Оксана Гопкало
Джерела. Історичні праці
Готи — плем’я східногерманського походження. Інформацію про вірування давніх германців містять праці пізньоримських та ранньовізантійських істориків: «Германія» римського історика I–II ст. Корнелія Тацита, «Про походження та діяння гетів» ранньовізантійського історика VI ст. Йордана, «Війна з готами» ранньовізантійського історика VI ст. Прокопія Кесарійського, «Франкські хроніки» Григорія Турського (VI ст.) та Фредегара, «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Преподобного (VIII ст.).
У стародавніх піснях, а германцям був відомий тільки цей спосіб збереження минувшини, германці славили народженого землею бога Туїстона — прабатька людини, Манна, — істоти, з назви якого походить визначення його подвійної двостатевої сутності. Манн є єдиним предком германців, від нього пішли родоначальники трьох груп германців: інгевонів, які мешкають поблизу Океану, посередині — герміонів та інших — істевонів.
Германці шанували Меркурія, Марса, Геркулеса та Ізіду. У певні дні Меркурію приносили людські жертви. Марса та Геркулеса задобрювали тваринними жертвами. Частина свербів роблять жертвоприношення Ізіді — культу чужоземного походження. Германці вважають, що велич богів не може бути обмежена всередині стін, так само не може бути передана в людському образі, тому присвячують їм діброви та гаї, які називають іменами богів.
Вони надзвичайно схильні до віри у прикмети та ворожіння за допомогою жеребкування. З гілки плодового дереву вони нарізають невеличкі шматочки, на які наносять спеціальні знаки. Потім викидають отримані дерев’яні фішки на білосніжну тканину. Після цього жрець племені, якщо ворожіння проводиться для всього загалу, або батько родини — для вирішення питання родини, тричі дістає дерев’яну плашку і тлумачить її зміст. Якщо ворожіння мало негативний зміст, повторне ворожіння цього ж дня суворо заборонялося, якщо позитивний — воно мало підтвердитися в інший спосіб — спостереженням за птахами. Пророкування робилося за співом або польотом птахів. З метою прогнозування використовували також і коней. Білих коней вигодовували у священних дібровах та гаях. Задля віщування коней запрягали у священну колісницю. Її супроводжували жрець та ватажок племені, які мали спостерігати за іржанням та пирханням тварин. Передбачення, отримане у такий спосіб, вважалося найбільш надійним, оскільки коні в уяві давніх германців виступали посередниками між богами та людьми. Результат майбутньої війни германці прогнозували, спостерігаючи за битвою полоненого із ворожого племені з одноплемінником, кожен з яких до того ж користувався звичною зброєю.
Під час прийняття важливих рішень ватажки племені та жерці брали до уваги місячний цикл: найбільш прийнятним для цього вважалися молодик та повний місяць.
Лангобарди та сусідні з ними племена (ревдігни, аніони, англії, варіни, евдоси, сварони) вклоняються матері-землі. Вона відвідує людей та втручається в їхнє життя. Цій богині присвячено священну діброву, в якій зберігається віз, накритий покровом із тканин. Торкатися цього возу дозволено тільки жерцям. Коли богиня прибуває до священної діброви, жрець супроводжує віз, запряжений коровами. Місцевості, які відвідала Богиня, святково вбираються. Тоді настає загальне святкування, лад і спокій. У ці дні воїни не беруть до рук зброї, діє заборона на використання залізних виробів — їх ховають. Фінальним актом богоявлення є очищення у віддаленій й укритій від сторонніх очей водоймі. Життя рабів, які приймають участь у цьому дійстві закінчується на дні цього озера. Таємничість і страх, який породжує візит Богині, оскільки ніхто з тих, хто бачив або брав участь у ритуалі омовіння, не лишається в живих, посилюють віру.
У германського племені наганарвалів показують діброву, освячену давнім культом. Керує ним жрець, перевдягнений жінкою. Що ж до богів, яких в ній вшановують, то їх можна порівняти з римськими Кастором та Поллуксом — нерозлучними братами-близнюками.
Естії поклоняються праматері богів і як символ цього культу використовують зображення вепра.
Священною вважалася у германців клятва. За Амміаном Марцелліном, ватажок західних готів Атанаріх, зв’язаний страшною клятвою ніколи не ступати на римську землю, для укладання мирної угоди зустрічається з римським імператором Валентом в човні посеред Дунаю. Згодом, порушивши священну клятву, перебуваючи в Візантії, Атанаріх раптово помирає. Про це повідомляє Йордан.
Історична праця «Про походження та діяння гетів» Йордана містить свідчення про те, що готи вшановували Марса жорстоким культом жертвоприношення полонених, вважаючи за потрібне задобрювати бога війни пролиттям людської крові. Йому присвячували першу здобич, на його честь на деревах розвішували трофеї. Утім пізніше, протягом третього розселення готів на Понтійському морі, готи стали «більш людяними та освіченими» [Iord. 41, 42]. Очевидно, Йордан говорить про християнізацію готів********.
******** Відомо, що в першій третині IV ст. частина готів прийняла християнство у вигляді аріанства. За угодою між Константином та Ліцинієм, досягнутою 313 р. у Мілані, на території Римської імперії, проголошувалася релігійна терпимість. Ця подія стала важливим кроком на шляху перетворення християнства на офіційну релігію Римської імперії й увійшла в історію як Міланський едикт. У 325 р. І Вселенський Нікейський собор засудив вчення Арія та визнав єдність Бога-Сина і Бога-Отця.
Подробиці релігійного життя придунайських готів змальовано у «Житії святого Савви Готського». Це історія духовного подвигу та загибелі християнського місіонера Савви, яка сталася, наймовірніше, під час гоніння на християн після каральної експедиції імператора Валента 367–369 рр.******** Мешканці готського села, що сповідували язичництво, мали вживати в їжу м’ясо жертовних тварин. Публічна відмова християнського місіонера слідувати язичницьким правилам призвела до його загибелі. Готи-язичники, намагаючись захистити іновірця, брехали про його місцезнаходження й найчастіше за все клянуться Дунаєм.
******** Гоніння на християн при Атанаріху згадує також Григорій Турський в своїй «Історії франків» [Greg. Tur. Franc. 2.4].
В деяких пізньоантичних творах засвідчені нещирість і підступніть готів, які використовували зовнішні ознаки християн на свою користь. Так, наприклад, Євнапій Сардиєць повідомляє, що потрапивши до Східної Імперії, готи, усвідомивши повагу римлян до християн, єпископів, монахів, користувалися довірою і пошаною, перевдягаючись монахами. Водночас вони твердо й незмінно зберігали таємниці власної віри.
Про такі самі факти повідомляє Зосим.
Прокопій Кесарійський у «Війні з готами» пише, що готи, будучи християнами, зберігали язичницькі традиції: приносили людські жертви й проводили інші язичницькі ритуали, займалися ворожінням.
Григорій Турський в «Історії франків» засуджує франків, які робили зображення лісів та вод, тварин та птахів, вшановували їх як богів та приносили їм жертви [Greg. Tur. Franc. 2.10].
Археологічні джерела про вірування готів
Якщо вважати носіїв культури Черняхів—Синтана-де-Муреш (далі — ЧСМ) готами, а це начебто не викликає сумнівів — то судити про їхні вірування можна за особливостями поховального обряду. Загальновідомо, що черняхівський поховальний обряд біритуальний, тобто представлений кремаціями та інгумаціями. Кремації розрізняються за способом поховання кальцинованих людських кісток. Їх поміщали просто в землю, викопуючи неглибоку, частіше округлої форми, яму; в горщик чи іншу посудину; в іншу ємність, наприклад, у скриньку; а також просто загорнувши у шматок рядна. Інгумації в свою чергу можна розділити на дві великі групи за орієнтацією: північні та західні, тобто поховані в них орієнтовані головами на північ або захід. Існує гіпотеза, згідно з якою, поховані головою на захід — готи, які прийняли християнство. Утім, це питання є дискусійним. Кількісно значно переважає група інгумацій, орієнтованих на північ. Поховання цієї групи, окрім особистих речей небіжчика, зазвичай, супроводжували іншими предметами, які в археології прийнято називати поховальним інвентарем. Поховальний інвентар складався з чотирьох груп предметів. До першої — належали речі, що потрапляли до могили як так звані приношення. Це були глиняні посудини (горщики, вази, миски, кухлі), ліплені вручну або на гончарному крузі, скляні посудини, головним чином, келихи для пиття, значно рідше амфори. Їх збирала родина покійного та община. Другу групу становили його особисті речі: одяг, гребінець. Третю групу — речі, які вказували на вид діяльності небіжчика. Це могли бути теслярський реманент у чоловіка, веретено з пряслом — у жінки. Нарешті, до четвертої групи поховального інвентарю входили навмисно зруйновані, поламані, розбиті посудини, залишки їжі, що мали б свідчити, що над могилою здійснювали заупокійну трапезу, тризну.
На жаль, в інгумаціях культури ЧСМ рідко зберігаються органічні матеріали, тому досить важко реконструювати вигляд могили. Але за аналогією з багатими германськими похованнями пізньоримського часу, доби Переселення народів та більш ранніми, ранньоримськими, можна припускати, що інтер’єр поховання мав повторювати хатню обстановку, аж до ковдри на стіні. Небіжчик перебував на дерев’яному ліжку, його оточували посуд, у деяких посудинах були їжа, напої; додаткові комплекти одягу; зброя; кінське спорядження тощо. Власне, з цього випливає, що община, родина облаштовувала могилу як житло. Отже, небіжчику належало мати все необхідне для подорожі або перебування в іншому світі.
Утім на цьому поховальний ритуал не закінчувався, принаймні, для частини носіїв культури ЧСМ і це є однією з найдивніших її ознак. Коли м’які тканини тіла частково зотлівали, могилу розкопували в тій частині, де знаходилася верхня частина тіла покійника. Найчастіше метою гробарів була саме вона — руйнували грудну клітку, інколи з могили забирали череп. Інколи могилу розкопували цілком й кістки розкидали по всій її площі. У деяких випадках кістки складали за певною системою наново. При цьому речі поховального інвентарю ніхто не чіпав, вони лишалися на своєму місці непошкодженими. Тобто версія щодо руйнації могил з метою пограбування не отримала доказів, хоча й не була відкинута остаточно.
Так званій ритуальній руйнації******** підлягали, головним чином, поховання дорослих. Це наводить на думку, що діти та підлітки не володіли тим, що мало бути знешкоджене, знищене або ж, навпаки, звільнено. І тут, власне, постає головне питання: якої шкоди живим міг завдати небіжчик? Чому найчастіше ексгумації підлягала верхня частина тіла?
******** Правильно називати це явище вторинним похованням.
Хоча ці питання лишаються дискусійними, відповіді, запропоновані фахівцями, здаються вповні логічними. Додаткові похоронні обряди здійснювалися як продовження поховання.
Грудна клітка як сховище душі руйнувалася, щоб небіжчик не міг зашкодити живим, або, навпаки, щоб прискорити звільнення душі покійного.
У православних монахів ексгумація проводилася через три роки після смерті задля того, щоб визначити доброчесність небіжчика: тіло праведника мало зотліти.
Ще однією важливою рисою, яка вирізняє готів від інших германських та негерманських (сарматів, аланів) племен, є відсутність у чоловічих похованнях зброї. На думку родичів, общини, які здійснювали поховання, той, хто лежав у могилі, зброї не потребував.
Непряму інформацію про вірування та культи носіїв культури ЧСМ надають амулети. Мініатюрні копії зброї — сокири-секири; золоті, срібні прикраси у вигляді півмісяця; поєднання круглих та півмісячних підвісок; різноманітні підвіски-ємкості; підвіски з мушель морських молюсків та оленячого рогу; нечисленні прикраси містили християнську символіку.
Прикраси у вигляді мініатюрних копій знарядь праці та зброї використовувалися багатьма європейськими народами, тобто вони не є характерними тільки для готів. Такі підвіски супроводжували поховання дітей та жінок у складі намиста.
Прикраси у формі місяця так само досить поширені в пізньоантичному світі. Їх зображення є частими на римських скульптурних портретах дітей та жінок як західних, так і східних римських провінцій.
Жінки — носії культури ЧСМ інколи поєднували прикраси у вигляді півмісяця з круглими.
Різноманітні підвіски-ємкості: «відерця», «кошики», «капсули» — це типи прикрас загальні для європейських народів періоду пізньої античності. Принаймні за декількома знахідками відомо, що у носіїв культури ЧСМ вони використовувалися як амулетниці.
Підвіски з мушель у період до виникнення черняхівської культури відомі у західних сарматів. У культурі ЧСМ такі речі траплялися майже виключно в жіночих похованнях. Очевидно, вони символізували культ родючості.
Декілька жіночих поховань містили прикраси з християнською символікою: металеві підвіски з хрестами, скляні медальйони з біблейськими сюжетами.
Сучасні історики про культи і вірування готів
Історична література, присвячена готам, їхнім міграціям, політичній історії, надзвичайно велика: простий перелік прізвищ дослідників займе багато сторінок. Задовго до відкриття відповідних археологічних матеріалів на терені України (в той час, наприкінці XIX — на початку XX ст., Південної Росії), саме знавці готської історії спрогнозували й нетерпляче очікували на їхнє відкриття. Утім, як і у будь-якій справі, у вивченні цього народу є безумовні лідери. Однак щодо перебування готів у Скіфії, їх не так уже і багато. Статтю про готів у англомовній Вікіпедії майже повністю сформовано на історичних інтерпретаціях сучасних британських та американських учених. Втім, на мій погляд, найкращими є європейські, євразійські континентальні вчені.
Так, міркуючи про вірування, культи й обряди готів, австрійський історик Хервіг Вольфрам, якому властивий обережний та виважений підхід до інтерпретації історичних даних, буквально заявляє таке: «За скандинавською традицією, Одін з’являється з території нинішньої Росії, де мешкають аси й вани» (Румунії, Молдови, України; тервінги та гревтунги або західні та східні готи. — О. Г.).
У своїй спробі назвати імена готських богів Х. Вольфрам починає з племінних богів східних та західних готів: відповідно Гаута та Тервінга. Про їх наявність свідчить поїдання жертовного м’яса як обов’язковий ритуал культового життя звичайного селища тервінгів, описаного у «Житії святого Савви Готського». Єдність тервінгської общини трималася та підсилювалася за рахунок слідуванню традиції, зокрема, загальним ритуалам. За часів гоніння християн Атанаріх наказав возити по країні для поклоніння дерев’яного ідола, який уособлював спільного предка. Імовірно, кожна община мала власне святилище та жерців. У східних готів трагічну загибель Германаріха можна розцінювати як принесення жертви своєму божественному покровителю.
Одним із проявів племінної належності є вірність даній клятві. Утім, непорушне слідування даному слову стосується одноплемінників. Навпаки, для чужих лжива клятва не вважалася злочином.
Південним, скіфо-гетським, світоглядним надбанням готів є поклоніння верховному богу Марсу, Аресу, мечу. Свідчення про це зберегла «Гренландська пісня про Атлі» «Старшої Едди» разом із топонімом Данп (Дніпро. — О. Г.).
Другим верховним божеством, очевидно, судячи за написом на золотому браслеті з Петроаського кладу, був Юпітер.
Спроби відшукати прототип Одіна-Водана у готів скіфського періоду їхньої історії не мали результату. Х. Вольфрам визнає, що цей конструкт є продуктом скандинавської міфології доби вікінгів.
Придунайські готи шанували божество ріки.
Епічні твори
Давньогерманський епос, створений скальдами у вигляді історичних пісень, в яких викладення реальних подій тісно перепліталося з вигадками, міфологічними сюжетами, казками, не був записаний і тому не зберігся. До нас дійшли записані у ранньому середньовіччі поема «Беовульф» та у класичному — «Старша Едда» та «Пісня про нібелунгів». Деякі епізоди германської історії у добу Великого Переселення народів, германської, готської, присутності у Наддніпрянщині, зокрема, є у «Піснях» «Старшої Едди» («Гренландська пісня про Атлі»). При переході від співаної поезії скальдів, яка зображувала германське суспільство у період розпаду родового устрою, до книжкової мови «Беовульфа» сталися значні зміни у складі, обсязі і змісті творів. Поезії скальдів створювалися за часів язичництва, християнізація значною мірою вплинула на зміст та форму епічного твору.
Не дивлячись на те, що рукопис «Старшої Едди» належить до другої половини XIII ст., за цілим рядом ознак саме це зібрання вміщує найбільш архаїчні зразки германської поетичної традиції. Утім, спочатку треба обговорити особливості епосу як такого, його відмінності від інших жанрів фольклору та літератури.
Серед характеристик епосу видатні знавці називають його синкретизм. У ньому нерозривно поєднані, переплетені, достовірні історичні події з міфологічним тлом, конкретні історичні особи з вигаданими героями та надприродними істотами: Богами, чудовиськами, велетнями, карликами; трагічне поряд із смішним, драма — з комедією, анекдотом; людські якості, риси характеру з надприродними магічними здібностями та можливостями. На меті епічних творів є повідомлення та повчання — передача загальних світоглядних та морально-етичних норм суспільства. Що, власне, й притаманно суто мистецтву, є його завданням, на відміну від зведень та норм, регулюючих правові відносини.
Видатні знавці германо-скандинавського епосу, його перекладачі та коментатори відзначають «конспективність» текстів «Старшої Едди», зокрема. Вона не є повним завершеним літературним твором із певною композицією, рядом дієвих осіб тощо. «Старша Едда» є зібранням окремих коротких історій — «Пісень». Так звана конспективність твору полягає у тому, що базові поняття не розшифровуються у тексті, оскільки вони є загальновідомими. Такий поетичний прийом, як кеннінги також призначений для аудиторії, яка не потребує тлумачення, роз’яснення смислу словопоєднань, якій давно і добре зрозуміло, що «земля намиста» — це жінка, а «дарувальник кілець» — ватажок, князь. Так само заздалегідь відомі й сюжети багатьох історій. Слухачі отримували задоволення від повторення відомої історії (напевне, це можна порівняти з регулярним відвідуванням художніх галерей, зокрема, залів улюблених митців, перечитуванням книжок та переглядом фільмів нашими сучасниками).
Ще однією, не менш важливою характеристикою, є багатошаровість «Старшої Едди», оскільки первісні оповідання за сотні років обростали подробицями, які додавалися значно пізніше. Саме тому вилучити з-під пізніших нашарувань достовірні звістки про уявлення германців періоду пізньої античності щодо світового устрою є надзвичайно складним завданням.
Світ, за уявою середньовічних скандинавських народів, мав «горизонтальну» та «вертикальну» структури.
«По горизонталі» світ людей тягнувся далеко по сторонах світу і кінчався на півночі. Околиця світу називалася Йотунхейм. Там жили велетні — йотуни. З усіх боків світ оточував світовий океан, в ньому жив змій Мідгарда — Йормунганд. На півночі знаходилося царство мертвих — хель. Карлики-цмерги: Аустра, Вестра, Нордра, Судра тримали небо по кутах.
«По вертикалі» світ мав три частини. Він сягав неба, небесна частина світу звалася Асгардом. Там мешкали боги: Одін-Фрігг, Тор-Сів, Браг-Ідунн, Локі, Фрейр-Фрейя. Вони мали надзвичайні здібності, могли перевтілюватися у тварин, живі та неживі істоти, але були смертні, як і люди. Їхня історія мала початок і кінець. Туди, нагору, потрапляли після смерті відважні воїни. Місце їх останнього притулку мало назву Вальхалла. Підземний світ — хель — холодний світ мертвих. Небесний і підземний світи поєднував ясен Іггдрасіль: на його гілках сиділи птахи, а у коренів повзали змії. Деревний сік — священний мед — циркулював усередині ясена. По стовбуру дерева, сполучаючи небо і землю, снувала білка.
Люди мешкали посередині, разом із велетнями та карликами.
Власне, з цього починається цикл чарівних оповідань-міфів, персонажі яких стали пізніше героями улюблених казок. Утім до історичних готів ці історії жодним чином не стосуються.