10

 

Літак із Вашингтона до Бірмінгема був наполовину порожній. Ґрем обрав місце біля вікна, поруч ніхто не сів.

Він відмовився від зсохлого сендвіча, що йому запропонувала стюардеса, і виклав на відкидний столик свою теку зі справою Джекобі. На обкладинці він занотував спільні риси між Джекобі та Лідсами.

Обом парам було до сорока років, в обох були діти — два хлопчики й дівчинка. Едвард Джекобі мав іще одного сина від попереднього шлюбу, і на час убивства родини той перебував у коледжі.

В обох випадках батьки були випускниками коледжів, обидві родини мешкали в двоповерхових будинках, у затишному передмісті. І місіс Джекобі, і місіс Лідс були привабливими жінками. У родин знайшлися однакові кредитки, вони передплачували однакові популярні журнали.

На цьому збіги закінчувалися. Чарльз Лідс був адвокатом у справах оподаткування, а Едвард Джекобі — інженером і металургом. Родина з Атланти сповідала пресвітеріанство, Джекобі — католицтво. Лідси все життя прожили в Атланті, а Джекобі мешкали в Бірмінгемі всього три місяці, переїхали туди з Детройта.

Слово «випадковий» звучало в голові Ґрема, мов капотіння з несправного крана. «Випадковий вибір жертв», «ніякого очевидного мотиву» — газетярі часто користалися цими термінами, а злі й пригнічені детективи плювалися ними по своїх відділах убивств.

Проте слово «випадковий» було дещо неточним. Ґрем знав, що масові й серійні вбивці не обирають жертв випадково.

Чоловік, який убив Джекобі та Лідсів, побачив у них щось таке, що привернуло його увагу, мотивувало здійснити задумане. Можливо, він добре їх знав, і Ґрем на це сподівався, а можливо, не знав зовсім. Але Ґрем був упевнений, що вбивця деякий час спостерігав за родинами, перед тим як убити. Він їх вибрав, бо щось його привабило, і основним чинником стали жінки. Що ж то було?

Між злочинами виявились певні відмінності.

Едварда Джекобі застрелили, коли він спускався сходами з ліхтариком, — певно, його розбудив шум.

Місіс Джекобі та її діти померли від пострілу в голову, місіс Лідс — у живіт. В усіх випадках використовували одну зброю — девʼятиміліметровий автоматичний пістолет. У ранах знайшли залишки сталевої вати від саморобного глушника. На гільзах — жодних відбитків пальців.

Ніж ужили тільки на Чарльзі Лідсі. Лікар Прінсі вважав, що лезо було тонким і дуже гострим, імовірно, філейний ніж.

Спосіб проникнення в будинок також різнився. У Джекобі вибили замок на великих прозорих дверях, у Лідсів послугувалися склорізом.

Фотографії з місця злочину в Бірмінгемі не відображали, скільки саме крові пролилося в Лідсів, але на стінах у спальні були плями, на висоті понад два фути від підлоги. Отже, у Бірмінгемі вбивця також зібрав публіку. Поліція Бірмінгема перевірила тіла, включно з нігтями, на відбитки пальців, але нічого не знайшла. Поховання влітку в Бірмінгемі знищить усі відбитки на кшталт того, що зняли з сина Лідсів.

На обох місцях злочину лишилися однакові світлі волосини, однакова слина й однакова сперма.

Ґрем притулив знімки з двома щасливими родинами до спинки крісла й довго-довго дивився на них у непорушній тиші літака.

Що привернуло вбивцю саме до них? Ґрему дуже хотілося вірити, що спільний фактор таки існує і він скоро його розгадає.

Інакше йому доведеться ходити наступними будинками й шукати, що для нього лишив Зубний ельф.

 

Ґрем отримав інструкції з польового офісу в Бірмінгемі й зв’язався з поліцією телефоном з аеропорту. Орендована малолітражка плювалася водою з кондиціонера, бризки летіли просто йому на руки.

Першу зупинку він зробив в офісі Агентства нерухомості Джієна на Деннісон-авеню.

Джієн, високий і лисий, заспішив волохатим бірюзовим килимом назустріч Ґрему. Усмішка зів’яла, коли Ґрем показав посвідчення й попросив ключ від будинку Джекобі.

— Там сьогодні будуть копи в уніформі? — спитався Джієн, склавши руки на голові.

— Не знаю.

— Молюся, що ні. У мене на цей вечір заплановані два покази. Гарний будинок. Люди його бачать і одразу забувають про інші варіанти. Минулого четверга я водив пару з Дулута, заможні пенсіонери, яким заспекотно на Сонячному поясі39. Я тоді вже мало не зібрав урожай — ми обговорювали заставу. Я про те, що чоловік був готовий видати третину завдатку. Аж тут під’їжджає машина з нарядом, і вони заходять собі до будинку. Пара поставила їм кілька питань, і, чорт забирай, відповіді не забарилися. Ті добродії офіцери влаштували їм цілу екскурсію — хто де лежав. І слідом: бувайте, Джієне, вибачте, що потурбували. Я спробував показати, як ми його обладнали, убезпечили, та старі й слухати не схотіли. Тож вони пішли геть, зашкутильгали гравійною доріжкою та сіли у свій седан «де Вілль».

— Одинокі чоловіки будинком не цікавилися?

— У мене — ні. У нас кілька ріелторів працює. Проте — не думаю, що це можливо. Поліція заборонила нам фарбувати стіни, поки… не знаю, ми тільки минулого вівторка покінчили з інтер’єром. Два шари латексної фарби, подекуди три. Зовнішній вигляд досі до ладу приводимо. Не будинок буде, а лялечка.

— А як ви його продасте до офіційного затвердження заповіту?

— Підписати угоду до затвердження я не можу, але ж це не означає, що я не повинен підготуватися. Люди можуть заселитися на підставі протоколу про взаємну згоду40. Мені ж треба щось робити. Мій діловий партнер володіє пакетом акцій, і той відсоток накопичується весь день і всю ніч, поки ти спиш.

— Хто виконавець заповіту містера Джекобі?

— Байрон Меткаф, фірма Меткафа й Барнза. Скільки ви плануєте там пробути?

— Не знаю. Доки не закінчу.

— Можете вкинути ключ у поштову скриньку. Аби сюди не повертатися.

 

Коли Ґрем під’їжджав до будинку Джекобі, його охопило тоскне відчуття, що сліди вже захололи. Оселя стояла мало не за межами міста, на нещодавно поглиненій території. Раз він зупинився біля шосе, щоб звіритися з картою, і тільки потім знайшов поворот на асфальтовану другорядну дорогу.

Відтоді, як їх убили, минуло більше місяця. Чим він тоді займався? Ставив пару дизельних двигунів на 65-футовий корпус яхти «Рибович»41, махав Арʼязі на крані, щоб той спустив вантаж іще на півдюйма. Увечері прийшла Моллі, і він, Моллі та Арʼяґа сіли під навісом у недобудованій кабіні човна й узялися за великі креветки, що їх купила Моллі, та за холодне пиво Dos Equis. Арʼяґа пояснював, як найкраще чистити лангустів, малював у стружці на палубі хвостові плавці, а сонячне світло відбивалося від поверхні води й вигравало на черевцях чайок, що гойдалися на хвилях.

Кондиціонер пустив струмінь води просто Ґрему на груди, і він знову опинився в Бірмінгемі, де не було жодних креветок або чайок. Він кермував автівкою, праворуч простягалися лісисті ділянки й пасовиська з козами й конями, ліворуч — Стоунбридж, старий житловий квартал з елегантними оселями й будинками, що належали кільком багатіям.

Вивіску агентства нерухомості він запримітив зі ста ярдів42, ще не під’їхавши до місця. Оселя Джекобі була єдиним будинком з правого боку від дороги. Від смоли пеканових горіхів, що росли вздовж під’їзної доріжки, гравій став липким і торохкотів під бризковиками автомобіля. Тесля на драбині встановлював на вікна ґрати. Робітник підняв руку на знак привітання, коли Ґрем вирушив в обхід будинку.

Вистелене плиткою патіо побіч дому притіняв великий дуб. Уночі дерево мало застувати світло від потужного ліхтаря в бічному подвір’ї. Саме звідти й зайшов Зубний ельф, крізь відкотні скляні двері. Ті двері вже замінили на нові, алюмінієва рама блищала, з неї ще не встигли віддерти стикер виробника. Відкотні двері були захищені новими воротами з кутого заліза. Двері до підвалу також були нові — щитові, сталеві, на засувці. На плитці в ящиках лежали деталі для гідромасажної ванни.

Ґрем зайшов усередину. Гола підлога й задушливе повітря. У порожньому будинку відлунювали його кроки.

Нові дзеркала у ванній кімнаті ніколи не відбивали облич Джекобі чи вбивці. На кожному була біла кошлата пляма від наліпки з ціною. У кутку хазяйської спальні лежала згорнена захисна плівка. Ґрем сидів на ній, аж поки сонячні промені, що проходили крізь голі вікна, не пересунулися на відстань однієї мостини.

Тут нічого шукати. Більше нема чого.

Якби він прийшов сюди одразу після вбивства Джекобі, то чи врятувало б це життя Лідсам? Ось про що думав Ґрем. Приміряв цей тягар на себе.

Тягар не полегшав, навіть коли він вийшов із будинку й знов опинився просто неба.

Згорбивши плечі й сховавши руки в кишені, Ґрем стояв у тіні пекану й дивився на довгу під’їзну путь, що виходила на дорогу перед будинком Джекобі.

Як Зубний ельф дістався дому Джекобі? Мав би приїхати на машині. Де він припаркувався? Гравійна доріжка зчинила б забагато шуму під час таких нічних відвідин, подумав Ґрем. У поліції Бірмінгема з ним були не згодні.

Він спустився під’їзною до узбіччя. З обох боків асфальтованої дороги, скільки око сягало, тяглися кювети. У принципі, можна було переїхати кювет і сховати автомобіль у кущах на боці Джекобі — за умови, що земля суха й тверда.

Через дорогу, просто навпроти будинку Джекобі, розташовувався єдиний вхід до Стоунбриджа. Вивіска попереджала про те, що в Стоунбриджі працює приватна патрульна служба. Там би помітили незнайомий транспортний засіб. Паркінг у Стоунбриджі відпадає.

Ґрем повернувся до будинку й з подивом виявив, що телефон і досі працює. Він зателефонував у Бюро погоди й дізнався, що за день до вбивства Джекобі випали три дюйми дощу. Отож, у кюветах стояла вода. Зубний ельф не ховав свою автівку біля асфальтованої дороги.

Кінь на пасовиську біля подвір’я Джекобі тримав крок із Ґремом, поки той ішов уздовж біленого паркану до задньої частини ділянки. Він пригостив коня льодяником «Лайф-Сейвер» і лишив тварину на розі, продовживши ходу між парканом і надвірними будівлями.

Ґрем зупинився, помітивши в землі западину, — саме там діти Джекобі поховали свого кота. Коли вони разом зі Спрінґфілдом міркували про це в поліцейському відділку Атланти, то йому уявлялися білі надвірні будівлі. Насправді вони виявилися темно-зеленими.

Діти загорнули кота в кухонний рушник і поховали його в коробці з-під взуття, вклавши тварині між лап квітку.

Ґрем поклав руку на паркан, похилився на нього чолом.

Поховання домашнього улюбленця, похмурий обряд родом із дитинства. Батьки повертаються до будинку, стидаються молитися. Діти поглядають одне на одного, віднаходять силу волі в тому місці, де втрата лишила діру. Дівчинка схиляє голову, потім — решта, лопата вища за будь-кого з них. Потім — дискусія: потрапив кіт на небо до Бога й Ісуса чи ні, і певний час діти не підвищують голосів.

Поки Ґрем стояв там і сонце нагрівало потилицю, до нього прийшла впевненість: Зубний ельф убив кота — це безперечно, і так само безперечно, він спостерігав, як діти його ховали. Мусив спостерігати, якщо тільки знайшлася така можливість.

Він не їздив сюди двічі: один раз — аби вбити кота, другий — заради Джекобі. Він приїхав, убив тварину й дочекався, доки її знайдуть діти.

Де саме дітлахи знайшли кота, визначити було неможливо. Поліція не виявила жодної людини, яка б розмовляла з Джекобі після полудня, приблизно за десять годин до їхньої смерті.

Як Зубний ельф сюди дістався, де він чекав?

За парканом позаду будинку починався чагарник, зарості висотою в людський зріст простягалися на тридцять ярдів43 до дерев. Ґрем витягнув із задньої кишені зібгану карту й розправив її по паркану. На ній було зображено безперервну смугу лісу чверть милі завглибшки, що тяглася поза ділянкою Джекобі в обидва боки. З півдня лісок облягала просіка, що йшла паралельно дорозі перед будинком Джекобі.

Ґрем поїхав від будинку до шосе, заміряючи відстань одометром. Рушив по шосе на південь і звернув на просіку, яку бачив на карті. Знову відміряючи відстань, він повільно їхав, доки одометр показав, що автівка опинилася навпроти будинку Джекобі по інший бік лісу.

Дорожнє покриття закінчувалося при житловому комплексі для бідних — такому новому, що його ще не встигли позначити на карті Ґрема. Він зупинився на паркінгу. Більшість машин там були старі й просідали на старих ресорах. Дві автівки стояли на цеглинах.

Чорношкірі діти грали в баскетбол на голій землі навколо єдиного кільця без сітки. Ґрем усівся на крило свого автомобіля, аби трохи поспостерігати за грою.

Йому хотілося зняти куртку, проте він знав, що револьвер 44 Special і плаский фотоапарат привертатимуть увагу. Він завжди відчував дивне зніяковіння, коли люди дивилися на його пістолет.

Восьмеро гравців однієї команди були у футболках. У команді без футболок Ґрем нарахував одинадцять хлопців, усі вони грали одночасно. Суддівство чинилося шляхом гучних вигуків.

Малий хлопець без футболки, якого шпурнули на землю, обурено потупав додому. Підкріпившись печивом, він повернувся й знову пірнув у юрбу.

Крики й стукіт м’яча підняли Ґрему настрій.

Єдине кільце, єдиний м’яч. Він знов зачудувався, як багато речей було в Лідсів. І в Джекобі теж, якщо вірити звіту поліції Бірмінгема, в якому вони виключили пограбування. Човни й спортивне знаряддя, обладнання для кемпінгу, фотоапарати, рушниці й вудки. Ось іще одна спільна риса цих двох родин.

Слідом за думкою про живих Лідсів і Джекобі прийшла думка про те, що з ними сталося опісля, і Ґрем більш не зміг дивитися баскетбольний матч. Він глибоко вдихнув і рушив через дорогу до темного лісу.

Підлісок, такий густий на окраї соснового гаю, порідшав, коли Ґрем зайшов під глибоку тінь і тепер із легкістю пересувався по соснових голках. Повітря було тепле й нерухоме. Блакитні сойки провіщали його прихід.

Положистий спад вів до пересохлого русла струмка, де росло кілька кипарисів, а в червоній глині лишилися відбитки слідів єнотів і польових мишей. У руслі також знайшлися сліди людських ніг, деякі з них — дитячі. Усі були запалі й закруглені, їх тут зоставили кілька дощів тому.

Після пересохлого русла ґрунт знову йшов угору, перетворившись на піщаний суглинок, такий догідний для папороті попід соснами. Ґрем дерся на спеці вгору, доки побачив просвіток за деревами на краю лісу.

Між стовбурами виглядав горішній поверх будинку Джекобі.

Знову підлісок у людський ріст заввишки, що тягнувся від гаю до заднього паркану Джекобі. Ґрем проліз крізь зарості й зупинився перед парканом, оглядаючи подвір’я.

Зубний ельф міг зупинитися біля багатоквартирного будинку й пройти крізь гай до підліску за будинком. Міг заманити кота в чагарник і задушити. Міг проповзти на колінах, тримаючи в одній руці безживне тільце, а другою торкаючись паркану. Ґрем подумки побачив у повітрі кота, який так і не перевернувся, щоб устати на лапи, а натомість із гупанням упав на спину в подвір’ї.

Зубний ельф зробив це вдень — діти не змогли б знайти й поховати кота вночі.

І він чекав, хотів подивитися, як вони знайдуть тварину. Невже він до кінця дня сидів у задушливому чагарнику? Біля паркану його помітили б крізь штахети. Аби побачити подвір’я здаля, він мав би стати серед чагарнику й повернутися обличчям до вікон будинку, при тому що сонце світило би просто на нього. Ясна річ, він мав повернутися до гаю. Що Ґрем і зробив.

У поліцію Бірмінгема не дурнів набирали. Ґрем бачив, де саме вони просувалися чагарником, прочісуючи територію згідно з протоколом. Це було ще до того, як знайшли кота. Вони шукали зачіпки, покинуті речі, сліди, але не спостережний пункт.

Він заглибився на кілька ярдів у ліс за будинком Джекобі й став повільно походжати туди й сюди у розсіяній тіні дерев. Спершу він дістався підвищення, з якого було частково видно подвір’я, а тоді неквапливо спустився до межі лісу.

Він шукав уже понад годину, коли в око впало світло, що блимнуло при землі. Упустив його, потім знову знайшов. То було кільце від бляшанки з холодливим напоєм, яке наполовину стирчало з-під листя під в’язом, одним із небагатьох, що росли між соснами.

Він запримітив кільце з відстані восьми футів і не наближався до нього ще хвилин п’ять, оглядаючи землю навколо дерева. Присів й почав розгрібати перед собою листя, просуваючись до дерева навприсядки по стежині, яку сам собі розчистив, аби не зіпсувати імовірних слідів. Не поспішаючи, повідгортав усе листя навколо стовбура. На землі не лишилося жодних відбитків через килим із торішньої опалої листви.

Біля алюмінієвого кільця він знайшов висохлий недогризок яблука, який уже майже доїли мурахи. Птахи повикльовували насіння. Ґрем оглядав землю ще хвилин десять. Зрештою він сів долі, випростав затерплі ноги й похилився спиною на стовбур дерева.

У жмуті сонячного проміння роїлася хмара мошви. По нижньому боці листячка совала гусінь.

На гілці над головою Ґрема виднілася грудка червоної глини зі струмка, яка лишилася від чийогось чобота.

Ґрем повісив куртку на віття й почав обережно лізти вгору з протилежного боку дерева, поглядаючи з-за стовбура на гілки понад тою грудкою глини. На висоті 30 футів він знову зазирнув за стовбур — і ось він, будинок Джекобі, за 175 ярдів44 від дерева. З такої висоти дім мав інакший вигляд, тепер у колірній гаммі переважало забарвлення даху. Було добре видно заднє подвір’я та просвіт між надвірними будовами й парканом. За допомогою пристойного польового бінокля можна було б розрізнити вирази облич.

Ґрем чув далекий гул автостради, ще далі лунав гавкіт бігля, що гнав звіра. Цикада завела своє оглушливе, мов від пилки, цвірчання, яке поглинуло всі інші звуки.

Товста гілка одразу над головою Ґрема з’єднувалася зі стовбуром під прямим кутом відносно будинку Джекобі. Він підтягнувся й перехилився на інший бік дерева, аби роздивитися її ближче.

Біля щоки виявилася бляшанка з-під газованки, яку хтось встромив у розщілину між гілкою та стовбуром.

— Чудово, — прошепотів Ґрем у кору. — О Господи Ісусе, так. Ану, бляшаночко.

Проте бляшанку могла лишити й дитина.

Він видерся ще вище своїм боком стовбура — небезпечна справа, бо ставати доводилося на дрібні гілочки, — а тоді почав рухатися навколо дерева, доки не побачив під собою той товстий сук.

На горішньому боці гілки хтось зчистив жмуток зовнішньої кори, лишивши латку зеленого внутрішнього шару розміром із гральну карту. По центру зеленого прямокутника Ґрем побачив знак, вирізьблений аж до білої деревини:

 

Чистий і охайний, зроблений дуже гострим ножем. Тут явно працювала не дитина.

Ґрем сфотографував відмітину, дбайливо налаштовуючи експозицію.

З великої гілки розгортався чудовий вигляд, який навіть устигли поліпшити: з верхнього сука стирчав униз цурпалок невеличкої гілки. Її відрізали секатором, аби розчистити поле зору. Деревні волокна спресувалися, кінчик вийшов пласким.

Ґрем узявся шукати відрізану гілку. Якби вона лежала на землі, то він би її помітив. Он, у нижньому гіллі, коричневе висохле листя серед зелені.

Щоб визначити відстань між січними лезами, експертам у лабораторії знадобляться обидва шматки зрізу. Отже, доведеться повернутися сюди з пилкою. Ґрем зробив кілька знімків цурпалка. І весь цей час він бурмотів собі під ніс.

От що я думаю, хлопче: після того як ти убив кота й підкинув його назад у двір, ти видерся сюди й став чекати. Я думаю, ти стежив за дітьми й гаяв час карбуванням і мріями. Коли настав вечір, ти дивився, як вони походжають повз свої яскраві вікна, бачив, як опустилися штори, виглядав, як у будинку одна за одною згасають лампи. За деякий час ти спустився й пішов до них. Правда? Злізти донизу з такої великої гілки, з ліхтариком і при яскравому місячному сяйві, — не так уже й тяжко.

Тяжко довелося Ґрему. Він просунув в отвір бляшанки пруточок, обережно вийняв її з розсохи й спустився, затискаючи пруток між зубами, коли були потрібні обидві руки.

Повернувшись до багатоквартирного будинку, Ґрем побачив, що на пильному боці його автівки хтось вивів пальцем надпис: «У Левона кака в голові». Судячи з висоти, на якій цей надпис було зроблено, на азбуці зналися навіть наймолодші мешканці цього району.

Ґрем замислився, чи не написали вони чого й на машині Зубного ельфа.

Кілька хвилин він сидів, позираючи вгору на ряди вікон. На перший погляд у будинку було десь із сотню квартир. Імовірно, що хтось таки запам’ятав білого чужинця, який пізньої ночі крутився на паркінгу. Попри те що минув цілий місяць, спробувати було варто. Опитати кожного мешканця, і якнайшвидше — у цьому Ґрему знадобиться допомога поліції Бірмінгема.

Він боровся з бажанням надіслати бляшанку з-під напою безпосередньо Джиммі Прайсу у Вашингтон. А ще йому знадобляться людські ресурси від бірмінгемської поліції. Краще віддати їм усі знахідки. Обсипати бляшанку дактилоскопічним порошком — то вельми просто. А от знайти сліди за кислотою, що міститься в людському поті, — це вже геть інша справа. Прайс із цим упорається й після бірмінгемського порошку, якщо тільки ніхто не замацає бляшанку голими пальцями. Краще віддати її поліції. Він знав, що відділ документалістики ФБР накинеться на те різьблення, мов скажений мангуст. Усім дістануться фотографії, тут ніхто не скаржитиметься.

Він зателефонував до «вбивчого» відділу Бірмінгема вже з будинку Джекобі. Детективи приїхали саме в той момент, коли ріелтор Джієн припрошував потенційних покупців.

 

11

 

Ейлін читала статтю в «Народному базікалі» під назвою «Гидь у вашому хлібі!», коли до кафетерію зайшов Доларгайд. Зі свого сендвіча із салатом з тунця вона виїла саму начинку.

Очі Доларгайда за червоними скельцями метнулись униз на першу шпальту «Базікала». На додачу до «Гиді у вашому хлібі!» там були такі заголовки: «Таємне любовне гніздечко Елвіса — ексклюзивні фотки!», «Революційне рішення для хворих на рак!» і на всю ширину шпальти «Ганнібал-канібал допомагає слугам закону — копи йдуть до пекельного виплодка за порадою у справі Зубного ельфа».

Він стояв біля вікна й задумливо розмішував каву, доки не почув, як Ейлін підводиться. Вона спорожнила тацю над смітником і вже збиралася була викинути газету, коли Доларгайд торкнувся її плеча.

— Можна мені вашу газету, Ейлін?

— Звісно, містере Ді. Я її тільки заради гороскопів і беру.

За читання Доларгайд узявся у своєму кабінеті за зачиненими дверима.

Фредді Лаундз опублікував два матеріали на одному розвороті. Основна стаття становила надривне змалювання вбивств Джекобі й Лідсів. Оскільки поліція не дуже заглиблювалася в деталі, Лаундз діставав трагічні подробиці з власної уяви.

Доларгайду вони видалися банальними.

Бічна колонка була цікавішою:

 

БОЖЕВІЛЬНИЙ НЕДОЛЮДОК РАДИТЬ СЛІДСТВУ

ЩОДО МАСОВИХ УБИВСТВ

І КОНСУЛЬТУЄ КОПА, ЯКОГО КОЛИСЬ МАЛО НЕ ПРИКІНЧИВ

Автор: Фредді Лаундз

 

Балтимор, штат Меріленд

Федеральні мисливці на людей опинились у глухому куті в пошуку «Зубного ельфа», психопата, який дощенту вирізав дві родини в Атланті й Бірмінгемі, тож тепер вони звернулися по допомогу до найстрашнішого вбивці у неволі.

Доктор Ганнібал Лектер, чию огидну практику ми описували на цих сторінках три роки тому, цього тижня надав консультацію видатному слідчому Вільяму (Віллу) Ґрему просто зі своєї камери в психіатричній лікарні підвищеної безпеки.

Ґрем ледь не загинув від ножа в Лектеровій руці, коли викрив цього серійного вбивцю.

Тепер його відкликали з дострокової відставки, аби він очолив полювання на «Зубного ельфа».

Що ж відбувалося на цій чудернацькій зустрічі двох запеклих ворогів? Яку мету мав Ґрем?

«Свій свояка вгадає здалека», — сказав нашому репортеру федеральний високопосадовець. Він мав на увазі Лектера, також відомого як «Ганнібал-канібал», психіатра й масового вбивцю в одній особі.

ЧИ ВІН МАВ НА УВАЗІ ҐРЕМА???

Як стало відомо «Базікалу», Ґрема, колишнього інструктора криміналістики в Академії ФБР у Куантіко, штат Вірджинія, колись направили до психіатричної клініки на примусове лікування, яке тривало чотири тижні…

Федеральні службовці відмовляються називати причину, з якої призначили чоловіка з анамнезом психічного розладу керувати розпачливими ловами маніяка.

Характер психічного захворювання Ґрема не розголошується, але один із колишніх працівників клініки описав його як «глибоку депресію».

Ґармон Еванс, колишній недипломований співробітник Військово-морського шпиталю Бетесди, повідомив, що Ґрема поклали в психіатричне відділення невдовзі після того, як він убив Ґарретта Джейкоба Гоббса, «Сорокопуда з Міннесоти»45. Ґрем застрелив Гоббса на смерть у 1975 році, поклавши кінець епосі терору Гоббса, що тривала в Міннесоті цілих вісім місяців.

Еванс зазначив, що Ґрем був відлюдькуватий та протягом перших тижнів лікування відмовлявся їсти чи розмовляти.

Ґрем ніколи не був агентом ФБР. Шановані експерти пояснюють це тим, що в Бюро існує сувора процедура перевірки, призначена для виявлення психічної нестабільності.

Офіційні джерела Бюро згадують тільки те, що Ґрем розпочав свою кар’єру в криміналістичній лабораторії ФБР і отримав посаду викладача в Академії ФБР, коли показав себе як чудового спеціаліста в лабораторії та на польових завданнях, де працював у статусі «спеціального слідчого».

Наші репортери дізналися, що до служби в Бюро Ґрем працював у «вбивчому» відділі поліції Нового Орлеана і залишив свою посаду, аби закінчити магістратуру з криміналістики в Університеті Джорджа Вашингтона.

Один із офіцерів із Нового Орлеана, який служив разом із Ґремом, зазначив: «Ну, офіційно він, звісно, у відставці, але федерали завжди хочуть тримати його напохваті. Це наче у вас під будинком живе королівська змія. На очі вона нечасто навертається, проте хазяї тішаться думкою, що вона поїдає щитомордників».

Доктор Лектер сидітиме в неволі до самої смерті. Якщо його колись визнають психічно здоровим, то на нього чекає суд за дев’ятьма випадками умисного вбивства за обтяжливих обставин.

Адвокат Лектера каже, що серійний убивця проводить час, пишучи пізнавальні статті до наукових журналів, і веде «тривалі діалоги» в листуванні з найповажнішими постатями зі сфери психіатрії.

 

Доларгайд припинив читати й узявся розглядати фотографії. У верхній частині бічної колонки їх було дві. На першій Лектера притискали до боку автівки поліції штату. Другий знімок, із Віллом Ґремом, Фредді Лаундз зробив біля Державної балтиморської лікарні. При кожній статті містилася маленька фотографія самого Лаундза.

Доларгайд довго роздивлявся знімки. Повільно пробігався по них кінчиком вказівного пальця, туди й назад, на диво тонко відчуваючи нерівності газетного друку. На пальці лишилася пляма від фарби. Він послинив його та витер серветкою «Клінекс». А тоді вирізав бічну колонку й поклав собі до кишені.

 

Дорогою від роботи до дому Доларгайд купив туалетного паперу швидкорозчинного типу, що його використовують на човнах і в походах, а також назальний інгалятор.

Він добре почувався, навіть попри сінну астму. Як і в більшості людей, що перенесли обширну ринопластику, у Доларгайда не росло волосся в носі, тож він потерпав від сінної лихоманки. І від інфекцій верхніх дихальних шляхів.

Коли на мосту до Сент-Чарльза через річку Міссурі його на десять хвилин затримала заглухла вантажівка, він терпляче чекав. Його чорний фургон був вистелений килимами, там було тихо й прохолодно. Зі стереосистеми лунала «Музика на воді» Генделя.

Він перебирав пальцями по керму в такт музиці й раз у раз прикладав до носа хустку.

На смузі поруч із ним зупинилися дві жінки в кабріолеті. На них були шорти й блузки, які вони підв’язали під грудьми. Доларгайд глянув униз у кабріолет зі свого фургона. Жінки видавалися втомленими й знудженими, вони мружилися проти призахідного сонця. Жінка на пасажирському сидінні похилила голову на спинку крісла й закинула ноги на приладову дошку. Від такої зігнутої пози на її оголеному животі утворилися дві брижі. Доларгайд помітив засмок на внутрішньому боці стегна. Жінка перехопила його погляд, сіла рівно й схрестила ноги. На обличчі відбилася зморена неприязнь.

Вона щось сказала жінці за кермом. Обидві дивилися просто перед себе. Доларгайд знав, що вони говорять про нього. І був дуже радий, що більш не злиться з цього приводу. Тепер його мало що могло розізлити. Він знав, що поступово вчиться належної гідності.

Музика була дуже втішною.

Автомобілі попереду Доларгайда почали рухатися. Смуга поруч стояла так само непорушно. Йому кортіло дістатися додому. Він постукав пальцями по керму в ритмі з музикою, а другою рукою опустив вікно.

Доларгайд харкнув і виплюнув згусток зеленого слизу на жінку — цілився він у коліно, а влучив майже в пупок. Виск і лайка на мить заглушили Генделя, і Доларгайд поїхав собі далі.

 

Величезному гросбуху Доларгайда було принаймні сто років. Оправлена в чорну шкіру з мідними кутиками, книга важила стільки, що він облаштував її на міцному столі-верстаті, який держав у шафі на замку на горішньому сходовому просвіті. Доларгайд угледів цей гросбух на розпродажі майна старої збанкрутілої друкарської компанії у Сент-Луїсі і з першого ж погляду зрозумів, що мусить його придбати.

Тепер, прийнявши душ і одягнувшись у кімоно, він відімкнув шафу й викотив стіл. Коли книга опинилася точно під картиною з Великим червоним драконом, Доларгайд влаштувався на стільці й розгорнув гросбух. В обличчя війнуло запахом запліснявілого паперу.

Усю першу сторінку займала фраза з Апокаліпсису, виведена заголовними літерами й ілюмінована власноруч Доларгайдом: «І З’ЯВИЛОСЯ ІНШЕ ЗНАМЕННЯ: ВЕЛИКИЙ ЧЕРВОНИЙ ДРАКОН…»

Перший артефакт у цій книзі був єдиним, що не мав чітко визначеного місця. Між сторінками вільно лежала пожовтіла фотокартка: малий Доларгайд і його бабуся на сходах великого будинку. Хлопчик тримається за бабусину спідницю. Жінка схрестила руки на грудях, спина рівна, як свічка.

Доларгайд байдуже перегорнув сторінку. Не звернув на знімок уваги, наче він там опинився помилково.

У гросбуху містилося багато газетних вирізок, найперші — про зникнення літніх жінок у Сент-Луїсі й Толедо. Сторінки поміж вирізками були вкриті надписами Доларгайда — чорні чорнила й дрібний каліграфічний почерк, такий схожий на руку самого Вільяма Блейка.

На полях сторінок розташувалися шматки скальпів — пасма волосся тягнулися, мов хвости комет у біблійних альбомах для дітей.

Тут були й вирізки про Джекобі з Бірмінгема. Касети кіноплівки й слайди лежали в кишеньках, приклеєних до сторінок.

Так само була оформлена історія Лідсів, із плівками на додачу.

Вислів «Зубний ельф» уперше з’явився в пресі тільки після подій в Атланті. У всіх статтях про Лідсів це прізвисько було закреслено.

Наразі Доларгайд зробив те саме з вирізкою з «Базікала», розлючено заштрихувавши «Зубного ельфа» червоним маркером.

Тоді він прогорнув гросбух до нової чистої сторінки й підрізав статтю з «Базікала» так, щоб вона вмістилася на аркуш. Чи варто залишити фотографію Ґрема? Слова «психічно хворих злочинців», викарбувані на кам’яній плиті над головою Ґрема, обурювали Доларгайда. Йому був ненависний сам вигляд будь-якого місця позбавлення волі. Обличчя Ґрема було майже не видно. Тож він поки відклав цей знімок.

Але Лектер… Лектер. Не дуже вдала фотографія. У Доларгайда була краща, яку він дістав із коробки, що зберігалася в шафі. Її надрукували одразу після ув’язнення Лектера, і на ній можна було розрізнити ці чудові очі. Проте й вона не до кінця задовольнила Доларгайда. У його уяві подоба Лектера здавалася схожою на темні портрети принців епохи Ренесансу. Бо ж Лектер, єдиний поміж людей, мав достатньо сприйняття та досвіду, аби зрозуміти славу та велич Становлення Доларгайда.

Доларгайд відчував, що Лектер знає: люди, які через свою смерть допомагають тобі досягнути мети, — несправжні. Він розуміє, що вони зіткані не з плоті, а зі світла, повітря, кольору й уривчастих звуків, які швидко завмирають, коли ти перетворюєш їх на дещо інше. Мов бульбашки з фарбою, що лускають у твоїх руках. Вони важливі для твого власного перетворення, важливіші за життя, за яке вони так хапаються й благають про милість.

Доларгайд терпів їхні крики так само, як скульптор терпить кам’яний пил під час роботи.

Лектер мав здатність розуміти, що кров і подих — то лиш елементи, що зазнають певних змін і живлять його Осяйність. Так само, як згорає паливо, утворюючи світло.

Як би йому хотілося зустрітися з Лектером, поговорити з ним, поділитися досвідом, знайти радість у їхньому спільному видінні, отримати його визнання, як колись Йоан Хреститель пізнав Того, Хто за ним ішов, сісти на нього верхи, як Дракон осідлав 666 в ілюстраціях Блейка до Апокаліпсису, і він відіб’є його смерть на плівці, коли Лектер, помираючи, зіллється з величчю Дракона.

Доларгайд дістав нову пару гумових рукавичок і пішов до письмового столу. Відмотав і викинув зовнішній шар туалетного паперу, що купив напередодні. Потім відмотав смугу з восьми аркушів і відірвав від рулону.

Акуратно виводячи лівицею друковані літери на папері, він став писати листа Лектеру.

За мовленням ніколи не здогадаєшся, як людина висловлює свої думки в писанні, це неможливо визначити. Мова Доларгайда була покручена та спрощена вадами (як реальними, так і уявними), і відмінність між його мовленням і письмом була просто разючою. Та все одно Доларгайд відчував, що не в змозі висловити свої такі важливі почуття.

Йому хотілося отримати звістку від Лектера. Була потрібна особиста відповідь доктора Лектера перед тим, як повідати йому найголовніше.

Як же цього досягти? Він почав ритися в коробці з вирізками про Лектера, перечитувати їх усі наново.

Зрештою до нього прийшло просте рішення, і він знов узявся писати.

Коли Доларгайд переглянув готовий лист, він здався йому боязким і сором’язливим. І підпис у кінці — «Палкий шанувальник».

Він кілька хвилин роздумував над підписом.

«Палкий шанувальник», так і є. Доларгайд гордовито задер підборіддя.

Він запустив собі в рот палець у гумовій рукавичці, вийняв вставну щелепу й поклав на бювар.

Верхня пластина була незвичайною. Нормальні зуби — рівні й білі, але рожева акрилова пластина мала дивну форму черепахового панцира, аби прилягати до всіх вигинів і щілин його ясен.

До пластини також кріпився м’який пластиковий протез із обтуратором нагорі, який допомагав йому закривати дефект м’якого піднебіння під час мовлення.

Доларгайд узяв зі столу невеличку скриньку. У ній лежав іще один набір щелеп. Верхній зліпок був схожим, тільки без протезу. Між кривими зубами виднілися темні плями, від них ішов легкий сморід.

Ці щелепи були ідентичні бабусиним, що лежали в склянці біля ліжка на першому поверсі.

Ніздрі Доларгайда затріпотіли від запаху. Він роззявив рота в запалій посмішці, вставив щелепи й зволожив їх язиком.

Зігнув листа впоперек підпису й сильно прикусив папір. Коли він знову розгорнув листа, підпис опинився всередині овального укусу. Така собі нотаріальна печатка, дозвіл на друк, поцяткований загуслою кров’ю.

39 Регіон у США, практично всі південні штати з тропічним кліматом і пустелями.

40 Memorandum of understanding — документ, який підписують дві сторони до укладання офіційної угоди.

41 Rybovich — американська компанія, що виробляє риболовецькі судна в штаті Флорида з 1946 року.

42 ≈ 91 м.

43 ≈ 27 м.

44 30 футів ≈ 9 м; 175 ярдів ≈ 160 м.

45 Птах, що часто гніздиться в чагарниках і терені та інколи розвішує комах та іншу дрібну здобич по колючках.