Повертаючись додому після уроків, Максим зробив гак, аби знову глянути на Будинок школярів.
Напередодні до ночі сидів у інтернеті, вишукуючи історії про різні будинки з привидами. Звісно, про їхній районний Будинок школярів там нічого не відшукалося. Хіба офіційна і зовсім непотрібна для його пошуків інформація: будівля зведена в 1960 році, правда, проект її не зовсім типовий. Від самого початку архітектор планував звести для дітей та підлітків щось оригінальне, схоже на середньовічний палац. Цього йому не дозволили, але все одно вдалося збудувати дещо оригінальне, не зовсім схоже на подібні будинки, котрі зводилися набагато пізніше. Вийшла споруда з масивними вхідними дверима, білими колонами при вході, овальними вікнами з барвистими скляними вітражами, мозаїчними панно всередині. Один поверх угору – там сцена для театральних постановок та концертів. Один униз – там розташували спортивні зали. На першому поверсі – досить просторі кімнати для різних гуртків.
І жодної згадки про напівпідвальне приміщення та його перше призначення.
Білан неквапом обійшов Будинок школярів. За сорок із гаком років будівлю, ясна річ, кілька разів ремонтували. А зовсім нещодавно, як він прочитав у тому такі інтернеті, якісь спонсори-благодійники оплатили ґрунтовний ремонт фасаду. Тепер будинок зовні виглядав, наче новий. Ним не без підстав пишалися в їхньому районі.
Нічого особливого. В таких будинках привиди просто не встигли б завестися. З ним ще не пов’язано жодної старовинної легенди. Тут не жили пани чи лицарі, немає підземних лабіринтів, де зберігалися скарби чи мучилися полонені. Нічого, жодної зачіпки.
Для чогось спустившись до зачинених дверей злощасної кімнати, Максим смикнув ручку. Зачинено. Не дивно. Тут справді шукати нема чого.
Повернувшись додому, він і далі не знав, з якого боку підступитися до розгадки таємниці. Ближче до вечора тато, відволікшись на мить від роботи, поцікавився:
– Чого ти наче в воду опущений?
– Шахову задачку розв’язую, – бовкнув Максим, що, загалом, було майже правдою.
– Давай разом, – запропонував тато.
– Ні, це буде неправильно. Сам мушу.
– Тоді гризи, – погодився тато і знову з головою поринув у справи.
Максим і далі не знав, куди себе подіти. Аби не привертати до себе увагу дорослих, вирішив краще відсидітися в своїй кімнаті. Зачинивши за собою двері, ввімкнув нічник над ліжком. Розумних та корисних думок не було. Аби прогнати дурні та безглузді – Білан узяв книжку, вмостився під нічником і заглибився в читання.
Книжка несподівано захопила. Відірвала від неї мама, постукавши попередньо, як завжди це робила.
– Тебе до телефону, – вона простягнула синові трубку переносного радіотелефону.
– Хто? – машинально поцікавився Максим.
– Тепер не прийнято представлятися, – знизала плечима мама. Причому вигляд у неї був такий, наче в ті часи, коли вона вчилася в школі, всі дзвонили одне одному і називали своє ім’я.
– Слухаю, – мовив Білан у трубку.
Мама в цей час вийшла, зачинивши за собою двері. У напівтемній кімнаті просто у вухо хлопцеві хтось глухо прошипів:
– Мор-рок бачить тебе-е-е!
Від несподіванки Максим навіть не встиг перелякатися. Він просто відкинув телефонну трубку від себе. Вона м’яко впала на ліжко. За мить хлопець уже знову стискав її в руці, притиснувши до вуха. Хто б це не дзвонив, він не думав роз’єднуватися.
У трубці стояла тиша. В цій тиші хтось важко і моторошно дихав.
– Хто це? – вичавив із себе Максим.
– Вікно! – бомкнуло в слухавці, після чого полинули короткі гудки.
З трубкою в руці Максим Білан підійшов до вікна своєї кімнати. Штори були запнуті. Хлопець обережно відхилив краєчок, визирнув на вулицю.
Їхня квартира була на третьому поверсі. Вікна виходили у сусідній двір. Година стояла вже досить пізня, в темряві де-не-де світилися прямокутники чужих вікон. Та не лише вони.
З висоти третього поверху Максим побачив, як внизу, просто навпроти його вікна, світяться тьмяним, проте досить помітним лиховісним світлом очі.
Пара очей у темряві. Погляд із мороку.
Максим помітив тільки, що ці очі були не однакові, хоча й правильної форми. Праве – більш кругле, ліве – трошки подовжене, ніби косувало. Людині ці очі явно не могли належати, надто вже великі. Якщо тварині – то якійсь дуже великій.
Чомусь Максим вирішив, що ці загадкові очі схожі на котячі. Або – очі будь-якої тварини з сімейства котячих. Але більше за все ці очі нагадували йому погляд хижої отруйної змії; про них він свого часу багато читав у різних вигаданих пригодницьких історіях.
Очі притягували до себе. Гіпнотизували. І тим самим лякали.
Максим сахнувся від вікна. Не помітив, як опинився на ліжку. Перевів подих, хотів гукати на допомогу батьків. А тоді раптом засоромився, автоматично спіймавши себе на думці: саме такі відчуття мусила переживати Оксана Дорошенко.
Скільки часу він ось так сидів – Максим не знав. Зрештою цікавість пересилила ляк. Він підвівся, обережно наблизився до вікна і знову визирнув.
Очі зникли. Лишилися тільки прямокутники чужих вікон. Більше на нього з темряви ніхто не дивився.
Наступного ранку Максим вийшов з дому раніше, ніж завжди.
Після побаченого він усе одно вночі майже не спав. Варто було ледь зануритися в сон, як із темряви знову починали блимати сатанинські очі. Хлопець скрикував, підхоплювався, сідав на ліжку. Нічого, знайома кімната, тиша, спокій, безпека. Кілька разів навіть світло вмикав, аби переконатися, що все в порядку. Вставав, підходив до вікна, визирав обережно – очі з темряви не блищали.
Батьки здивувалися: зазвичай Максим був соньком, з ліжка рано його доводилося буквально видряпувати. А тут сам підхопився, швиденько прийняв душ, утовк у себе сніданок, не показуючи повну відсутність апетиту, підхопив наплічника, вдягнув куртку – і вперед. Знаючи, якою дорогою ходить до школи Черненко, Максим знайшов там у дворі лавку, присів і почав чекати, сподіваючись перехопити його.
Вони водночас побачили один одного. Максим підхопився з лавки і завмер. Денис зупинився, розставив ноги і з цікавістю подивився на Білана.
– Чого ти тут? – крикнув він, не поспішаючи підходити.
– Чекаю. Ти мені потрібен, – так само голосно відповів Максим.
Люди, котрі проходили повз них, почали звертати увагу на двох школярів, які перегукуються з різних кінців двору, і хлопці, не змовляючись, пішли один одному назустріч. Максим простягнув руку. Денис демонстративно не звернув на неї уваги.
– А ти мені – ні! – відрубав він, навіть заводячи руку за спину.
– Слухай, закінчуй цей дитячий садок, – примирливо мовив Білан. – Ти ж прекрасно знаєш – я нічого поганого не зробив. Ось якби тебе посадили з кимось у шахи грати?
– Я б дав супернику в лоба, і всі діла, – буркнув Денис. – Ніхто б більше грати не захотів.
– Ти ж сам не віриш у те, що говориш. Розумнішим за себе ти в лоба не даєш, а з дурнішими просто не зв’язуєшся. Давай миритися, мені допомога потрібна.
– Хтось пресує? Комусь у лоба треба дати? – Максим відчув, що Денис не глузує – просто ламається, марку витримує.
– Нечистої сили боїшся? – запитав прямо, аби відразу зацікавити товариша. – Вона дістає. З нею повоюй. Слабо?
– Так, Білане, ти мене на «слабо» не бери, казками не годуй, я в них не вірю.
– Саме тому ти швидше допоможеш мені, ніж хтось інший. Бо я, коли чесно, в різні казки повірити можу. Хоч і розумію, що все це – дурня. А ти в принципі не віриш. Значить, разом ми все пояснимо.
– Слухай, не грузи мене і не плутай. Давай спочатку послухаю твою казочку. Все одно самому йти нуднувато. Алгебра – перший урок, і контрольна, як на те…
– Ходімо. З алгеброю розберемося швидше, ніж з привидами, – пообіцяв Максим. – І казочка не зовсім моя. Коротше, справа ось у чому…
По дорозі Білан розповів Черненкові все, що сталося за останні дні. Останній квартал до школи справді довелося бігти підтюпцем, тому Денис ніяк на дивну історію не реагував. Вже коли проходили в клас, сказав:
– Спочатку треба все перевірити, правильно? Казки про привидів на голому місці не оживають. Після уроків до однієї моєї сусідки зайдемо.
– А вона хто? – поцікавився Максим.
– Вона все знає, можеш мені повірити. А там сам побачиш.