Глава VI
Визволення лікаря
Емір Еллебубу повернувся до палацу, будучи повністю впевненим, що після того, як Джон Дуліттл поголодує кілька днів, його можна буде змусити робити все, що завгодно. Він також наказав, щоб в’язневі не давали й води, аби була подвійна гарантія, що Лікар скориться.
Але щойно Емір пішов, білий мишак кинувся до пацючиного ходу. Цілий день і цілу ніч він тільки те й робив, що прибігав і вибігав знову, приносячи крихти їжі, яку збирав по будинках міста: крихти хліба, крихти сиру, крихти ямсу, крихти картоплі і крихти м’яса, які він згризав із кісток. Усе це він акуратно складав у Лікарів циліндр у кутку камери. І під кінець кожного дня мишак назбирував достатньо крихт для цілком пристойної вечері.
Лікар потім розповідав, що ніколи не мав найменшого уявлення, що саме він їсть, але оскільки ця харчова суміш була абсолютно їстівною й поживною, то в нього не виникало жодних заперечень. Щоб забезпечити свого господаря водою, мишак використовував горіхи. Прогризши в них маленьку дірочку, він подрібнював їхній вміст на шматочки і витрушував його через отвір. Потім наповнював порожню шкаралупу водою й запечатував дірку смолою, яку знаходив на деревах. Наповнені водою горіхи були для нього трохи важкуватими, тому Чап-Чап носила їх від річки до самого зовнішнього входу до пацючиного тунелю, а білий мишак уже котив їх по проходу аж до тюремної камери.
Білий мишак котив їх по прох
Зібравши з усього міста своїх друзів-мишей, які допомагали йому готувати горіхи, він зміг постачати їх сотнями. Тепер усе, що мав зробити Лікар, коли хотів пити, це покласти один горіх до рота й розтрощити його зубами, і тоді холодна вода стікала йому в горло, а потім виплюнути уламки шкаралупи.
Білий мишак також постачав шматочки мила, так щоб його хазяїн міг поголитися, адже Лікар, навіть у тюрмі, дуже велику увагу приділяв саме цій частині свого зовнішнього вигляду.
І ось коли пройшло чотири дні, Емір Еллебубу послав гінця до в’язниці запитати, чи тепер Лікар згоден зробити все так, як від нього вимагали. Охоронці, поговоривши з Джоном Дуліттлом, передали Емірові, що білий чоловік усе такий же непоступливий, як і раніше, і не збирається здаватися.
– Дуже добре, – вигукнув Емір, тупнувши ногою, – тоді нехай сидить голодний. Іще через десять днів дурень буде мертвим. І тоді я прийду й посміюся з нього. Так гинуть усі нікчеми, які опираються волі Еміра Еллебубу!
І коли минуло десять днів, він прибув до тюрми, як і обіцяв, аби позловтішатися з жахливої долі білої людини. Багато з його міністрів і генералів прийшли разом із ним, щоб допомогти йому порадіти. Але коли двері темниці відчинили, замість того, щоб знайти на підлозі тіло білого чоловіка, Емір побачив на порозі усміхненого Лікаря, поголеного, причепуреного й у доброму гуморі. Єдиною зміною у його зовнішньому вигляді було те, що без фізичних вправ у тюрмі він зробився трошки дебелішим і округлішим.
Емір вирячився на в’язня, роззявивши рота, й не міг вимовити й слова від здивування. Слід зауважити, що напередодні він якраз уперше почув історію про розгром амазонок. Емір відмовився в це повірити. Але тепер до нього почало доходити, що й найнеймовірніші чутки про цього чоловіка можуть бути правдою.
– Подивіться, – шепнув йому на вухо один із міністрів, – цей чаклун навіть збрив бороду без води й мила. Ваша Величносте, тут явно не обійшлося без злої магії. Краще випустіть чоловіка на волю, поки не трапилася якась халепа. Спекаймося його хутчіш.
І переляканий міністр відступив назад і заховався в юрбі придворних, так щоб лихий погляд Лікаря не міг упасти на його обличчя.
Тоді почав панікувати і сам Емір. Він наказав, щоб Лікаря звільнили у ту ж мить.
– Я звідси нікуди не піду, – заявив Джон Дуліттл, гордо стоячи в дверях, – поки ви не проб’єте вікна в цій в’язниці. Це неподобство – замикати будь-кого в приміщенні без вікон.
– Негайно зробити вікна в тюрмі, – наказав Емір наглядачам.
– Але я й після цього нікуди не піду, – сказав Лікар, – аж поки ви не відпустите на свободу Вождя Ням-Няма, аж поки не накажете своїм людям залишити його країну й Харматтанські скелі, поки не повернете йому родючі землі, які ви в нього загарбали.
– Буде зроблено, – пробурмотів Емір, скрегочучи зубами. – Тільки йдіть собі!
– Я йду, – сказав Лікар. – Проте якщо ви хоч колись станете надокучати своїм сусідам, я повернуся. Стережіться!
І він переступив поріг в’язниці й вийшов на залиту сонцем вулицю, тим часом як перелякані люди сахалися в різні боки й затуляли обличчя, шепочучи:
– Чаклун! Не давайте, щоб його погляд упав на вас!
А в Лікаревій кишені білий мишак також мусив закрити лице лапками, щоб не розреготатися.
А тоді Лікар вирушив з усіма своїми тваринами й старим Вождем із країни, де їх тримали в неволі, назад до країни Ням-Няма. По дорозі їх весь час зустрічали групи Вождевих підданих, які все ще переховувалися в джунглях, і розповідали їм радісну звістку про обіцянки Еміра. Коли ті взнавали, що їхня батьківщина тепер вільна і в безпеці, то приєднувалися до компанії Лікаря. І задовго до того, як вони побачили вдалині своє село, Джон Дуліттл уже виглядав немов генерал-переможець, що повертається додому на чолі своєї армії, так багато людей згуртувалося навколо нього по дорозі.
Тієї ночі в селі Вождя було влаштовано велике-велике свято, і люди славили Лікаря як найвизначнішу людину, яка будь-коли відвідувала їхню країну. Їм тепер більше не треба боятися двох своїх найлютіших ворогів – Емір був зв’язаний своїми обіцянками, а Дагомея навряд чи б стала їх знову турбувати після того переляку, якого зазнали амазонки під час свого останнього нападу. Перлинні поля повернулися до своїх власників. І країна тепер могла продовжувати щасливе й заможне життя.
Наступного дня Лікар поїхав на Харматтанські скелі провідати бакланів і подякувати їм за їхню велику допомогу. Старий Вождь супроводжував його в цій подорожі, а з ним іще четверо його довірених людей. Для того, щоб надалі більше не припускатися помилок, цих чоловіків представили бакланам і сказали передавати перлини з устриць тільки їм і більше нікому.
Поки Лікаря і його команди не було на скелях, тут виловили устрицю, у якій виявилася величезна й невимовно гарна перлина, набагато більша й красивіша, ніж усі здобуті раніше. У неї була ідеальна форма, прекрасний і незвичайний відтінок забарвлення. Виголосивши коротку промову, Вождь подарував цю перлину Лікареві як невеличку віддяку за ті послуги, які він зробив йому і його народові.
– Ой, спасибі за це небесам! – шепнула Чап-Чап Джипові. – Ти розумієш, що ця перлина для нас значить? Лікар витратив усі свої гроші до останнього шилінга, він бідний як церковна миша. Нам би довелося знову влаштовувати мандрівний цирк із тягништовхаєм, якби не це. Я така рада. Бо, що стосується мене, то я б уже дуже хотіла повернутися додому в Паддлбі й хоч якийсь час нікуди звідти не рипатися.
– Ну, я не знаю, – вставив слово Чав-Чав. – Я люблю цирк. Я був би не проти помандрувати, тільки за умови, якщо це по Англії… і з цирком!
– Що ж, – сказав Джип, – хоч як би там було, але це добре, що Лікар отримав перлину. Виглядає так, що йому завжди бракує грошей. А, як ти кажеш, Чап-Чап, це будь-кого зробить багатим до кінця життя.
Однак, коли Лікар усе ще дякував Вождеві за чудовий подарунок, прилетів Квіп Посланець із листом для нього.
– На ньому позначка «Терміново» червоним чорнилом, – сказав ластун, – тож Стрімкий подумав, що краще буде переслати його вам спеціальною доставкою.
Джон Дуліттл розірвав конверт.
– Від кого це, Лікарю? – запитала Чап-Чап.
– О господи, – промурмотів Лікар, читаючи листа. – Це від того фермера з Лінкольнширу, чию брюссельську капусту ми забрали для Чав-Чава. Я забув відповісти на його листа. Пам’ятаєте, він у листі ще запитував, у чому може бути причина. А я був настільки заклопотаний, що це повністю вилетіло в мене з голови. Ось тобі й маєш! Я повинен якось розплатитися з бідним чоловіком. Я не знаю… О, придумав! Я можу відіслати йому цю перлину. Цього вистачить, щоб заплатити за капусту, ще й трохи залишиться. Яка гарна ідея!
І на жах Чап-Чап Лікар відірвав чистий клаптик від фермерового листа, начеркав відповідь, загорнув у нього перлину й уручив ластунові.
– Скажи Стрімкому, – наказав він, – щоб відправив це негайно, рекомендованою поштою. Я повернуся у Фантіппо завтра. До побачення й спасибі тобі за спеціальну доставку.
Тим часом як Квіп Посланець усе більше віддалявся з Лікаревою безцінною перлиною, Чап-Чап повернулася до Джипа й пробурчала:
– Он зникає з очей все багатство Дуліттла. Боже мій, ну це ж просто неймовірно, як гроші не прилипають до рук цього чоловіка!
– О-хо-хо, – зітхнув Джип, – це справді цирк, нічого не скажеш.
– Як прийшло, так і пішло, – буркнув Чав-Чав. – Не переймайтеся. Я не думаю, що бути багатим це велика радість. Заможні люди змушені поводитися так неприродно.