– Ніхто не прийде. Ось побачиш, – недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.
Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і він переживав, аби добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.
Зустріч вони призначили о шостій годині вечора в найбільш зручному місці – біля входу в «Макдональдс». Тут навіть якщо захочеш – не заблукаєш. З іншого боку, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, і ситуація повернеться не дуже безпечним боком, завжди можна гукнути на допомогу. Денис же навіть цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим теж помилився, помилився ще грубіше.
– Доброго вечора, дітвора, – почулося раптом ззаду.
Хлопці дружно повернулися. Навпроти них стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, явно перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені вирячкуваті очі та брови, що зрослися на переніссі.
– Драстє, – привітався Максим.
– Думаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?
– Можна й так сказати, – ухилився від відповіді Максим.
Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний – Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хриплуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, в роздягальні, називав дядею Костею.
– Тоді ви дочекалися. В смислі – догралися, – у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. – То як, самі підете зі мною, чи вас, наче кошенят, за шкірку брати?
Денис першим відчув – тепер з ними ніхто не грається. Для них ігри в сищиків-розбійників так само раптово скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо зірватися ось так, із місця.
Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, у півтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.
– Гайда з нами, дітвора. Ми про все домовимося, – сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.
Він взяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі – Дениса. Неподалік, біля бровки тротуару, стояла машина. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч з водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.
– Привіт, Вовчику, – звернувся Максим до хлопця в каптурі.
Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: поруч з ним дійсно сидів кращий спортсмен школи, його особистий супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.
– Розгадали, значить… – просичав він.
– Чисто випадково, – поквапився пояснити Максим. – Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене в твоїй повній непричетності до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець – єдиний, хто мав сто відсотків його отримати, бо ти, головний суддя, виступатимеш за нього.
– То й що? – не зрозумів Завгородній.
– Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих та восьмих класів. У мене вчора цілий день пішов на те, аби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Значить, ти в більшості випадків навмисне брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим більше вкраденим? Поки що відповіді я не маю, одначе така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.
– Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, – зітхнув Завгородній.
– Розумецькі дуже, – озвався дядя Костя і запустив мотор машини. – З нами поїдуть. Твоя проблема, Вова. Ти і вирішуй. Тільки швидко.
Вони рушили в невідомість.
Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять. Рухалися ближче до околиці.
Нарешті дядя Костя зупинився біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Вовка виштовхнув назовні копняком. Просто перед ними грав різнобарвними яскравими вогниками напис:
Піратський скарб. Лови фортуну!
ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ
Дядя Костя лишився стояти на місці. Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.
Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. І зал наполовину заповнений. Більшість азартних гравців – з вигляду – ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів там кількох молодших, років по чотирнадцять-п’ятнадцять.
– Подобається? – запитав Вовка, хижо посміхаючись. – Це, пацани, називається доросле життя. Яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.
– Дорослим людям сюди заходити не бажано, – як міг спокійно мовив Максим. – А школярам – взагалі заборонено.
– Та що ти кажеш! – роблено здивувався Вовка. – І хто забороняє? Досить тут базікати, гайда, поговоримо в іншому місці.
Дядя Костя завів усю компанію з іншого боку грального салону, в невеличке службове приміщення. Зачинивши за собою двері, він присів за стіл у кутку, з непідробною цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Тим часом Вовка розійшовся не на жарт.
– Грамотний, кажеш? – нависнув він над Максимом. – Правильно. Такі «ботаніки», як ти, проживуть усе життя, засмічуючи легені пилом від книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?
– А тобі чого не вистачає? – обережно поцікавився Максим. – Розумію, тут царство азарту. Піратські скарби обіцяють за двадцять хвилин. Тільки ж ти – спортсмен, кандидат у майстри, здається, чемпіон і все таке…
– Слухай, заткнися краще, га? Бо, чесне слово, довбешку скручу! – гаркнув Вовка. – Багато ти розумієш. А що мені це дає? Ну, бігаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. В мене медальок та грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, – він обвів рукою приміщення, – справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не на змаганнях з дебільного бігу на сто метрів. Ти виграєш справжні гроші!
– Але ж ти можеш їх і програти, – зауважив Максим. – Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в цьому залі, з піратськими скарбами – той, кому пощастить. Ну а щастить не так уже й часто. Думаю, ти в якийсь момент почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, почав тобі позичати. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти…
Дядя Костя стукнув долонею по столу.
– Досить, Вовко! Цей курдупель аж надто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повинні тицяти свої сопливі носи.
Завгородній ступив до Максима, замахнувся.
Денис Черненко заступив йому шлях.
Кулак Завгороднього врізався в Денисові груди. Сильний удар відкинув його до стіни. Стукнувшись об стіну, Денис сповз на підлогу.
– Бачив? – запитав Завгородній у Максима. – Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо як відкриєш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсім мала сестричка і мамочка, яка тягне всю цю велику рідню. Погано буде всім.
– Ну, ти… – Денис спробував підвестися, та заважав наплічник.
– Лежи, де лежиш! – гаркнув Вова. – Думаю, ви сьогодні засвоїли урок. Я так думаю, ви його стирили, аби потім комусь продати. Тільки хитріші за вас є. Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.
– Сам візьми, – огризнувся Максим. – У нього, в наплічнику.
Вова Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до переможеного Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.
Рука кращого спортсмена пірнула туди. Виринула з Золотим кубком. Здобич привабливо блиснула в світлі лампочок. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Потім кинув старшому товаришу. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.
Тому обоє навіть спершу не почули, що сказав йому Максим Білан. Навіть перепитав:
– Що-що ти там пискнув?
– На долоні свої подивись, кажу.
Вовка Завгородній глянув спочатку на ліву долоню. Потім – на праву. Дядя Костя зробив те ж саме, і аж тоді кинув його собі під ноги.
Долоні в обох почорніли, наче в сажотрусів.
Скрикнувши, Вовка почав терти їх об джинси. Потім – одна об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те саме.
– Не допоможе, – спокійно пояснив Максим. – Кубок оброблено спеціальною хімічною речовиною. Шеф, наш директор школи, вже знає про це, тільки нікому не каже. Якщо не помити руки спеціальним розчинником, усе зійде саме. Але – через два тижні. До того ж свербітиме. Чи вже свербить?
Наче на підтвердження його слів, Вовка почав шкребти долоні. Дядя Костя чухрав свої об стіну.
– Ну а тепер, панове, – поважно мовив Максим, – ми з Денисом хочемо зробити вам обом одну дуже вигідну пропозицію.
Черненко став поруч з ним. На муки того, хто ще недавно був його кумиром, а кілька хвилин тому погрожував його родині, Денис дивився з явним задоволенням.