| |
Придумала...
Ти не зустрічався мені. Я придумала
Твій мужній образ, очі, вроду й хист,
Збігали роки у турботах. Я подумала
Сама я піду знову через міст.
Ти не зустрічався мені. Я придумала
Твій голос, діалоги, вир подій,
Так спокійніше мені було. Я подумала
Дорога не цікава без надій.
Ти не зустрічався мені. Я придумала
Твій мужній образ, очі, вроду й хист,
У роздумах збігали роки. Я подумала
До мене ти ще прокладеш той міст...
Я залишаюсь в осені
“А де ж твоя весна?” - стиха запитало літо...
“Мов юність скресла, встелилась оксамитом
Побігла за райдугою, заквітчалась красою
Осіла в полі курявою, на траві — росою
Зацвіла первоцвітом, простелилась лугами
Стрічалась із літом, пробігла під ногами”.
“А де ж твоє літо?” - стиха запитала осінь...
“Його барви розлито, шкода, пішло зовсім
Мило раділо квітами, накупалося у річках
Малювало акварелями, щебетало у пташках
Поскреготало косами та травами в копицях
Натішилося бджолами, водичкою в криницях”.
“А де ж твоя осінь?” - стиха запитала зима...
“Крізь усю далечінь до мене бігла вона
Впала жовтим листом у лісах і дібровах
Намистом своїм прикрашає їх знову
На жнивах зерновими пишається, небом
У садах – плодовими, у вуликах — медом”.
“А де ж твоя зима?” - стиха запитала весна...
“Я не піду в неї сама, мені туди ще не пора
Я залишаюсь в осені втішатися красою
Бігти ногами босими, омити їх росою
Дорожити тим, що маю і радіти, що живу
Щасливою і вільною в осіннім цім раю”.
Довго літаю одна...
Довго літаю одна, але не падаю
Найнадійніші крила — таки свої,
Часом, віночок із мрій сплітаю я
Милозвучно підспівують солов'ї.
А літати — цікавіше, ніж падати
Мрії на крилах своїх тримають,
Все життя я співатиму радісно
Діти! Вони серце моє обіймають.
Довго літаю одна, але не падаю
Найнадійніші крила — таки свої,
Я уроки життя свого пригадую
Хай мрії збудуться дітей і мої!
Разом бути не дано
Любо розпускаються бруньки
Земля одягає весняні шати,
До тебе линуть всі мої думки
Ти вмієш у них проростати.
За віконцем чути пташиний спів
Я сама зустрічаю свій ранок,
Не зуміла я. Ти не зумів.
У думках пролунав наш серпанок.
Прокидається тиша ранкова
Дощ вистукує ритмічно у вікно,
Ми вже стали зовсім випадкові
Разом бути нам з тобою не дано.
––––––––
Моє життя
Я кожен день свого життя
Заплету у гарну косу,
Шкода, коси в мене нема
Тоді — у пісню стоголосу.
Кожен рік життя свого
У вірші свої вкладу,
Шарму додам вікового
Правду про них розкажу.
Така я
Вже не прагну сподобатись всім
Що би я у житті не робила,
Стежку ту, що веде у мій дім
Я протопчу лиш так, як хотіла...
Вже позбулася рамок чужих
Що робили фантомом обличчя,
Я нікому не впаду до ніг
У житті просто так не здаюся.
Я дихаю тепер на повні груди
І розмовляю вільно, і сміюся,
Не знаю я, що з нами завтра буде
Я лиш упевнена — всього доб'юся.
Кличе вітер мене у дорогу
Сонце тіло моє обпікає,
Як приємно на цім світі жити
Та радіти вам, люди! Така я...
До світла
І, незважаючи, на все
Я, як оновлена трава,
Встаю та залишаю те
Чого в житті не сприйняла.
До світла повертаюсь я
Радію сонцю і теплу,
Я повертаюсь в бік добра
Надалі правильно живу.
Я знову для усіх відкрита
Те, що було, забула я,
Розпочала нову сторінку
Свого щасливого життя.
Як би одягнутися у щастя?
Як би одягнутися мені у радість?
Сяяли щоб очі загадково,
І з'явилася щоб справжня гордість
Що живу я правильно й толково.
Як би одягнутися мені у щастя?
Щоб злетіти в небо, як хмаринка,
Розпалити в серці знов багаття
Стати легкою, немов пір’їнка.
Як би одягнутися мені в кохання?
На душі щоб холоду не було,
Життєрадісно щоб прокидатись зрання
Тільки йти вперед, а не в минуле.
Кохання пахне полином
Кохання пахне гірким полином
Джерельною, прозорою водою,
Садком вишневим пахне під вікном
І небом голубим над головою.
Розлуками та зустрічами пахне
Надіями, що збулися чи ні,
Словами..., що аж соловейко ахне
Та гіркими розчарувань слізьми.
Воно пахне п'янкими цілунками
І обіймами пахне закоханих,
Зорями нічними, подарунками
Прихованими від усіх непроханих.
Мило пахне сімейним вогником
Що продовжується у дітях,
А вони є чарівним дотиком
Найщасливіших моментів у світі.