Краще раз побачити, ніж десять разів почути.
Тому Максим і Оксана пішли до Будинку школярів. Хлопець попросив дівчину, котра в цей час стала його товаришкою по нещастю, показати йому на місці, що і де її налякало. Кілька тижнів тому він почав потроху вигравати в комп’ютера одну шахову партію з трьох. Отож вважав себе досвідченим шахістом. А значить – мав повне право запевнити у своєму вмінні думати хоча б на один хід уперед.
Так от, здатність рахувати ходи та вираховувати комбінації підказувала йому: зараз жодних привидів у тій загадковій кімнаті вони не побачать. Нечиста сила, навіть якщо вона справді існує, ніколи не являється людям на замовлення. Так не буває. Якби так було, призначити побачення якому-небудь духові Чорного Монаха міг би хто завгодно і коли завгодно.
Але потрібно було заспокоїти Оксану хоча б частково, а заодно самому глянути на «зачароване» чи прокляте місце. Піти та глянути на все власними очима.
До Будинку школярів можна було або проїхати чотири зупинки тролейбусом чи маршруткою, або хвилин двадцять пройтися пішки. Якщо йти дворами, навпростець, шлях вдасться значно скоротити. Максим Білан все ж таки був більше домосідом, тому ходи-виходи-переходи свого рідного району знав досить погано. Зате Оксана Дорошенко, як виявилося, може тут пройти мало не з заплющеними очима.
По дорозі Максим попросив ще раз розказати ту страшну історію.
– Ти ж її вже знаєш! – сказала дівчина.
– То нічого. Розумієш, чим частіше розповідаєш, тим більше можливостей згадати якісь нові подробиці, – пояснив своє прохання хлопець. – Нехай це буде якась дрібничка, яка не варта уваги на фоні основної оповіді. Але ти переповідаєш історію раз, удруге, втретє. Тобі стає нудно, це зрозуміло. Тому з пам’яті випливають нові малесенькі деталі, якими ти мимоволі захочеш хоч трошки поновити свою оповідь. Ось так складеться найповніша картина. А нам саме така і потрібна.
– Нехай так. Мені все одно, – знизала плечима Оксана.
Вона говорила, він слухав. До Будинку школярів дісталися якось непомітно. Була неділя, і він не працював. Довкола по недавно заасфальтованому майданчику ширяла дітвора на скейтбордах. Ледь не збивши Максима та Оксану з ніг, повз них шугнули один за одним три велосипедисти. Розігнавши зграйку скейтбордистів, перший з них спритно зістрибнув з велосипеда, одночасно задерши його дибки та поставивши на заднє колесо. Другий хотів повторити фінт, але незграбно завалився на асфальт під регіт малечі. Третій вирішив не ризикувати і просто поїхав робити чергове коло. За ним наввипередки помчали хлопчик і дівчинка на роликах.
– Де ваша штаб-квартира? – запитав Максим.
– Треба з тилу зайти. З того боку, куди зараз цей, на веліку, суне, – Оксана показала рукою.
Вони обійшли будинок і побачили збоку вхід у напівпідвал. П’ять сходинок униз закінчувалися важкими, оббитими старим залізом і пофарбованими в червоний колір дверима. Оксана витягнула з кишені джинсів ключ, простягнула Максимові.
– Ну, тепер давай знову спочатку, – помітивши, що дівчина скривилася, він пояснив: – Я бачив таке по телевізору. Це називається «слідчий експеримент». Ти показуєш, як усе було, і коментуєш кожен свій крок.
– Теж мені, слідчий знайшовся, – пирхнула Оксана.
– Який вже є! – розвів руками Білан. – Не хочеш…
– Та добре, не дмися, – дівчинка примирливо торкнула його за лікоть. – Значить, уперше це сталося ще в кінці березня, зо два тижні тому. Я завжди приходжу першою. Був вечір. Не пізній – без чогось п’ята. Нам дозволяють тільки до сьомої, тому ми чергуємося з «Кицькою Нявкою». День вони, день – ми. Я ось так спустилася сходами, – Оксана стала на першу сходинку, та раптом завмерла, зробила півкроку вбік: – Іди першим.
Максим збіг униз, намагаючись триматися якомога впевненіше і спокійніше.
– Відчинила двері, – сказала за його спиною Оксана. – Відчиняй, я далі не піду.
Максим устромив ключа в замкову шпарину. Він повернувся легко, на три оберти. Двері виявилися масивними, проте відчинялися досить легко. Правда, рипнули при цьому, і цей рип чомусь видався Білану лиховісним. Проганяючи від себе дурні думки, він широко розчахнув двері й ступив до кімнати.
– Там ще одні двері, – почув за спиною.
Справді. Між зовнішніми та внутрішніми дверима була невеличка, у два його кроки, відстань. Вже знаючи, що повинно статися, коли прочиниш внутрішні двері, Максим узявся правицею за ручку. Рука зрадницьки здригнулася. Стало раптом холодно, незатишно і моторошно. Аби прогнати від себе все це, Максим рішуче штовхнув двері, які не зачинялися зовсім.
Назустріч йому кинувся чорний морок. Вікон тут, як Максим уже знав, не було, тільки вентиляція. Що корисного тут зберігалося раніше, Оксана не знала, він – тим більше. Для чого була потрібна ця дивна кімната – не ясно. Морок дихав вогким холодом та порожнечею.
Але це був усього лише морок. Густа темрява, яку можна прогнати, ввімкнувши світло. Більше нічого Максим тут не побачив. Жодних ознак того, що в темряві живуть привиди.
– Ну, що? – почулося знадвору.
– Іди сюди! – гукнув Максим. – Не бійся, нічого нема!
Оксана обережно спустилася вниз, стала поруч із Максимом, подивилася в темряву.
– Справді, – погодилася вона. – Нічого. Але тоді, коли я прочинила ці двері, просто звідти, – вона простягнула руку перед собою, – на мене дивилося дві пари гарячих очей. Дивилися, не блимаючи. Величезні очі, схожі на котячі або собачі. Словом, очиська якоїсь тварини… або монстра з фільмів-страшилок. Я закричала, перелякалася і втекла. Думала, воно поженеться за мною – не гналося. Я навіть двері не зачинила, потім мені влаштували прочухана за це. Не хотілося пояснювати, що бачила привида, розумієш?
– Розумію.
– Наші тоді прийшли, мене не застали і розійшлися. Ніхто нічого такого не бачив, жодних очей, жодних монстрів. Аби бачили – вже роздзвонили б. Наступного дня «Кицька Нявка» нормально репетицію провела. Я подумала – ввижається. Ну, коли вдруге сюди прийшла і двері відчинила – очиська тут як тут. Знову телющаться на мене, наче пропікають.
Вона замовкла, сама розуміючи, що кидає слова в порожню темряву. Там нічого не було. Ступивши всередину, Максим намацав рукою вимикача справа на стіні, клацнув. Світло потужної лампочки залило кімнату. Вона перестала здаватися страшною, навіть виявилася затишною. Кілька стільців, барабани, подовжувачі-переноски, підсилювачі та маленький пульт регулювання звуку. Звичайна любительська репетиційна база.
Та головне – жодного привида тут не було.