме у ці часи у степи прийшли одразу три монотеїстичні релігії — християнство********, іслам та юдаїзм. І жодна із них тоді не стала пануючою, надто швидко змінювалася політична та етнічна ситуації на північ від Понту Евксинського. Джерел для вивчення їх вірувань (поза «світовими» релігіями) відносно небагато — згадки у писемних джерелах, результати дослідження поховань та артефакти, знайдені у них.
******** Християнство тут мало давні традиції — у IV ст. були охрещені готи, які контролювали частину степових обшарів. Місію єпископа Кордоста, яка подорожувала понтійськими степами, датують близько середини VI ст.
Авари
Згадки у писемних джерел стосовно вірувань авар поодинокі. Знайдено згадку про існування шамана. В іншому місці ромеї іменують своїх сусідів «ідолопоклонниками», що не суперечить попередній згадці. Враховуючи походження цього народу, пов’язане із тюркським каганатом, обидва твердження видаються цілком вірогідними.
Головним свідченням стосовно вірувань лишаються поховальні пам’ятки. Частина поховань здійснена у більш давніх курганах. Небіжчиків ховали у ямах (іноді з підбоєм), укладаючи їх на спині, з витягнутими уздовж тулуба руками. Відомі випадки, коли небіжчика клали на живіт або закопували у стоячому чи сидячому положенні. Це різноманіття є свідченням наявності серед тих, кого називали аварами різних груп населення, звичаї яких стосовно поховальних обрядів різнилися. Спільним було хіба що намагання забезпечити небіжчика у потойбічному світі необхідними йому там речами.
У багатих похованнях можна зустріти кістки коня і збрую, а також зброю (меч) з портупеєю (від неї зберігаються накладки, що колись прикрашали її, і пряжка). Найзаможнішим клали до могили вже не кістки, а цілого коня, пояс, прикрашений золотом або сріблом, меч, лук із стрілами, і навіть частину вівці. Біднота ж отримувала такі скромні поховальні дари, як ніж, горщик (цікаво, чим він міг бути наповнений?), зустрічаються пряжки від поясів і дрібні прикраси. Додатковим джерелом для вивчення вірувань можуть бути зображення на металевих виробах, особливо на бляшках поясів. Тут можна побачити крилатих тварин, схожих на грифонів, вовків, вепрів та іншу живність. Деякі бляшки являли собою стилізоване зображення голови звіра. Особливо популярними були вовчі голови. Це не випадково — у аварів вовк був символом хоробрості та мужності.
Кожна річ у похованні мала певний магічний сенс і призначення. Приміром, шамани вчили, що потойбічний світ складається з кількох рівнів, розташованих один над одним. Пересування між ними вимагало від небіжчика проходження певних випробувань, у яких незамінними були стріли. Тому наповнений ними колчан супроводжував похованого воїна. Перед похованням яму слід було очистити від злих духів. Для цього використовували випробуваний тисячоліттями засіб — вогонь, ось чому в похованнях знаходять вуглинки.
Практикуючи шаманізм, авари не втручалися у релігійні справи своїх підданих, зокрема слов’ян. Маючи справу впродовж століть із християнськими державами, наприкінці своєї «незалежної» історії (а сталося це наприкінці VIII ст.) авари приймають Христову віру.
Булгари
Пантеон булгар включав цілу низку божеств різного рангу, головним із яких був Тенгрі, який насив титул «каган» (хан). Він панував у вищому із трьох світів — небесному і був його втіленням. Окрім цього світу, існували ще два — підземний та середній, у якому власне і мешкали люди. Його дружина, Умай, була головним жіночим божеством. Вона опікувалася не лише жіночими справами, а й воїнами, а також дарувала багатий врожай і примножувала стада.
Земним втіленням небесного подружжя були каган і його дружина. Існували також боги війни, підземного та підводного царств, громовержець, покровителі торгівлі, шляхів. Їм протистояли духи, особливо могутнім вважався дух смерті.
Як втілення верховного божества каган виконував функції верховного жерця. Він, як вважали одноплемінники, володів могутніми магічними артефактами. Серед них — камінь, за допомогою якого каган міг впливати на погоду. Камінь той звався «яда». Збереглися перекази про те, як за його допомогою було викликано дощ, а також здійснювалося лікування. Оскільки благодать Тенгрі лежала і на роді кагана, тільки його представник міг бути верховним правителем і жерцем.
Окрім богів, булгари, як і усі кочовики, вшановували предків, які проживали у «істинній землі». Про поховальні звичаї відомо завдяки археологічним дослідженням. Булгари ховали небіжчиків у ямах, тому в археологічній літературі можна зустріти вираження «ямні могильники». Курганів вони не насипали. Ясна річ, прямого відношення до давньої ямної культури бронзового віку подібні могильники не мають, хіба що розташовані майже у тих самих місцях. Масштаби деяких некрополів вражають. За деякими підрахунками, площа Нетайлівського могильника могла становити близько 14 га, і було там до 15 тисяч поховань!
Дослідники звернули увагу на те, що у могилах часом людські кістки лежать далеко не у анатомічному порядку, деяких частин взагалі не вистачає. Було висловлено припущення, що спочатку небіжчика залишали чи то на поверхні, чи то у не засипаній до кінця могилі, а потім поверталися і завершували обряд.
Інвентар цих могил скромніший. Посуд переважно «аланського» виробництва — невеликі глеки, хоча трапляється ліпний посуд. Бронзове литво — з того ж джерела. Є поховання воїнів. Лише споряджені вони не так поважно, замість коня часто знаходять лише череп і деякі кістки. Пояси скромніші, хоча трапляються і досить пристойні. Можливо, вони належали старійшинам, видатним воїнам.
Жіночі прикраси здебільшого простенькі, деякі просто скручені з відрізків дроту. Цікаво, що знаходять також жіночі прикраси, схожі на ті, які були поширені у сусідів-слов’ян. Може, і частина жінок була саме звідти, з племен мешканців півночі, радимичів, в’ятичів та ін. Оскільки для останніх характерні підкурганний обряд поховання і кремації можна припустити, що на новому місці жінок ховали відповідно до місцевих звичаїв.
Булгари, які мешкали у північнопричорноморських степах, частково увійшли до складу хозарського каганату. Після поразки 737 р. від арабських військ його правителі зобов’язалися прийняти іслам, однак, ця релігія не набула поширення серед підданих кагана так само, як і прийнятий правлячою верхівкою каганату юдаїзм. Ті ж булгари, які помандрували під тиском хозарів за Дунай, трималися давньої віри, але у другій половині ІХ ст. прийняли християнство від Візантії. Оскільки в ті часи його межі формально сягали Дніпра, зміна віри могла охопити і північні береги Понту.
Алани
Нащадки сарматів продовжували зберігати давні вірування та традиції. Спроби християнізації, які заторкнули не лише степи, але і Кавказ, де мешкала частина цих племен, особливого успіху не мали. Внаслідок арабського завоювання частина аланів з Кавказу переселилася на північ, зокрема у регіон Сіверського Донця (салтово-маяцька археологічна культура). Вірування цієї частини давніх племен є можливість вивчати виключно на підставі поховальних пам’яток.
Традиція поховань у катакомбах принесена з Північного Кавказу. Число катакомб, на могильнику поблизу Верхнього Салтова, становить, на думку дослідників, близько 45 тисяч.********
******** Див. «Східні рубежі каганату», с. 364.
Траплялося, небіжчики були забезпечені монетами. Переважають срібні диргеми з території арабського халіфату, карбовані у VIII–IX ст. Одначе велику частину блискучих срібних кружечків використовували, як складові частини прикрас. Для цього в них пробивали один або два отвори. Збереглися часом навіть дротяні кільця, що сполучали між собою монети.
На деяких кістяках знаходять чисельні бронзові аденофори-брязкальця. Їх нашивали на одяг. Завдяки оксидам металів збереглися рештки древньої тканини. Серед них було визначено навіть виготовлений у далекому Китаї шовк, як на ті часи — предмет розкоші. Жіночі поховання супроводжують намиста, виготовлені з кольорових каменів і скла, срібні і бронзові скроневі кільця, браслети.
У катакомбних могильниках були знайдені поховання воїнів. Їх супроводжувала зброя, найчастіше — масивні бойові сокири, деколи шаблі, а також залишки поясів, прикрашені накладними бронзовими, срібними (залежно від рангу і заможності власника) накладками. Часом поруч виявляли поховання бойового коня, залишки збруї.
Серед знахідок звичайних залізних стремен звернули на себе увагу вироби, безнадійно зіпсовані ще у давні часи. Наприклад, в одному випадку стремена були зім’яті і скручені ледь не «штопором». Трапляються також зігнуті мечі і зламані шаблі. Такий звичай ритуального пошкодження речей пов’язаний із давньою традицією кочових народів ушкоджувати особливо небезпечні вироби з набору поховальних дарів — а це передусім зброя і деталі військового спорядження. Робили непридатною до вжитку не лише зброю або збрую — деколи зламаними знаходять металеві люстерка.
Хозари
Стосовно хозар відомо, що у VII ст. їх вірування були типовими для звичаїв Тюркського каганату, де верховним божеством шанували вже відомого нам Тенгрі. Про нього вже йшлося у розділі, присвяченому віруванням булгар. Між іншим, це пояснює віротерпимість у каганаті, в якому кілька століть уживалися різні релігії, представники яких у інших місцях вели між собою непримиренну боротьбу.
Археологічні свідчення, які стосуються цього пласту вірувань, представлені на теренах України кількома унікальними комплексами, пов’язаними із похованням і поминанням представників вищого прошарку суспільства — каганів та шадів. Каган, нагадаємо, за статусом вважався духовним лідером. Шад очолював військову гілку влади.
Для поховання вищої знаті застосовували обряд кремації, коли дух небіжчика переносився у вищий світ. Звичай спалювати небіжчиків був характерний для кочових тюркомовних племен, які мешкали у VII ст. у степах Євразії. Він відомий за розкопками могильників салтовської культури, а також поховань у степових курганах Краю. Знайдена в них зброя — шаблі, кинджали — схожа на ту, що зображена на кам’яній скульптурі Середньої Азії. Наприклад, дуже схожий на згадані прототипи інкрустований золотом клинок кинджала з Глодоського скарбу.
Відомо, що серед звичаїв тюрків, які вшановували предків, особливо — воїнів-героїв, було влаштування поминальних святилищ. Для такого спорудження вибрану ділянку захищали, чимось оточували. Це міг бути виритий у землі рів, насип із каменів, навіть кам’яна стіна. Розміри огорожі залежали, зазвичай, від того, яке становище в суспільстві мав за життя небіжчик. Нагадаємо, розміри кам’яної огорожі «табору» на Вознесенці становили 81 х 51 м, а камінь для її спорудження довелося підвозити до місця будівництва за 20–30 км. Ідеться про значні трудові витрати, які можуть бути порівнянні з тими, що мали місце при спорудженні курук, — поминальних храмів тюркських каганів (і членів їхніх сімей) у VII–VIII ст.
У центрі куруки ставили юрту, в якій віддавали вогню тіло небіжчика, а також супровідні поховальні дари. Їй відповідає коло з каменів, викладене всередині кам’яної огорожі на Вознесенці.
Деякі речі у похованні було заздалегідь навмисне пошкоджено — це була частина ритуалу. Усе, що залишалося на поверхні після того, як полум’я згасло, у певному порядку складали до виритої поряд, в межах огорожі, ями. На місце проведення такого ритуалу надалі могли повертатися ще не один раз. У менш розкішній (і спрощеній) формі подібні обряди виконували і відносно рядових представників тюркських племен, а також інших кочовиків, які прилучилися до них.
Прийняття ісламу в Хозарії сталося 737 р. після поразки від арабів — це було умовою мирної угоди. Однак невдовзі і каган, і народ відреклися від цієї віри. Водночас у каганаті вистачало мусульман, зокрема із купців, які прибували з країн, де панувала ця віра. Один із арабських купців налічив у стольному Ітилі 30 мечетей і 10 тисяч вірних. Судячи з виявлених на території салтовської культури поховань із характерним обрядом, іслам був відомий і на цій території. Але тут, так само, як і в Ітилі, він сусідив з іншими вірами.
Відомо про тісні стосунки правлячої верхівки хозар із Візантією, на той час цілком християнською державою. У разі необхідності принцеси з Ітиля приймали християнство. Так, дружина Юстиніана ІІ в хрещенні отримала ім’я Феодора, а її чоловік пожиттєву військову підтримку каганату, що допомогло йому в боротьбі за престол.
Стосовно прийняття юдаїзму відомо, що ця подія, навколо якої точиться чимало дискусій, мала місце на початку ІХ ст., вже по тому, як кагани і їх піддані вже знали як про особливості ісламу, так і християнства.
Археологи зі свого боку ведуть пошук матеріальних слідів цієї події. Проблема полягає в ідентифікації юдейських поховань ІХ–Х ст., особливо на тлі місцевих традицій захоронення у ямах, зокрема безінвентарних. Спроби виявити синагоги не дали результатів, адже молитовні зібрання могли відбуватися тоді й у звичайних спорудах. Одним з індикаторів поширення юдаїзму було запропоновано вважати скорочення для ІХ ст. числа знахідок амулетів, пов’язаних із Тенгрі, хоча інші дослідники сумніваються у протиставленні давнього культу неба новій вірі каганів.
Найточніше ситуація, що склалася у каганаті станом на ІХ–Х ст. описана арабськими купцями, які пишуть, що серед хозар є «мусульмани, християни, юдеї та ідолопоклонники», а суд взагалі чинять на підставі стародавнього поганського права. Юдеями, за їхніми свідченнями, є цар, його рідня. Але більшість населення (зокрема у війську) — правовірні.
Мадяри
Вірування мадяр відповідають шаманізму, що і не дивно, враховуючи розташування їх історичної прабатьківщини. У мадярській державі (і релігії) існувала досить складна ієрархія зверхників. Головним вважався «нагфейделем» (nagyfejedelem) — великий князь. Головнокомандувач об’єднаних військ мав титул «дьюла», йому підпорядкований був «харкі» — воєвода. Духовного лідера звали «кендю». З давніх джерел можливо зробити висновок, що дьюла одночасно міг бути і духовним головою мадяр — як-от легендарний дьюла Алмош. Він був батьком фейделема Арпада, засновника першої династії угорських королів, та головнокомандувачем під час походу на нову батьківщину за Карпати. До обов’язків зверхників входило здійснення жертвопринесень. У особливо критичних випадках співвітчизники могли принести у жертву одного із цих вождів.
Далі вже йдуть безпосередньо шамани. В угорській мові збереглося давнє слово «шаман» — звучить воно як «тальтош». Тальтош міг подорожувати по «дереву життя» між усіма трьома світами (верхнім — середнім — нижнім), а також був посередником між людьми, богами і духами — як добрими, так і злими.
Зображення дерева було популярним сюжетом, який можна побачити на металевих виробах — накосниках, бляхах поясів. На дереві можна побачити стилізовані або реалістичні зображення птаха. Цей птах, як вірили мадяри, приносить на землю душі новонароджених шаманів та видатних людей.
Біля підніжжя дерева зображали коня або фантастичних істот із кігтями. Саме у них могла вселятися душа шамана під час подорожі у вищий світ. Одним з атрибутів шамана вважають птахоподібні кістяні навершя нагаїв, що їх знаходять у похованнях. Саме таким нагаєм і слід було підганяти чарівного коня під час подорожі на небо.
Мадярських поховань у межах країни Етелькоз на разі відомо небагато — близько десятка. Вшановували предків не шкодуючи часу і матеріальних витрат — залежно від заможності. Поховання зроблені у ямах, це тілопокладення. Переважно то були воїни, у супроводі бойового коня, з рештками зброї (зокрема прикрашеної золотом), прикрашені металевими накладками поясів. Трапляється дорогоцінний посуд — у кургані поблизу с. Коробчине натрапили на срібні чашу із карбуванням, прикрашену позолотою.
Небіжчик, похований поблизу с. Суботиця на Кіровоградщині, мав на поясі пряжку із зображенням довгобородого чоловіка, на плечах якого сиділи з обох боків птахи. Праву руку, із складеними двома пальцями, старий підняв вгору. Дослідники вважають, що це персонаж із давніх мадярських міфів або легенд. Інші персонажі, можливо тієї самої історії, — люди, звірі — були зображені на решті бляшок до цього пояса. У поховальних обрядах використовували маски або пластини, якими закривали рота і очі. Таким чином, вважалося можна запобігти поверненню душі в тіло — а це могло стати джерелом лиха.
Вважалося, що вмістилищем душі є голова і вона має бути похована біля могил предків. Тож із походів намагалися повернути голову небіжчика (або хоча б скальп), якщо не вдавалося привезти і поховати тіло. Відомі поховання черепів у супроводі інвентарю. У випадку, коли і цього не вдавалося робити, влаштовували кенотафи, в яких були кістки тварин — сліди обряду жертвопринесення на честь небіжчика. Іншим способом переправити душу на батьківщину була кремація — таким чином вона могла полишити тіло і полетіти до предків.