Любомир Михайлина
Основою духовного життя, формою та системою культурних цінностей давніх слов’ян було язичництво, що базувалось на багатобожжі з великою кількістю культів. Оскільки людина залежала від навколишнього світу, найперші культи і вірування були пов’язані з обожнюванням природи.
Слов’яни з давніх-давен поклонялися сонцю, вбачаючи у ньому могутнє джерело тепла і світла, уявляючи його розпеченим небесним вогнем, колесом, від якого цілковито залежали їхнє життя і добробут. Сонце вважалося живою істотою, яка встає, сідає, ховається за хмари, а також гнівається, насилаючи на людей різні лиха. Йому присвячували особливі свята, що супроводжувалися обрядовими іграми, танцями та піснями, під час яких люди славили світило, благали в нього дощу та врожаю.
Слов’яни обожнювали вогонь. Він пов’язувався із сонцем та блискавкою, що давали тепло та посилали дощ-воду. З вірою у священну силу вогню тісно пов’язаний поховальний обряд спалення небіжчиків — кремація. Згідно з віруваннями, вогонь очищав померлих та вивільняв їхні душі. Це свідчить про наявність добре розвинених і складних анімістичних уявлень — уявлень про душу.
У давньоруському літописі серед звичаїв східних слов’ян описаний і поховальний обряд: «А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике, і клали на вогнище померлого — і спалювали». Літописне повідомлення перегукується зі свідченням про слов’ян арабського географа Х ст. Ібн Руста, згідно з яким померлого спалюють з усім одягом та прикрасами, які йому належать. Під час спалення всі галасливо веселяться, виказуючи радість із приводу милості, виявленої покійному богом. Після спалення рештки кремації вибирають із ритуального кострища і переносять на місце поховання.
Археологічні дослідження Ревнянського могильника фактично повною мірою підтвердили свідчення зазначених писемних джерел і дали змогу відтворити послідовність поховального обряду від ритуального спалення покійного до перенесення перепалених кісток разом із рештками поховального кострища на місце поховання у могильних ямках.
Поховальний обряд Ревнянського могильника передбачав спалення небіжчика на спеціально відведеному для всієї общини місці. Воно було розташоване безпосередньо біля могильника, на його краю і являло собою підпрямокутне заглиблення, видовжене по лінії схід — захід. Його плоске дно й вертикальні стінки сильно випалені, що свідчить про багаторазове використання цього місця під час поховального обряду тілоспалення.
Разом із померлим спалювали його дружину або рабиню. Поховання супроводжувалося поминальною тризною (у деяких писемних джерелах вона має назву «страва»), після якої ритуально били посуд і кидали у вогнище.
Обряд кремації з наступним похованням решток спалення на могильнику спирався на вірування в те, що душа небіжчика потрапляє на небо, де вона повинна сприяти своєчасному надходженню небесної вологи на землеробські ниви. Давні слов’яни шанували померлих прародичів (культ предків), вважали їх своїми покровителями та приносили їм жертви. Імовірно, прах предка, покладений у землю, мав охороняти земельну власність племені й підвищувати родючість ґрунту.
Новацією в поховальній обрядності слов’янського суспільства раннього середньовіччя стало поховання під курганами. Певний час існували як курганні, так і безкурганні поховання. Курганний насип над похованням був для давньої людини моделлю контурів видноколу, середнім ярусом, що відділяв верхній світ неба від нижнього світу підземного царства мертвих. Інколи під курганами простежуються сліди дерев’яних конструкцій («домовин»), а навколо — ровики, заповнені вуглистою землею. Певно, це залишки вогнищ, які розміщувалися навколо насипу і виконували сакральну функцію.
Новий звичай захоронень наприкінці І тис. н. е. поширився на всі слов’янські землі й,набувши певних локальних відмінностей, існував понад 500 років. Надалі розвиток поховального обряду відбувався шляхом заміни обряду тілоспалення обрядом тілопокладення під впливом християнства.
Велику роль у міфологічних уявленнях слов’ян відігравала вода. Її слов’яни вважали стихією, з якої утворився світ. Вони приписували воді особливу життєдайність і очищувальну силу. Поклоніння водам і джерелам повинно було захистити від засухи, оросити дощами ниви.
Згодом явища природи трансформувалися у людиноподібні божества, персоніфікувалися. Провідними в язичницькому пантеоні східних слов’ян були божества, пов’язані з аграрним культом, передусім божества сонця — Дажбог, Ярило, місяця — Хорс, вітру — Стрибог, рослинності — Переплут. Богом тварин був Велес. Мокош уособлювала богиню води, дощу, а отже, і родючості. Також вона була пов’язана із жіночим господарюванням. Ладо — бог веселощів і сімейного добробуту. Саме йому приносили жертви ті, хто брав шлюб. Із збільшенням ролі військових дружин пов’язується культ Перуна — бога грому та блискавок.
Про культ бога — творця блискавок і обожнення слов’янами природи свідчить і Прокопій Кесарійський. Згідно з його повідомлення слов’яни вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Прокопій Кесарійський зазначає, що слов’яни вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви. Слов’яни вважали, що грім є гуркотом колісниці Перуна, а блискавиці — то його стріли. Перун як божество, що насилає дощі, вважався творцем урожаїв, покровителем хліборобства.
З розвитком суспільства вибудовувалася ієрархія богів. На племінному рівні один із богів займав панівне становище, а на рівні общини або декількох споріднених общин божества могли бути іншими. У відомому язичницькому пантеоні князя Володимира були об’єднані боги, які були панівними у різних східнослов’янських землях. У західнослов’янських землях у племені ободритів головним божеством був Радогошт (Радегаст), у вагрів — Прове, у полабів — Жива (Сіва).
Слов’яни вважали, що боги живуть у лісах, гаях, горах, подалі від людських очей, де затишно і спокійно. Тому нерідко такі природні об’єкти вважалися священними. Там заборонялося ловити птахів, звірів, зрубувати дерева. У священних лісах і гаях, а іноді біля окремих дерев поклонялись якомусь божеству, приносили йому жертви. Особливо шанували дерева, що стояли поблизу джерел і криниць.
Улюбленим місцезнаходженням богів у слов’ян вважалися дубові гаї. Німецький історик XII ст. Гельмольд у «Слов’янській хроніці» розповідає, що святинею землі вагрів був священний гай, де серед дуже старих дерев були святі дуби. Там кожний другий день тижня збирався весь народ на чолі з князем і жерцем.
Про культ священних дерев свідчать три могутні дубові стовбури із устромленими у них щелепами кабана, підняті в різний час із Десни і Дніпра. Імовірно, ритуальне дійство (жертвопринесення молодих кабанів) відбиває сільськогосподарську спрямованість обряду і відбувалося на честь бога Перуна — покровителя землеробства.
З культовою метою використовувався печерний простір. У багатьох випадках язичницькі печерні сакральні об’єкти використовувалися потім християнами. Відомою пам’яткою такого типу є печерний скельний храм у с. Буша на Вінниччині. Він функціонував від II–V до XVI–XVII ст. Про використання цього культового місця у VI–VIII ст. слов’янами свідчать виявлені тут матеріали празько-корчацької і райковецької культур.
Певну функцію виконували сакральні камені — символи міцності і вічного існування. Передусім кам’яні плити використовували як жертовники (Рухотинське святилище). Очевидно, жертовником була пласка кам’яна плита з Межигір’я, що спиралася на три менших каменя. В одному з її кутів вибито хрест із двома канавками-стоками. Довкола каменя виявлені археологічні матеріали від доби раннього заліза до середньовіччя. Часто шановані камені знаходилися поруч зі святилищами або були їхньою частиною (святилища у Бабині, Нагорянах, Кулішівці).
Якщо вищі боги впорядковували космос і забезпечували найвищу людську цінність — життя, то на нижчому рівні численні міфологічні персонажі забезпечували порядок у господарстві та навколишній природі. Ними слов’яни з давніх-давен заселяли навколишній світ. Вони уявлялися людиноподібними, відрізнялися від вищих богів тим, що були переважно невидимими і позбавленими власних імен та індивідуальних рис.
Найбільш шанованими були ті з них, які опікувалися домом, господарством, природою, що входила до сфери економічної діяльності людини. Передусім це були лісовики і домовики. Лісовики дбали про звірів, а домовики опікувалися господарством і домівкою. Їх різновидами були обійстя, банник, хлівник, польовик тощо.
Морянами, водяниками, русалками слов’яни заселяли води. Цікаво, що русалки за давніми віруваннями можуть жити й у лісах і навіть у горах. Зимою вони сплять, а навесні прокидаються. Вважалося, що водяні духи й німфи віддячують людям за дари дощем. Безпосередньо з водою пов’язаний культ берегинь — особливих жіночих водяних істот.
Поширеною у слов’янському світі була Рожаниця — невидима жіноча істота, яка відповідала за щасливі пологи і визначала долю людини від часу її народження і протягом всього життя.
Повсякденне життя населення було просякнуте первісними віруваннями на сімейному та общинному рівні. Риси язичницького світосприйняття проявляються у сакралізації внутрішнього простору жител, хатніх печей, знаково-сиволічній орнаментації керамічного посуду, окремих металевих виробах культового призначення, могильниках і особливо святилищах.
Місця ритуальних церемоній слов’ян за соціальною значимістю поділяються на сімейні культові місця та общинні святилища. До сімейних культових місць передусім належать житла. Обрядова діяльність була спрямована на забезпечення добробуту мешканців шляхом проведення ритуальних дій, починаючи з обрядів на честь їхнього закладання. Стіни житла сприймалися як сакральний кордон між внутрішнім захищеним простором і зовнішнім макрокосмосом, де діють природні сили. Домашню піч шанували як найближчий у повсякденному житті виразник божеств стихії вогню. Шанування печі було пов’язане і з культом хлібу. Сакралізованим був припічний простір, а також пічний кут.
Общинні святилища розміщувалися на околиці або у центрі селища і призначалися для здійснення ритуальних церемоній однією чи кількома спорідненими общинами. Це житла-святилища, святилища-жертовники (требища) і святилища відкритого типу (капища).
Святилища-житла розміщалися на селищах і відрізнялися від звичайних жител наявністю ритуальних предметів (ідол, священний посуд) і жертовного вогнища. Це найбільш рання форма святилищ. У житлі-святилищі райковецької культури в Хринівці на Південному Бузі знайдено ритуальні предмети та глиняні фігурки коня і свині.
Святилище-жертовник на поселенні празько-корчацької культури в Городку Хмельницької області складалося з майданчика викладеного камінням — власне жертовника, і ями для вогнища.
На селищі Микулинка святилище, що було відділене від крайніх жител незабудованим простором, являло собою овальний майданчик, оточений ровиком, більша частина якого була викладена камінням. Західну частину майданчика відділяв ще один ровик, утворюючи внутрішній простір святилища, в центрі якого виявлена стовпова яма зі стінками, обкладеними кам’яними плитками. У ній, очевидно, стояв язичницький ідол. У східній частині було ритуальне вогнище з добре пропеченим черенем. Виявлений на святилищі доволі багатий археологічний матеріал (ювелірні прикраси, уламки керамічного посуду, перепалені кістки тварин і птахів) є рештками жертвопринесень, численних тризн та інших обрядів, що тут здійснювались.
Святилища відкритого типу досліджені в Ягнятині поблизу селища празько-корчацької культури і на березі річки Гнилоп’ять на Житомирщині. Головним атрибутом таких святилищ був один або кілька ідолів разом із комплексом ритуальних об’єктів (будівель, ям, вогнищ/кострищ, жертовників). Назва святилищ такого типу — капище — походить від давньоруського слова «кап» — ідол.
За функціональним змістом до жертовних майданчиків близькі жертовні ями. Зокрема, така яма, заповнена перепаленими кістками свійських тварин, вугликами, перепаленими керамічного посуду, досліджена на могильнику ІХ–Х ст. городища Ревне І. Жертовна яма мала овальну форму. В центральній її частині виявлена стовпова яма квадратної форми, північніше від якої розташовані три менші стовпові ями. Імовірно, у них стояли язичницькі ідоли, причому в більшій — зображення верховного божества. Очевидно, тут відбувалися різноманітні обрядові дійства, пов’язані з культом предків, здійснювалися жертвопринесення, сюди поміщали рештки поминальних тризн і, можливо, частину решток кремації членів общини.
У IX ст. виникають городища-святилища як культові центри окремих племен і племінних об’єднань, що влаштовувалися на вершинах пагорбів, які панують над місцевістю. Жителі навколишніх селищ збиралися сюди на великі язичницькі свята або у зв’язку із важливими для племені подіями. Такими святилищами є Ржавинське, Горбівське, Рухотинське, Кулешівське на території України, Перинь під Новгородом, храм Триглава у Штеттіні і Святовида в Арконі на землях балтійських слов’ян.
У центрі городищ-святилищ були невеликі круглі або овальні площадки з плоскою поверхнею (капища), оточені одним чи двома рядами валів і ровами. Наявність валів довкола святилищ підтверджується літописом. Запроваджуючи християнство Володимир нищив язичницькі святині. За свідченнями літопису, він їх не тільки порубав, але й усюди розкопав. У ровах або ж на валах знаходилися кострища/вогнища, а у центрі площадки — ідол. Вогнища або вогняне жертовне коло (крада) були обов’язковими атрибутами святилищ, як і требище — місце принесення жертв. Довгі будинки на требищі, ймовірно, мали назву «хороми», яка пізніше трансформувалася в назву «храми».
За свідченнями літопису ідоли виготовляли головним чином із дерева. Зокрема Перун, поставлений Володимиром Великим у Києві, теж був дерев’яним.
Краще збереглися кам’яні ідоли. Відомі ідоли у вигляді простих тесаних чотирикутних стовпів із заокругленою, а в деяких випадках потовщеною, верхньою частиною. Інколи чотиригранний стовп завершується погруддям людини з рельєфно модельованою пластикою обличчя. Часто у верхній частині ідола зображено голову (зрідка з двома обличчями — чоловічим і жіночим, оберненими у протилежні сторони), погруддя, руки, атрибути (зокрема ритон — кубок для пиття у вигляді рога), знаки.
Городища-святилища споруджені, зазвичай, у центрі «гнізд» поселень, утворюючи, таким чином, культові центри племен. Жителі всієї округи збиралися сюди в часи великих язичницьких свят і молінь, або у зв’язку із важливими для племені подіями.
Відомі також язичницькі центри племінних об’єднань. Найважливішою ознакою таких центрів є їх ізольованість від поселень. Такі язичницькі комплекси розташовані у важкодоступних місцях, часто в горах, укритих лісами. Вони складалися з кількох святилищ зі складним плануванням. Тут знаходилися жертовні ями, капища, культові споруди, ритуальні колодязі та шановані природні об’єкти — джерела, печери.
Значний культовий центр східних слов’ян досліджений І. П. Русановою й Б. О. Тимощуком на правому березі р. Збруч на Тернопільщині. Він складався з трьох городищ-святилищ — Богіт, Звенигород, Говда, кожне з яких мало свої особливості. Функціонування цих пам’яток продовжувалося і після прийняття християнства, до XII–XIII ст., коли суспільно-політична боротьба зумовила ренесанс язичницьких вірувань.
Зі святилищем Богіт пов’язаний Збруцький ідол, знайдений у річці Збруч біля м. Гусятина Тернопільської області. Він являє собою чотирьохгранний стовп висотою 2,67 м, розділений по горизонталі на три нерівні частини (пояси), що відображають погляди слов’ян-язичників на будову Всесвіту. У верхній частині зображено чотири людські фігури під однією шапкою з відігнутими полями (можливо, різні іпостасі єдиного вищого бога). Це небо — світ богів. У середньому ярусі — земля з хороводом жінок та чоловіків. Нижній ярус — підземний світ, таємничі мешканці якого тримають на собі землю.
Слов’янські святилища свідчать про існування досить розвиненої та стійкої архітектури й атрибутики, що дозволяє говорити про глибокі традиції у спорудженні спеціальних місць для моління та жертвопринесення.
Жертвопринесення було основним у відправленні культу. При цьому виходили з того, що всі боги або духи померлих чи сакральні природні об’єкти потребували, як і люди, передусім їжі та напоїв, хоча б у символічній формі. З іншого боку, в основі ритуальних дій була людська вдячність, а також бажання забезпечити успіх тієї чи іншої справи. Прокопій Кесарійський повідомляє про звичай давати обітницю принести жертву богу в разі уникнення смерті під час хвороби або війни, яку виконують, і вважають, що саме цією жертвою гарантували собі порятунок.
Ритуали родового культу виконували, мабуть, голови сімейних общин, тоді як громадські культи були в руках ведунів, знахарів, волхвів і жерців. Жерці безпосередньо здійснювали обряд жертвопринесення. Ведунам, знахарям і волхвам приписували магічну премудрість і володіння особливою «поетичною» мовою, що робило з них зберігачів епічних сказань.
Почесна першість у виконанні найбільш важливих і урочистих ритуальних дій належала старійшинам, вождям, князям. Князі здійснювали свої сакральні функції під час полюддя — об’їзду підвладних племен.
Слов’яни вірили у чаклунство. Чаклунські дії здійснювалися шляхом різного роду обрядів і заклинань (замовлянь, шептань). До предметів заклинальної магії належать різноманітні амулети і обереги, які були покликані відганяти зло, захищати від наврочення. Найчастіше це різноманітні підвіски-амулети. Оберегами були різні предмети з металу, кістки, каменю, глини, які підвішували на шнурах або ж носили у мішечках. Ікла хижих звірів, головним чином ведмедя та вепра, використовували як обереги.
Із церемонією ворожіння та магічними діями навколо хліба пов’язуються керамічні вироби у вигляді округлих буханців хліба або їх мініатюрні копії — «хлібці», виявлені на слов’янських пам’ятках.
Про слов’янську язичницьку символіку можна судити із зображень на кераміці, різноманітних прикрасах, побутових та господарських предметах, а також на одязі та речах повсякденного вжитку. Всі вони несуть у собі ідеї, пов’язані із захистом людини від «злих сил» та господарським благополуччям. Це передусім знаки сонця (солярні) — різноманітні кола і кільця, хрести і свастика. Зигзаг або хвилястий орнамент — це знаки блискавки, вогню і води. Цілісний сюжет складають символічні зображення сонця, дощових хмар, блискавок і зораного поля на горщику, який, імовірно, використовували у ритуальних дійствах, покликаних забезпечити небесною вологою хліборобські ниви, що походить із поселення празько-корчацької культури Гореча на Верхньому Пруті.
Різноманітні за стилем зображення звірів, птахів і людей широко побутували у слов’янському середовищі з давніх часів. Яскравим прикладом є зображення на ранньосередньовічних застібках — фібулах.
Еволюція уявлень міфологічного світогляду давніх слов’ян простежується у переході від «наївного» міфологізму (обожнення явищ і об’єктів природи, визнання магічної сили за предметами і явищами зовнішнього світу) до «ідейно-теоретичної» міфології — спочатку конкретизації цих сил у зооморфних, а потім, — антропоморфних зображеннях — божествах. Із розвитком суспільства від родової до племінної структури антропоморфні боги змінювали свої функції, перетворювалися у більш універсальних і могутніх, вибудовувалася їхня чітка ієрархія. Вінцем цієї еволюції стала реформа князя Володимира, яка визначила коло антропоморфних божеств слов’янської держави — Київської Русі.
В язичництві давніх слов’ян, початок формування якого сягає глибинних шарів історії, сконцентроване релігійне світосприйняття великої кількості людських поколінь. Пройшовши ряд важливих етапів розвитку і не зникнувши із свідомості людей навіть у наступні століття, воно збереглося в багатьох елементах культури й побуту різних етнографічних груп слов’ян.