14. Розмова з чемпіоном

Минули вихідні. Нічого не сталося.

Денис виходив на вулицю, гуляв з молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин та на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали від головного: щоразу, виходячи з під’їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде учень сьомого «А» Денис Черненко, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному перехожому, старшому за себе на вигляд років на десять, він підозрював того самого лиховісного дядю Костю. А в ніч з неділі на понеділок йому взагалі наснився цілий бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не завернув, переслідувач завжди заступав йому шлях, і доводилося негайно завертати назад. Скінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув:

– Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спітніле чоло, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бік, накрився ковдрою і спробував спати далі. Погоні більше не було, та не приходив і сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.

А там на нього, як і на Максима, від якого за ці вихідні не було ні слуху ні духу, чекала новина. І її можна було назвати приємною. На першому поверсі, там, де завжди чіпляли шкільну стіннівку, вивісили список кращих спортсменів-старшокласників, які визначатимуть переможця шкільної спартакіади. Під першим номером значився Володя Завгородній, а далі за абеткою: Юрій Боровий (10-Б), Степан Вовченко (10-А), Іван Дідик (11-Б), Василь Книш (10-Б), Юрій Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).

Для всіх це був лише список спортсменів. Для Максима з Денисом – список підозрюваних. Білик відразу побіг по зошит. Треба було його переписати, бо на пам’ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв біля дошки, вкотре перечитуючи прізвища і далі намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягальні голос одному з тих шести, що перераховані після Вови Завгороднього.

– Боїшся? – почув раптом позад себе і, здригнувшись від несподіванки, озирнувся. Завгородній, власною персоною. Стоїть і посміхається йому, широко та приязно. Так близько з чемпіоном школи Денисові ще не доводилося балакати. Та й не знав він, що сказати своєму кумирові.

Між тим Вова підморгнув йому і поклав руку на плече.

– Черненко? Молодець, Черненко. Давай, старайся.

– Угу, – вичавив із себе Денис, аби лиш не мовчати.

– Бачив я, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Давай, так тримати. Скажу тобі по секрету, – він навіть нахилився та чомусь стишив голос, – ми з Валерійовичем, ну, з фізруком, про тебе говорили. Він тобою задоволений. Каже, перше місце у тебе в кишені, перспективний ти пацан. Бач, як воно…

– Угу, – знову гукнув Денис.

– Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоїм. Без балди, без дурнів. Віриш? – Денис замотав головою. – Правильно, молодця. Не вір. Бо повіриш – носа задереш, а в спорті так не годиться. Мені можеш і не вірити. А Олексія, ну, Валерійовича, колись запитай.

– Як же я… того…

– Тоді не питай, – Завгородній розпрямився і розвів руками. – Сам усе побачиш. Шкода тільки, що якісь потвори тебе без реального кубка залишили. Та нічого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?

– Ага! – випалив Денис.

– Тоді давай, не підкачай. Не підведи мене, – підморгнувши йому ще раз, Завгородній відійшов. Поруч тут же, ніби з-під землі, виріс Максим.

– Чого це він? – запитав підозріло, провівши Вову поглядом.

– Нічого, – відмахнувся Денис. Йому раптом розхотілося повертати Золотий кубок. Своєму спортивному кумиру він вірив, як собі. І раз перемога вже обіцяна йому, то, значить, і кубок все одно належатиме йому як переможцю. Тільки виглядає так, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто сам себе обікрав. Але цього черв’ячка, який раптом завівся десь у нього всередині, він вирішив якось приборкати та придавити.

Та все ж не втримався – переказав Максимові їхню з Вовою розмову. Той лише стенув плечима: подумаєш, герой спорту. Вголос цього не сказав, та напевне подумав. Денис хотів образитись на нього, тоді махнув рукою.

Нічого цей «ботанік» у житті не розуміє.

15. Сім однакових листів

Після школи хлопці звично зібралися в Бабусиній хаті, де Максим, без звичних для нього пустих патякань, відразу перейшов до конкретних справ:

– Дуже добре, що хтось зробив за нас цю роботу, – він показав переписані прізвища. – Додамо сюди, як ти й казав, Толяна Тумановського. Допишемо сюди, в кінець списку, до біса абетку. Виходить семеро. Це якщо ти справді Завгороднього виключаєш.

– Без варіантів, – твердо сказав Денис.

– Тоді так. Треба написати сім листів. Кожному – окремий, а зміст один і той самий. Пишемо приблизно так, – Максим примружив очі. – Я знаю, що тобі потрібно. Золотий кубок у мене. Готовий торгуватися. Умови – при зустрічі. Що скажеш?

– Взагалі коротко і ясно. А що це дасть?

– Хто прийде в зазначене місце, той і полює за кубком.

– Ха! Вони ж усі разом прийдуть! Бо захочуть його знайти!

– Ти диви, точно, – Максим пошкріб лоба. – Ну… ну тоді напишемо так: «Дядя Костя отримає золото. Якщо ти знаєш яке, я готовий зустрітися. Якщо лист потрапив до тебе помилково – викинь». Що скажеш?

– І що це міняє? – не второпав Денис.

– Все! – впевнено заявив Максим. – Якщо наш адресат не знає ніякого дяді Кості, то й про золото він нічого не зрозуміє. Просто викине цього ідіотського листа. Навіть якщо вони всі розкажуть один одному, один або двоє з них повинні зрозуміти натяк. Ключовим словом у нас тут буде «дядя Костя», а не «Золотий кубок».

– Це може спрацювати, – погодився Денис. – Тільки замість «я» треба написати «ми».

– Не треба, – похитав головою Максим. – Нехай той, кого ми ловимо, думає, що з ним веде гру одна людина. Нам залишається тільки придумати місце зустрічі, одне для всіх. Чи призначити кожному різний час і різне місце.

– Так краще. Станції метро найпростіше. Семеро пацанів – сім станцій. Ми зможемо вільно та швидко пересуватися з місця на місце.

– Годиться, – кивнув Максим і ввімкнув комп’ютер.

Кілька хвилин – і текст листа готовий. Хлопці поміняли в кожному тільки час та місце зустрічі, призначаючи побачення з інтервалом у півгодини. Так і вийшло, що першому, Юрію Боровому з десятого «Б», вони назвали платформу на станції метро «Лісова» о третій дня, а останньому, Толі Тумановському – на платформі станції «Театральна» о шостій вечора. Станцію «Хрещатик» вирішили пропустити – там на платформі стільки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, ніж знайти. Так само, як і загубитися.

Потім Білан роздрукував усі сім листів удома на батьковому принтері. Тим часом Черненко купив на пошті сім однакових конвертів. Перед цим вийшла коротка заминка – в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокійно витягнув із кишені червоненьку купюру, тицьнув партнерові в руку, коротко пояснивши:

– Тато каже: в моєму віці парубок мусить мати мінімальну фінансову самостійність.

– Ти ба… – тільки й спромігся видушити з себе Денис, якому власний рідний батько мало що говорив навіть під час їхніх не дуже частих зустрічей.

Більше теми грошей вони, не змовляючись, вирішили не торкатися.

Коли Денис повернувся з конвертами, хлопці склали листи. Далі, як порадив Максим, лівою рукою акуратно вивели друкованими літерами прізвище кожного адресата. Лишалося підкинути цю наживку.

– Нема нічого складного, – запевнив товариша Максим. – Два листи – в десятий «А», два – в десятий «Б», два – в одинадцятий «Б» і останній – в одинадцятий «А». Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, світитися з цим усім перед очима старших…

– І я про це, – зітхнув Денис. – Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.

– Чекай, чекай, – відмахнувся Максим. – Коли фізкультура, в класі нікого нема. Зате речі лишаються. Завтра, здається, фізкультура в старших є…

– Зайти в порожній клас і залишити кожному на парті? – здогадався Денис.

– Іншого варіанта не засвітитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаємо точно, де хто сидить…

– Теж мені… Не спереду ж! По собі знаю: я б у перших рядах не сидів. Просто кинути під якусь із задніх парт. Конверти підписані, їм віддадуть і забудуть. Той, хто ні при чому, подумає, що це чийсь жарт. А той, хто при чому, прочитає, подякує і промовчить. Тут інше: на перерві цього не зробиш…

– Значить, – ляснув себе по коліну Максим, – будемо по черзі проситися в туалет на уроці.

Не зовсім ця ідея лягла Черненкові на душу. Один раз попроситися не можна, а коли два рази – засміють. Не любив Денис, коли з нього сміялися. Навіть по-дружньому. Тільки нічого не поробиш.

Запряглися у воза – тягнути треба.