| |
Мелодія осіннього дощу
Люблю я слухати осінній дощ
Від тих його мелодій віє спокій,
І поливає щиро він калини кущ
Червоні китиці її аж мокрі.
Цей дощик лагідний такий, рясний
Почався й несподівано скінчився,
І настрій мій задумливий зробив
До осені він тихо долучився.
В мелодіях осіннього дощу
Пізнаю я цю незвичайну тишу,
У снах своїх її не відпущу
Я розгадаю все, про все напишу.
––––––––
Пам’ятаю життя уроки
Пам'ятаю я життя уроки
Не забула свої у нім кроки,
Я спинилась лиш на хвилинку
Зрозуміла — немає зупинки.
І пішла я вперед, посміхнулась:
“Та я ж — сильна, чому я зігнулась?”
Так чудово на цім світі жити
Лиш достойних я буду любити.
Шепотіли віти
Шепотіли тихо віти стрункої берези,
Шмагав листя сильний вітер, жбурляв на терези.
Це листячко впало, тихенько згорнулось,
Подув знову вітер, воно й розлетілось.
Полетіло в різні боки, далі від коріння,
Стало в полі одиноким, самотнім створінням.
Вітер дує, сонце сушить й соки витягає
Сохне лист, у горлі душить, коли споглядаю.
Ці листочки, як дівчата, що з гнізда відбились,
Вітер їм — за чоловіка, що не полюбили.
Не любили та й не будуть — Немає? Навіщо?
Хай говорять собі люди. Вітер знову свище.
Важко встояти, не впасти, не скоритись долі,
Хоч у серці є велике прагнення до волі.
Шепотіли тихо віти стрункої берези,
Шмагав листя сильний вітер, жбурляв на терези...
Здатна бути собою
З високо піднятою головою
Гордо, впевнено йде по землі,
Жінка, яка здатна бути собою
А не розчинятися у чужій млі.
Її впевненість виховали люди
Що разом із нею життям пройшли,
А той серйозний погляд її всюди
Є вартим того, щоб її знайшли.
Тепер вона сама вже обирає
Хто поруч з нею повинен бути,
На помилки у жінки часу немає
Життя має здатність... “минути”.
Я до купки скину букви
Я до купки скину букви
Та зроблю із них слова,
Те, що не дало заснути
Гарно ляже, як канва.
Може, стане і любов'ю
Чи коханням, що без меж,
Може, буде боротьбою
Напишу про себе теж.
Всі слова, що на душі
Я у речення зберу,
А вони вже вмить самі
Ляжуть у сюжетну гру.
Нічия
Я у життя твоє ввірвусь
Ранком сонячним, весняним,
Піснею в журбі приснюсь
І не зникну вже з туманом.
Я ввійду в життя твоє
Снігопадом, вітром сильним,
Лагідно я промайну
Поцілунком ніжним, милим.
Я прокинулась вночі
З усмішкою на вустах,
Бо приснився мені ти
Знову мило й любо так.
Я сама, тебе немає
Може й не існуєш ти,
Все життя тебе чекаю
Мрію ще тебе знайти.
Як у пісні про горянку
У житті я — нічия,
Мрію я з нового ранку
Що зустріну тебе я...
Сон
Свою гірку отруту
Я випила до дна,
Душі своєї скруту
Ще не забула я.
Просила я у неба
Забрати з того місця,
Де вила так тривога
Де було гірко, тісно.
Та небо не спішило
Іти на допомогу,
І блискавкою било
Під звуки того грому.
А потім усе стихло:
І грім, і блискавиця,
Навколо стало тихо
Можливо, мені сниться?
Відшукай мене
Я сьогодні усміхаюсь
Всім зустрічним і весні,
В її барвах я кохаюсь
В її сяйві запашнім.
А на серці — відлига
Сум на мить відступив,
Розтопилася крига
Час новий наступив.
Так живу на землі я
Не одна — серед всіх,
Жаль, що я нещаслива
Серед барвів отих.
Але ж я у надії
Проживаю літа,
Своє щастя зустріну
Просто, ще — не пора.