24
Доктор Фредерік Чилтон стояв у коридорі перед камерою Ганнібала Лектера. Разом із Чилтоном прийшли три здоровенні санітари. Один мав гамівну сорочку та перев’язи на ноги, другий тримав балончик «Мейсу». Третій заряджав рушницю ампулою з транквілізатором.
Лектер сидів за своїм столом, вивчав статистичні таблиці й робив нотатки. Він чув кроки, що наближалися до камери. Чув, як за спиною клацнув набійник рушниці, але продовжував читати та жодним порухом не видавав, що знає про присутність Чилтона.
Опівдні Чилтон відправив йому газети й зачекав до вечора, аби накласти покарання за допомогу Дракону.
— Докторе Лектер, — сказав Чилтон.
Лектер озирнувся:
— Доброго вечора, докторе Чилтон.
На санітарів він не звернув уваги. Дивився лише на Чилтона.
— Я прийшов по ваші книжки. По всі книжки.
— Зрозуміло. Чи можу я дізнатися, на скільки ви їх забираєте?
— Залежить від вашої поведінки.
— Це ваше рішення?
— Штрафні санкції тут призначаю я.
— Звісно, що ви. Вілл Ґрем не став би цього вимагати.
— Спиною до сітки, й одягайте сорочку, докторе Лектер. Двічі не проситиму.
— Певна річ, докторе Чилтон. Сподіваюся, це тридцять дев’ятий — від тридцять сьомого груди спирає.
Доктор Лектер одягнув сорочку, наче то був вечірній костюм. Санітар простягнув крізь ґрати руки й закріпив перев’язи на спині.
— Покладіть його на ліжко, — сказав Чилтон.
Поки санітари вичищали книжкові полиці, Чилтон протер окуляри, узяв ручку й став копатися в особистих документах Лектера.
Лектер спостерігав за ним із темного кутка своєї камери. Навіть у перев’язах йому була притаманна незвичайна грація.
— Під тою жовтою папкою, — тихо мовив Лектер, — ви знайдете талончик із відмовою, що вам надіслали з «Архівів». До мене він потрапив випадково разом із листами, що прийшли з «Архівів» мені. На жаль, я розкрив конверт, не глянувши. Перепрошую.
Чилтон почервонів. Заговорив до санітара:
— Зніміть, мабуть, сидіння з унітаза доктора Лектера.
Чилтон поглянув на статистичну таблицю. Згори Лектер написав свій вік: 41.
— І що це у вас таке? — спитав Чилтон.
— Час, — відповів доктор Лектер.
Завідувач секції Браян Зеллер ніс до відділу інструментального аналізу пакунок від кур’єра й коліщата з візка, ідучи з такою швидкістю, що габардинові штани свистіли.
Персонал, якого затримали після денної зміни, дуже добре знав цей звук: Зеллер поспішає.
Затримок уже було вдосталь. Змучений кур’єр запізно вилетів із Чикаго через негоду, потім літак звернув до Філадельфії, тож чоловіку довелося винаймати автівку та самотужки їхати до лабораторії ФБР у Вашингтоні.
Поліцейська лабораторія в Чикаго працює вправно, проте для певних аналізів там бракує устаткування. Зеллер був готовий провести ці аналізи просто зараз.
Біля мас-спектрометра він лишив пластівці фарби з дверцят Лаундзової машини.
Беверлі Кац із відділу волосся й волокон отримала коліщатка, якими мала поділитися з іншими секціями.
Останньою зупинкою Зеллера була маленька спекотна кімната, де Лайза Лейк схилилася над своїм газовим хроматографом. Вона перевіряла попіл з одного підпалу у Флориді, стежила за голкою, що виписувала шпилясту лінію на рухомій стрічці.
— Рідина для розпалювання «Ейс», — сказала вона. — Ось чим він скористався.
Вона вже перебачила стільки зразків, що могла визначити марку палива без довідників.
Зеллер відірвав погляд від Лайзи Лейк і мовчки докорив собі за те, що милується жінкою в робочий час. Прочистив горло й підняв угору дві блискучі бляшанки з-під фарби.
— Чикаго? — запитала Лайза.
Зеллер кивнув.
Вона перевірила стан бляшанок і печатки на кришках. В одній лежав попіл від інвалідного візка, у другій — перетліла плоть Лаундза.
— Довго воно пролежало в бляшанках?
— Шість годин, як мінімум, — відповів Зеллер.
— Зроблю парофазу.
Вона проштрикнула кришку шприцом із товстою голкою, витягнула повітря, закорковане разом із попелом, і одразу ввела його в газовий хроматограф. Внесла кілька поправок. Поки зразок рухався пʼятисотфутовою трубкою хроматографа, самописець стрибав широкою паперовою стрічкою.
— Неетилований… — сказала Лейк. — Це газохол, неетилований газохол. Нечасто трапляється.
Вона хутко погортала швидкозшивач із таблицями зразків.
— Марку поки назвати не можу. Ще зроблю аналіз із пентаном, тоді все тобі розкажу.
— Добре, — відповів Зеллер.
Пентан розчинить у попелі рідини, а потім у хроматографі відбудеться фракціонування, що виділить рідини для більш детального аналізу.
О першій ночі Зеллер отримав усі можливі результати.
Лайза Лейк зуміла визначити марку газохолу: Фредді Лаундза спалили сумішшю Servco Supreme.
Ретельне вишкрібання канавок на коліщатках виявило два види волокон від килимів — вовняні та синтетичні. Пліснява в бруді вказувала на те, що крісло довго стояло в прохолодному темному місці.
Інші результати були менш задовільними. Пластівці фарби не збігалися з жодним заводським фарбуванням. Їх йонізували в мас-спектрометрі й порівняли зі зразками національних автомобільних фарб. З’ясувалося, що то високоякісна емаль Duco, якої виробили аж 186 000 галонів87 протягом першого кварталу 1978 року й розповсюдили в кількох мережах автофарбування.
Зеллер дарма сподівався визначити компанію-виробника автівки й приблизну дату випуску.
Усі результати він надіслав у Чикаго телексом.
Поліцейський департамент Чикаго забажав повернути коліщата. Їх загорнули в неналежний, як на кур’єра, пакунок. Туди ж Зеллер вклав лабораторні звіти в письмовому вигляді, а також лист і згорток від Ґрема.
— Я вам не «Федерал експрес»88, — мовив курʼєр, пересвідчившись, що Зеллер його не почує.
Міністерство юстиції тримає кілька невеличких квартир поблизу Апеляційного суду Сьомого округу штату Огайо. Під час судових засідань ними користуються юристи й обрані експертні свідки. В одній такій зупинився Ґрем, Кроуфорд — в іншій, через коридор.
Ґрем прибув туди о дев’ятій вечора, втомлений і змоклий. Після сніданку в літаку з Вашингтона він нічого не їв, його нудило від самої думки про їжу.
Дощова середа нарешті скінчилася. Один із найгірших днів у його житті.
Лаундз помер, і, найвірогідніше, Ґрем наступний, тож Честер прикривав його цілий день: поки він був у Лаундзовому гаражі, поки стояв під дощем на обсмаленому асфальті, де згорів Лаундз. Спалахи фотокамер осявали обличчя Ґрема, поки він розповідав пресі, як «тужить за своїм другом Фредеріком Лаундзом».
Похорон він також мав відвідати. Разом із кількома федеральними агентами й поліцейськими — у надії, що вбивця прийде подивитися на горе Ґрема.
Насправді ж його почуття було важко описати словами — сама холодна нудота й епізодичні хвилі вадкої радості, що він не згорів на смерть замість Лаундза.
Ґрему здавалося, що за сорок років він так нічому й не навчився — хіба що натомився.
Він налив собі велику склянку мартіні й осушив її, поки роздягався. Ще одну випив після душу, поки дивився новини.
(«Засада, яку ФБР облаштувало для Зубного ельфа, не вдалася — загинув досвідчений репортер. Детальніше про це в “Новинах від свідків”, не перемикайте канал».)
Під кінець випуску вони вже називали вбивцю Драконом. «Базікало» злило` цю інформацію всім мережевим каналам. Ґрем не здивувався. Четверговий номер добре продаватиметься.
Він налив третю склянку мартіні й зателефонував Моллі.
Вона вже подивилася новини о шостій, о дев’ятій, прочитала «Базікало». Дізналася, що в засідці Ґрем був за приманку.
— Ти мав би розповісти мені, Вілле.
— Мабуть. Я так не думаю.
— Тепер він спробує вбити тебе?
— Рано чи пізно. Тепер йому буде важче, бо я постійно переїжджатиму. Мене весь час прикривають, Моллі, і йому про це відомо. Зі мною все буде гаразд.
— Тобі язик трохи плутається — бачився зі своїм друзякою з холодильника?
— Уже кілька разів.
— Як почуваєшся?
— Наскрізь прогнилим.
— У новинах сказали, що ФБР ніяк не захищало цього репортера.
— Він уже мав бути зі мною й Кроуфордом на той час, коли Зубний ельф побачить газету.
— Тепер новинарі звуть його Драконом.
— Так він сам себе називає.
— Вілле, тут така справа… я хочу забрати Віллі й поїхати звідси.
— Куди поїхати?
— До його бабусі й дідуся. Вони давно його не бачили, тож будуть раді.
— А, угу.
Бабуся й дідусь Віллі жили на ранчо на узбережжі штату Ореґон.
— Тут моторошно. Розумію, що місце нібито безпечне, проте нам тут сон не йде. Може, це заняття в тирі мене так налякали, не знаю.
— Мені шкода, Моллі.
«Якби ти тільки знала, як шкода».
— Я за тобою сумуватиму. Ми обоє сумуватимемо.
То вона вже все для себе вирішила.
— Коли ви їдете?
— Уранці.
— А як же крамниця?
— Евелін не проти взяти її на себе. Я профінансую осінню закупівлю, виключно заради відсотка, а вона отримає все, що зможе заробити.
— Собаки?
— Я попросила її зателефонувати в округ, Вілле. Вибач, може, про них хтось таки попіклується.
— Моллі, я…
— Якби я знала, що моє перебування тут якось тебе убезпечить, то я б лишилася. Та ти не зможеш врятувати геть усіх, Вілле, у цьому я тобі не допоможу. Ми поживемо в Ореґоні, а ти матимеш змогу піклуватися тільки про самого себе. Я не збираюся носитись із цим клятим пістолем до кінця життя, Вілле.
— Чом би тобі не поїхати до Окленда, на «Атлетів»89 подивишся.
Не варто було цього казати. Ой лихо, щось мовчанка затягнулася.
— Ну, гаразд, я тобі зателефоную, — сказала Моллі, — або ти сам мені туди зателефонуєш.
Ґрем відчув, як щось розривається. Йому сперло груди.
— Дай-но зателефоную в офіс, вони все облаштують. Ти вже забронювала квитки?
— Не на своє ім’я. Подумала, що газети…
— Добре. Добре. Я домовлюся, щоб вас провели. Щоб ви не йшли на посадку з іншими пасажирами й вилетіли з Вашингтона абсолютно непоміченими. Можна? Дозволь мені. На котру у вас літак?
— На девʼяту сорок. «Американ 118».
— Оʼкей, о восьмій тридцять… за Смітсонівським90. Там є стоянка «Парк-райт». Лишите там машину. Вас хтось зустріне. Прислухатиметься до наручного годинника, прикладе його до вуха, як виходитиме зі своєї автівки, окей?
— Згода.
— Слухай, у вас пересадка не в ОʼГарі? Я міг би підʼїхати…
— Ні. Пересадка в Міннеаполісі.
— Ох, Моллі. Може, я приїду та заберу вас, коли все скінчиться?
— Було б дуже мило з твого боку.
Дуже мило.
— Грошей вистачає?
— Банк мені щось перекине.
— Який?
— «Баркліз», отримаю в аеропорту. Не хвилюйся.
— Я за тобою сумуватиму.
— Я теж, та не більше, ніж зараз. Телефоном усі відстані однакові. Віллі передає привіт.
— Віллі теж привіт.
— Будь обережним, дорогий.
Вона ще ніколи не називала його дорогим. Йому було байдуже. Байдуже до всіх нових імен: дорогий, Червоний Дракон.
Нічний черговий офіцер у Вашингтоні з радістю організував для Моллі відліт. Ґрем притулився обличчям до прохолодної шибки й дивився, як широкі смуги дощу батожать автівки, що нечутно проносились унизу, як сіра вулиця освітлюється раптовими спалахами блискавки. На склі лишилися відбитки від чола, носа, губ і підборіддя.
Немає більше Моллі.
День завершився, тепер треба пережити ніч і безгубий голос, що винуватив Ґрема.
Жінка Лаундза. Тримала рештки його руки, поки все не скінчилось.
«Привіт, це Валері Лідс. Вибачте, наразі я не можу підійти до телефону…»
— І ти мені вибач, — сказав Ґрем.
Ґрем знов наповнив склянку й сів за стіл біля вікна, вдивляючись у порожній стілець навпроти. Він вдивлявся, поки простір над стільцем не набув людської подоби, повної чорних цяток. Видиво, мов тінь із летючого пилу. Ґрем спробував сплавити образ воєдино, побачити обличчя. Примара не бажала рухатись, у неї не було обличчя, проте, навіть безлиця, вона звертала на Ґрема відчутну увагу.
— Знаю, тобі важко, — сказав Ґрем, уже пʼянезний. — Та хоч спробуй зупинитися, зачекай, поки ми тебе знайдемо. Як маєш потребу щось учинити, то, бляха, приходь по мене. Мені похрін. А тобі стане краще. Тепер є купа способів допомогти тобі спинитися. Допомогти побороти те бажання. Тож поможи мені. Хоч трошки. Моллі пішла, старий Фредді помер. Лишились тільки ти і я, приятелю.
Він похилився через стіл, простягнув руку, і примара зникла.
Ґрем поклав голову на стіл, підперши щоку рукою. Коли за вікном спалахувала блискавка, він бачив на склі відбиток власного чола, носа, рота й підборіддя. Обличчя на шибці, яким сповзали краплі. Безоке. Обличчя, сповнене дощем.
Ґрем докладав усіх зусиль, щоб зрозуміти Дракона.
Інколи в мерехтливій тиші будинків, де мешкали жертви, намагався заговорити сам простір, крізь який колись рухався Дракон.
Часом Ґрем немов зближувався з Драконом. Останніми днями ним заволоділо відчуття, знайоме з попередніх розслідувань: манливе враження, мов протягом доби вони з Драконом одночасно займаються якимись речами, що в буденних рутинах їхніх життів існують паралелі. Десь там Дракон їв, приймав душ, спав у той самий час, що й Ґрем.
Ґрем силувався його пізнати. Намагався розгледіти його повз сліпучий відблиск слайдів і пробірок, між рядків поліцейських звітів, пробував побачити його обличчя крізь жалюзі друкованих символів. Пробивався, скільки вистачало сил і вмінь.
Але для того, щоб почати розуміти Дракона, щоб почути холодний капотіж у його темряві, щоб подивитися на світ крізь його червоний серпанок, Ґрему треба було побачити те, що він побачити не міг, треба було здійснити подорож у часі…