Привітання Люсі та Елсі

 

Щоразу, коли Джордж Лоусон Дюбаррі приїжджав відвідати свого батька на Кубі, діялось одне й те саме. Перед кожними такими відвідинами пошта Джорджа випереджала його самого, і батько, який звався Лоусон Дюбаррі, розпечатував першого листа й, прочитавши «Шановний Джордже» (або інколи «Любий Джордже»), тільки тоді виявляв, що це адресується синові. У таких випадках він завжди заплющував очі, вкладав аркуша в конверт, а коли пізніше віддавав його синові, мав вираз провини на обличчі, пояснюючи, як це сталося.

Те, що Лоусон згодом назвав «отим листом», у спекотний липневий день надійшло до його кабінету в Панамериканській нафтопереробній компанії. Чи то через піт на скельцях окулярів, чи то через неозначене звертання «Привіт, друзяко!» на початку листа, але Лоусон з розгону прочитав перші кілька сторінок, перш ніж розпізнав, що це синова кореспонденція.

А тоді він мусив дочитати до самого кінця.

Вісімнадцятилітній Джордж був другокурсник Єльського університету, що його закінчив сам Лоусон. Джорджева мати померла, тож Лоусон тяжко та нездарно виконував роль матері й батька, поки синові не вдалося вскочити в Єль — способом, яким вимучена рибина вскакує в човен. Це викликало в Лоусона надію, що все найгірше вже позаду.

Лист, проштемпельований у Парижі, надійшов від Джорджевого сусіда в гуртожитковій кімнаті — Вордмана Еванза. Прочитавши один раз, Лоусон підійшов до дверей і сказав своїй секретарці: «Оцю годину — ніяких телефонів».

Повернувшись до свого столу, він прочитав листа вдруге. Пропускаючи їдкі коментарі юнака про чужоземні краї та звичаї, батько зосередився ось на чому:

 

30 червня 1939 року

…Що ж, вона піддалася на човні, і я не проти сказати тобі, що мені було лячно стати в неї першим. Зрештою, боявся я тільки хвилину, подумавши, що вона може втратити голову, а ми ж то вже два дні, як виїхали з Шербурга. Та найгірше було те, що вона раптом сприйняла всю цю справу аж так усерйоз, і в Парижі я пережив жахливу сцену, поки позбувся цієї дівки. Їй сімнадцять, вона вчиться в коледжі, і якби не я, то в неї був би хтось інший… Як там пішло з Елсі? Чи ти домігся свого, а чи вона й досі торочить, що, як католичка, не погоджується із запобіганням вагітності? Бери їх, поки молоді, — ось моя теорія. Принаймні не влипнеш у таке, що мені сталось у квітні цього року… Якщо почуєш, що нам випадає нагода відбемкати сюїту в Гаркнеській вежі33, то надішли мені нічну телеграму. А коли напишеш листа, повідом у ньому про Любу шістнадцятилітку. Ми зможемо порівняти деякі соковиті подробиці, якщо вона доведе діло до кінця. (Я мав намір передати тобі слова лікаря, які почув від нього перед тим, як мав покинути нашу Благословенну Країну. Він сказав, що зі мною все гаразд; але після тижня, проведеного в цьому божевільному місті… та годі з тим, я більше турбуюсь про себе, ніж про Люсі.)

Завжди Твій Вордман (Румі)

 

Лоусон Дюбаррі розпорядився про попереднє замовлення в клубі «Валедеро біч клаб», де він із сином часто ловив рибу, і, постукавши паризьким конвертом по столу, спитав себе: «То що ж тепер підловив Джордж?» Він міг би присягнути, що ще не минуло години, однак секретарка, клацнувши заскочкою на дверях, запевнила з порога, що вже минуло.

— Принесіть, будь ласка, сюди машинку. Я б хотів наклацати листа.

— А ви це вмієте, містере Дюбаррі?

— Мабуть, так.

— Візьміть до уваги, — сказала вона, — якщо це адресовано вашому синові, то він завтра прилітає авіалайнером із Маямі. Лист розминеться з ним.

З виразу на босовому обличчі секретарка втямила, що ляпнула зайве, й покрила помилку, запитавши про бронювання місць у клубі.

— Скасуйте замовлення, — відповів Лоусон. — Втім, ні. Дійте так, ніби…

Він прикусив язика. Почувався дуже самотньо. Не було з ким поговорити про цю справу, а вже цілком певно, що не з Джорджем. Ось зараз огиду викликали давні спогади про начальника загону бойскаутів, який застерігав перед небезпекою «потаємного гріха», а ще — про хвацького приятеля, який навмисно завів сімнадцятилітнього хлопчину до «такого дому». Що ж, Лоусон належав до свого часу, був стриманий, і Джордж це знав.

Найкращим наслідком такої розмови став би шквал збентеження та замішання їх обох. Та ні, є інший план.

Повільно й марудно Лоусон Дюбаррі надрукував листа до Вордмана Еванза.

Почав із пояснення, як трапилося розпечатати конверт, а тоді зразу ж перейшов до шантажу:

 

Якщо Ви пам’ятаєте подробиці Вашого листа, то розумієте, що я не можу передати його своєму синові. Не вважаю найкращим для вас двох проживати разом у наступному році. Це не означає, що я критикую Вас чи припускаю, що Ви погано впливаєте на мого сина. Можливо, якраз навпаки. Але такі клопоти, які Ви описали, не можуть не завдати шкоди обом вам у вашій роботі.

Сподіваюся, що Ви, як старший, негайно повідомите реєстратора Єльського університету, як і мого сина, про зміну проживання й подасте таку мотивацію цієї зміни, яку вважатимете доцільною.

Без сумніву, Ви волієте, щоб я повернув Вам такого інтимного і щирого листа. Тож спершу надішліть мені копію Вашого листа до реєстратора, а також вкажіть адресу, на яку я маю Вам відповісти.

З повагою, не без симпатії, але дуже стривожений і рішуче налаштований —

Лоусон Дюбаррі

 

Дюбаррі наклеїв відповідні марки, щоб лист дійшов до Вордмана Еванза в Парижі. Відповідь має надійти за три тижні.

Питання в тому, чи войовничо налаштований цей Вордман. Лоусон пам’ятав його як вродливого хлопця, неначе спорядженого в лати, з відвертістю в широко розкритих очах і з делікатними манерами, властивими нью-йоркській Парк-авеню.

Дюбаррі ні разу не бачив його батька. Отаке легковажне зваблювання може бути їхньою сімейною традицією, яка сягає на два покоління назад — до емігрантських кораблів. Або й на двадцять поколінь — до хрестових походів. Чекаючи на митниці приліт авіалайнера, він і далі розмірковував над тим, що в листі не написано нічого такого, за що можна було б засудити сина та «Любу шістнадцятилітку». Лоусон здригався від самої думки про ім’я дівчини. Цілком можливо, що Джордж бавився з вогнем.

Батькова роль полягає, безумовно, в тому, щоб розвивати в собі терпіння та самовладання, а водночас завойовувати довіру сина й заохочувати його, щоб розкрив свої етичні стандарти, якщо такі є. Можна сподіватися, що поки прийде відповідь із Парижа, найкращим другом Джорджеві стане батько, а не Вордман…

— Батьку! В тебе чудовий вигляд!

На Лоусона наплив душевний спокій. Цей здоровий, добрий і веселий парубійко просто не може думати в дусі написаного в листі. Повагом батько й син вийшли з митниці.

— Я хотів би попрацювати з тобою цього літа, — сказав Джордж. — Не все ж тобі планувати, коли в мене канікули.

— У мене теж свої канікули.

— Але я хочу попотіти так, як ото доводиться тобі. Відкладімо купання та риболовлю на вихідні. У вересні мені випаде піти на кілька домашніх вечірок.

Наприкінці першого тижня Джордж, обідаючи з батьком в «Ель патіо», зронив ім’я Вордмана Еванза. Здавалося, воно впало бойовою гранатою на Лоусонову тарілку.

— У нас двох таке саме почуття гумору, — пояснив Джордж. — Це одна з причин того, чому мені подобається мешкати з ним. Він обмежений, але коли мене тягне на роздуми, я спілкуюся з іншими хлопцями.

— Він справив на мене враження… посереднього собі хлопця, — спокійно зауважив Лоусон.

— Посередній! — заперечив Джордж. — Таж Вордмана цілком певно приймуть у будь-яке братство старшокурсників, аби тільки він захотів!

«Це не виправдовує решти його рис, про яку нічого не сказано», — подумав Лоусон.

До Джорджа надходила пошта з почерком Вордмана з усіх усюд Європи — ці послання батько передавав синові не моргнувши оком. Надходили також листи, написані багатьма дівочими почерками — ось ці Лоусон читав у своїй уяві; їх усіх підписала Елсі, всі вони закликають: «Джордже, допоможи мені! Що ж ми такого зробили?!»

Тільки вранці Лоусон спромагався ставати доволі сучасним, щоб розсудити: «Нині не 1890 рік. Та й треба двох осіб, щоб дійшло до зваблення».

З цього погляду Джордж уперше трохи відкрив свої етичні засади.

— Триматимусь якнайдалі від Філадельфії, коли повернуся. Господи! Коли дівчині закортить чоловіка, вона піде на все, що хоч.

— Справді?

— Певна річ. Стара забава мишоловки з мишею.

— Чому такі дівчата не липнуть до чоловіків, зрілих для одруження?

— Одруження — це вже наступна річ. Я кажу про секс, і це, сподіваюся, тебе не шокує. Знаєш, поки що йдеться про нього.

«Вижди», — шепнув сам собі Лоусон, маючи на думці тільки те, що Джорджа конче треба ізолювати від Вордмана; а якщо Джордж брутальний хижак, то батьків обов’язок — відвернути катастрофу від нього й від Любої шістнадцятилітки.

Так минали тижні, й Джордж зрілішав, залишаючись юним. І ось надійшли листи.

Адресований Дюбаррі-старшому конверт, проштемпельований у Лондоні, містив друковану копію листа до реєстратора. Лист інформував, що він, Вордман Еванз, наступного семестру не проживатиме з Джорджем Дюбаррі. І подано причину: «…оскільки я відмовляюся від навчання в університеті, про що вже повідомив декана».

Унизу був додаток, написаний чорнилом:

 

Сподіваюся, це Вас потішить. Я не додав цієї копії до адресованого Джорджеві листа, бо людина повинна виконувати накази не будь-кого, а тільки батька та роботодавця, але запевняю Вас (якщо маєте намір «випадково» розпечатати конверт), що в моєму посланні до Джорджа в жоден спосіб, у жодній формі й у жодному вигляді не згадано про Ваш лист до мене.

З повагою, Ґ. Вордман Еванз

 

Був ще конверт із тим самим почерком, призначений Джорджеві, але той поїхав у дводенне відрядження до Пінар-дель-Ріо, і Лоусон міг тільки збавляти вихідні, читаючи давній лист Вордмана до Джорджа та копію свого власного листа до Вордмана й дивуючись, що справді змусив юнака до такої крайності. Зрештою, втішився думкою: якщо вже інтереси Вордмана очевидно не в Нью-Гейвені, то університет аж ніяк не потерпить від втрати такого студента.

Увійшовши в понеділок до кабінету, Джордж поклав у кишеню листа від Вордмана, розповів про Пінар-дель-Ріо й повідомив, що хоче відмовитися від домашніх вечірок і працювати на Кубі, поки не почнеться навчання в коледжі. А пополудні, зустрівшись із батьком у клубі, син був темний як ніч.

— Цей дурнуватий Вордман! Річ не тільки в клопоті з тим, щоб добрати собі іншого співмешканця. Воно й так не на одно вийде… Але який же він дурень!

— Що він накоїв?

— Покинув коледж, — понуро відповів Джордж. — Гіршого безглуздя не придумаєш.

Лоусон помовчав, його нерви просто-таки дрижали.

— Чому це він покинув коледж? Це таємниця?

— Ти не зможеш втримати цю таємницю!

— То чи можна мені дізнатися, що він наробив?

— Здається, він одружився зі шльондрочкою на ім’я Люсі Бікмастер.

Лоусон підкликав офіціанта й замовив подвійне віскі. Джордж узяв пиво. Обидва мовчали, коли Джордж видобув листа й став його переглядати.

— Навіщо Вордман одружився з нею? — спитав Лоусон.

— Це таємниця.

— Може… мусив?

— Не доводь мене до сміху. Я знайомий з Люсі три роки, — відказав Джордж і швидко докинув: — Батьку, не подумай собі чогось. Я ніколи не гострив на неї зубів. Просто знаю її характер, і, як на мене, він твердий.

— А чи не квапишся ти з висновками про цю дівчину? — холодно спитав Лоусон. — Якщо не маєш доказів протилежного, то не можеш припустити, що сімнадцятилітня…

Батько змовк від здивованого синового погляду.

— Звідки ти знаєш, що їй сімнадцять років?

— Мабуть, ти сам сказав мені.

— Не пригадую, щоб я хоч раз казав тобі про неї.

Вихиливши скляночку, Лоусон замовив ще одну.

— Вордман згадав тебе в листі, — сказав Джордж.

У Лоусона мало не вискочило серце з грудей.

— Він передає тобі привіт і сподівається, що ти добре впливатимеш на мене.

— Забудьмо все це, — відповів Лоусон. — Мені шкода, бо тобі шкода. А він таки дурень, як ти висловився. Щоб ото відмовитися від освіти задля дівчини…

— Він опинився в пастці.

— Напевно.

Вони звелися.

— Не знаю цієї дівчини, — запевнив батько. — Кажу про неї безособово й сподіваюся, що вона не в пастці.

Уже на виході з клубу Лоусонові закортіло лигнути ще одну скляночку, але це було б порушенням його правил. І тоді спересердя він іще раз обмовився:

— Можливо, Вордман і сам далеко не подаруночок.

Вийшовши надвір, на сліпуче сонячне світло, Лоусон тріумфував і мав охоту на балачку. Був радий, що має свободу дій і що не доведеться провести вечір разом із сином.

 

…Уже ввечері він зайшов, щоб випити скляночку на сон грядущий, до бару, де клієнтів обслуговували дівчата.

Перш ніж вийти, Лоусон у дусі латиноамериканців доторкнувся капелюха.

— Multa gratia34, Люсія, — весело сказав він одній барменці, а тоді другій: — Adios35, Елсі.

Він іще раз доторкнувся капелюха, вклонився й вийшов. Дівчата дивилися на нього, не знаючи, що це був уклін понад двома поколіннями — у минуле Америки.

Почуття тріумфу тривало й наступного ранку, коли Лоусон, повен нових надій на сина й на себе, увійшов до кабінету. Джорджа ще не було, натомість на столі лежав конверт із позначкою «Особисто», написаною Джорджевим почерком.

Лоусон розпечатав конверт і прочитав записку. А тоді, як і попереднього разу, він зателефонував до секретарки й сказав: «Будь ласка, ніяких дзвінків». Відтак удруге прочитав написане:

 

…Я здогадався з твого останнього зауваження, що триває якась фальшива гра. Всю ніч мене це турбувало, і сьогодні, коли я прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, твоя секретарка вручила мені листа, який, з її слів, помилково потрапив у твою картотеку. До цього листа пришпилено твою відповідь, і я навіть не виправдовуюся, що прочитав її «випадково».

На час, коли ти читатимеш мою записку, я вже буду в літаку. Касир виплатив мені належні зароблені гроші. На прощання хочу запевнити, що я намагався бути хорошим сином і діяти, як джентльмен, наскільки розумію, що означає це слово.

 

За кілька тижнів Лоусон побачив у газеті статтю про шлюб Джорджа («Церемонія відбулася в Елктоні, що в штаті Мериленд; наречена — шістнадцятилітня міс Елсі Джонсон») і усвідомив, що в плутанині добрих намірів врятовано бозна-яку фігуру — оту Елсі, але пожертвувано його сина.

Лоусон так і не зміг збагнути, як він сам міг би діяти інакше, але згодом, бувало, робив зауваження про сучасних молодих жінок та їхню натуру. Ось його найм’якший коментар: «Це лише мисливці, настільки відчайдушні, що кладуть у пастку приманку — потрощені й посічені частини самих себе». Ба навіть уточняв свій вислів: «Власне, це не вони відважні, а сама природа».

Були й інші вислови, про які він сам казав, що їх неможливо викласти письмово. Зокрема, вони шокували б Вордмана Еванза.

33 66-метрова вежа з карильйоном у Нью-Гейвені. Належить Єльському університету. За часів Фіцджеральда в ній було десять дзвонів, нині — п’ятдесят чотири.

34 Лоусон хотів сказати по-іспанському «дуже дякую», натомість висловився ламаною італійською. Те, що він сказав, дівчата-кубинки могли зрозуміти як «кара-помилування».

35 До побачення (прощавай) (ісп.).