Дбайливо заховавши фотоапарат у чохол, Білан через усе поле пройшов до своїх.
Варто лиш один погляд кинути, аби зрозуміти: травма не серйозна, жити Сашко Байда буде, навіть у футбол ще гратиме. Тільки – не сьогодні.
– Без воротаря залишилися, – розвів руками фізрук. – Якщо я зараз припиню через це гру, команді Черненка перемогу не зарахують. Доведеться потім ще раз грати, а це погано. Час іде.
– Мабуть, погано, – ввічливо погодився з учителем Максим, маючи зовсім приблизне уявлення про суто футбольні заморочки.
– Тому, Білане, іншого виходу нема. Доведеться тобі свій клас виручати.
– Це як? – поцікавився Максим.
– Не треба, Олексію Валерійовичу! – смикнув фізрука за рукав спортивної куртки Черненко, і вираз обличчя, з яким він дивився на Білана, хлопцеві зовсім не сподобався. – Краще ми потім переграємо!
– Ніяких «потім», Денисе! – суворо мовив Чемпіон. – Тоді в травні вам доведеться напружуватися, а цього мені інші вчителі не пробачать. Навчальний рік закінчити треба, а в них футбол у головах…
– Який з Білана воротар! Слабак! – розпачливо вигукнув Черненко.
– А де я тобі іншого візьму? Дівчаток попрошу? Чи когось із вболівальників Б-класу поставлю проти своїх грати? З ваших же тільки один хлопець і прийшов.
Тепер Максим зрозумів відразу дві речі. Перша – вчитель фізкультури, він же – суддя, пропонує йому замінити постраждалого воротаря. Друга – якщо він зараз відмовиться (а дуже кортіло!), то визнає правоту Черненка: він, Максим Білан, – слабак. Як він після цього буде дивитися на себе в дзеркало?
Рішуче простягнувши фізруку чохол із фотоапаратом, Максим сказав:
– Я спробую, Олексію Валерійовичу.
– Я тобі спробую! – стиснув кулаки Денис, та фізрук поклав йому руку на плече.
– Слухай, капітане, вам треба протриматися ще двадцять хвилин. У тебе сильна команда, просто бороніть ворота як слід. Хай щось стирчить у воротах, ось і все.
Ні, це вже занадто! Мало того, що Денис, якого він вважав після недавніх пригод із Золотим кубком своїм товаришем, слабаком називає. Так ще вчитель зовсім непедагогічно вважає його здатним лише у воротах стирчати. Вдягнений Максим був не для гри в футбол, до того ж, штани нові, тільки сьогодні вперше в них вийшов. Тільки це не зупинило: бажання довести всім, що він – не такий уже верблюд, яким його вважають, переважило.
– Я стану в ворота і гратиму! – заявив Білан.
– Вирішуй, капітане! – розвів руками Чемпіон, хоча й без того ясно – хоч фізрук лише суддя, але все одно рішення приймають не капітани команд.
– Хай буде, – буркнув Денис і кивнув у бік воріт. – Давай, ставай. Тільки дивись мені – приб’ю, коли хоч одну банку проґавиш…
Пропустивши погрозу повз вуха, Максим зайняв місце воротаря. Широко розставив ноги, зігнув їх у колінах, подався тулубом уперед і виставив руки перед собою. В якомусь мультику він бачив, що воротарі стоять саме в такій стійці.
Завдання загалом нескладне.
Битимуть по воротах – ловити м’яча, але на поле не вибігати. Так, він недосвідчений воротар. Але Черненко та вся команда знають про це і готові до цього. Раз так, то досвідчені футболісти робитимуть усе, аби їхні ворота противник атакував якомога менше. Зрештою, Чемпіон сам сказав: двадцять хвилин потерпіти, протриматися – і все. Їхня команда поки що виграє.
Свисток. Гра почалася. Максим зосередився, напружився, почав стежити за гравцями.
Поки що все відбувалося, як він і сподівався. Денис та його команда проводили атаку за атакою, штурмуючи ворота чужинців, наче запорозькі козаки – турецький форт. Так минуло хвилин п’ять. Боротьба хоч і точилася на протилежному кінці поля, пробити воротаря супротивників не вдавалося. Аж раптом ситуація різко помінялася.
Захопившись грою на чужому полі, Черненко сам не помітив, як туди стяглися всі сили, залишивши свої ворота фактично без належного захисту. Тому, коли хтось із команди сьомого «Б» вибив м’яча на середину поля, ним заволодів Гримайло, а нападники з його команди якось непомітно опинилися поруч із ним. Черненко з іншими кинувся на виручку, тільки дорогоцінні секунди вони втратили. Пасуючи один одному і не зустрівши на своєму проході до Максимових воріт серйозних перешкод, гравці-супротивники підвели м’яча майже впритул до воротаря.
Удар – м’яч праворуч. Білан шарпонувся до нього, намагаючись перехопити. Та хлопець, який щойно прийняв пас, обвів воротаря, передаючи м’яча Гримайлу, а той легко й артистично закотив його у ворота під захоплені крики своїх уболівальників.
1:1!
Поглядом, який кинув Денис на беспорадного воротаря, в американських фантастичних мультфільмах супергерої спалюють монстрів. Навіть купки попелу не лишається. Та починати розбірки з Максимом у капітана часу не було: ще є шанс врятувати команду, протримавшись трохи більше десяти хвилин і хоча б не пропустивши бомбардирів противника до своїх воріт. Котрі захищені досить умовно. Тоді – бойова нічия.
Білан знову зосередився. Одначе пропущений м’яч таки відчутно вдарив по команді сьомого «А». Ще кілька хвилин тому вони нападали, як належить переможцям. Тепер же внутрішньо налаштували себе на захист. А така позиція не завжди виграшна.
Натомість командою сьомого «Б» володів бойовий дух. Гравці перейшли в контратаку, стримувати яку суперники довго не могли. Дуже скоро м’яч знову опинився біля воріт Максима. Тепер воротар був насторожі. Побачивши, як він котиться просто під ноги по прямій лінії, Білан відштовхнувся ногами від землі і відчайдушно стрибнув, намагаючись накрити його своїм тілом.
Даремно.
Те, що йому здавалося красивим фінтом, насправді збоку виглядало стрибком жаби з купини на купину. Незграбно беркицьнувшись на землю, Максим подер долоні, заорав носом, наковтався пилюки та безнадійно забруднив нові штани. А м’яч тим часом дивним чином прокотився повз нього, і гравцеві команди-суперника досить було трошки буцнути його носаком, аби навіть не забити – просто закотити його у відкриті ворота.
2:1. І фінальний свисток судді.
Піднявшись із землі та обтрушуючись, Максим намагався не дивитися ані на фізрука, ані на хлопців-однокласників, яких, сам того не бажаючи, підвів, а тим більше – на дівчат. Ось перед ким відмінник та гордість сьомого «А» точно зганьбився.
Денис Черненко вже рішуче крокував до воротаря через усе поле. Ось зараз ще й бійки не уникнути. Тікати від нього Максимові Білану не хотілося – це стане ще більшою поразкою. А ще він здогадувався: нехай сьогоднішня гра нічого серйозного не вирішувала для їхньої класної команди, все одно про приятельські стосунки з Черненком, які не так давно налагодилися, доведеться забути.
Капітан команди, яка програла, справді мав намір зірвати на цьому слабакові свою злість. Та коли до Максима, котрий приречено стояв і не рухався, лишалося кілька кроків, він раптом зупинився. В чому той винен? У тому, що не вміє грати в футбол? Чи в тому, що хороший воротар вийшов із гри? Якби Білан не припхався сюди зі своїм фотоапаратом, травмованого Сашка Байду довелося б заміняти кимось із діючих гравців. Отже, його команда, хоч як не крути, ставала слабшою…
Ну не винен Білан у тому, що сталося. Зривати на ньому злість буде неправильно, як би не хотілося.
– Геть з поля! – роздратовано крикнув Денис, навіть ногою тупнув. – Гуляй звідси, синок!
Ніколи не думав Максим, що така дурниця, як футбол, змусить його стримувати зовсім не хлопчачі сльози. На очах у всіх він, брудний та подряпаний, машинально взявши у фізрука фотоапарат, ганебно поплентався геть.