15

 

Кроуфорд прокинувся вдосвіта від глибокого сну. Побачив темну кімнату, відчув пухкі сідниці своєї жінки, що так затишно тулилися до його попереку. Він не розумів, чому прокинувся, доки не почув другий дзвінок телефону. Слухавку намацав одразу.

— Джеку, це Ллойд Бауман. Я розгадав шифр. Ти маєш терміново дізнатися, про що там ідеться.

— Окей, Ллойде, — відповів Кроуфорд, уже соваючи ногами в пошуках капців.

— Цитую: «Ґрем живе в Марафоні, штат Флорида. Рятуй себе. Убий їх усіх».

— Прокляття! Треба бігти.

— Знаю.

Кроуфорд спустився у свій підвальний кабінет, навіть не одягаючи халата. Він двічі зателефонував у Флориду, один раз — в аеропорт, потім — у готель до Ґрема.

— Вілле, Бауман щойно розгадав шифр.

— І що там?

— Скажу за мить. А тепер послухай мене. Усе гаразд. Я вже про все подбав, тож не кидай слухавку, коли я тобі розповім.

— Кажи зараз.

— Це твоя домашня адреса. Лектер дав цьому покидьку твою домашню адресу. Стривай, Вілле. Просто зараз на Шуґарлоуф їдуть дві машини з відділку шерифа. З моря прикриває катер від митниці Марафона. У такий короткий час Зубний ельф нічого не встигне накоїти. Зажди. З моєю допомогою ти зможеш швидше діяти. А тепер послухай. Офіцери не стануть лякати Моллі. Автівки шерифа просто перекриють дорогу до будинку. Два помічники шерифа наблизяться до будинку настільки, аби просто за ним спостерігати. Зателефонуєш їй, коли вона прокинеться. За півгодини я по тебе заїду.

— Мене тут уже не буде.

— Наступний літак до Флориди вилітає не раніше за восьму. Привезти їх сюди буде швидше. Я виділю їм чесапікський будинок мого брата. У мене добрий план, Вілле, зажди і вислухай мене. Якщо він тобі не сподобається, я сам посаджу тебе на літак.

— Мені треба дещо взяти зі збройниці.

— Усе візьмемо, щойно я по тебе заїду.

 

Моллі та Віллі були одними з перших пасажирів, які зійшли з літака в Національному аеропорті Вашингтона. Моллі помітила Ґрема в натовпі, не усміхнулася, обернулася до Віллі та щось йому сказала. Вони хутко йшли попереду потоку туристів, що поверталися з Флориди.

Моллі обміряла Ґрема очима, підійшла й злегка поцілувала. Засмаглі пальці холодили йому щоку.

Ґрем відчув на собі пильний погляд хлопця. Віллі здалека простягнув руку для привітання.

Поки вони йшли до автівки, Ґрем устругнув жарт про важелезну валізу Моллі.

— Я сам понесу, — сказав Віллі.

Вони виїхали з паркінгу, і за ними ув’язався коричневий «Шевроле» з номерами Меріленду.

Ґрем перетнув міст до Арлінґтонського кладовища, показав меморіали Лінкольна й Джефферсона та монумент Вашингтона, а потім звернув на схід до Чесапікської затоки. За десять миль від Вашингтона коричневий «Шевроле» порівнявся з ними на смузі для обгону. Тримаючи руку біля рота, водій поглянув на Ґрема, і в салоні нізвідки затріщав чоловічий голос.

— Едварде Фокс60, горизонт чистий мов сльоза. Приємної подорожі.

Ґрем нахилився до приладової дошки, під якою був схований мікрофон:

— Роджер61, Боббі. Дуже дякую.

«Шевроле» відстав і ввімкнув сигнал повороту.

— Просто перевіряємо, чи не стежать за нами репортери абощо, — пояснив Ґрем.

— Зрозуміло, — відповіла Моллі.

Уже надвечір вони зробили зупинку й перекусили крабами в придорожньому ресторані. Віллі відійшов подивитися на акваріум з омарами.

— Мені й самому бридко, Моллі. Вибач, — сказав Ґрем.

— То він тепер на тебе полює?

— Поки не було причин так вважати. Лектер просто запропонував це йому, заохотив.

— Якось млосно від цього.

— Знаю. У будинку брата Кроуфорда вам із Віллі нічого не загрожує. Жодна жива душа не знає, що ви житимете там, окрім мене й Кроуфорда.

— А от про Кроуфорда міг би й не згадувати.

— Там гарно, ось побачиш.

Вона глибоко вдихнула, потім видихнула, і з повітрям, здається, з неї вийшла вся злість. Тепер Моллі була спокійна й утомлена. Вона криво посміхнулася до Ґрема:

— Чорт, я була добряче розлютилася. То нам доведеться уживатися з усілякими Краб-фордами?

— Ні, — відповів Ґрем і посунув хлібний кошик, аби взяти її за руку. — Віллі багато знає?

— Достатньо. Побував удома в свого друзяки Томмі, його мама притягла з супермаркету якусь паршиву газетку. Томмі показав її Віллі. Там купу всього про тебе написали, вочевидь, геть повикручували факти. Про Гоббса, про те місце, де ти потім опинився, про Лектера, про все. Він засмутився. Я спитала, чи він хоче про це поговорити. А він просто поцікавився, чи давно мені про це відомо. Я сказала, що так, що ми з тобою одного разу про це говорили, що перед тим, як одружитися, ти мені все розповів. Спитала, чи він хоче дізнатися все від мене про те, як воно насправді було. А він сказав, що сам із тобою поспілкується, віч-на-віч.

— І то дуже добре. Молодець. Що за газета була, «Базікало»?

— Не знаю, але певно, що так.

— Красно дякую, Фредді.

Хвиля гніву на Фредді Лаундза підняла його з місця. Він пішов умитися холодною водою в туалеті.

 

Сара вже збиралася йти додому й бажала Кроуфорду доброї ночі, коли задзвонив телефон. Вона відклала сумочку й парасолю й підняла слухавку.

— Кабінет спеціального агента Кроуфорда… Ні, містера Кроуфорда наразі немає, але я можу… Стривайте, я залюбки… Так, він буде завтра після обіду, проте дозвольте…

Зачувши тон її голосу, Кроуфорд устав з-за столу.

Секретарка тримала слухавку, мов здохлу тваринку.

— Він шукав Вілла й сказав, що, може, зателефонує завтра після обіду. Я намагалася втримати його на дроті.

— Кого?

— Він сказав: «Просто передайте Ґрему, що йому телефонував Пілігрим». Саме так доктор Лектер називав…

— Зубного ельфа, — закінчив Кроуфорд.

 

Поки Моллі та Віллі розпаковували валізи, Ґрем пішов до харчової крамниці. Там він за вигідної ціною купив зимові дині й ще одну стиглу диньку сорту креншо. Тоді припаркувався через дорогу від будинку й сидів так кілька хвилин, вчепившись за кермо. Йому було соромно, що через нього Моллі викоренили з дому, який вона так любила, й оселили серед незнайомців.

Кроуфорд поклопотався як міг. То була не безлика федеральна схованка, де підлокітники знебарвилися від поту незчисленних долонь. То був затишний котедж, нещодавно вибілений, обабіч сходів квітнув бальзамін. Там відчувалася дбайлива рука та любов до порядку. Заднє подвірʼя спускалося до Чесапікської затоки, на воді гойдався пліт.

Крізь штори пульсувало синьо-зелене світло телевізора. Моллі та Віллі дивилися бейсбол — здогадався Ґрем.

Батько Віллі був бейсболістом, і то добрим. Вони з Моллі познайомилися в шкільному автобусі й одружилися в коледжі.

Вони попоїздили з командами бейсбольної ліги штату Флорида, поки він був у фарм-клубі62 «Кардиналів». Вони всюди брали з собою Віллі й чудово проводили час. Єднання й бойовий дух. Він потрапив на відбір до «Кардиналів» і протягом перших двох матчів стабільно досягав першої бази. Потім у нього почалися проблеми з ковтанням. Хірург спробував усе повирізати, проте пішли метастази і зжерли його. Він помер за пʼять місяців, коли Віллі було шість.

Віллі й досі дивився бейсбол за будь-якої нагоди. Моллі дивилася бейсбол, коли була засмучена.

Ключа в Ґрема не було. Він постукав.

— Я відчиню, — пролунав голос Віллі.

— Стривай.

Між шторами показалося обличчя Моллі:

— Гаразд.

Віллі відчинив двері. У кулаку в нього була рибальська битка, яку він притискав до стегна.

При погляді на битку в Ґрема очі запекло. Певно, хлопець привіз її з собою у валізі.

Моллі взяла в нього сумку.

— Хочеш кави? Є джин, але не той, що ти любиш.

Коли вона пішла на кухню, Віллі припросив Ґрема надвір.

Із заднього ґанку було видно штагові вогні човнів, що кинули якір у затоці.

— Вілле, чи маю я знати щось таке, що допоможе захистити маму?

— Вам обом тут нічого не загрожує, Віллі. Пам’ятаєш автівку, що їхала за нами від аеропорту й пильнувала, аби за нами ніхто не стежив? Ніхто не дізнається, де ви з мамою наразі перебуваєте.

— Той божевільний хоче тебе вбити, атож?

— Цього ми не знаємо. Просто моторошно було усвідомлювати, що він знає нашу домашню адресу.

— Ти збираєшся його вбити?

Ґрем на секунду заплющив очі.

— Ні. Моє завдання полягає в тому, щоб його знайти. Тоді його покладуть у психіатричну клініку, аби він полікувався й не зміг більше нікому зашкодити.

— У мами Томмі була одна газетка, Вілле. Там писали, що ти вбив одного хлопця в Міннесоті і що лежав у психіатричній клініці. Я цього не знав. Це правда?

— Так.

— Я почав був розпитувати маму, та потім подумав, що краще попитаю тебе.

— Я радий, що ти вирішив поговорити зі мною напрямки. То була не просто психіатрична клініка, вони там усе лікують, — ця відмінність видавалася йому значущою. — Я лежав у психіатричному крилі. Бачу, тебе непокоїть, що я там був. Бо я одружився з твоєю мамою.

— Я обіцяв батьку, що піклуватимусь про неї. Так і роблю.

Ґрем відчував, що має розповісти Віллі певну кількість фактів. Забагато розповідати не хотілося.

На кухні згасло світло. Крізь сітчасті двері він бачив темний силует Моллі, відчував тягар її присуду. Його поводження з Віллі відбивалося на її серці.

Віллі явно не знав, що питати далі. Ґрем зробив це за нього.

— Лікарня була вже після того випадку з Гоббсом.

— Ти його пристрелив?

— Так.

— Як це сталося?

— Почну з того, що Ґаррет Гоббс був божевільним. Він нападав на студенток і… убивав їх.

— Як?

— Ножем. А я знайшов маленьку металеву стружечку на одязі, що був на одній з дівчат. На кшталт обрізок з-під трубонарізного верстата — пам’ятаєш, як ми з тобою лагодили душ надворі? Я зустрівся з багатьма слюсарями з парового опалення, водогінниками тощо. Багато часу на них витратив. Гоббс лишив заяву на звільнення на одному з будівництв, що я перевіряв. Я її побачив, і заява видалася мені… специфічною. Він тоді ніде не працював, довелося йти до нього додому. Я піднімався сходами в багатоквартирному будинку Гоббса. Зі мною був офіцер у штатському. Певно, Гоббс побачив, що ми йдемо. Я вже майже дістався його сходового майданчику, коли він виштовхнув крізь двері свою дружину, і вона повалилася вниз сходами, мертва.

— Він її вбив?

— Так. Тож я попросив офіцера викликати SWAT, аби нам допомогли. Та потім почув у квартирі дітей, почув крики. Хотів зачекати, та не зміг.

— Ти зайшов у квартиру?

— Зайшов. Гоббс схопив дівчину, зі спини, в руках у нього був ніж. Він її різав. І я його підстрелив.

— Дівчина померла?

— Ні.

— Одужала?

— Так, згодом. Тепер із нею все гаразд.

Віллі мовчки перетравлював почуте. З якоїсь яхти на якорі долинала тиха музика.

Ґрем міг опустити певні подробиці для Віллі, але не міг зупинити образи, що виринали в його власній голові.

Він не розповів Віллі, як на сходовому майданчику за нього хапалася місіс Гоббс, стільки разів проштрикнута ножем. Як побачив, що життя її покинуло, як почув крики з квартири Гоббсів, як розчепив слизькі червоні пальці жінки, як тріснуло плече, коли він вибив двері. Як Гоббс схопив свою доньку й заходився різати їй шию, щойно зміг дотягнутися, як вона опиралася й нахиляла підборіддя, як револьвер 38-го калібру вирвав із нього шматки плоті, а він усе різав і різав і ніяк не падав долі. Як Гоббс у сльозах опустився на підлогу, як хрипіла дівчина. Ґрем пам’ятав, як намагався стлумити її судоми й побачив, що Гоббс перерізав їй трахею, проте не дістався артерій. Як дочка глянула на нього розчахнутими затуманеними очима, а її батько сидів на підлозі й кричав: «Бачиш? Бачиш?» — доки не повалився без духу.

Саме тоді Ґрем утратив віру в револьвери 38-го калібру.

— Віллі, той випадок із Гоббсом мене дуже непокоїв. Розумієш, я не міг викинути його з голови, бачив знов і знов. Дійшло до того, що я ні про що інше не міг думати. Усе розмірковував, що мав би якимось кращим чином розв’язати цю ситуацію. А потім перестав узагалі щось відчувати. Не міг їсти, не міг ні з ким говорити. Поринув у глибоку депресію. Тож лікар порадив мені лягти в лікарню, я так і зробив. З часом зміг дистанціюватися. Дівчина, яку порізали в квартирі Гоббса, прийшла мене провідати. Вона вже одужала, і ми багато говорили. Зрештою, я зміг відокремитися від тої події та повернувся на роботу.

— Коли когось убиваєш, навіть якщо так треба, невже після цього так погано?

— Віллі, більш огидного вчинку бути не може.

— Слухай, я тут на кухню хочу збігати. Ти хочеш чогось, ко`ли, наприклад?

Віллі любив приносити Ґрему якісь дрібнички, але завжди вдавав, ніби прихопить їх разом із чимось іншим, що йому насправді потрібно. Ніяких навмисних ходок абощо.

— Так, звісно, ко`ли.

— Треба покликати маму, хай на вогні подивиться.

 

Уже пізно ввечері Ґрем і Моллі сиділи на гойдалці на задньому ґанку. Мрячив дощик, вогні на човнах відкидали крізь туман зернисті гало. Від бризу із затоки руки вкривалися сиротами.

— Це може надовго затягнутися, так? — спитала Моллі.

— Сподіваюся, що ні, але дійсно може.

— Вілле, Евелін сказала, що нагледить за крамничкою цього тижня та ще чотири дні наступного. Але мені доведеться повернутися в Марафон, принаймні на день чи два, коли клієнти прийдуть. Я можу зупинитися в Сема й Евелін. І на ринок в Атланті доведеться самотужки їхати. Треба готуватися до вересня.

— Евелін знає, де ти?

— Я сказала їй, що у Вашингтоні.

— Добре.

— Так важко чимось володіти, правда? Насилу знайдеш, потім ледве втримаєш. Такий ненадійний світ.

— Слизький, мов чорт.

— Ми ж повернемося на Шуґарлоуф?

— Так, повернемося.

— Ти не поспішай, не переступай межі. Ти ж не будеш ризикувати?

— Ні.

— Ти завтра рано поїдеш?

Ґрем із півгодини говорив із Кроуфордом телефоном.

— Незадовго до ланчу. Якщо ти взагалі збираєшся до Марафона, то нам зранку треба владнати кілька справ. А Віллі може порибалити.

— Він мусив тебе попитати про все.

— Знаю, все в порядку.

— Клятий журналіст, як його там?

— Лаундз. Фредді Лаундз.

— Мені здається, ти його ненавидиш. І я не хотіла торкатися цієї теми. Ходімо в ліжко, я тобі спинку помасажую.

У душі Ґрема здійнявся невеличкий пухирець обурення. Він щойно виправдовувався перед одинадцятирічною дитиною. Хлопець сказав, що перебування Ґрема в «мʼякій Рамаді»63 — то не проблема. І тепер Моллі збиралася пом’яти йому спинку. Ходімо в ліжко — з Віллі вже все в порядку.

Як відчуваєш напругу — по спромозі тримай рота на замку.

— Якщо хочеш трохи подумати, я лишу тебе на самоті, — запропонувала Моллі.

Ґрему не хотілося думати. Аж ніяк.

— Ти помнеш мене ззаду, а я тебе — спереду, — сказав він.

— То берися до роботи, халамиднику!

 

Вітер у верхніх шарах атмосфери відніс дощ геть із затоки, і вже на дев’яту ранку земля парувала. Далекі мішені на стрільбищі шерифського відділку немов здригалися в збуреному повітрі.

Офіцер-наглядач тиру дивився в бінокль, доки не пересвідчився, що чоловік і жінка на протилежному кінці лінії вогню дотримуються правил безпеки. Аби отримати допуск на стрільбище, чоловік показав посвідку від міністерства юстиції, у якій значилося «слідчий». Це що завгодно могло означати. У мистецтві орудування зброєю наглядач не довіряв нікому, крім кваліфікованих інструкторів.

Однак він мусив визнати, що федерал знається на справі.

Вони використовували всього лиш револьвер 22-го калібру, але чоловік уже вчив жінку бойової стрільби в стійці Вівера — ліва нога трохи попереду, міцний затиск револьвера обома руками, ізометричне скорочення м’язів. Вона стріляла в силуетну мішень із відстані семи ярдів64. Раз у раз вихоплювала зброю із зовнішньої кишені сумки, що висіла в неї через плече. Наглядач дивився на невпинну стрілянину, аж доки не набридло.

Звук змінився, і наглядач знову припав до бінокля. Тепер парочка надягла навушники, і жінка тримала в руках короткий і товстенький револьвер. Наглядач пізнав тріскіт легких спортивних набоїв.

Він побачив револьвер у її простягнутих руках, і зброя його зацікавила. Офіцер пройшов уздовж лінії вогню та зупинився за кілька ярдів позаду від парочки.

Йому хотілося оглянути револьвер, проте наразі був неслушний час переривати. Він зумів краще роздивитися, коли жінка витрусила пусті гільзи й уставила п’ять набоїв із швидкозарядної обойми.

Дивна зброя як на федерала — «бульдог спешл» 44-й, куций і бридкий, з приголомшливо великим дулом. Серйозна модифікація компанії Mag Na Port. Ствол із прорізами біля жерла, аби дуло не стрибало при віддачі, зуб курка спиляний, добрі протиковзові накладки на руків’ї. Наглядач мав підозру, що напрямну рампу було розширено. Достобіса небезпечна пушка, якщо зарядити її тим, що наготував федерал. Офіцер замислився, як жінка впорається з таким револьвером.

Поруч із ними, на стенді, у цікавій послідовності було викладено боєприпаси. Першою лежала коробка матчевих куль65 із легким зарядом. Потім ішли стандартні військові кулі з суцільнометалевою оболонкою, і наостанок — щось таке, про що наглядач багато читав, але нечасто бачив. Рядочок Glaser Safety Slugs66. Наконечники скидалися на гумки на олівцях. Під кожним наконечником містилася мідяна оболонка з дробом № 12 у рідкому тефлоні.

Цей легкий набій було спроектовано таким чином, аби розвивати неймовірну швидкість, врізатися в ціль і випускати заряд. Для живої плоті наслідки просто нищівні. Наглядач навіть пригадав статистику. Поки що в людей поцілило дев’яносто «ґлейзерів». Усі дев’яносто спинили ціль з одного пострілу. У вісімдесяти дев’яти випадках настала миттєва смерть. Один чоловік вижив, чим дуже здивував лікарів. Також «ґлейзер» має переваги в безпечності — жодних рикошетів, куля не може пройти крізь стіну й убити когось у сусідній кімнаті.

Чоловік дуже ніжно поводився з жінкою, заохочував її, але, здавалося, був чимось засмучений.

Тепер жінка перейшла до суцільнометалевих куль, і наглядач із задоволенням зауважив, що вона дуже добре справлялася з віддачею, не заплющувала очі й не здригалася. Щоправда, вона витратила секунди чотири на те, щоб вихопити револьвер із сумки, проте три постріли припали на контрольне коло мішені. Непогано як на новачка. У неї талант.

Офіцер повернувся до спостережної вежі і вже незабаром почув пекельний гуркіт — «ґлейзери» летіли в ціль.

Жінка випустила всі п’ять набоїв. Не схоже на звичну практику федералів.

Наглядач замислився — що таке, заради всього святого, вони вбачали в тому силуеті, аби заподіяти йому смерть аж п’ятьма «ґлейзерами»?

Ґрем пішов у вежу здати навушники. Його учениця лишилася сидіти на лавці, похиливши голову й поставивши лікті на коліна.

Наглядачеві подумалося, що чоловік мав би пишатися жінкою, і так йому й сказав. За один день вона нівроку доспіла в стрільбі. Ґрем байдуже подякував. Вираз його обличчя спантеличив офіцера. Ґрем був схожий на чоловіка, який щойно зазнав непоправної втрати.

60 Певно, позивний Ґрема — ім’я англійського актора, найбільш відомого роллю найманого вбивці у фільмі «День Шакала» (1973).

61 Вираз, що використовується в англомовних країнах під час військових і поліцейських радіоперемовин; означає «згода», «зрозуміло», «прийнято».

62 Команда, що здебільшого складається з молодих гравців і співпрацює з головним клубом, який може набирати звідти спортсменів.

63 Психушка (сленг): «мʼяка» — ідеться про стіни в палатах для маячних хворих; «Рамада» — міжнародна мережа готелів.

64 ≈ 6,4 м.

65 Куля з пласким носиком, що лишає в мішені круглий отвір із рівними краями.

66 Glaser Safety Slug — особлива куля, яка легко руйнується, коли влучає в ціль, лишаючи страшні поранення; в основному призначена для боротьби з терористами в закритих приміщеннях.