Глава XI
Прощання з Фантіппо

Переселення Багноморда в його нову оселю справді стало хвилюючою подією. Лікар плив поряд із ним на каное, і нарешті вони разом досягли берега. Поки Джон Дуліттл не ступив на нього, він і сам не усвідомлював, яким великим був цей шматок землі. Він був круглої форми і мав більш як чверть милі в діаметрі. Острів полого піднімався в гору від берега аж до пласкої центральної частини, яка знаходилася на висоті в добрих сто футів над рівнем озера.

Багномордові все це надзвичайно сподобалося, наполегливо вибираючись до центрального плато, з якого було видно весь навколишній плаский пейзаж на багато миль навкруг, він заявив, що певен, що його здоров’я швидко поліпшиться в цьому більш сухому повітрі.

Чап-Чап приготувала їжу – найкращу, яку змогла в цих умовах, – щоб відсвяткувати, як вона сказала, черепашине новосілля. І всі всілися навколо страви, й було багато веселощів, і Лікаря попросили виступити з промовою з такої урочистої нагоди.

Чап-Чап приготувала їжу

Чипсайд страшенно боявся, що Багноморд встане, аби сказати промову у відповідь, і що вона затягнеться до наступного дня. Але на велике горобцеве полегшення Лікар відразу ж, як завершив, заходився готуватися до від’їзду.

Він зготував шість пляшок гарної мікстури, вручив їх Багномордові й пояснив, як її треба приймати. І додав, що хоча й закриває своє відділення як регулярну поштову службу, але завжди можна буде знайти можливість передати звісточку в Паддлбі. Він попросить кілька перелітних птахів час від часу навідуватися сюди, і якщо подагра загостриться, Багноморд має повідомити про це листом.

Старий черепаха дякував йому знову і знову, тож від’їзд був дуже зворушливим. Коли нарешті були сказані всі прощальні слова, вони сіли в каное і вирушили в зворотну подорож.

Досягнувши устя річки на південному кінці озера, вони зупинилися на хвильку, перед тим як заглибитися в мангрові болота, й озирнулися назад. І там, удалині, ще змогли розгледіти обриси старого черепахи, який стояв на своєму новому острові й дивився їм услід. Вони помахали йому й рушили далі.

– Він виглядає точно так само, як ми побачили його в ніч приїзду, – сказала Чап-Чап, – ви пригадуєте? Неначе статуя на п’єдесталі на тлі неба.

– Бідолашний старик! – промурмотів Лікар. – Дуже сподіваюся, що тепер у нього все буде добре… Яке дивовижне життя!.. Яка дивовижна історія!

– А хіба я не казав вам, Лікарю, – нагадав Чипсайд, – шо це буде найдовша історія в світі?.. Знадобився цілий день і половина ночі, щоб її розказати.

– Так, але це історія, яку не зміг би розповісти ніхто інший, – відказав Джон Дуліттл.

– І то слава Богу, – буркнув горобець. – Іще б не вистачало, якби таких, як він, було б багато розкидано по цьому надокучливому світі… Звичайно ж, шо мене стосується, то я не вірю жодному слову з цих його байок. Гадаю, він усе це навигадував. Йому ж більше нічого було робити, сидів собі в цій твані століття за століттям й ото понапридумував.

Подорож крізь джунглі пройшла без особливих пригод. Проте коли вони дісталися до моря й повернули носа каное на захід, то натрапили на одну дивну річ. Це була величезна діра в березі, а радше місце, де берег хтось повністю забрав геть. Стрімкий пояснив Лікареві, що саме тут птахи брали камені й пісок по дорозі до Джунганьїки. Вони буквально перенесли цілі акри морського узбережжя майже на тисячу миль у глиб материка. Звичайно, через кілька місяців під дією припливу діру було заповнено, так що це місце знову виглядало як і решта берега.

Але саме цьому, коли через багато років якісь учені геологи дісталися на озеро Джунганьїка, вони заявили, що морська галька на острові незаперечно доводить, що в цих місцях колись було море. Що власне було правдою – в часи Великого Потопу. Проте Лікар був єдиним науковцем, який знав, що острів Багноморда й камені, з яких він складається, мають зовсім іншу історію.

По поверненню до поштового відділення Лікаря, як зазвичай, тепло зустріли Король і фантіппійська знать, які припливли з міста, щоб його привітати.

Чай подали відразу, і Його Величність явно був настільки радий відновленню цієї приємної традиції, що Джон Дуліттл навіть не знав, як повідомити йому, що незабаром він мусить подати у відставку з Закордонної поштової служби й відпливти до Англії. Проте, коли вони бесідували на веранді плавучої пошти, ціла зграя чималеньких вітрильників увійшла в гавань. Це була частина нового торгового флоту Фантіппо, який регулярно курсував угору і вниз уздовж узбережжя, ведучи комерцію з іншими африканськими країнами. Лікар звернув увагу короля на те, що пошту, призначену для закордону, тепер можуть без проблем забирати ці кораблики, відвозити її до більших портів на узбережжі, куди великі судна з Європи заходять щотижня.

Після цього Лікар став пояснювати Королю, що хоча він і дуже любить Фантіппо та його народ, на нього чекає багато обов’язків у Англії, тож тепер йому треба думати про повернення додому. І зрозуміло, що оскільки ніхто з тубільців не вміє розмовляти пташиною мовою, то Ластівчину Пошту доведеться замінити звичайним поштовим відділенням.

Лікар зі здивуванням переконався, що Його Величність набагато більше засмутився через перспективу втратити свого доброго білого друга й вечірнє чаювання на плавучій пошті, ніж через будь-що інше, що принесуть із собою ці зміни. Та він бачив, що Лікар твердо вирішив, що йому треба їхати; тож врешті-решт зі сльозами, що крапали в чашку з чаєм, Король дав дозвіл Генеральному Поштмейстерові Фантіппо полишити свою посаду.

Великою була радість Лікаревих улюбленців та довготерпеливих ластівок, коли вони дізналися, що Джон Дуліттл нарешті справді збирається від’їжджати додому. Чав-Чав і Джип не могли дочекатися, коли вже закінчаться всі обов’язки й церемонії з закриття плавучої пошти й передачі Іноземної служби в підпорядкування міському офісові. Чап-Чап весело метушилася з ранку до ночі, тимчасом як Чипсайд безперестанку цвірінькав про славу Лондона, переваги міського життя і всі ті справи, якими збирається зайнятися, як тільки повернеться у свої рідні, улюблені місця.

Не було кінця-краю вдячним церемоніям, які добрий Король Коко і його придворні влаштовували з нагоди від’їзду Лікаря. День за днем перед відплиттям каное курсували між містом та плавучою поштою й привозили подарунки, аби продемонструвати любов і повагу фантіппійців. Увесь цей час, намагаючись постійно усміхатися, Лікар ставав дедалі сумнішим і сумнішим від того, що залишає своїх гарних друзів.

Учені, які пізніше писали історію Королівства Фантіппо, всі присвячували кілька глав загадковому білому чоловікові, який за дуже короткий відтинок часу здійснив неймовірний прогрес у роботі пошти й комунікацій, у мореплавстві, торгівлі, освіті і в загальному добробуті країни. І справді, завдяки ненав’язливому впливові Лікаря правління Короля Коко потім стали називати Золотим віком фантіппійської історії. На пам’ять про Джона Дуліттла на ринковій площі міста й досі стоїть його дерев’яна скульптура.

На пам’ять про Джона Дуліттла й досі стоїть дерев’яна скульптура

Поштова служба після його від’їзду продовжувала працювати бездоганно. Марки з портретом Коко були різноманітними й красивими, як і завжди. На пам’ять про королівську інспекцію Торговельного флоту Фантіппо з нагоди першої річниці його заснування було надруковано надзвичайно гарну пам’ятну марку, на якій зображено, як Його Величність оглядає свої нові кораблі через збільшувальну лінзу з льодяника. Король і сам став затятим філателістом, і його альбом марок нагадував радше сімейний фотоальбом, якщо взяти до уваги, що на всіх марках був намальований він сам. У зв’язку з поштовою службою, для вдосконалення якої Лікар зробив так багато, трапився лиш один неприємний випадок: деякі запеклі філателісти, бажаючи зробити сучасні марки рідкісними, змовилися вбити Короля, щоб марки з його зображенням застаріли й стали більш цінними. Але змову, на щастя, було викрито ще до того, як вони встигли заподіяти якусь шкоду.

Минули роки, і птахи, які залітали в Паддлбі, розповіли Лікареві, що Король ще й досі вирощує квіти в ящиках на підвіконнях старої плавучої пошти, за ними старанно доглядають і поливають на пам’ять про нього. Його Величність, казали вони, усе ще не облишив палкої надії, що одного дня його добрий білий друг знову приїде до Фантіппо, зі своєю ласкавою усмішкою, цікавими бесідами й веселими чаюваннями на веранді поштового відділення.