Глава X
Останнє розпорядження генерального поштмейстера

Коли Чап-Чап підняла всіх наступного ранку, сонце осявало озера через туман, щосили намагаючись освітити гнітючий пейзаж, що їх оточував.

Бідолашний Багноморд прокинувся з гострим нападом подагри. Ця недуга не турбувала його, відколи прибув Лікар. Але тепер він узагалі ледве міг ворушитися зі страшного болю. Чап-Чап довелося принести йому сніданок туди, де він лежав.

Джон Дуліттл став навіть картати себе за те, що минулої ночі попросив черепаху пірнати в озеро в пошуках сувеніра.

– Боюся, що саме це й викликало напад, – зітхнув Лікар, дістаючи свій маленький чорний портфель із каное і змішуючи якісь ліки. – Але знаєш, тобі справді треба було б переселитися з цього сирого краю в якийсь більш сухий клімат. Я знаю, що черепахи здатні витримувати страшенно високі рівні вологості. Проте у твоєму випадку необхідно бути обережним, май це на увазі.

– Нема такого іншого місця, яке б мені так подобалося, – відказав Багноморд. – У наші дні так важко знайти спокійний куточок, де б тебе ніхто не турбував.

– Ось, випий оце, – Лікар подав йому чашку з якоюсь коричневою мікстурою. – Гадаю, дуже скоро ти відчуєш, як заціпеніння в твоїх передніх лапах відступає.

Змішуючи ліки для черепахи

Черепаха випив усе до дна. І вже через хвилину чи дві повідомив, що почувається набагато краще й може тепер вільно рухати лапами без жодного болю.

– Це справді чудодійні ліки, – сказав він. – Ти, безперечно, великий лікар. А ще таке в тебе є?

– Я приготую кілька пляшок мікстури і залишу їх для тебе, перед тим як вирушити додому, – пообіцяв Джон Дуліттл. – Але тобі справді необхідно перебратися на якесь більш високе місце. Цей вкритий багном маленький горбок ніяк тобі не підходить для життя. Чи немає на цьому озері справжнього острова, де ти міг би оселитися, якщо ти вже так налаштований не покидати Джунганьїку.

– Нема ні одного, – відповів черепаха. – Повсюди отак, тільки милі й милі грязі й води. Колись мені це подобалося, та, якщо чесно, то й зараз подобається. Я б не бажав собі нічого кращого, якби не оця моя клята подагра.

– Ну що ж, – промовив Лікар, – якщо в тебе немає острова, то ми мусимо зробити його для тебе.

– Зробити острів! – вигукнув черепаха. – Як ти збираєшся з цим справитися?

– Я тобі покажу це дуже скоро, – відповів Джон Дуліттл. І підкликав до себе Чипсайда.

– Ти не міг би полетіти назад до Фантіппо, – звернувся він до Менеджера міської пошти, – й передати це послання Стрімкокрилові. І попроси його переслати його далі усім поштмейстерам наших філій у світі: Ластівчина Пошта дуже скоро буде закрита – у всякому разі на певний час. Мені вже пора повертатися до Паддлбі, а після того, як я залишу Нічию Землю, то вже не буду в змозі й далі керувати поштовою службою так, як зараз. Я хочу передати мою вдячність усім птахам, поштмейстерам, клеркам і листоношам, які так самовіддано допомагали мені в роботі. Остання послуга, про яку я хочу попросити, дуже велика, але сподіваюся, що вони подадуть мені свою дружню допомогу. Я прошу їх насипати для мене острів посередині острова Джунганьїка. Це для черепахи Багноморда, найстарішої тварини на планеті, який в давно минулі дні надзвичайно багато зробив для людей і звірів, по суті для всього світу, причому саме тоді, коли Земля переживала найтемніші часи в своїй історії. Скажи Стрімкому передати звістку усім пташиним ватажкам у всьому світі. Скажи йому, що мені потрібно якомога більше птахів, щоб вони прямо зараз збудували добротну оселю, де б цей заслужений черепаха почував себе здоровішим і міг би в спокої і мирі завершити свій довгий життєвий шлях. Це моє останнє прохання до персоналу поштової служби, і сподіваюся, вони зроблять для мене все, що зможуть.

Чипсайд засумнівався, що повідомлення занадто довге й він боїться, що ніколи не спроможеться вивчити його напам’ять. Тож Джон Дуліттл звелів йому записати його пташиним письмом і знову надиктував йому весь текст.

Цей лист, це останнє розпорядження, видане великим Генеральним Поштмейстером для персоналу Ластівчиної Пошти, Чипсайд потім зберігав багато років. Він переховував його під своїм захаращений гніздом у вусі святого Едмунда поруч із вівтарем у південній частині Собору Святого Павла. Горобець увесь час сподівався, що голуби, які мешкали на фронтоні Британського музею, одного дня заберуть листа в музейну колекцію. Але одного вітряного ранку, коли люди чистили стіни собору, документ видуло з вуха святого Едмунда, і ще й не встиг Чипсайд його перехопити, як він, пролетівши над дахами будинків, упав у річку й потонув.

Горобець повернувся на Джунганьїку надвечір того ж дня. Він доповів, що Стрімкий відразу ж, щойно отримав Лікареве послання, переправив його поштмейстерам відділень-філій з наказом передати далі всім пташиним ватажкам. Очікувалося, що перші птиці почнуть прибувати на озеро рано-вранці.

На світанку наступного дня Лікаря розбудив сам Стрімкий власною персоною. За сніданком він повідомив Джонові Дуліттлові, яких заходів ужив.

Роботи, підрахував Стрімкий, триватимуть три дні. Усім птахам було наказано по дорозі підібрати на узбережжі камінь або гальку, або щіпку піску й принести їх із собою. Більші птахи (які могли нести камені) мали прибути першими, потім птиці середнього розміру і нарешті маленькі пташки з піском.

І вже незабаром, коли небо почало сповнюватися чаплями, скопами й альбатросами, які кружляли над озером, Стрімкий залишив Лікаря й полетів до птахів. Зайнявши в небі позицію прямо над центром озера, він завис там непорушно як орієнтир для скидання каменів. І тоді робота закипіла.

Безкінечний потік великих птахів

Цілий-цілісінький день безкінечний потік великих птахів, по дюжині вряд, налітав з боку моря й перетинав озеро Джунганьїка. Потік виглядав як суцільна чорна стрічка, птахи летіли густо, щільно, крило до крила, дзьоб до хвоста. І коли чергова дюжина досягала точки, над якою завис Стрімкий, дванадцять каменів падали у воду. Ця процесія була така безперервна й безкінечна, що здавалося, наче з неба йде кам’яна злива. А постійне клекотання від падіння каменів у воду було чути за милю навкруги.

Озеро в центрі було досить глибоким. І, звісно ж, потрібно було скинути в нього тонни і тонни каменів, перш ніж новий острів почав виринати на водній поверхні. Птахів зібралося навіть більше, ніж тоді, коли Лікар скликав їх у низині Нічиєї Землі. Це було наймасовіше зібрання птахів, яке будь-хто колись бачив. Бо тепер прилетіли не тільки вожді, а й тисячі й мільйони представників кожного виду. Джон Дуліттл був у захваті й, стрибнувши в каное, повеслував ближче до місця робіт. Проте Стрімкого охопила нетерплячка через те, що вершок кам’яного насипу ніяк не показується над водою, і він дав наказ подвоїти лави, а потім іще раз подвоїти, а птахи все прибували й прибували на допомогу з різних частин світу. І дуже скоро, через те, що тисячі каменів падали у воду кожну частку секунди, озеро настільки розбурхалося, що Лікар змушений був відступити назад до черепашого пагорба, аби його каное не перевернулося.

Увесь той день, усю ту ніч і половину наступного дня тривала робота. Нарешті десь опівдні звук від падіння каміння почав мінятися. Великий бурун киплячої білої води, що немов фонтан здіймався посередині озера, зник, а на його місці з’явилася чорна пляма. Шум плескоту змінився на звук каменів, що торохкотіли об камені. Вершок острова почав наростати.

– Це так виринали вершини гір після Потопу, – докинув Багноморд Лікареві.

Потім Стрімкий наказав птицям середнього розміру приєднатися, і скоро тон шуму знову помінявся, став більш різким – це тонни й тонни гальки та гравію долучилися до кам’яної зливи.

Наступна ніч і наступний день минули, а на світанку відважний Стрімкокрил спустився вниз, щоб дати відпочити своїм утомленим крилам, бо робітникам більше не потрібен був жоден орієнтир – тепер уже величенький острів піднявся над поверхнею озера, тож птахи й самі бачили, куди скидати свій вантаж.

Штучний острів ставав дедалі більшим і більшим, і скоро новий маєток Багноморда мав поверхню в кілька акрів. Стрімкий дав нову команду, і вже торохкотіння змінилося на тихий шелест. Небо тепер було чорним від пташок, злива з гальки припинилася, тепер сипав дощ із піску. А на самому кінці птиці принесли насіння: насіння трави, квітів, пальм і навіть жолуді дуба. На новому черепашиному острові мали з’явитися луги та дикі сади з тінистими алеями, які б захищали його від африканського сонця.

Коли Стрімкий прилетів на пагорб і повідомив: —Лікарю, роботу закінчено, – Багноморд замислено подивився на озеро й промовив:

– Тепер горда Шалба нарешті похована: вона отримала острів як надгробок! Ти подарував мені прекрасний дім, Джоне Дуліттле… Бідна Шалба!.. Король Машту мертвий. А Багноморд, черепаха, і далі живий!