Глава III
Перлини й брюссельська капуста

Розчаровані й зажурені, Чап-Чап і Лікар спрямували каное назад до берега.

– Я, мабуть, трохи побуду в поштовому відділенні перед тим як повернутися в країну Вождя Ням-Няма, – сказав Лікар. – Я вже нічого не можу зробити, щоб повернути перлини, я так розумію. Але хочу переконатися, що все решта в порядку.

– Вілкінза все ще можуть упіймати, уряд може, – зауважила Чап-Чап, – а якщо він це зробить, то ми можемо врешті-решт отримати наші перли назад.

– Боюся, шансів на це в нас не дуже багато, – зітхнув Джон Дуліттл. – Скоріш за все він продасть їх при першій же нагоді. Власне, вони йому тільки для цього й потрібні – щоб злупити за них грошей. А маленькі каченята цінували їх за красу. Це ганьба, що вони їх втратять, і те, що я за них відповідав, – також. Ну що ж, немає сенсу плакати над розлитим молоком. Перлини пропали. І це факт.

Коли вони були вже недалеко від плавучої пошти, то помітили, що навколо неї зібралося багато каное. Оскільки цей день не був днем відльоту чи прильоту поштової зграї, Джон Дуліттл запитував себе, що б могло спричинити такий ажіотаж?

Прив’язавши каное, він увійшов у поштове відділення. А всередині вже зібралася добряча юрма. Лікар проштовхався крізь неї разом із Чап-Чап і у відділку рекомендованої пошти побачив купу різних тварин, які скупчилися навколо невеличкої чорної білки. Ноги маленького створіння були зв’язані червоною поштовою стрічкою, і виглядало воно вкрай переляканим і жалюгідним. Стрімкий і Чипсайд стояли коло неї на варті, кожен зі свого боку.

– Що тут коїться? – спитав Лікар.

– Ми впіймали хлопця, який украв перлини, Лікарю, – відказав Стрімкий.

– І перлини ми також у нього забрали, угу! – вигукнув Пу-Гу. – Вони в шухляді для марок, і Джип їх охороняє.

– Нічого не розумію, – оторопів Джон Дуліттл. – Я гадав, що Вілкінз накивав п’ятами разом із ними.

– То, напевно, були якісь інші вкрадені перлини, Лікарю, – зауважила Чап-Чап. – Погляньмо краще на ті, які стереже Джип.

Лікар підійшов і витягнув шухляду для марок. А там, усередині, можете не сумніватися, були ті самі три рожеві красуні, які він був відправив рекомендованою поштою.

– Як ви їх знайшли? – спитав він, повертаючись до Стрімкого.

– Ну, як ви відпливли на каное, – почав Стрімкий, – я й дрізд зупинилися по дорозі назад на дереві, де він втратив свій пакунок. Тоді вже занадто смеркло, щоб його шукати, отож ми переночували на тому дереві, маючи намір обстежити все зранку. А коли тільки почало світати, помітили цього дженджика, який вистрибував по гілках із величезною рожевою перлиною в роті. Я відразу ж кинувся на нього й затис, а дрізд відібрав у нього перлину. А тоді ми змусили його розповісти, де він сховав решту дві. А коли отримали всі три перлини, то взяли правопорушника під арешт й доставили його сюди.

– Боже мій! – здивувався Лікар, дивлячись на нещасного злодюжку, усього обмотаного червоною стрічкою. – Що змусило тебе поцупити перлини?

Спочатку звірятко виглядало занадто переляканим, щоб говорити. Тож Лікар узяв ножиці й розрізав тасьму, яка його спутувала.

– Ти чому це зробив? – повторив він.

– Я гадав, це брюссельська капуста, – боязко промовив арештант. – Кілька тижнів тому, коли я й моя дружина сиділи на дереві, ми раптом відчули аромат брюссельської капусти, він був дуже сильний, усюди навколо нас. А ми з дружиною страшенно любимо цей овоч, і дуже здивувалися, звідки ж узявся цей запах? А потім ми поглянули вгору й побачили тисячі дроздів, що пролітали над нами, тримаючи брюссельські капустинки в своїх дзьобах. Ми сподівалися, що вони спустяться перепочити, так що й нам дістанеться кілька штук. Та вони не спустилися. Тож ми собі вирішили, що, можливо, в наступні дні ще будуть летіти інші дрозди з капустою. І домовилися не відходити далеко від того дерева й чекати. І, як ми й сподівалися, одного ранку я помітив, як один із тих самих дроздів сідає на дерево з пакунком у дзьобі. «Цить! – шепнув я дружині. – Це знову брюссельська капуста. Давай поцупимо пакунок, поки він не дивиться!» – І я його таки справді поцупив. Проте коли ми відкрили його, то не знайшли там нічого, окрім цих нікчемних дурничок. Я подумав, що це може бути якийсь новий сорт цукерок-льодяників, і якраз збирався знайти камінь, аби його розколоти, а ж тут цей птах ухопив мене за загривок й заарештував. Ці прокляті перли мені й задарма не потрібні.

– Цить! – шепнув я дружині

– Ну що ж, – промовив Лікар, – мені шкода, що ти потрапив у таку халепу. Я попрошу Чап-Чап, щоб вона віднесла тебе назад до твоєї родини. Але, щоб ти знав, грабувати рекомендовану пошту – це серйозна справа. Якщо тобі захотілося брюссельської капусти, ти мав написати мені. Зрештою, ти не можеш ображатися на птахів за те, що вони взяли тебе під арешт.

– Украдений плід найсолодший, Лікарю, – втрутився Чипсайд. – Якби ви дали йому тонну тепличного винограду, він би й близько так не тішився, як від того, шо поцупив. Я б на вашому місці впаяв йому пару років каторги, просто шоб він більше й на милю не підходив до пошти.

– Гаразд, облиш, забудьмо про це, – сказав Лікар. – Це просто хлопчача вихватка.

– Нічого собі хлопчача! – обурився Чипсайд. – Та він батько здоровенної родини і вроджений злодюжка. Усі білки такі. Хіба я не бачив їх у міських парках, з їхніми манірними манерами, які дурні люди називають «такими милими». Найнахабніші жебраки, яких тільки бачив світ. Свиснути шматочок прямо з-під вашого носа й змитися з ним у дупло, не встигнете ви й оком зморгнути. Оце їхні манери! Теж мені хлопчача вихватка!

– Припини, – обірвала його Чап-Чап, беручи нещасного порушника у свої великі перетинчасті лапи. – Я віднесу тебе назад на материк. І можеш подякувати своїй щасливій зірці, що саме Лікар командує у цьому поштовому відділенні. Насправді ти мав би відправитися до в’язниці.

– Так, і швидше давай назад, Чап-Чап, – гукнув їй Лікар услід, коли вона, змахнувши крилами, вилетіла зі своєю ношею з відчиненого вікна й узяла курс на берег. – Я хочу вирушити до країни Вождя Ням-Няма відразу ж, як ти повернешся.

– Цього разу я сам повезу перлини, – сказав він Стрімкому, – й особисто вручу їх качці-широконісці. Я не хочу, щоб з ними трапилися ще якісь пригоди.

Близько полудня Лікар удруге відплив у свою відпусткову подорож. А оскільки Чав-Чав, Джип і білий мишак благали, щоб він узяв їх із собою, то каное було повністю завантажене.

Вони дісталися до села Ням-Няма близько шостої вечора, і старий Вождь приготував для гостей вечерю. Однак їжи подали зовсім небагато. І це знову нагадало Лікареві, якими бідними були ці люди.

Під час розмови зі старим Вождем Лікар довідався, що найлютішим ворогом його країни було Королівство Дагомея. Цей великий і могутній сусід, здавалося, завжди вів війну проти Вождя Ням-Няма і відтинав частину за частиною від його земель, від чого народ ставав іще злиденнішим. При цьому дагомейськими солдатами були амазонки, тобто воїни-жінки. Але жінки ці були великими й сильними, і їх було надзвичайно багато. Тож щоразу, коли амазонки нападали на маленьку сусідню країну, вони легко перемагали й забирали собі все, що хотіли.

Розгром амазонок

Трапилося так, що загарбниці знову напали саме тієї ночі, коли Лікар був у гостях у Вождя. Десь о десятій годині усіх розбудили зі сну крики: «Війна! Війна! Амазонки йдуть!»

Почалася несамовита нерозбериха. І аж поки не зійшов місяць, люди повсюди натикалися одне на одного й падали в темряві, не знаючи, де друг, а де ворог.

Проте коли стало хоч трохи видно, Лікар побачив, що більшість людей Вождя Ням-Няма втекли в джунглі, а амазонки, а їх були тисячі, саме проходили через село й забирали все, що їм припало до вподоби. Лікар намагався сперечатися з ними, але вони просто сміялися у відповідь.

А потім білий мишак, який спостерігав за видовищем з Лікаревого плеча, прошепотів йому на вухо:

– Якщо це армія жінок, Лікарю, то гадаю, я знаю, як із ними справитися. Жінки страшенно бояться мишей, ви ж знаєте. Я зараз піду й зберу кількадесят з цього села, подивимося, що вийде.

І білий мишак побіг і зібрав свою власну армію майже дві сотні мишей, які жили у трав’яних стінах і підлогах хижок. А потім зненацька усі вони напали на амазонок і стали кусати їх за ноги.

З вереском і лементом дебелі солдатки повипускали речі, які були награбували, і безладно кинулися врозтіч геть із села. І це був єдиний випадок, коли у славнозвісних амазонок усе пішло не по-їхньому.

Лікар же сказав своєму улюбленцеві, що той може собою дуже пишатися. Бо він, поза всякими сумнівами, був єдиною мишею у світі, яка виграла війну.