16
«Містер Пілігрим», з яким розмовляла Сара, сказав, що може перетелефонувати наступного дня після обіду. Аби прийняти його виклик, у штаб-квартирі ФБР вжили певних підготовчих заходів.
Ким був цей містер Пілігрим? Не Лектером — Кроуфорд у цьому пересвідчився. Чи був містер Пілігрим Зубним ельфом? Може, й так, подумав Кроуфорд.
За ніч столи й телефони з кабінету Кроуфорда перенесли до іншої, просторішої кімнати через коридор.
Ґрем стояв біля прочинених дверцят звукоізольованої кабіни. Позаду нього, у кабінці, був телефон Кроуфорда. Сара витерла апарат чистильним засобом «Віндекс». Їй треба було чимось клопотатися, бо майже весь її стіл, та й сусідній, були захаращені диктофонами зі спектроаналізатором для розпізнавання голосу й приладом для оцінки психологічної напруги на додачу, а стілець секретарки забрала собі Беверлі Кац.
Великий годинник на стіні показував за десять хвилин полудень.
Поруч із Ґремом стояли доктор Алан Блум і Кроуфорд. Вони застигли в позі глядачів, засунувши руки в кишені.
Навпроти Беверлі Кац сидів технік і барабанив пальцями по стільниці, аж доки не помітив насуплений погляд Кроуфорда.
На столі Кроуфорда тулилися два нові телефони: відкрита лінія зв’язку з електронним комутаційним центром компанії Bell System (ЕКЦ) і пряма гаряча лінія до телекомунікаційної кімнати ФБР.
— Скільки вам потрібно часу на відстеження? — спитав доктор Блум.
— З новою комутаційною це відбувається набагато швидше, ніж думає більшість обивателів, — відповів Кроуфорд. — Десь хвилина, якщо виклик проходить крізь повністю електронну комутаційну систему. Трохи довше, якщо операторам треба підключати кабелі вручну.
Кроуфорд підвищив голос і звернувся до всіх присутніх:
— Якщо він узагалі зателефонує, то розмова буде короткою, тож нам треба бездоганно його розіграти. Вілле, не хочеш іще раз пройтися розпорядком?
— Звісно. Коли дійде до того, як я долучаюся до розмови, то я матиму до вас кілька питань, докторе.
Блум прибув пізніше за інших. Увечері цього ж дня він мав виголосити промову в секції поведінкової психології в Куантіко. Блум відчував запах кордиту від одягу Ґрема.
— Окей, — продовжував Ґрем. — Дзвонить телефон. Ланцюг одразу замикається, й ЕКЦ розпочинає стеження, але генератор тонального сигналу продовжує подавати звук виклику, аби він не дізнався, що ми його вже підчепили. Таким чином виграємо секунд двадцять.
Ґрем указав на техніка:
— Генератор вимикається наприкінці четвертого сигналу, зрозуміло?
— Наприкінці четвертого сигналу, — кивнув технік.
— Далі Беверлі знімає слухавку. Її голос відрізняється від того, що він чув учора. Ніякого пізнавання в інтонаціях. Беверлі говорить знудженим тоном. Він просить мене до телефону. Бев відповідає: «Треба зв’язатися з ним пейджером, ви не зачекаєте?» Ти готова до цього, Бев?
Ґрем вирішив, що фрази краще зайвий раз не повторювати. Аби не відчувалося, що вони завчені.
— Гаразд, для нас лінія відкрита, для нього — ні. Певно, чекатиме він довше, ніж говоритиме.
— Ви ж не хочете вмикати йому музику в режимі очікування? — спитав технік.
— Аж ніяк! — відповів Кроуфорд.
— Ми секунд двадцять тримаємо його на лінії, потім повертається Беверлі й каже: «Містер Ґрем уже йде до телефону, зараз я вас з’єднаю». Тоді слухавку беру я, — Ґрем звернувся до Блума: — Як би ви з ним розмовляли, докторе?
— Він розраховує на скептицизм із твого боку, наче ти не віриш, що це він. Я б говорив увічливо й скептично. Наголосив би на різниці між самозванцями, від яких самі незручності, і контактом із реальною особою, який є надзвичайно важливим. Самозванців легко розпізнати, бо їм бракує можливості зрозуміти, що сталося насправді, тощо. Ти маєш змусити його видати якусь інформацію, яка б підтверджувала його особу, — доктор Блум дивився в підлогу й потирав потилицю. — Ти ще не знаєш, що йому потрібно. Може, він шукає розуміння, може, він зациклився на тобі як на супротивнику й хоче позловтішатися — побачимо. Намагайся відчути його настрій і давай йому те, чого він прагне, тільки поволі. Я не певен, що варто припрошувати його прийти до нас по допомогу, хіба що ти вловиш, що він сам цього хоче. Якщо він параноїк, ти це швидко збагнеш. У такому випадку я б грав на його підозріливості й невдоволеності. Хай пару випустить. Якщо захопиться, то може забути про час. Ось і все, що я можу вам розказати.
Блум поклав руку на плече Ґрема й прошепотів до нього:
— Послухай, я не хотів читати запальну промову чи якесь подібне напутнє лайно. Скеровуй розмову сам, як він стрибатиме від теми до теми. Не зважай на мої поради — роби те, що вважаєш за краще.
Очікування. Півгодини мовчанки — і годі.
— Зателефонує він чи ні, треба вирішити, куди рухатися далі, — сказав Кроуфорд. — Хочеш спробувати варіант із поштовою скринькою?
— Кращого виходу не бачу, — відповів Ґрем.
— Тоді в нас буде дві засідки — у тебе вдома на Флорида-Кіз і біля комірки для кореспонденції.
Задзвонив телефон.
Увімкнувся генератор тонального сигналу. В ЕКЦ розпочалося стеження. Чотири дзвінки. Технік перекинув важіль, і Беверлі підняла слухавку. Сара прислухалася.
— Кабінет спеціального агента Кроуфорда.
Сара похитала головою. Вона пізнала голос — один зі старих товаришів Кроуфорда, що працював у Бюро алкоголю, тютюну й вогнепальної зброї. Беверлі швиденько з ним розпрощалася й скасувала стеження. Кожна жива душа в будівлі ФБР знала, що цю лінію не можна займати.
Кроуфорд знов узявся обговорювати деталі операції з поштовими комірками. Усі були знуджені й водночас напружені. Зайшов Ллойд Бауман — показати, як пари чисел із шифру Лектера збігаються з літерами на сотій сторінці «Радості куховарства» у м’якій обкладинці. Сара роздавала каву в пластикових склянках.
Задзвонив телефон.
Увімкнувся генератор тонального сигналу, і в ЕКЦ розпочалося стеження. Чотири дзвінки. Технік перекинув важіль. Беверлі підняла слухавку.
— Кабінет спеціального агента Кроуфорда.
Сара закивала. Дуже активно закивала.
Ґрем зайшов у кабінку й зачинив дверцята. Він бачив, як ворушаться губи Беверлі. Вона ввімкнула режим очікування й стала спостерігати за секундною стрілкою на стінному годиннику.
У відполірованій слухавці Ґрем бачив власне відображення. Два роздуті обличчя — з боку динаміка й з боку мікрофона. Він відчував запах кордиту, що лишився на його сорочці після стрільби в тирі. Не кидай слухавку. Господи Ісусе, тільки не кидай слухавку. Минули сорок секунд. Телефон дзеленчав, і від того злегка рухався на столику. Хай дзвонить. Ще один раз. Сорок п’ять секунд. Саме час.
— Вілл Ґрем слухає, чим можу допомогти?
Тихий сміх. Приглушений голос:
— Гадаю, чимось таки зможете.
— Представтесь, будь ласка, хто телефонує?
— Хіба секретарка вам не сказала?
— Ні, сер, вона викликала мене із засідання, і…
— Якщо ви зараз мені скажете, що не бажаєте розмовляти з містером Пілігримом, то я одразу кладу слухавку. Так чи ні?
— Містере Пілігрим, якщо ви маєте якусь проблему, з якою я здатен розібратися, то буду радий вам допомогти.
— На мою думку, це у вас — проблема, містере Ґрем.
— Вибачте, не розумію, про що ви.
Секундна стрілка повзла до однієї хвилини.
— Ви в нас хлопець заклопотаний, атож? — сказав співрозмовник.
— Достатньо заклопотаний, аби повісити слухавку, якщо ви не зізнаєтесь, у чому справа.
— Справи в нас однакові, містере Ґрем. Атланта й Бірмінгем.
— Що вам про це відомо?
Тихий сміх:
— А ви що знаєте? Вас цікавить містер Пілігрим? Так чи ні. Якщо збрешете, я кладу слухавку.
Крізь шибку Ґрем бачив обличчя Кроуфорда. Той у кожній руці тримав по слухавці.
— Так. Але, розумієте, мені телефонує багато людей, і більшість із них стверджують, що їм щось відомо.
Одна хвилина.
Кроуфорд повісив одну слухавку й узявся щось занотовувати на клаптику паперу.
— Вас може здивувати кількість самозванців, — сказав Ґрем. — Та поговориш із ними кілька хвилин, і вже можна дізнатися, чи тямлять вони у справі. А ви тямите?
Сара приклала до шибки папірець, аби Ґрем прочитав. Там було написано: «Телефонна кабінка в Чикаго. Поліція вже їде».
— Пропоную ось що: як ви розповісте мені дещо про містера Пілігрима, то я скажу, чи ви праві, чи помиляєтеся, — мовив приглушений голос.
— Давайте ми чітко з’ясуємо, про кого йдеться, — відповів Ґрем.
— Ідеться про містера Пілігрима.
— Звідки мені знати, що містер Пілігрим зробив щось таке, у чому я можу бути зацікавленим? То він щось таке зробив?
— Припустимо, що так.
— Ви — містер Пілігрим?
— Навряд чи я вам це скажу.
— Ви його друг?
— Щось на кшталт.
— Ну то доведіть. Повідайте мені таку інформацію, щоб я переконався, що ви його добре знаєте.
— Спочатку — ви. Ви перший розповідайте, — нервове хихотіння. — Як помилитеся, я одразу кладу слухавку.
— Гаразд, містер Пілігрим — праворукий.
— Із цим важко помилитися. Більшість людей праворукі.
— Містера Пілігрима ніхто не розуміє.
— Без загальних фраз, будь ласка.
— Містер Пілігрим дуже сильний фізично.
— Дійсно, можна й так сказати.
Ґрем поглянув на годинник. Хвилина й тридцять секунд. Кроуфорд підбадьорив його кивком.
Не кажи нічого такого, що може його відвернути.
— Містер Пілігрим — білий чоловік, на зріст приблизно 5 футів 11 дюймів67. А ви мені так нічого й не розповіли. Я не певен, що ви взагалі з ним знайомі.
— Хочете скінчити розмову?
— Ні, але ви пообіцяли обмін. Тож я граю за вашими правилами.
— Як гадаєте, містер Пілігрим — божевільний?
Блум захитав головою.
— Не думаю, що такий обережний чоловік може бути божевільним. Я гадаю, що він інакший. Гадаю, що багато хто вважає його божевільним, але тільки тому, що він поки не дозволяє людям зрозуміти себе.
— Розкажіть мені докладно, що він, на вашу думку, зробив із місіс Лідс, і тоді я, можливо, відкрию, помиляєтеся ви чи ні.
— Я не хочу про це говорити.
— До побачення.
У Ґрема серце тьохнуло, та він і досі чув дихання на іншому кінці дроту.
— Я не можу заходити в ці балачки, доки не дізнаюся…
Ґрем почув, як десь у Чикаго гримнули дверцята телефонної кабіни, зі стукотом упала слухавка. Далекі голоси й удари, поки трубка гойдалася на шнурі. Це чули всі присутні в кабінеті, бо звук виводився на динамік.
— Ані руш! Навіть не сіпайся. Тепер зведи пальці на потилиці й повільно вийди з кабінки. Повільно. Руки на скло, розведи їх.
Ґрем відчув солодку хвилю полегшення.
— Я неозброєний, Стене. Посвідку знайдеш у нагрудній кишені. Ой, лоскотно.
У слухавці прозвучав гучний, спантеличений голос:
— Хто то на дроті?
— Вілл Ґрем, ФБР.
— Це сержант Стенлі Ріддл, поліція Чикаго, — потім роздратовано: — Не скажете, що тут, у біса, відбувається?
— Це ви мені розкажіть. Ви ж заарештували чоловіка?
— Атож, трясця його бий. Фредді Лаундз, репортер. Я його вже десять років знаю… Ось твій записник, Фредді… Висуваєте йому якесь обвинувачення?
Ґрем зблід. Кроуфорд почервонів. Доктор Блум дивився, як у магнітофоні крутиться бобіна.
— Ви мене чуєте?
— Так, я висуваю обвинувачення, — ледве вимовив Ґрем. — Перешкоджання слідству. Прошу взяти його під варту й тримати до втручання федерального прокурора.
Раптом на дроті з’явився Лаундз. Він говорив швидко та чітко, бо вже прибрав із-за щік ватяні тампони.
— Вілле, послухай…
— Розкажеш усе прокурору. Дай слухавку сержанту Ріддлу.
— Мені дещо відомо…
— Дай цю бісову слухавку сержанту Ріддлу.
На лінії почувся голос Кроуфорда:
— Вілле, дай-но я сам із цим розберуся.
Ґрем із такою силою кинув слухавку, що всі аж здригнулися від грюкоту з динаміка. Він вийшов із кабінки і, ні на кого не глянувши, покинув кімнату.
— Лаундзе, чоловіче, ти сів на поїзд до пекла, — мовив Кроуфорд.
— Ви хочете його піймати чи ні? Я можу допомогти. Дайте хвилинку, і я все поясню, — зачувши мовчання Кроуфорда, Лаундз хутко заговорив. — Послухайте, ви щойно довели, що «Базікало» вам конче потрібне. До цього я ще був не певен, але зараз — жодних сумнівів. Те оголошення — частина справи Зубного ельфа, інакше ви б не лізли зі шкури, аби відстежити цей дзвінок. Чудово. «Базікало» до ваших послуг. Просіть, що хочете.
— Як ти дізнався?
— До мене прийшов менеджер із приватних оголошень. Сказав, що чиказьке Бюро прислало до нього недотепу, аби той покопався в оповіщеннях. Ваш хлопець відібрав п’ять листів із заявками. Пояснив, що «на підставі шахрайства з використанням пошти». Яке там шахрайство. Менеджер зробив із тих листів і конвертів ксерокс, а вже потім віддав вашому робітнику. Я їх переглянув. Я знав, що п’ять листів він узяв лише для того, аби сховати між ними єдиний потрібний. Два дні я витратив на те, щоб усіх їх перевірити. Відповідь знайшлася на самому конверті. Марка з Чесапіка. Франкувальна машина вибила номер Чесапікської державної лікарні. Ви знаєте, я ж там побував, слідкував за вашим другом, що йому сеча в голову б’є. То які ще могли бути варіанти? Проте я мусив пересвідчитись. Тому й зателефонував, аби подивитися, чи ви кинетесь шукати «містера Пілігрима» на всі заставки, і ви таки кинулись.
— Ти, Фредді, зробив велику помилку.
— Вам потрібне «Базікало», і я можу все облаштувати. Оголошення, гранки, перегляд вхідних листів, будь-що. Тільки скажіть. Я можу тримати язика за зубами. Дійсно можу. Кроуфорде, візьміть мене в команду.
— Ніхто тебе не братиме ні в яку команду.
— Окей, то вам буде байдуже, якщо в наступному номері хтось опублікує цілих шість оголошень. Усі — до «містера Пілігрима» й усі — за одним підписом.
— Я придавлю тебе судовою забороною та актом обвинувачення з печаткою за перешкоджання слідству.
— І про це дізнаються всі газети країни, — Лаундз знав, що розмову записують, та йому вже було однаково. — Богом клянуся, Кроуфорде, так і зроблю. Попсую вам усі плани, перш ніж ви попсуєте мої.
— Можеш до всього вищесказаного додати передачу між штатами повідомлення з погрозами.
— Дозволь допомогти вам, Джеку. Я можу, повір.
— Мандруй собі до поліцейського відділку, Фредді. А тепер передай слухавку сержанту.
«Лінкольн Версаль» Фредді Лаундза пропахнув тоніком для волосся й лосьйоном після гоління, шкарпетками й сигарами, тож сержант був радий вибратися з автівки, коли вони дісталися поліцейського відділку.
Лаундз був знайомий з капітаном, що головував відділком, а також із багатьма патрульними. Капітан пригостив Лаундза кавою й зателефонував у офіс федерального прокурора, щоб «спробувати розгребти це лайно».
Ніякий федеральний маршал так і не приїхав по Лаундза. За півгодини репортер отримав телефонний дзвінок від Кроуфорда й поговорив із ним у кабінеті голови відділку. Потім його відпустили. Капітан проводив Лаундза до автівки.
Лаундз був весь на нервах, їхав швидко й ривками, перетинаючи Луп68 із заходу на схід, прямуючи до своєї квартири з видом на озеро Мічиган. На цій історії можна було побаришувати, і він знав, що обов’язково матиме свій зиск. По-перше — гроші, і більшість він отримає від «пейпербеку». Його книжка в м’якій обкладинці з’явиться на прилавках за тридцять шість годин після арешту Ельфа. Ексклюзивний матеріал у щоденній пресі викличе справжній переворот серед новинарів. Лаундз із задоволенням спостерігатиме, як престижні видання, як-от: Chicago Tribune, Los Angeles Times, величне Washington Post і священне New York Times — купуватимуть права на публікацію статей за його авторством і з його фотографією.
І тоді кореспонденти цих уславлених газет, які наразі дивляться на нього згори вниз і навіть гребують із ним пити, будуть, бляха, жерти себе жерцем від заздрощів.
Лаундз став для них парією, бо навернувся до іншої віри. Якби йому бракувало компетентності, якби він був дурнем без особливих талантів, то ветерани престижних видань пробачили б йому роботу в «Базікалі», як пробачають розумово відсталих диваків. Але Лаундз був вправним. Мав усі якості доброго репортера — розум, нахабність і уважність. Дуже енергійний і терплячий.
Не на руку йому грав той факт, що характер у Лаундза нестерпний, тож керівники газет його недолюблюють, а ще він не може втриматися від втручання у власні історії.
Лаундз відчував нестримну жагу до визнання, яку так часто плутають із егоїзмом. Лаундз був опецькуватим і бридким коротуном. Передні верхні зуби виступали над нижньою губою, а очі блищали, мов плювок на асфальті.
Він десять років пропрацював у пристойних газетах, доки не збагнув, що ніхто й ніколи не відправить його до Білого дому. Побачив, що видавці спрацюють йому ноги, користуватимуться ним, докіль він стане старою спитою руїною, що веде якусь забуту колонку та невпинно рухається до цирозу чи пожежі через упущену на матрац цигарку.
Їм потрібна була інформація, яку він міг добути, але сам Фредді їм був ні до чого. Йому виплачували щедрі комісійні, яких усе одно не вистачало, якщо доводиться купляти жінок. Його плескали по спині й казали, що він — ще той відчайдух, але відмовлялися виділяти іменне місце для паркування.
Одного вечора 1969 року, коли Фредді переписував у редакції чужі статті, до нього прийшло одкровення.
Біля нього сидів Френк Ларкін і писав матеріал із голосу телефоном. У газеті, де працював тоді Фредді, диктування було «міздряною фабрикою»69 для старих репортерів. Френку Ларкіну було п’ятдесят п’ять, проте вигляд у нього був на всі сімдесят. Очі мав каламутні, сірувато-рожеві, мов м’ясо устриці, і щопівгодини чалапав до своєї шафки, аби хильнути. Сморід від Ларкіна долинав аж до робочого місця Лаундза.
Ось і тоді Ларкін підвівся, пошкутильгав до помічників редактора й хрипко зашепотів до завідувачки відділу новин. Фредді завжди прислухався до чужих розмов.
Ларкін попросив жінку дістати йому тампон «Котекс» із автомата в жіночому туалеті. Ними він затикав свій кровоточивий зад.
Фредді кинув друкувати. Прибрав із друкарської машинки статтю, вставив чистий аркуш і почав складати заяву на звільнення.
За тиждень він уже працював на «Базікало».
Розпочав він із редактора «ракових» статей і отримував удвічі більше, ніж раніше. Його звитяга справила неабияке враження на керівництво.
«Базікало» платило йому непогані гроші, бо тема раку була дуже прибутковою для цієї газети.
Один із п’яти американців помирає від раку. Змучені родичі приреченого, які намагаються боротися з лютою саркомою нескінченими молитвами, підбадьорливими жестами, банановими пудингами й жартами з присмаком міді, відчайдушно прагнуть віднайти надію.
Ринкові дослідження показали, що сміливі заголовки на кшталт «Нові ліки від раку» та «Чудодійний препарат для онкохворих» підвищують продажі будь-якого випуску «Базікала» на 22,3 %.
Спостерігався спад на шість процентилів, коли статтю друкували на першій шпальті одразу під заголовком, оскільки тоді в покупців виникала можливість проглянути марний текст, поки касир рахував покупки.
Маркетологи з’ясували, що краще ставити великий кольоровий заголовок на першій шпальті, а саму статтю ховати всередині газети, бо важко гортати одночасно сторінки й копатися в гаманці чи розвантажувати магазинний візок.
Зазвичай стаття складалася з п’яти оптимістичних абзаців десятим шрифтом, який потім зменшувався до восьмого, і наприкінці — до шостого, коли згадувалося, що того «чудодійного препарату» ще немає у вільному продажі або тести на тваринах щойно розпочалися.
Фредді заробляв собі на життя такими публікаціями, і завдяки його статтям «Базікало» розходилося великими накладами.
На додачу до збільшення кола читачів, також пожвавився побічний продаж чудесних медальйонів і молитовних серветок. Виробники цих принад платили втридорога, аби їхню рекламу розмістили поруч зі щотижневою «раковою» статтею.
Багато читачів писали до редакції, аби дістати більше інформації. Додатковий прибуток газета отримувала, продаючи їхні імена радіоєвангелісту, такому собі верескливому соціопату, що витягував гроші поштою, використовуючи конверти зі штампом: «Дорога вам людина помре, якщо ви не…»
Фредді Лаундз сприяв «Базікалу», а «Базікало» сприяло йому. І тепер, пропрацювавши на газету одинадцять років, він заробляв $ 72 000 на рік. Писав на теми, які обирав собі сам, і не витрачав грошей на спроби гарно згаяти час. Жив настільки добре, наскільки фантазії вистачало.
Справи йшли так непогано, що він подумував підняти гонорар за пейпербек, а там уже й до екранізації недалеко. Він чув, що Голлівуд — то файне місце для чваньковитих товстосумів.
Фредді добре почувався. Він промчав в’їздом до підземного гаражу в його багатоквартирному будинку та, жваво рипнувши гумою, звернув на своє місце. На стіні стояло його ім’я, виписане літерами в один фут заввишки, і воно позначало його особисту, приватну ділянку. Містер Фредерік Лаундз.
Венді вже була вдома — її «Датсун» припарковано на сусідньому місці. Добре. Він шкодував, що не зміг узяти її з собою до Вашингтона. У деяких копів очі на лоба повилазили б. Піднімаючись у ліфті на свій поверх, Фредді насвистував.
Венді збирала йому валізи. Вона сама певний час жила на валізах, тож пакування їй добре вдавалося.
Чепурна жінка в джинсах і картатій сорочці, коричневе волосся забране в довгий хвіст на потилиці, вона могла б зійти за сільське дівча, якби не блідість і фігура. Форми Венді були мало не карикатурною подобою пубертатного віку.
Вона поглянула на Лаундза очима, в яких уже роками не відбивався подив. І побачила, що він тремтить.
— Ти забагато працюєш, Роско.
Венді полюбляла називати його Роско, і з якоїсь причини Лаундзу це подобалося.
— Чим їдеш, електричкою о шостій?
Вона принесла йому випити та прибрала з ліжка свій джемпер із лелітками й чемоданчик для перук, аби він міг лягти.
— Можу відвезти тебе до аеропорту. У клубі я маю бути тільки після шостої.
Вона володіла топлес-баром «Венді-Сіті» і більше не мусила танцювати. Вони з Лаундзом удвох оплачували рахунки.
— Ти по телефону звучав, мов Кріт-марокканець, — зауважила вона.
— Хто?
— Ну, як у тому мультику, що показують по суботніх ранках. Той загадковий кріт, він допомагає секретному агенту Білці70. Ми його дивилися, коли ти хворів на грип… Ти сьогодні облагодив якесь дільце, так? У тебе такий вдоволений вигляд.
— Ще й як облагодив, чорт забирай. Сьогодні, крихітко, я ризикнув і виграв. Отримав шанс відхопити ласий шматочок.
— У тебе ще є час поспати перед від’їздом. Бо ти себе так у могилу заженеш.
Лаундз підпалив сигарету. Попередня досі тліла в попільничці.
— Знаєш що? — сказала Венді. — Закладаюсь, що як ти хильнеш чарку й висповідаєшся мені, то зможеш заснути.
Лаундз притулився напруженим, мов кулак, обличчям до її шиї і зрештою розслабився, риси стали рухливими — так само як кулак раптово перетворюється на руку. Тремтіння спинилося. І він усе їй розповів, прошепотів у горбинки її накладних грудей, поки вона виписувала пальцем вісімки в нього на потилиці.
— А ти нівроку кмітливий, Роско, — сказала вона. — А тепер — спи. Я розбуджу тебе на літак. Усе буде добре, раз та гаразд. А потім ми з тобою заживемо як у казці.
Вони шепотілися про місця, які опісля відвідають. І він заснув.