Школу облетіла радісна звістка: Золотий кубок знайшовся! Хтось залишив його під дверима директорського кабінету. Сталося це несподівано. Щойно Шеф зайшов до себе, як у двері постукали. Визирнув – перед дверима Золотий кубок. Цілий та неушкоджений. Якраз на сьомий день, останній із оголошених для безпечного повернення вкраденої речі днів. Знаючи про деякі особливості кубка, він обережно взяв його, обгорнувши руку ганчіркою. Ганчірка не почорніла. Значить, Золотий кубок уже старанно витерли.
У той же урочистий день голова журі шкільної спартакіади Володя Завгородній несподівано для всіх відмовився від такої честі. Сказав, що бере самовідвід. Треба до якихось змагань готуватися. На своє місце попросив поставити Васю Книша. Ніхто особливо не заперечував.
Максим Білан та Денис Черненко чекали, що від суддівства відмовиться і Юрко Боровий. Та зрештою вирішили – нехай.
– Це він був тим самим другим невідомим, – пояснив пізніше, за чаєм у Бабусиній хаті, Максим Денисові. – Він грав на автоматах разом із твоїм Вовкою…
– Не називай його моїм! – зло перервав Денис, який ще довго не пробачить собі власних помилок.
– Ну, нехай – просто Вовка, – примирливо погодився Максим. – Значить, Завгородній та його друг Боровий програлися по самі вуха. Дядя Костя, як водиться, довго терпів, а коли клієнти дозріли, сказав: «Пора платити!» Тягнути гроші з дому невигідно: батьки помітять. Десь підробляти і віддавати платню цьому павукові – нема дурних. Лишається тільки щось украсти. Тут Вовка вчасно згадав про Золотий кубок. Ну, далі ти все знаєш.
– Чого ж дядя Костя в школу приперся?
– Теж психологічний хід. Так боржники ще більше нервують. Бо не хочуть, аби про їхні справи всі дізналися. В один із таких днів Вовка і затягнув цього грального короля в нашу роздягальню для переговорів.
– Як ти додумався обмазати кубок тією хімією? Тепер ясно, для чого рукавички, і чому ти заборонив торкатися його голими руками.
– Юхим Юхимович. Хімік, – коротко відповів Максим. – Розумієш, просто так вибивати скло в шкільному кабінеті я не можу собі дозволити. А тато мій цього вчителя дуже добре знає. Одне з його захоплень – детективні романи. Хімія – таки нудна наука, ось він і відпочивав з детективами. Чоловік самотній, живе у великій квартирі сам із собакою. Йому хочеться вражень. Коли я з ним поговорив на великій перерві, він з півслова мене зрозумів. Це він від гріха подалі підстрахувався і обробив кубок якоюсь гидотою… Тому, до речі, директор йому кубок і довірив: крадії здобич у жодному разі далеко не занесуть.
– Ага, а тоді ми сказали тим двом: ми дамо вам спеціальний розчин. Інакше Шеф дуже швидко дізнається, що в Завгороднього з руками. А той навряд чи такий мужній герой, що не викаже відразу дядю Костю, винуватця цього всього. Тільки я не думав, що ця парочка погодиться так швидко.
– Юрці Боровому ще пощастило. Відбувся легким переляком. Він же тоді свого листа відразу Вовці показав – кодове слово «дядя Костя» таки спрацювало. Завгородній заборонив йому рипатися. А коли сам такого листа дістав, довго не думав, відразу повівся і виказав себе. Бо не знав, хто його випередив і де кубок шукати. Тому справедливо думав на молодших спортсменів. Ось і провокував їх, не маючи іншого виходу.
– Значить, – запитав Денис, трошки помовчавши, – це Хімік побалакав тоді з Тумановським?
– Правильно. Так само собою вийшло, що він став нашим третім помічником. Сищик без науки – як без голови.
– До речі, про голову…
Денис повільно підвівся, посміхнувся, підійшов упритул до Максима і несподівано влупив йому просто в центр лоба лункого щигля.
– Е, ти що! – Максим схопився за забитого лоба.
– Нічого. Це тобі за Конана-варвара. Треба ж якось поквитатися.
– Та йди ти знаєш куди? – ображений Максим відвернувся.
Витримавши невеличку паузу і давши йому заспокоїтися, Денис примирливо сказав:
– Гаразд, забули. Слухай, мені ще одне не ясно: Золотий кубок справді золотий?
– Яка тобі різниця! – огризнувся Максим Білан.
Максим Білан подивився на кадр, який йому вдалося зробити татовим цифровим фотоапаратом, і лишився задоволений.
Він уже не раз чув, як батько казав або мамі, або комусь по телефону: для своїх років хлопець досить добре освоїв складну техніку і навчився робити непогані знімки. А синові часто хвалився: «Коли мені стукнуло тринадцять, твій дідусь перевірив мій щоденник, а тоді зробив, що обіцяв. Сходив зі мною в магазин і купив фотоапарат “Смєна”».
Кожна така похвальба була лише передмовою, після якої тато витягав з надр шафи свої старі альбоми і починав показувати надруковані ним у ванній кімнаті любительські фотографії. Більшість від часу пожовкла і поскручувалася. Та все одно Білан-старший пишався не стільки самими цими фотоспробами, скільки тим, що син Максим перейняв його власні захоплення. Навіть пішов далі: навчився користуватися сучасним цифровим фотоапаратом навіть швидше, ніж мама.
Тому тато без зайвих слів довіряв синові свою техніку. Тим більше, якщо треба сфотографувати для спеціального випуску шкільної стінної газети найбільш цікаві моменти футбольного матчу між сьомим «А» та сьомим «Б».
Максим, можна сказати, сам напросився. Обмовився їхньому фізрукові на прізвисько Чемпіон: «Олексію Валерійовичу, якщо треба, я познімати можу». Вчитель зрадів такій нагоді – тепер звичайнісінький рядовий футбольний матч між класами-суперниками буде зафіксований у справжнісінькому фоторепортажі. До змагання за знаменитий Золотий кубок ця товариська гра жодного стосунку не мала. Зате гарно зроблена стінна газета на спортивну тему підтвердить: фізкультура і спорт в житті їхньої школи займають дуже важливе місце.
Фотографувати Максим любив. На фізкультуру ходив, хоча особливими успіхами похвалитися не міг. Спортом не цікавився. Футбол відверто зневажав, віддаючи перевагу шахам. Але така вже натура: за свої неспортивні вподобання Білану чомусь постійно було соромно.
Може, він і хотів бути сильним, сміливим, спритним. Таким хоча б, як Денис Черненко, з яким волею долі нещодавно потоваришував. Тільки не лежала до фізкультури й спорту душа, і здавалося Максиму – щось тут не те і не так. Хотів розпитати тата – посоромився. Спробував знайти відповідь в інтернеті. Кілька годин вишукував різні наукові та популярні публікації на цю тему – нічого не знайшов. Ну і вирішив хоч якось долучитися до спортивного життя свого класу.
Двобій футбольних команд відбувся в неділю на шкільному стадіоні. Оголошення повісили за тиждень, великими літерами наголосили: «Матч відбудеться при будь-якій погоді!» Це слушне попередження – від понеділка кілька днів то сіяв, то переставав, то знову сіяв дрібний квітневий дощик. Не відміняти ж через таку дрібницю футбол! Але в четвер погода почала змінюватися на краще, визирнуло сонечко, раптом просто так, відразу розпустилися малесенькі листочки на деревах. А в суботу навіть трошки припікати почало. Так що оголошена неділя зустріла футболістів та вболівальників радісною, цілком, як сказав Ігор Нещерет, спортивною погодою.
Підтримати команду сьомого «Б» прийшло менше народу, ніж команду сьомого «А». Але крім Максима, решта групи підтримки – лише дівчата-однокласниці та їхні подруги. Білан на це не зважав, з головою поринувши у процес фотографування.
Від початку товариського матчу пройшло п’ятнадцять хвилин, і сьомий «А» вигравав у сьомого «Б» з рахунком 1:0. Першого гола красиво вліпив у ворота суперника капітан команди Денис Черненко. Цей момент Максимові вдалося зняти. Фото вийшло чудове, хоч у журнал віддавай. Тепер противник атакував ворота, які захищав Сашко Байда, аби розмочити рахунок.
У тонкощах гри Максим не розбирався. Тому коли фізрук, котрий судив матч, раптом засюрчав у свисток і оголосив у ворота сьомого «А» штрафний удар, він знизав плечима. Значить, так треба. І приготував апарат.
Штрафний бив Юрко Гримайло, капітан команди сьомого «Б». Напружився в воротах Сашко Байда. Враз запала тиша. Максим приготувався.
Розбіг. Удар. Стрибок воротаря. Радісний вереск дівчат-фанаток: зловив! Та ще й як красиво! Стрибнув рибкою, прийняв м’яч у стрибку, покотився по землі. Головне – цей легендарний стрибок зафіксований Максимом для історії.
Дуже вдалий кадр. Просто чудовий.
Між тим на полі щось відбувалося. Відірвавшись від свого заняття, Максим глянув на своїх і спохмурнів. Воротарі далі лежав на землі, біля нього скупчилася вся команда, височів фізрук. А хтось із дівчат сказав за спиною в Білана:
– Це ж треба! Коліно забив!
Шкода, звичайно, тільки нічого не поробиш.
За це Максим і недолюблював спорт. Покалічиться людина ні за цапову душу – і все, зливай воду. Ну хай би собі постраждав хтось у боях за Батьківщину. Хоча краще, аби воювати нікому ні з ким узагалі не довелося. А тут дістати травму невідомо за що, без жодної користі для себе, своєї школи, своєї родини, свого народу.
Захопившись такими серйозними думками, Максим не відразу второпав, що Чемпіон гукає його до себе.