Тетяна Шевченко
Початок римського періоду повів за собою зміни в суспільному та політичному житті північнопричорноморських античних центрів. Це мусило відобразитися на релігії населення, що там проживало. І що більше було змін, коливань та невідомості перед майбутнім — то більше простору для міфотворчості. Перші століття нашої ери були часом релігійних пошуків, вразливості суспільства до впливу нових світоглядних систем, політичних змін.
Римські боги не замінили автоматично грецьких. Населення й далі називало свого Зевса Зевсом, а не Юпітером, а Артеміду — Артемідою, а не Діаною. Посвяти римським богам відомі, однак вони могли бути принесеними представниками менших етнічних груп. У цей час релігія античних центрів не була однорідною, як не був однорідним склад їх мешканців. Та все-таки світогляди різних груп населення міст де в чому накладалися один на одного. Греки, що продовжували жити на тій самій території, складали більшість населення і сповідували свої давні культи. Окремими суспільними групами була верхівка суспільства, що переймалася філософськими пошуками і новими релігійними віяннями, і прийшлі мешканці, в окремих містах — римська залога та її оточення. Згодом з’являються перші свідчення прихильників юдаїзму та християнства.
У кожному місті були свої особливості в уявленнях про божества, свої культи і свій епос. Власні уявлення про богів поліса зумовлювали встановлення специфічних правил у їх вшануванні. Якщо упускалася хоч якась дрібниця, божество могло не прийняти знаків уваги, відвернутись. Для цього всі необхідні дрібниці обростали міфами.
Усьому було міфологічне обґрунтування. В уявленні населення римських провінцій міста були наповнені богами. Храми і вівтарі на теменосі, священній ділянці, виділеній огорожею, а часто і підвищенням, культові статуї та великі архітектурні споруди на площах, на агорі, вздовж головних вулиць, іноді біля фасадів будинків, у баштах оборонних мурів. Процесії за участю усіх громадян і їхніх родин регулярно вирушали за місто в позаміські святилища, щоб вшанувати богів-захисників поліса.
З римського періоду в містах, що були в орбіті інтересів Римської імперії, впроваджували культи імператорів. У жодному разі це не означало відмову від звичних культів. Культи імператорів, що змінювали один одного, поєднувалися з культами покровителів античних міст. На тій самій монеті зображали, наприклад, в Херсонесі — голову імператора і статую Партенос, на Боспорі на іншому боці монет з імператором — династичних правителів, яких теж вшановували як богів.
До останніх років античного періоду населення давньогрецьких міст і сільських поселень вшановувало тих самих богів, що й спочатку. Ще у християнській літературі, а саме «Житіях святих єпископів херсонських» пишеться про стійку прихильність мешканців Херсонеса до своєї богині-покровительки Партенос. Місто вже змінило свою назву на Херсон, а богиня залишилася тією самою. Житіє апостола Іоанна, переписане грузинським агіографом, згадує про громадське вшанування Артеміди і Аполлона до найпізніших часів у Фасисі на східному узбережжі Чорного моря.
Культ імператора, впроваджений в грецькому місті, був нерозривно пов’язаний і фактично запозичував риси культів місцевих богів-покровителів. Приміром, на монеті Селінунта Траян зображувався і в позі, і з атрибутами Зевса: сидячи на троні, з тризубом і скіпетром у руках. На монетах фракійських центрів імператорів часто зображали у вигляді традиційному для героя-вершника. Така практика перенесення функцій місцевого божества відбувалася і в Херсонесі. Епонімне божество Херсонас, яке вшановували на момент впровадження імператорського культу, нічим не відрізнялося від образів імператорів. Поява римської залоги у деяких містах Північного Причорномор’я викликала зіткнення кількох культур: власне периферійної грецької та провінційно-римської, що мала малоазійський та нижньомезійський колорит.
Через те римський період позначений відродженням давніх міфів і традицій та, разом з тим, занепадом полісної ідеології. В цей час у Херсонесі та містах Боспору будуються нові храми на честь старих богів, зокрема, Афродіти, Асклепія, та вводяться нові культи. Урізноманітнюється пантеон і функції головної богині. Усе було спрямоване на наголошення на цінностях та культах колись автономних полісів. Херсонесити сподівалися на відновлення автономії від Боспору, окремі міста Боспору — від Пантікапея, надалі — від Понтійської держави. Образи давніх богів стали символами колишнього розквіту поліса. Це могло пояснювати звернення до слабшого за значенням культу Херсонас, що мало відобразився у відомих на сьогодні пам’ятках. Звеличення автономного походження також ілюструє вираження синівської вдячності «батькам гераклеотам».
Північне Причорномор’я було однією із локацій міфів про Геракла. ПІд час римського періоду в Херсонесі були у вжитку скульптурні зображення Геракла в камені і глині. Розквіт його культу тут і за династії Савроматів на Боспорі, був пов’язаний із загальнодержавною політикою. Зображення його палиці в цей час часто клали в поховання. Вони були своєрідними апотропеями і в реальному, і в потойбічному житті. Це відображало віру населення в захист цього героя і після їхньої смерті.
Старі боги обростали новими міфологічними образами. Орел на блискавці як атрибут Зевса вперше карбували на херсонеській монеті останніми роками правління Мітріда VІ Євпатора. Уявлення про Зевса Спасителя (Сотера) поділяли мешканці всіх частин Північного Причорномор’я: Боспору, Херсонеса, Ольвії та поселень, що їх оточували. ПІд час римського періоду ця роль Зевса усвідомлюється більш особисто. Присвяти йому рясніють нагадуваннями, що зроблено їх за власний кошт. Охоронцем і рятівником Зевс найчастіше уявлявся в періоди війн та інших кризових ситуацій. Культовий епітет Зевса Гіпатос (Верховний) відомий у Херсонесі ІІ ст. н. е. В той самий час під таким іменем вшановували його елліни Середземномор’я.
Римські імператори з політичною метою вивищували культи найбільш улюблених грецьких богів — Аполлона і його сина Асклепія, демонструючи цим філеллінську ідеологію. Асклепій нерідко уявлявся іпостассю свого батька і вшановувався нарівні з ним. Міфи про нього значно поширилися в багатьох містах регіонів, що мали відносини з Римом. Саме тоді культ Асклепія стає полісним у багатьох причорноморських полісах. У західнопонтійській Істрії в ІІ ст. н. е. його називали Пергамським, можливо, через те, що там стояла статуя, подібна до пергамської. У Томах вшановувався Асклепій разом із Деметрою, на Боспорі його вшановували як Сотера і Евергета. В Ольвії Асклепія і Гігіею обдаровували спільно в храмі з Ісідою, Серапісом, Посейдоном і Амфітрітою. У Херсонесі знайдено найбільшу кількість свідчень його культу. Його зображення періодично з’являлися на монетах міста у ІІ–ІІІ ст. н. е.
У Римі повсюдно вшановували Афродіту під іменем Венера як головну праматір, завдяки її сину — троянському герою Енею, що став легендарним предком Юліїв, зокрема Юлія Цезаря. В Херсонесі, очевидно, запопадливо сприйняли цей римський міф, як і культи Аполлона та Асклепія, адже тут було збудовано храм Афродіти, а культ Асклепія і Гігіеї отримав найбільшу кількість шанувальників, порівняно з іншими містами Північного Причорномор’я. Можливо, йшлося про те, щоб догодити імператорам і продемонструвати свою особливу прихильність до близьких для них культів. Афродіту або її атрибути так і не зображали на монетах, з яких не сходив образ покровительки міста Партенос. Поява богині в образі Тіхе знаменувала її антиварварські захисні функції
Образ Геліоса з короною у вигляді сонячних променів трапляється на світильниках ІІ–ІІІ ст. н. е. Можливо, він був переосмислений в руслі сонячних божеств римського періоду. Є два надгробки ІІІ ст. із жестом адорації та проханням до Геліоса помститися за ранню смерть.
Грецька богиня Немесида зберегла своє ім’я, увійшовши до римського пантеону. Однак у перші століття нашої ери її функції дещо змінилися. Якщо раніше її боялися як богиню помсти, то в римській міфології вона постала як богиня долі та боротьби. В її образі об’єдналися міфи про багатьох інших богинь: Кібелу, Ісіду, Тіхе, Ніку, Діану та Фортуну.
Це був час співіснування різних ідеологій і світоглядних концепцій серед населення міст. Групи шанувальників того чи іншого божества стають дедалі вужчі. Покровителями усього населення залишаються лише найдавніші боги — Партенос в Херсонесі, Аполлон чи Ахілл в боспорських містах. Інші стають або покровителями проримської верхівки, розквартированого в Херсонесі та Тірі гарнізону, або іноземців тощо.
З межі ер можна вести мову про деяке поширення іноземних культів навіть у віддалених регіонах ойкумени. Зокрема, популярності набуває східна міфологія. Містерії Ісіди і пов’язані з ними культові лікувальні практики проводилися у святилищах, де жерцями були єгиптяни або єгиптизовані греки. В Ольвії та в Херсонесі були особи, об’єднані в невеликому колі посвячених. Сюди культ потрапляє в той час, коли єгипетські божества були вже достатньо «еллінізовані», коли Ісіду і Осиріса (Осиріс-Аттіс вшановувався як Серапіс) вже остаточно ідентифікували з Деметрою і Діонісом, а містерії на їхню честь були позначені впливом відповідних традиційних грецьких божеств.
Нове життя отримують міфи про місцеві племена і їхніх кровожерних богів. Античні автори до римського часу переписували легенди про таврську богиню, якій приносили в жертву греків. По-новому вони зазвучали після поразки від таврів римських загонів під командуванням А. Дідія Галла. Після остаточної перемоги у Римсько-боспорській війні, кілька римських військових кораблів, що поверталися вздовж Південного берега Криму, зазнали лиха. Цим шляхом вони могли повертатися до Херсонеса, а не до своїх місць постійної дислокації. Штормом їх було викинуто на берег, де всіх солдатів і префекта когорти перебито таврами. Про це розповідає Тацит, а також археологічні розкопки на перевалі Гурзуфське Сідло. Там було знайдено доволі значну колекцію типово римського спорядження, військової атрибутики і костюму цього часу.
Так уже склалося, що визнати поразку було тяжче, ніж пов’язати її з втручанням вищих сил. На сьогодні піддається сумніву існування храму в святилищі на мисі Партеній, локалізація і атрибуція святилища теж доволі проблематична. Позаміське святилище херсонеситів не використовувалося таврами. Основним призначенням святилища було позначення межі володінь Херсонеса. Нема підстав припускати, що в ньому вшановували богиню таврів. Свої сакральні території греки не розташували відповідно до культових місць аборигенних мешканців, а вибір місця для проведення полісних культів був раціонально обґрунтованою дією в межах впровадження міського планування. Якщо й зберігалися міфи, пов’язані з місцевістю, то не було фізичного впровадження і продовження варварського культу. Здійснювати свої криваві, чи ні, культи самі таври, найчастіше ворожі до греків, продовжували здійснювати у власних святилищах.
Боспорські міфи немало приховують трагічних історій, пов’язаних із варварськими племенами. Завдяки підтримці Риму, у І ст. н. е. їх вдалося підкорити. Титул боспорського басилевса звучав «друг цезаря і друг римлян, який володарю над усім Боспором, Феодосією, синдами, матами, тарпитами, торетами, псессами і танаїтами, що підкорив скіфів і таврів».
Безперечно, міфи творилися навколо місцевих історичних подій римського часу у Північному Причорномор’ї. У Херсонесі довго переказувалася оповідь про рятівницю міста Гікію. Її переказ зафіксовано у відомому трактаті «Про керування імперією» Константина Багрянородного. Оповідається про спробу боспорців захопити Херсонес за допомогою сина свого царя Асандра, який одружився з Гікією, багатою спадкоємицею херсонеського архонта Ламаха. Її батько помер незабаром після весілля і дочка влаштовувала щорічні поминальні бенкети для всіх громадян. Її чоловік разом із прибулими боспорцями склав план захоплення міста в день цих громадських святкувань. Після того, як усе місто, насвяткувавшись за чийсь рахунок, поснуло, було б легко захопити його. Однак тут втрутилися вищі сили. Боги застерегли Гікію і повідомили їй про зраду її чоловіка. За допомогою вірних херсонесців, вона змогла перехитрити військо, що переховувалося в підвалах її великого будинку. Спаливши будинок разом зі всіма багатствами, вона знищила ворогів. Херсонесці, «бачачи безмежне добродійство, яке після бога вчинила для них Гікія, не пошкодувала нічого свого, а обрала врятування міста, на знак подяки встановили на її честь на міській площі дві мідні статуї, зобразивши її в молоді літа, якою вона була в часи тих подій, показуючи тим її величезне благодіяння і любов до співгромадян, що вже в юні літа вона так зуміла після бога врятувати свою батьківщину… На п’єдесталі статуй виклали всю історію благих дій для громадян, які вчинила після бога Гікія».
Оповідь про цю героїню дійшла до Константина Порфирородного завдяки тому, що написи на постаментах довго зберігалися в Херсонесі, а їх зміст переповідався не лише в самому місті, а й далеко за її межами. Про написи в трактаті вказується, що «кожен, хто хоче виявити любов до прекрасного, очищає цей п’єдестал, щоб прочитати написане на ньому». Навіть самі вирази в збереженій новелі характерні для почесних декретів Херсонеса.
В оповіді Гікія наділена рішучим характером, мужністю, розумом і безкорисливістю. Звичайно, не обійшлося без окремих перебільшень, властивих для кожного історико-літературного твору, вигаданих діалогів, художніх домислів для створення образу героїні. Але водночас твір містить реальні географічні назви й історичні події, імена, факти з життя еліти міста та його громадян. Гікію можна вважати історичною особою Херсонеса в один з критичних періодів його існування.
Гікія для знищення ворогів і врятування міста керувалася ніби не власним розумом, а діяла за покликом божества. На цьому неодноразово наголошується в оповіді. Так, її шануємо, вона все зробила, але хіба жінка могла б сама все зрозуміти? Помітити військо у підвалах! Ні! Це боги їй підказали і напоумили, а може й діяли її руками та руками її слуг.
Та на цьому історія з героїнею не закінчилася. На знак шани «перші люди Херсонеса» обіцяють їй поховати її в межах міста. Це суперечило встановленим традиціям і мало означати, щонайменше, що її вважатимуть напівбожественною істотою, яка долучилася до богів, а щонайбільше — що вшановуватимуть як божество від імені всієї громадянської общини. І Гікія вигадує ще один план — вона влаштовує власні похорони, щоб перевірити обіцянки співгромадян.
Ми не знаємо, чи історія з похованням дійшла до автора трактату у вигляді оповідей, чи вона була викарбувана на її поховальній стелі. Якщо не сам вчинок, то збережені роками і віками оповіді про нього мали вплив на інших херсонеситок. За римського періоду, представниці керівних родин почали активно цікавитися громадськими справами, і цьому сприяв вплив Риму та малоазійських міст, де жінки відігравали роль в політичному та культурному житті, розпоряджалися власними коштами, займаючись доброчинністю на користь рідних міст і храмів.
Це було щось нове для греків Північного Причорномор’я. Вони звикли до іншої ситуації. Попри те, що сім’я за античності була неолокальною, а вогонь підтримували і використовували для приготування їжі жінки, саме чоловік вважався тим, хто «володів» домом і домашнім вогнищем. Жінки виконували певні обов’язки як мешканці поліса, зокрема на релігійні свята, у поховальних процесіях. В інших сферах сім’ю представляв чоловік. Фактично він вирішував усі справи за членів своєї сім’ї. Ця влада поширювалась і в культах, які проводилися вдома: голова сім’ї був верховним жерцем у їх проведенні. Релігійні функції органічно поєднувалися і з іншими: саме він вирішував, чи визнавати і чи залишати новонароджену дитину, чи всиновлювати спадкоємця, за кого віддавати заміж доньок, а також фінансові справи залежних від нього членів ойкосу — дружини, дітей і рабів, якщо вони були. Навіть у перші століття нашої ери господаря дому тогочасні письменники порівнювали з імператором, що керує державою. Влада чоловіка визначалася його фактичними суддівськими, адміністративними і жрецькими функціями в сім’ї, його правом дати чи забрати права, майно чи навіть життя домочадців
Інша жінка, що відігравала в державі значну роль, була правителька Боспору Динамія. Це сприяло появі оповідей про неї. Деякі з них доходили до римських письменників. Вона була дочкою Фарнака і онукою володаря Понтійської держави Мітрідата Євпатора. Відомо, що Асандр, одружившись із нею, володарював до старих літ, поки у 21 чи 20 р. до н. е. не передав їй владу незабаром перед своєю смертю. Вона вела проримську політику в столиці Пантікапей. Її високе походження давало можливість мешканцям міста гордитися нею. Пригоди були пов’язані з претендентами одружитися з нею. Чи за бажанням імператора Августа, чи самозванцем, до міста прибув Скрибоній, який стверджував, що має дозвіл на правління Боспором і бажає одружитися з правителькою. Рішення боспорців було категоричне — його стратили. У 14 р. до н. е. з тією самою метою до Пантікапею прибув Полемон. Тут вже воля Августа не була оповита міфами. Адже, коли боспорці виступили і проти нього, їм погрожував війною зять імператора Агриппа. Полемон став правити разом із спадкоємицею престолу. Вони перейменували місто Пантікапей на Кесарію, а Фанагорію — на Агриппію. Правителька Динамія вперше поставила статуї Августа в Пантікапеї, а його дружини Лівії в Фанагорії. Відтоді вона вела проримську політику на Боспорі.
Релігійність еллінів слабшала в римський період. З плином часу зв’язки людини з культами поліса змінювалися, прагматичні домовленості з божествами, виконання однотипних ритуалів ставали чимось нав’язаним для особи, яка шукала близькості до божественного. Так відбувалася «індивідуалізація» релігійності.
Через брак віри збільшувалось різноманітних вірувань, забобонів. Наприклад, в Херсонесі з’являються приклади приватної мантики, пов’язаної з тлумаченням снів. Якщо раніше жерці тлумачили лише сни, які стосуються державних справ, то тепер звернутися до них за порадою міг мало не кожен. Поява таких пам’яток зрозуміла в час індивідуалізації античної релігії та цінності міфів, прив’язаних до конкретних місцевостей і конкретних осіб. Це написи на урні, на олтарі. Звернення від представників різних груп херсонеського населення, в першому випадку, очевидно, дорійського походження, в другому — уродженця Дунайських провінцій, підтверджують загальну для античного світу тенденцію в релігійному світогляді: індивідуалізацію у спілкуванні з богами.
Римських міфів стосуються епітафії на могилах римського часу. Найчастіше вони починаються словами «богам Манам присвячено». Незалежно від регіону римських провінцій, ця формула стала настільки звичною, що записувалася скорочено — у вигляді двох букв, а значення її могло бути й наполовину забутим. Однак мешканці найдальших земель, куди сягав вплив Римської імперії, використовували ці посвяти, ховаючи своїх близьких.
Мани у римській міфології вважалися добрими божествами, духами померлих і потойбічного світу. Вони перебували не на землі, а у сфері ефіру або сонця, тобто були пов’язані з небом. Мани ніби заповнювали простір між сферою Місяця і Землею. Звернення до них у викарбуваних на камені епітафіях відображає трансформовані римські релігійні уявлення про життя після смерті, про обожествлення померлих предків, апофеоз та віру в безсмертя, що були вкрай важливі у світогляді цього часу.
Індивідуалізація античної релігії в Херсонесі та в містах Боспору в перші століття нашої ери мала своє вираження в героїзації мало не кожного покійного його родиною. Це відбилося в покладанні вінків на голови померлих, у зображеннях на надгробках, інших свідченнях релігійних уявлень, що набували дедалі більшого поширення, хоч раніше були властиві в кілька разів меншій кількості громадян.
Характерним було повсюдне поширення уявлень про продовження життя душі в іншому світі після фізичної смерті людини в реальному. Уявлення про потойбічний світ, очевидно, відрізнялися певними деталями в кожній окремій спільноті (регіоні Еллади, місті чи навіть родині). Та все ж залишалася їхня основа. Вважалося, що померлі продовжують жити, близько чи далеко від цього світу, і навіть впливають на живих родичів. У потойбічному житті померлі також спілкуються між собою. При цьому, зв’язки в цьому світі не втрачаються і в іншому. Родинний склеп, де ховали членів сім’ї чи кількох споріднених сімей, стає втіленням, опредметненням таких уявлень про родинне життя в потойбічному світі. Родичі намагалися пришвидшити це возз’єднання родини вже в час поховання, допомогти померлому успішно приєднатися до інших небіжчиків, зміцнюючи таким чином сакральну, духовну опору для всіх живих.
Міфам вірили. У традиційному суспільстві не йдеться про віруючих чи невіруючих. Поділ на такі групи з’являється лише, коли є кілька ідеологій, свого роду релігійний вибір. Показовим стає час удержавлення християнства. Тоді християнство протиставлялося як офіційна релігія усім іншим релігіям, які називались просто язичництвом. На відміну від цієї ситуації, культи поліса первинно не були насаджені державою.