У 1939-му й 1940 роках Фіцджеральд більшість свого часу писав твори не на замовлення й працював над сценаріями інших письменників. Тоді він і створив свій сценарій. Копія тексту зберігається в бібліотеці Принстонського університету.

«Любов — це біль» у певному сенсі можна вважати поверненням до часу й тематики роману «По цей бік раю». У цьому сценарії відобразилися дні Принстона та всього світу під час Першої світової війни. Минуло багато років, відколи Фіцджеральд, закінчивши науку в коледжі, так і не повоював у «війні задля кінця всіх воєн», а на час написання сценарію замість неї почалася значно реальніша Друга світова війна. Не дивно, що подумки автор мав би повернутися до своїх останніх днів у Принстоні, зважаючи на те, що його перебування там закінчилось у студентському містечку, яке 1917 року стало навчальним табором офіцерів.

У цьому сценарії не уточнено, яка саме війна триває і в якій іноземній країні діє секретний агент. Тематично «Любов — це біль» — це ремінісценція дивовижної п’єси Ернеста Гемінґвея про громадянську війну в Іспанії «П’ята колона» (1937) та нібито «легкодухих» воєнних фільмів 1938—1940 років. Автори цих творів воліли не називати ворогами Німеччину та Гітлера й зосереджувалися на мелодраматичних сюжетах про кохання (згадати хоча б Кларка Ґейбла та Геді Ламарр у «Товариші X» (1940) або «На південь від кордону» (1939), у якому Джин Отрі намагається врятувати Мексику від «чужоземних шпигунів» і під час фієсти закохується в місцеву красуню). «Любов — це біль» — це те, що міг би сфільмувати Альфред Гічкок, якби відкинути університетські мотиви. Діалог, пов’язаний із грою в карти, інтригує і — таке часто буває, коли читаєш Фіцджеральдові сценарії, — викликає бажання, щоб автор розвинув його в оповідання.