14

 

Турнікет на виході вашингтонської станції «Метро-Сентер» виплюнув проїзний Ґрема, і слідчий вийшов у жаркий день із дорожньою сумкою в руках.

Будівля Дж. Едґара Гувера скидалася на величезну бетонну клітку, що майоріла в розпеченому повітрі над Десятою вулицею. Коли Ґрем поїхав із Вашингтона до Флоріда-Кіз, ФБР саме переїжджало до цієї нової штаб-квартири. Він тут ніколи не працював.

Кроуфорд зустрів його біля контрольно-пропускного пункту при підземному в’їзді, аби підтвердити наспіх видану перепустку Ґрема власними документами. Ґрем мав стомлений вигляд і нетерпляче чекав закінчення перевірки. Кроуфорд замислився, як почувається Вілл, знаючи, що про нього думає вбивця.

Ґрему видали магнітну перепустку — таку саму, як у Кроуфорда на жилеті. Він вставив її в електронні ворота й пройшов у довгі білі коридори. Кроуфорд ніс його дорожню сумку.

— Забув сказати Сарі, аби послала по тебе машину.

— Мабуть, так швидше. Ти повернув записку Лектеру, усе гаразд?

— Ага, — відповів Кроуфорд. — Сам щойно повернувся. Ми там залили коридор водою. Удали, що трубу прорвало й сталося коротке замикання. Викликали Сіммонза, він тепер провідний спецагент у Балтиморі, і поставили його витирати підлогу, поки Лектера везли назад до камери. Сіммонз гадає, що він купився.

— Я в літаку все думав, а чи не написав Лектер сам цю записку?

— Мене теж це непокоїло, доки я її не побачив. Слід від укусу на папері збігається з укусами на жінці. А ще писана вона кульковою ручкою, якої в Лектера нема. Людина, що її написала, читає «Базікало», до Лектера ця газета не потрапляла. Ренкін і Віллінґем перетрусили камеру. Чудово попрацювали, проте ніц не знайшли. Вони спершу сфотографували все на поляроїд, аби потім розставити речі по місцях. Тоді прийшов прибиральник і зробив усе те, що робить зазвичай.

— То що ти думаєш?

— Що стосується фізичних речдоків, які б указували на особу адресанта, то записка — просто негідь, — відповів Кроуфорд. — Ми якимось чином мусимо обернути цей зв’язок нам на користь, проте хай мене грім поб’є, якщо я знаю як. Решту лабораторних аналізів ми отримаємо за кілька хвилин.

— Ми вже контролюємо телефон і пошту в лікарні?

— Маємо постійний дозвіл на відстеження й запис кожної розмови, яку Лектер матиме телефоном. Він зробив один дзвінок у суботу по обіді. Чилтону сказав, що хоче зв’язатися з адвокатом. Довбана регіональна служба зв’язку, тож я ні в чому не певен.

— Що сказав адвокат?

— Нічого. Ми відокремили собі лінію в лікарняній комутаційній, аби в майбутньому не заважати Лектеру розмовляти, тож удруге він повз нас не проскочить. Перериватимемо всю вхідну й вихідну кореспонденцію, починаючи з наступного листа. З ордерами, слава Богу, проблем не було.

Кроуфорд напнув живота перед дверима й всунув у щілину перепустку, що висіла в нього на жилеті.

— Мій новий кабінет. Заходь. У маляра лишилося трохи фарби після лінкора, що він до того фарбував. Ось записка. Копія в масштабі оригіналу.

Ґрем перечитав її двічі. Від погляду на тонкі кривулясті лінії, що складали його ім’я, у голові розлігся пронизливий дзвін.

— У бібліотеці підтвердили, що «Базікало» — єдина газета, яка надрукувала репортаж про тебе й Лектера, — сказав Кроуфорд, калатаючи собі алка-зельцер. — Не хочеш ковтнути? І молодець, що не хочеш. Стаття вийшла тиждень тому в ніч на понеділок. У кіосках усієї країни з’явилась у вівторок, за винятком деяких штатів, таких як Аляска, Мен тощо, туди дійшла в середу. Зубний ельф отримав примірник, і то не раніше за вівторок. Тож він читає статтю, потім пише Лектеру. Ренкін і Віллінґем і досі просіюють лікарняне сміття в пошуках конверта. Паскудна робота. Тут, у Чесапіку, не звикли відсортовувати папір від підгузків. Гаразд, тож не раніше ніж у середу Лектер отримує записку від Зубного ельфа. Вириває частину, де описано спосіб спілкування, і закреслює та виколупує згадку, що трапилася вище за текстом. Не розумію, чому він не позбувся всього того шматка.

— Бо згадка була посеред абзацу, сповненого компліментів, — відповів Ґрем. — Їх знищити він би не зміг. Саме тому не викинув усього листа.

Ґрем помасажував скроні щиколотками пальців.

— Бауман вважає, що для відповіді Зубному ельфу Лектер скористається «Базікалом». Каже, що так, певно, вони й домовилися. Як гадаєш, він пошле Ельфу звісточку?

— Звісна річ. Він обожнює листуватися. Купа друзів за перепискою.

— Якщо вони послуговуються «Базікалом», то в Лектера майже не лишається часу опублікувати відповідь у випуску, що вони друкують цієї ночі, навіть якщо він замовив спецдоставку того ж дня, як отримав листа від Зубного ельфа. Честер із чиказького офісу сидить при «Базікалі» й перевіряє оголошення. Друкарі вже зараз верстають газету.

— О Господи, аби тільки «Базікало» не сполохати, — мовив Ґрем.

— Майстер друкарського цеху гадає, що Честер працює в агентстві нерухомості й хоче отримати фору з оголошеннями. Продає йому гранки з-під поли, одну за одною, щойно вони надходять. Беремо все, з усіх рубрик, аби туману напустити. Гаразд, скажімо, ми дізнаємось, яким чином Лектер має відповідати Ельфу, і зможемо відтворити цей спосіб. Тоді з’явиться можливість надіслати Зубному ельфу фальшований лист — але що ми йому напишемо? Як нам скористатися цим шансом?

— Ясна річ, треба заманити його до обумовленої поштової скриньки, — сказав Ґрем. — Звабити чимось таким, на що йому захочеться поглянути. «Важливий доказ», про який Лектер дізнався з розмови зі мною. Наче він припустився якоїсь помилки, і ми все чекаємо, поки він її повторить.

— На це купиться тільки ідіот.

— Я в курсі. Хочеш почути, яка приманка була б найкращою?

— Не певен, що хочу.

— Лектер — ось найкраща приманка, — сказав Ґрем.

— І як це влаштувати?

— То збіса важко, сам знаю. Треба перевести його до федерального пенітенціарного закладу, бо тут, у Чесапікській затоці, Чилтону язика не зав’яжеш. Запроторимо його в першу-ліпшу божевільню Вірджинії, у блок із максимальним рівнем безпеки. А тоді зімітуємо втечу.

— О Господи.

— Надрукуємо в «Базікалі» звістку для Зубного ельфа, наступного ж тижня після великої «втечі». І в ній Лектер призначить йому рандеву.

— Заради всього святого, навіщо комусь узагалі зустрічатися з Лектером? Навіть Зубному ельфу?

— Аби вбити його, Джеку.

Ґрем підвівся. У кабінеті не було жодного вікна, в яке можна було б визирати під час розмови. Він зупинився перед плакатом «Десяти найнебезпечніших злочинців у розшуку» — єдина прикраса на цих голих стінах.

— Розумієш, таким чином Зубний ельф зможе його всотати, поглинути, стати чимось більшим.

— Ти так упевнено говориш.

— Ні в чому я не певен. А хто може бути певен? У записці він каже тільки: «У мене є кілька речей, які я залюбки б вам показав. Може, якось у майбутньому, за більш сприятливих обставин». Імовірно, що це серйозне запрошення. Не думаю, що він це написав із ввічливості.

— Цікаво, що ж таке він хоче показати? Жертви цілі. Нічого не бракує, окрім невеликих шматків шкіри й пасом волосся, які він, певно… Як там Блум сказав?

— Засвоїв, — відповів Ґрем. — Бозна, що там у нього є. Тремонт — пам’ятаєш Тремонтові костюми в Спокейні? Його вже до нош прив’язали, а він усе кивав підборіддям, намагався показати їх поліцейським Спокейна. Я не певен, що Зубного ельфа можна заманити Лектером. Просто кажу, що це наш найкращій шанс.

— Якщо народ дізнається, що Лектер на волі, в Америці почнеться масова істерія. Газетярі нам просвітку не дадуть. Шанс, може, і найкращий, але прибережімо його на крайній випадок.

— Імовірно, що до самої поштової скриньки він не підійде, але, певно, захоче хоча б поглянути на неї, перевірити, чи не здав його Лектер. Якщо буде можливість зробити це з відстані. Можна обрати скриньку, за якою спостерігати тільки здаля й усього з кількох точок, і облаштуємо в цих точках засідки, — уже викладаючи цей план, Ґрем розумів, що звучить він досить неправдоподібно.

— У Секретної служби є така місцина, якою ніколи не користувалися. І вони легко віддадуть її нам. Але якщо ми не встигнемо дати оголошення сьогодні, то доведеться чекати до понеділка, коли виходитиме наступний номер. Верстати запускаються о п’ятій за нашим часом. Тобто в наших із Чикаго лишається година й п’ятнадцять хвилин, аби розшукати звістку від Лектера, якщо така взагалі є.

— А як щодо Лектерової заявки на оголошення, той лист, що він мав надіслати до «Базікала»? Може, ми його швидше знайдемо?

— Чикажці дали майстру дуже загальні запити, — відповів Кроуфорд. — Уся кореспонденція зберігається в офісі менеджера приватних оголошень. Вони продають імена й домашні адреси компаніям, що займаються рекламними розсилками і впарюють самотнім людям усіляку продукцію й послуги: любовні амулети, таблетки для потенції, екзотичний ескорт, «знайомство з красунею азіаткою», курси з розвитку особистості й таке інше. Можна нагадати менеджеру про його громадянський обов’язок й таким чином отримати дозвіл переглянути пошту, примусити його тримати це в таємниці, але я не хочу ризикувати, бо «Базікало», гляди, ще рюми розпустить. Аби встругнути з кореспонденцією таку штуку в стилі Боґарта56, потрібен ордер. Я над цим міркую.

— Якщо чикажці нічого не знайдуть, то все одно можна дати оголошення. Якщо ми помиляємося щодо «Базікала», то нічого не втратимо, — сказав Ґрем.

— А якщо не помиляємося, і «Базікало» стало їхнім посередником, і ми вигадаємо відповідь для Ельфа на основі тої записки, але споганимо її — тобто якщо відповідь видасться Ельфу підозрілою, — то нам каюк. Я не питав тебе про Бірмінгем. Є щось?

— Можеш забути про Бірмінгем. Будинок Джекобі перефарбували, відремонтували й виставили на продаж. Особисті речі лежать на складі до офіційного затвердження заповіту. Я покопався в коробках. Люди, з якими я розмовляв, не дуже добре знали Джекобі. Та всі відзначили, з якою ніжністю Джекобі ставились одне до одного. Голубились безперестану. Тепер від них нічого не лишилося, тільки майно на складі, що вміститься на якихось п’ять піддонів. Шкода, що я раніше не…

— Годі шкодувати, тепер ти у справі.

— Як щодо відмітини на дереві?

— «Ти влучив у голову»? Для мене це порожній звук, — відповів Кроуфорд. — Як і Червоний дракон. Беверлі знає маджонг. Вона кмітлива, але також не розуміє смислу. За волоссям ми знаємо, що він не китаєць.

— Він відкусив ту гілку гвинторізом. Не бачу…

У Кроуфорда задзвонив телефон. Він коротко по ньому переговорив.

— У лабораторії закінчили із запискою. Ходімо в кабінет до Зеллера. Він більший і не такий сірий.

У коридорі їх наздогнав Ллойд Бауман, попри спеку сухий, мов канцелярський документ. Він розмахував вологими фотокартками, що тримав в обох руках, а під пахвою затиснув оберемок факсового паперу.

— Джеку, о четвертій п’ятнадцять я маю бути в суді, — сказав він, не припиняючи махати фотографіями. — Це той «шпалерник»57 Нілтон Ескʼю і його кралечка, Нен. Вона будь-який казначейський білет намалює від руки. Вони два роки мордували мене дорожніми чеками, що друкували на кольоровому ксероксі. З дому без них не виходили. Я встигну, чи краще зателефонувати обвинувачу?

— Встигнеш, — відповів Кроуфорд. — Прийшли.

Беверлі Кац усміхнулася Ґрему з дивана в кабінеті Зеллера і тим самим згладила похмурий погляд Прайса, що сидів поруч.

Голова відділу наукового аналізу Браян Зеллер був замолодим для своєї посади, проте волосся на його голові вже починало рідшати, а на носі сиділи двофокусні окуляри. На поличці за столом Зеллера Ґрем побачив криміналістичні праці Г. Дж. Волласа, велику «Судову медицину» в трьох томах укладача Тедескі та антикварне видання оди Гопкінса «Катастрофа корабля “Дойчланд”».

— Вілле, здається, ми колись зустрічалися в Університеті Джорджа Вашингтона, — сказав Зеллер. — Ти з усіма знайомий? Добре.

Кроуфорд сперся на кут Зеллерового столу, руки схрестив на грудях:

— Сенсацій ні в кого нема? Чи не знайшли ви якогось доказу, що цю записку писав не Зубний ельф?

— Ні, — відповів Бауман. — Кілька хвилин тому я телефонував у Чикаго, назвав їм кілька цифр, які відбилися на зворотному боці записки. Шість-шість-шість. Покажу трохи згодом. Поки що на руках у чикажців дві сотні приватних оголошень.

Він передав Ґрему оберемок факсового паперу й продовжив:

— Я їх перечитав, і всі вони — звичайні: шлюбні пропозиції, звернення до втікачів. Не знаю, як саме ми розпізнаємо повідомлення, якщо воно тут є.

Кроуфорд похитав головою:

— І я не знаю. Огляньмо матеріальні докази. Отож, Джиммі Прайс зробив усе, що в наших силах, і відбитка не виявив. Бев, що в тебе?

— Знайшла одну щетинку. Кількість лусочок і величина стрижня збігається зі зразком від Ганнібала Лектера. Колір також. Колір помітно відрізняється від зразків, узятих у Бірмінгемі й Атланті. Три сині крихти й кілька темних пластівців пішли до Браяна.

Кац підняла брови, позираючи на Браяна Зеллера.

— Крихти — від промислового гранульованого чистильного засобу з умістом хлору, — сказав він. — Вони, певно, потрапили туди з рук прибиральника. Іще було кілька малесеньких частинок засохлої крові. Це точно кров, але для визначення типу її замало.

— Розриви по краю в кінці записки не припадають на заводську перфорацію, — продовжила Беверлі Кац. — Якщо ми знайдемо в когось цей рулон і від нього більше не відривали паперу, то зможемо отримати чіткий збіг. Пропоную зараз же видати рекомендацію, аби офіцери під час арешту обов’язково шукали той рулон.

Кроуфорд кивнув:

— Бауман?

— Шерон із мого офісу з’ясовувала про папір і знайшла відповідні зразки. Це туалетний папір для гальюнів і будинків на колесах. Текстура збігається з маркою «Ведекер», яку виробляють у Міннеаполісі. Продається по всій країні.

Бауман почепив свої фотографії на стенд біля вікна. Голос Ллойда був на диво низьким для такої худорлявої статури, краватка-метелик злегка рухалася, коли той говорив.

— Щодо власне почерку: праворука людина писала лівицею, друкованими літерами, охайним «блоковим форматом»58. Як ви бачите, лінії подекуди непевні, розмір літер неоднорідний. Пропорції наштовхнули мене на думку, що в нашого хлопця є легкий невиправлений астигматизм. У природному світлі чорнила на обох уривках записки скидаються на стандартний синій колір кулькової ручки, але під кольоровими фільтрами видно певну відмінність. Він скористався двома ручками, поміняв одну на іншу десь у вирваній частині. Бачите, ось тут ручка вперше почала робити пропуски. Першою нечасто писали — бачите ляпку на початку? Швидше за все, її тримали кулькою вниз, без ковпачка, у склянці для олівців чи іншій ємності, а це вказує на наявність письмового столу. Окрім того, поверхня, на якій лежав папір, була м’якою на кшталт бювару. Якщо знайдете той бювар, то, імовірно, на ньому лишилися відбитки. Раджу додати бювар до рекомендації Беверлі.

Бауман почепив фотографію заднього боку записки. У великому збільшенні папір здавався кошлатим. Він був поораний затіненими відбитками.

— Він склав записку навпіл, щоб написати нижню частину тексту, включно з тим, який пізніше вирвали. Це збільшення зворотного боку, косе освітлення виявило кілька відбитків. Можна розібрати «666 і». Певно, саме тоді виникла проблема з першою ручкою, і йому довелося тиснути на папір і переписувати. Я не помітив напису, поки не отримав цей висококонтрастний знімок. Поки в жодному оголошенні не трапилося цифр 666. Побудова речень послідовна, нема недоладних думок. Судячи зі згинів, записку надіслали в стандартному поштовому конверті. Ось ці два темні місця — плями від друкарського чорнила. Можливо, записку загорнули всередину якоїсь невинної видавничої продукції, а тоді поклали в конверт. Ось і все, — завершив Бауман. — Джеку, якщо в тебе нема питань, то я піду до суду. Зв’яжуся, коли закінчу давати свідчення.

— Потопи цих шпалерників, — сказав Кроуфорд.

Ґрем заглибився в колону приватних повідомлень у «Базікалі». («Приваблива пані королівських розмірів, молодиця 52-х, шукає Лева християнина некурця 40—70. Будь ласка, без дітей. Штучна кінцівка вітається. З несерйозними намірами не турбувати. Надсилайте фото в першому листі».)

Загубившись у болі й відчаї цих оголошень, Ґрем не помітив, що інші вже розходяться, аж тут до нього підійшла Беверлі Кац.

— Вибач, Беверлі. Що ти сказала?

Він поглянув у її яскраві очі й приязне обвітрене обличчя.

— Кажу, що рада знову тебе бачити, чемпіоне. Непоганий маєш вигляд.

— Дякую, Беверлі.

— Сол записався до кулінарної школи. Страви й досі йдуть у руку через раз, але коли буря вщухне, то приходь до нас, хай він на тобі попрактикується.

— Так і зроблю.

Зеллер пішов тинятися своєю лабораторією. Лишилися тільки Кроуфорд і Ґрем, обидва дивилися на годинник.

— Сорок хвилин до друку «Базікала», — промовив Кроуфорд. — Візьмуся-но я за їхню пошту. Що ти на це скажеш?

— Скажу, що треба братися.

Кроуфорд передав указівки до Чикаго телефоном Зеллера.

— Вілле, нам необхідно підготувати «підміну» оголошенню, якщо в Чикаго випаде джек-пот.

— Зараз я напишу.

— А я облаштую скриньку.

Кроуфорд зателефонував у Секретну службу й детально описав ситуацію. Коли він закінчив, Ґрем і досі шкрябав записку.

— Ну, у нас не скринька, а лялечка, — зрештою оголосив Кроуфорд. — Вуличні комірки для кореспонденції при пожежній інспекції в Аннаполісі. Це територія Лектера. Зубний ельф збагне, що Лектер дійсно може про них знати. Шухлядки, позначені за алфавітом. До них під’їжджають службовці й отримують завдання й листи. Наш хлопець може пильнувати їх із парку через дорогу. У Секретній службі присягаються, що зовні все пристойно. Установили ті комірки, аби піймати одного фальшивомонетника, але згодом вони виявилися непотрібними. Ось адреса. Що там із посланням?

— Доведеться публікувати два повідомлення в одному випуску. У першому він попереджає Зубного ельфа про те, що вороги ближче, ніж він гадає. Каже, що в Атланті він припустився серйозної помилки і якщо повторить її, то лиха не минути. Нібито Лектер надіслав йому «секретну інформацію», що я її сам показав доктору: чим ми займаємося, наскільки близько підібралися, які в нас зачіпки. І звернемо Зубного ельфа на друге повідомлення, яке почнеться з «твого підпису». «Палкий шанувальник…» — це перші слова другої звістки, і вона міститиме адресу нашої поштової скриньки. Іншого способу я не бачу. Навіть попри алегорії та натяки в першому повідомленні, саме попередження приверне увагу випадкових психів. А якщо вони не знатимуть адреси, то не зможуть прийти до скриньки й споганити нам операцію.

— Добре. Дуже добре. Хочеш перечекати у мене в кабінеті?

— Я б радше при ділі був. Мені треба побачитися з Браяном Зеллером.

— То йди, а за потреби я зможу тебе швидко викликати.

Ґрем знайшов голову відділу в секції серології.

— Браяне, можеш мені дещо показати?

— Звісно, що саме?

— Зразки, за якими ви визначали тип крові тощо для Зубного ельфа.

Зеллер поглянув на Ґрема крізь нижні лінзи своїх біфокальних окулярів:

— Ти щось не зрозумів у нашому звіті?

— Ні, все зрозумів.

— Щось було неясно?

— Ні.

— Інформація видалася неповною? — останнє слово Зеллер вимовив так, наче воно було неприємним на смак.

— Зі звітом усе гаразд, кращого й годі шукати. Я просто хочу потримати в руках речдоки.

— А-а-а, звісно. Це можна, — Зеллер вірив, що всі оперативники мають певні забобони щодо ловів, і був радий потішити Ґрема. — Усі зразки там, на іншому кінці лабораторії.

Ґрем пішов слідом за Зеллером повз довгі столи з устаткуванням.

— Ти читаєш Тедескі, — звернувся він до Браяна.

— Так, — кинув через плече Зеллер. — Ми тут не вдаємося до медичної експертизи, сам знаєш, але в Тедескі можна знайти багато корисного. Ґрем. Вілл Ґрем. Ти написав базову монографію про те, як визначити час смерті за діяльністю комах, чи не так? Я про того Ґрема думаю?

— Про того.

Пауза, потім Ґрем додав:

— Ти правий, Мант і Нуортева краще дослідили це питання для Тедескі.

Зеллер здивувався, почувши власні думки:

— Ну, у них більше ілюстрацій, а також таблиця інвазійних циклів. Без образ.

— Які образи? Вони кращі. Я їм так і сказав.

Зеллер зібрав із шафи й холодильника пробірки та предметні скельця і виклав їх на лабораторному столі.

— Якщо захочеш щось у мене запитати, я буду там, де ти мене знайшов. Світло на цьому мікроскопі вмикається тут, збоку.

Ґрему мікроскоп не знадобився. Він не сумнівався у висновках Зеллера. Він сам не знав, що йому треба. Підніс до світла пробірки й скельця, а також прозорий конверт із двома світлими волосинами, вилученими в Бірмінгемі. У другому конверті містилися три волосини, знайдені на місіс Лідс.

На столі перед Ґремом лежали слина, волосся й сперма, а ще — порожній простір, у якому він намагався розгледіти образ, обличчя, щось таке, що могло би витіснити безформний страх, який він усюди з собою носив.

Із динаміків на стелі пролунав жіночий голос:

— Ґрем, Вілле Ґрем, пройдіть у кабінет агента Кроуфорда. Терміново.

Там він побачив Сару в навушниках. Вона щось друкувала, а Кроуфорд зазирав їй через плече.

— Чикажці натрапили на заявку з трьома шістками, — ледь чутно промовив Кроуфорд. — Диктують її зараз Сарі. Кажуть, що частково вона скидається на шифр.

З друкарської машинки Сари виповзали рядки:

 

Дорогий Пілігриме,

Ти вшанував мене…

 

— Це воно, це воно, — сказав Ґрем. — Під час нашої розмови Лектер назвав його пілігримом.

ти дуже гарний…

 

— Господи Ісусе, — пробурмотів Кроуфорд.

 

Підношу 100 молитов за твою безпеку.

Шукай розради тут: від Йоана 6:22, 8:16, 9:1; від Луки 1:7, 3:1; до Галатів 6:11, 15:2; Діяння 3:3; Одкровення 18:7; Йона 6:8…

 

Друк уповільнився, і Сара почала перечитувати пари цифр агентам у Чикаго. Коли вона закінчила, список біблійних посилань розтягнувся на чверть сторінки. І підпис: «Боже благослови, 666».

— Це все, — сказала Сара.

Кроуфорд узявся за телефон:

— Окей, Честере, як усе пройшло з менеджером оголошень?.. Ні, ти правильно вчинив… І рота зашити, атож. Чекай біля цього телефону, скоро я з тобою зв’яжуся.

— Шифр, — сказав Ґрем.

— Певно, що так. У нас двадцять дві хвилини, щоб передати наше повідомлення, якщо ми це розгадаємо. Майстра цеху треба попередити за десять хвилин до друку й підмазати на триста баксів, аби він утиснув оголошення в цей випуск. Бауман у себе в кабінеті, саме перерва в судовому засіданні. Якщо ти його поквапиш, то я домовлюся з криптографією в Ленґлі. Саро, подай телекс цього оголошення до відділу криптографії в ЦРУ. Я їх попереджу.

Бауман поклав послання собі на стіл і точно вирівняв краї по бювару. Ґрему здалося, що він цілу вічність протирає окуляри без оправи.

Бауман славився своєю прудкістю. Навіть у відділі вибухівок не бурчали, що він не служив у морській піхоті, і мали до нього ласку.

— У нас двадцять хвилин, — не витримав Ґрем.

— Розумію. Ти вже зателефонував у Ленґлі?

— Не я, а Кроуфорд.

Бауман багато разів перечитав записку, оглянув її згори вниз і з боків, пробігся пальцями по краях. Дістав із книжкових поличок Біблію. Протягом п’яти хвилин у кабінеті чулося тільки дихання двох чоловіків і шерех рисового паперу.

— Ні, — мовив Бауман. — Вчасно не впораємось. Краще використати решту часу для інших можливостей.

Ґрем простягнув до нього порожню долоню.

Бауман крутнув обертове крісло до Ґрема й зняв окуляри. На переніссі виднілися дві рожеві плямки.

— Ти цілком упевнений, що та записка до Лектера — це єдине послання, що він отримав від Зубного ельфа?

— Так.

— Тоді шифр має бути простим. Їм лише потрібен захист від випадкових читачів. Судячи із заводської перфорації на записці до Лектера, там бракує якихось трьох дюймів59. Для вказівок місця небагато. Цифри не збігаються з в’язничним алфавітом — кодом для перестукування. Як на мене, це книжковий шифр.

До них приєднався Кроуфорд:

— Книжковий шифр?

— Схоже на те. Перша цифра, оті «100 молитов», може бути номером сторінки. Парні числа в біблійних посиланнях — рядком і літерою. Але в якій книжці?

— Не з Біблії? — спитав Кроуфорд.

— Ні, не з Біблії. Я теж так спершу подумав. Галати наштовхнули. «Погляньте, якими великими літерами я пишу це послання власноруч». Підхожа фраза, але то тільки збіг, бо далі він згадує до Галатів 15:2. А там лише шість розділів. Те саме з Йоною 6:8 — у Йони чотири розділи. Тож користався він не Біблією.

— Може, назва книжки схована в іншій частини Лектерового оголошення, — сказав Кроуфорд.

Бауман похитав головою:

— Не думаю.

— Тоді Зубний ельф сам указав потрібну книжку. Дав назву в записці до Лектера, — запропонував Ґрем.

— Певно, так і є, — відповів Бауман. — А не можна гарненько допитати Лектера? Я так розумію, що в психіатричній лікарні будуть препарати…

— Три роки тому на ньому вже випробували амобарбітал, аби дізнатися, де він поховав студента з Принстона, — сказав Ґрем. — Лектер видав їм рецепт дип-соусу. Окрім того, якщо ми почнемо його допитувати, то втратимо зв’язок із Ельфом. Якщо наш хлоп сам обрав книжку, то він мав стовідсотково знати, що вона є в камері Лектера.

— Мені точно відомо, що він не замовляв і не просив книжок у Чилтона, — сказав Кроуфорд.

— Що про це розповідали газети, Джеку? Про Лектерові книжки?

— Що в нього є література з медицини, психології та кулінарії.

— Тоді це має бути якесь хрестоматійне видання в цих галузях, настільки класичне, аби Зубний ельф знав напевне, що в Лектера воно є, — сказав Бауман. — Нам потрібен список Лектерових книжок. Маєте такий?

— Ні, — відповів Ґрем, дивлячись на носки своїх черевиків. — Я можу поговорити з Чилтоном… Стривайте. Ренкін і Віллінґем, вони ж переривали його камеру, фотографували все на поляроїд, аби потім розставити речі по місцях.

— То нехай вони перестрінуть мене з фотографіями книжок, — попросив Бауман, збираючи портфель.

— Де?

— У Бібліотеці Конгресу.

Кроуфорд останній раз зв’язався з криптографічним відділом ЦРУ. Комп’ютер у Ленґлі перебирав сполучні й прогресивні підставляння цифр і літер, а також карколомну кількість алфавітних кодів. Безрезультатно. Криптограф погоджувався з Бауманом, що то, певно, книжковий шифр.

Кроуфорд поглянув на годинник.

— Вілле, у нас лишаються три варіанти подальших дій, і обирати треба зараз. Можна вилучити з газети Лектерове повідомлення й нічого не публікувати. Можна вставити наші оголошення, тільки скласти їх простіше, та припросити Зубного ельфа до поштової скриньки. І можна пустити Лектерове послання, нічого не міняючи.

— А ти точно знаєш, що ми ще можемо вилучити його оголошення з «Базікала»?

— Честер припускає, що за п’ятсот баксів майстер виб’є його з гранки.

— Мені б дуже не хотілося спрощувати мову повідомлення, Джеку. Ельф узагалі може покинути листування з Лектером.

— Так, а мені б дуже не хотілося публікувати звістку від Лектера, не знаючи її змісту, — сказав Кроуфорд. — Що такого може повідомити Лектер, про що не відає Ельф? Якщо він дізнається, що в нас є частковий відбиток великого пальця, а його пальчиків немає в жодній базі, то він може випалити собі шкіру на пучках, повидирати зуби й потім реготати з нас у суді, сяючи голими яснами.

— У звіті, який бачив Лектер, відбиток пальця не згадувався. Краще пустити повідомлення Лектера як є. Принаймні заохотимо Зубного ельфа до подальшого контакту.

— А якщо таким чином ми заохотимо його не тільки листуватися?

— Тоді нас іще довго буде млоїти, — відповів Ґрем. — Але це треба зробити.

 

П’ятнадцять хвилин по тому в Чикаго закрутилися великі друкарські преси, набираючи обертів, доки від їхнього гуркоту в цеху не здійнялася курява. Вдихаючи запах чорнила й розпечене повітря друкарні, агент ФБР чекав нагоди вчепити один із перших примірників.

Серед заголовків на першій шпальті були й такі: «Трансплантація голови!» та «Астрономи вгледіли Бога!»

Агент перевірив, чи на місці приватне оголошення від Лектера, а тоді опустив газету в конверт експрес-доставки до Вашингтона. Одного дня він знову побачить цю газету й пригадає мазок від свого великого пальця на першій сторінці, але це станеться багато років по тому, коли він підведе своїх дітей до особливих експонатів на екскурсії в штаб-квартирі ФБР.

56 Humphrey Bogart (1899—1957) — легендарний американський актор (фільми «Касабланка», «Мальтійський сокіл»); його прізвище вживається в англійській мові як дієслово й означає «привласнити щось і не ділитися з рештою», «замахорити» — імовірно, через манеру його персонажів курити, не виймаючи з рота сигарету між затяжками.

57 Paper hanger (амер. сленг) — шахрай, що спеціалізується на підробці чеків.

58 Рядки рівняються по лівому краю, малий міжрядковий простір.

59 ≈ 7,6 см.