Пройшло все на диво просто.
У десятому «Б» фізкультура була наступного дня першим уроком. Відпроситися з ненависної геометрії Денис і сам хотів. Вчителька не здивувалася, про здібності учня Черненка вона не мала жодної думки. Бо погану або хорошу думку можна мати про щось помітне та очевидне. Тоді як здібностей до геометрії, як переконалася досвідчений педагог, у Черненка не було взагалі.
Хлопцеві ж до шмиги думка вчилки. Вийшовши зі свого класу, він швидко побіг в сусіднє крило до десятого «Б». Обережно приклав вухо до дверей. Наче тихо. Потягнув двері на себе за ручку, зазирнув у щілину. Таки нікого нема, всі в спортзалі.
І тут йому пощастило, вірніше – осяяло його, наче сонячний промінь у погріб увірвався. Вася Книш ходить до школи з новенькою і дорогою шкіряною сумкою, таких ні в кого нема. Ось вона, ця сумочка, стоїть на стільці за однією із задніх парт у правому ряду. А в Юрка Борового, завзятого футболіста, фірмова фанатівська сумка з символікою київського «Динамо». Сумка стоїть собі біля другої з кінця парти в середньому ряду.
Раз-два: розкласти іменні конверти.
Три-чотири: вийти з класу.
На перерві Денис похвалився Максимові своїми успіхами і відразу видав:
– Я про це тільки тепер згадав. У всіх кращих спортсменів сумки та наплічники з наворотами.
– Розумію. Підкреслюють індивідуальність, – кивнув Білан.
– Що креслять?
– Не важливо… Кажи.
– У Стьопи Вовченка до застібки наплічника малесенькі сувенірні боксерські рукавички приторочені. У Вані Дідика сумка брудна – емблему «Шахтаря» намагався витерти, тільки все одно видно. На сумці Тумановського намальований Людина-павук. Здоровий лоб цей Толя, а такими дурницями цікавиться… Так, – він на мить заплющив очі, – у Юри Хорунжого та Сашка Юхимця теж «динамівські» наплічники, тільки вони ж у різних класах, не поморочимося. Ось і все!
– Клас! – вигукнув Максим. – Тепер листи – сто відсотків – до кожного дійдуть. І сьогодні ми явно щось дізнаємося. За діло, напарнику!
Коли знаєш, що до якої торби класти, справа таки швидше рухається. Вже до дванадцятої дня кожен із семи підозрюваних отримав анонімне попередження. Лишається чекати, хто з них прийде на призначену зустріч.
Рівно о третій дня Черненко з Біланом вже стояли на платформі станції метро «Лісова». Станція кінцева, людей завжди багацько товчеться, але не аж так людно, аби загубити того, кого шукаєш.
Юркові Боровому, кандидатові номер один, хлопці дали п’ятнадцять хвилин. Не прийшов. Викреслили.
На наступній, «Чернігівській», народу товклося не дуже багато. Хлопці тупцяли біля місця зупинки першого вагона, намагаючись мінімально кидатися комусь у вічі. П’ятнадцята тридцять, ще п’ять хвилин, ще… Відпадає боксер Стьопа Вовченко. Денис навіть зітхнув з полегшенням: Стьопку він поважав.
Станція «Дарниця». Народу побільшало – наближалася година пік. Дідик не з’явився, і Денис трошки засмутився: палкий прихильник київського «Динамо», він недолюблював фанатів «Шахтаря», нехай навіть колишніх. Тому дуже кортіло, аби кандидатом у злодії виявився саме Ваня.
Наступна станція «Лівобережна». Люди сновигають туди-сюди активніше. Хлопців уже починають ненароком штовхати. Та й сіріє довкола потроху. Не так, звісно, як узимку, та все одно не білий день. Васі Книша з десятого «Б» на платформі не було…
«Дніпро». Місцеві рибалки починають масово розбрідатися по домівках. Юрко Хорунжий не прийшов.
Далі – «Арсенальна». Тут уже година пік в розпалі. Добре хоч виходів тут під землею небагато, і сама станція порівняно невелика. Достояли до пів на шосту, для чистоти експерименту почекали хвилин десять. Не спокусився Сашко Хорунжий, нема його.
Коли, проїхавши «Хрещатик», вийшли на «Театральну», трошки розгубилися. Народу тут, наче мурашок. Туди-сюди сновигають, з лінії на лінію переходять, та ще й патруль поліцейський чомусь збентежив Черненка. А Білана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильні, невже ніхто з семи…
Стоп! Ось він!
Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на наплічнику обоє помітили практично одночасно.
Він вийшов із вагона, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформі. Ставши точно по центру, почав крутити головою в різні боки. Денис хотів уже йти до нього, навіть крок уперед зробив, аж раптом Максим сильно, обома руками схопив його за руку і утримав.
– Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!
– Добре, – цикнув просто в вухо партнерові Максим. – Йдемо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас двох підозрілих…
Годинник показував початок дев’ятої вечора.
Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску – він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані в своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:
– Толику, це тебе!
Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» і почув із того боку дуже знайомий голос:
– Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п’ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…
Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.
…А ранком Максим Білан уже чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув сильніше свою кепку, і вони покрокували до школи.
– Це не він, – коротко повідомив Максим.
– Як це? Звідки ти знаєш?
– Давай почнемо спочатку, – хлопці зупинилися на бровці тротуару, пропускаючи авто, а потім швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: – Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас всерйоз. Навіть більше: зрозуміє, що двох таких шмаркачів нема чого боятися.
– Ти обережніше про шмаркачів…
– Але ти з цим погодився! – трошки підніс голос Максим, і Денис змушений був і сьогодні визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, розумник укотре вже казав вірно. – Тому я сказав, що знайду спосіб розпитати чи допитати нашого підозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосіб знайшовся. Толик ні при чому, і я йому вірю.
– Ну а конкретно? – нетерпляче запитав Денис.
– Не знає Толя Тумановський ніякого дяді Кості. Зате зрозумів, про яке золото йдеться. Батько дуже розстроївся, це ж його ідея. Та й школа гуде. Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть, бо час іде… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому як синові багатого спонсора вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть всі свої гроші забрав. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, всі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.
– Виходить, – понуро промовив Денис, – ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?
Максим сам погано спав, думав півночі, яку б, а головне – кому б іще приготувати наступну хитру пастку. Навіть певні ідеї намалювалися. І він навіть збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від побаченої картини.
У шкільному дворі сидів просто на власному наплічнику під яблунею Вітя Горобець із паралельного класу, з сьомого «Б». Здивував він не тільки Максима, а й Дениса. Капітан їхньої шкільної футбольної збірної сьомих класів, довготелесий і завжди акуратний, як на спортсмена-початківця, Горобець тепер сидів, намочений дощиком, зовсім спалий з лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Виглядало, ніби Вітю хтось побив просто зранку. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим крайнім нападником, хтось міг так побити, аби довести до сліз.
Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу – справжні сльози на щоках. Всі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертали уваги чи робили вигляд, що не звертали. Та Горобця це очевидно влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.
Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.
– Ти чого, Горобчику? Що таке? – схилився над ним Черненко.
– А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!
– Тю! – здивовано вигукнув Денис. – Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти той… вставав би… Не треба так уже… Розумію…
– Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!
– Ти тут до чого? – поцікавився Максим.
– А ти, салабон, до чого тут? – визвірився Горобець. – Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!
– Рюмсати – теж не чоловіча справа, – спокійно проказав Максим. – Давай, що там у тебе вийшло з Золотим кубком.
– Нічого не вийшло! – визвірився Горобець. – У тому-то й справа, що нічого!
Він ображено почав говорити. І хлопці відразу згадали, де чули подібне зовсім недавно. Тільки Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе.
Ну, якщо не все, то багато чого в історії з Золотим кубком стало ясно.
Міркував цілий день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.
Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.