Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Білан позичив йому свій.
Денис стояв точно під вікном хімічної лабораторії. Там у шафках та на численних полицях зберігалися під замком небезпечні для здоров’я, хоча й необхідні для практичних занять та для роботи гуртка «Алхімік», хімічні реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та інше шкідливе добро. Все воно розміщалося в ідеальному порядку, і грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробірочки.
Серед всього цього зберігався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирішив директор, а Хімік не заперечував.
Аби кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на підвіконня, і Денис бачив його з вулиці. Розбити вікно, простягнути руку – ось як мало треба зробити злодіям, аби заволодіти ним. Тільки скло тут товстіше, ніж в інших вікнах. До того ж, тут сигналізація, аби ніхто не додумався отруту красти. І якщо Максим це все вирахував і передбачив, то справжні крадії – поготів.
До початку операції «Антивикрадення» лишилося п’ять хвилин. Денис одягнув рукавички, завбачливо захоплені з дому. Максимові рукавички мусить видати Хімік. Чому він це зробить, Денис так і не зрозумів, цілком покладаючись на правильність розрахунків хитрого приятеля.
Хвилина… Тридцять секунд… Двадцять… Тільки б не злякатися в останню мить. Черненко не вважав себе боягузом, але зараз він скоїть щонайменше хуліганський вчинок. П’ять… Чотири… Три… Два… Один…
Пора!
Витягнувши зі свого наплічника найбільшу ракету, яку тільки вдалося знайти вчора у продавця феєрверків, Денис наставив її на вікно хімічної лабораторії і пальнув.
Дзинь-нь-нь!
Ракета пробила скло, і воно розлетілося. Денис вчасно відскочив убік, аби скалки не посипалися йому на голову. Залетівши всередину, ракета наштовхнулася на стінку, впала на підлогу і розсипалася іскрами в різні боки, одночасно заповнивши невеличку кімнатку з хімікатами густим ядучим димом.
Тепер тільки б Максим устиг!
А Максим Білан був дуже задоволений своїм партнером. Спрацював точно, до секунди. В цей час усі «алхіміки» займалися якимись цікавими дослідами, Юхим Юхимович ходив між ними, а новий асистент у цей час підійшов до відчинених дверей лабораторії. Аби кинутися туди першим, коли влетить ракета.
– Рятуйте! – верескнув хтось.
– Назад! – крикнув Хімік. – Всі назад! Там небезпечно!
Але семикласник Максим Білан, котрий стояв найближче, вже шугнув усередину.
Раз-два: скочити до вікна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок і викинути його крізь розбиту шибку.
Три-чотири: зірвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича і накинути його на ракету, яка без того швидко догорала, й диму від якої було таки більше, ніж вогню.
П’ять-шість: з того боку за вікном кубок підхопив семикласник Денис Черненко, так само руками в рукавичках, швиденько запхав здобич у наплічник і чимдуж помчав геть. Зустрітися компаньйони домовилися в Бабусиній хаті, Максим навіть дав Денисові ключі.
Сім-вісім: пострибати на халаті ногами, остаточно гасячи противну ракету.
І тільки на дев’ять-десять до лабораторії заскочив схарапуджений, та аж ніяк не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятівника за карк і виволік з ядучого диму.
– Все ціле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? – уривчасто запитав учитель.
– Все гаразд, – пробелькотів Максим відкашлюючись. Він усе ж таки злякався, тільки трошки запізно, коли все вже було позаду. Або навпаки – тільки почалося.
Поки «алхіміки» термосили мужнього асистента, вчитель, марно намагаючись розвіяти дим рукою, зайшов до атакованої лабораторії, роззирнувся, наблизився до розбитого вікна. Потім перевів погляд на підвіконня. Відразу згадав, чого не вистачає. Обережно виглянув у розтрощене вікно.
І аж тоді спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналізація.
Наступного дня новина про викрадення Золотого кубка облетіла школу раніше, ніж про це офіційно повідомив директор.
Яким чином це трапилося, Денис не міг второпати, а в мудрого Максима не виявилося цьому жодного пояснення. Після того, як їм удалося заволодіти кубком, на хлопця, який загасив пожежу в лабораторії, вже ніхто не звертав уваги. Більше того: коли прибігли шкільний сторож та директор, котрий в цей день затримався на роботі трошки довше, «алхіміків» та Білана разом з ними спішно розпустили по домівках. Розпатякати про щось більше, ніж пожежа та героїчний вчинок семикласника, вони не могли. Хімік не пустив у лабораторію нікого, не сказав нічого. Отже, про зникнення Золотого кубка на той момент теоретично знав він один, фактично – троє: Юхим Юхимович і двоє справжніх викрадачів.
Проте коли наступного дня перед початком уроків усіх учнів від сьомого до одинадцятого класу знову запросили на загальні збори до великого залу, чутки про крадіжку кубка вже ходили від вуха до вуха.
Цього разу Шеф говорив коротко і суворо:
– У нашій школі сталася неприємна подія. Ви вже щось чули, але я зроблю офіційну заяву. Вчора після уроків хтось вчинив пожежу у лабораторії хімічного кабінету. Поки її гасили, невідомі викрали Золотий кубок, який повинен був стати головним призом на наших шкільних спортивних змаганнях.
Всі зашуміли, та директор жестом попросив тиші й продовжив:
– Я не вірю, що на такий вчинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема – спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник вкрав би власну честь та гідність. Але це неможливо, правда?
– Пра-а-а-вда-а-а! – відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.
– Отже, злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про хуліганство в поліцію. Та я завжди можу забрати свою заяву, аби не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й поліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він його знайшов. Не зроблю жодних висновків. Поліцейське розслідування буде припинене.
Всі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.
– Нарешті, якщо хтось думає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться кращого спортсмена серед учнів сьомих – дев’ятих класів не буде визначено, той помиляється. Єдине, що нам доведеться робити, – це червоніти за нашу недбалість перед нашим спонсором. Частково я винен і сам: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я думав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича – більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!
Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.
Після уроків обоє тепер уже традиційно подалися до Бабусиної хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса наче прорвало:
– Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!
– Спокійно, – Максим кинув наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.
– Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?
– Слухав ти, – виправив його Білан. – А я якраз чув. Думаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання повернути за сім днів Золотий кубок, і нікому нічого не буде, виглядає зовсім нелогічним. Аби серед купи народу в залі не було ймовірного викрадача, директор так би не закликав. Або він припускав змову зі сторонніми особами.
– Так і є, – сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти, це свята правда. Послухаєш – і паніка пройде. Хоча… – Але ти не забувай: в залі справді було двоє тих, хто дійсно вкрав ось цю штуку.
Обоє дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп’ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, тільки Максим попередив – краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.
– Кажу ж тобі – ми вкрали його з благородною метою, – вів своє Білан.
– Тепер піди і доведи комусь своє благородство, – знову почав заводитися Денис. – Що, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Другий раз його точно стирити не дадуть.
– Це варіант. І я відразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, аби потім продати його комусь чужому. Ну, пройнявся б директорськими словами про честь школи і все таке. Чи просто б злякався, усвідомивши, що насправді зробив. Тільки ж ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, скажи?
– Ну… скажу, – Денис почував себе цілком збитим із пантелику.
– Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто справді полює за Золотим кубком. Дядя Костя насправді більш небезпечний за них. Якби не він, навряд чи хтось із наших ризикнув би зробитися крадієм. Отже, – підсумував Максим, – вони налякані більше, ніж ми. А ми налякані, скажи?
Замість відповіді Денис ствердно кивнув головою.
– Вони бояться, що хтось їх випередив. Вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. Нам нема чого боятися. Ми завжди можемо повернути кубок на місце і спекатися його назавжди. Значить, тепер нам слід бути в два рази обережнішими. Розумієш, чому?
Тепер Денисові не треба було додаткових пояснень.
Полювання за Золотим кубком не закінчилося. Тільки з цього моменту невідомі полюватимуть так само і за ними.