32
Чиказька поліція працювала під масованою атакою ЗМІ, які щоночі в новинах вели зворотний відлік до наступної повні. Лишалося одинадцять днів.
Родини в Чикаго були перелякані.
Водночас люди стали купляти більше квитків на сеанси фільмів жахів, і це був останній тиждень, коли їх показували в кінотеатрах просто неба. Захоплення й жах. Підприємець, який промишляв серед панк-рокерів футболками із «Зубним ельфом», трохи переінакшив початкову фразу. Тепер вона звучала: «Червоний дракон — побачення на одну ніч». Обидві футболки продавалися приблизно однаково.
Після похорону Джеку Кроуфорду й самому довелося з’явитися на прес-конференції з представниками поліції. Він отримав наказ Згори — зробити присутність федералів більш явною. Гучнішою він її не зробив, бо нічого не сказав.
Коли до розслідування залучено багато особового складу і їм стає нічим живитись, вони починають кидатись одне на одного, тупцювати на одному місці, витрамбовувати землю вщент. Вони ходять колом, що нагадує торнадо чи нуль.
Куди б Ґрем не пішов, йому всюди траплялися детективи, фотоапарати, метушливі чоловіки в цивільному, невгамовний тріскіт рацій. Ґрему був потрібен спокій.
Скуйовджений після прес-конференцій Кроуфорд знайшов Ґрема уже надвечір, у тихій порожній залі для наради присяжних, на поверх вище від кабінету державного обвинувача.
Добрі світильники висіли низько над столом із зеленим сукном, на якому Ґрем виклав свої документи й фотографії. Він зняв пальто й краватку і скулився на одному зі стільців, дивлячись на дві фотокартки. Перед ним стояла світлина Лідсів у рамці, а поруч на картонному планшеті, похиленому на графин, було фото Джекобі.
Фотографії Ґрема нагадали Кроуфорду похідний вівтар матадора, що його можна встановити в будь-якому готельному номері. Фотографії Лаундза не було. Кроуфорд мав підозру, що Ґрем узагалі не думав про справу Лаундза. Проблем із Ґремом йому не треба.
— У тебе тут справжня більярдна, — сказав Кроуфорд.
— Що там преса, нетямиться з радощів?
Ґрем був блідий, проте тверезий. У кулаку затис кварту105 апельсинового соку.
— Господи, — Кроуфорд гепнувся на стілець. — Міркувати за тих умов — наче сцяти під час руху поїзда.
— Новини є?
— Комісара одного разу піт пройняв від питання, а ще він почухав яйця на камеру, нічого більш визначного на конференції не було. Як не віриш, подивися новини о шостій і одинадцятій.
— Хочеш апельсинового соку?
— Я краще колючий дріт проковтну.
— Добре. Мені більше буде.
Обличчя в Ґрема було напружене. Очі — надто яскраві.
— Що там із пальною сумішшю?
— Хвала Господу, що в нас є Лайза Лейк. У Чиказькій агломерації 41 офіційна заправка Servco Supreme. Хлопці капітана Осборна вже їх понаводнили, перевірили продажі суміші з контейнерів водіям вантажівок і фургонів. Поки нічого, але вони ще не всі зміни перелопатили. У Servco ще 186 станцій по восьми штатах. Ми запитали допомогу в тамтешніх органах. На це піде час. Якщо Боженька мене любить, то він скористався кредиткою. Шанс є.
— Або немає, якщо він уміє користуватися звичайним шлангом.
— Я попросив комісара нічого не казати про те, що Зубний ельф може жити десь поблизу. Люди й так нажахані. Якби він про це заговорив, то сьогодні ввечері, як пияки додому повертаються, тут здійнялась би стрілянина, як у Кореї.
— Ти й досі гадаєш, що він неподалік?
— А ти — ні? Ну, я іншого й не очікував, Вілле.
Кроуфорд узяв звіт про розтин Лаундза й почав його читати крізь окуляри з оправою-половинкою.
— Гематома на голові з’явилася раніше, ніж рани рота. На п’ять чи вісім годин раніше, лікарі не певні. Далі, поранення рота з’явилося за кілька годин до того, як Лаундза доправили в лікарню. Зовні, звісно, все було обпалене, але медики визначили за ушкодженням у ротовій порожнині. Залишки хлороформу в його… чорт, десь у його горлянці. Як гадаєш, він був непритомний, коли Зубний ельф його вкусив?
— Ні. Ельф хотів би його при тямі.
— Я теж так думаю. Отож, він вирубає його сильним ударом по голові — у гаражі. Утихомирює його хлороформом на той час, доки відвезе в таке місце, де крики нікого не наполохають. Везе його назад і дістається сюди за години після укусу.
— Він міг це все зробити в кузові фургона, якщо припаркувався в якійсь глушині, — сказав Ґрем.
Кроуфорд почав розтирати пальцями перенісся, і його голос посилився, мов крізь рупор:
— Ти забуваєш про коліщата крісла. Бев отримала два види ворсу з килимів: вовняний і синтетичний. Синтетичний, імовірніше, з фургона, але чи бачив ти колись вовняний килим в автівці? Скільки вовняних килимів ти бачив у орендованих квартирах? Небагато, блін. Вовняний килим — це дім, Вілле. А бруд і пліснява — з темного місця, де зберігався візок. Підвал із земляною підлогою.
— Може.
— Далі, поглянь на це.
Кроуфорд дістав із портфеля атлас автодоріг Rand Mc-Nally106. Він вивів коло на мапі «Відстань у милях і час на поїздку».
— Фредді не було трохи більше ніж п’ятнадцять годин, травм йому завдавали протягом усього цього часу. Тож зараз я зроблю кілька припущень. Не люблю цього робити, але ось що… Чого ти смієшся?
— Щойно згадав, як ти вів польові заняття в Куантіко, і один стажер заявив, що щось там припускає.
— Не пригадую. Ось що…
— Ти наказав йому написати на дошці «припускати». Потім узяв крейду, став креслити й горлати на бідолаху. Мовляв, коли ви починаєте «припускати», то ми з вами можемо пошитися в «приДуРкати», я так запам’ятав.
— Таж тому стажеру треба було щось у дупу засунути, аби йому трохи розвиднилось. А тепер поглянь на це. Беремо до уваги тягучку на дорогах, коли він у вівторок увечері вивозив Лаундза з Чикаго. Пару годин на те, щоб побавитися з Лаундзом на локації, потім — дорога назад. Тобто він був десь у шести годинах їзди від Чикаго. Оʼкей, оце коло позначає територію, куди можна дістатися протягом шести годин. Бачиш, краї нерівні, оскільки одні автостради швидші за інші.
— Може, він просто лишився тут.
— Звісно, але це коло позначає територію, куди він теоретично міг дістатися.
— Тож ти її звузив до Чикаго плюс усі міста всередині кола, включно з Мілуокі, Медісоном, Дебʼюком, Піорією, Сент-Луїсом, Індіанаполісом, Цинциннаті, Толедо й Детройтом — і це далеко не повний перелік.
— Ні, краще. Нам відомо, що він дуже швидко добув «Базікало». Імовірніше, що в понеділок уночі.
— Він це й у Чикаго міг зробити.
— Знаю, але поза межами міста існує небагато локацій, де «Базікало» можна дістати в понеділок уночі. Ось список від відділу розповсюдження «Базікала» — місця, куди газету доставляють літаками й вантажівками саме в ніч понеділка. Бачиш, у нас лишаються Мілуокі, Сент-Луїс, Цинциннаті, Індіанаполіс і Детройт. «Базікало» розповсюджується по аеропортах і десь дев’яноста газетних кіосках, що працюють двадцять чотири години на добу, це якщо не рахувати кіосків у Чикаго. Я їх перевіряю через наші місцеві офіси. Може, якийсь кіоскер запам’ятав дивного клієнта, що приходив у понеділок уночі.
— Може. Добрий хід, Джеку.
Ґрем, очевидно, міркував про щось інше.
Якби Ґрем був штатним агентом, то Кроуфорд пригрозив би йому довічною посадою на Алеутах. Натомість він сказав:
— Сьогодні по обіді мені телефонував брат. Розповів, що Моллі поїхала з його будинку.
— Ага.
— Сподіваюся, у безпечне місце?
Ґрем був певен, що Кроуфорд чудово знає, куди подалася Моллі.
— До бабусі й дідуся Віллі.
— Ну, вони будуть раді бачити малого.
Кроуфорд почекав. Ґрем не став нічого коментувати.
— Маю надію, що все гаразд?
— Я працюю, Джеку. Щодо цього можеш не хвилюватися. Та ні, слухай, просто їй там стало не по собі.
З-під стосу похоронних світлин Ґрем витягнув плаский конверт, перетягнутий стрічкою, і почав розв’язувати вузол.
— Що це?
— Це від Байрона Меткафа, юриста Джекобі. Переслав Браян Зеллер. Усе окей.
— Стривай, дай я подивлюся.
Кроуфорд крутив у своїх волохатих пальцях конверт, поки не знайшов марку й підпис «С. Ф. “Semper Fidelis”107 Ейнсворт» — голова відділу вибухівки ФБР, який засвідчував, що конверт пропустили крізь флуороскоп.
— Завжди перевіряй. Завжди перевіряй.
— Я завжди перевіряю, Джеку.
— Це тобі Честер приніс?
— Так.
— Перед тим як віддати, він показав тобі марку?
— Перевірив і показав.
Ґрем перерізав стрічку.
— Це копії всіх документів щодо судового затвердження заповіту й претензій на нерухомість Джекобі. Я попросив Меткафа їх надіслати, аби ми могли порівняти їх із документами Лідсів, коли отримаємо.
— Цим займається наш юрист.
— Це потрібно мені. Я не знаю Джекобі. Вони нещодавно переїхали в місто. Я прибув до Бірмінгема через місяць, і їхні речі позникали. Лідсів я відчуваю. Джекобі — ні. Я маю їх пізнати. Хочу поговорити з людьми, з якими вони приятелювали в Детройті, хочу провести ще пару днів у Бірмінгемі.
— Ти мені тут потрібен.
— Послухай, Лаундза він викрав чисто щоб познущатися. Ми зробили так, аби він розізлився на Лаундза. Єдиний зв’язок із Лаундзом створили ми самі. У справі Лаундза дуже мало наявних речдоків, і з ними розбирається поліція. Лаундз для нього — прикрість і докука, а от Лідси й Джекобі — саме те, що йому потрібно. Ми мусимо виявити між ними зв’язок. Якщо ми колись його піймаємо, то саме таким чином.
— Тож ти маєш документи Джекобі, — сказав Кроуфорд. — Що ти в них шукаєш? Яку зачіпку?
— Будь-яку, чорт забирай. Наразі, Джеку, міркую в медичному напрямку.
Ґрем витягнув із конверта форму від Служби внутрішнього оподаткування.
— Лаундз був у інвалідному візку. Медицина. За шість тижнів до вбивства у Валері Лідс була операція — пам’ятаєш із її щоденника? Маленька кіста в грудях. Знову медицина. Я шукаю, чи була якась операція в місіс Джекобі.
— Не пригадую ніякої операції у звіті про її розтин.
— Так, але цієї інформації могло й не бути. Її медичну картку передали з Детройта до Бірмінгема. Дорогою щось могло загубитися. Якщо їй робили операцію, то про це мав лишитися медичний висновок чи, може, заява на виплату страхування.
— Гадаєш, це якийсь мандрівний санітар? Який працював в обох містах — Детройті чи Бірмінгемі й Атланті?
— Якщо ти побував у божевільні, то мав нагоду завчити порядок і процедури. Можна вдати з себе санітара, отримати таку роботу після виходу з лікарні, — сказав Ґрем.
— Ти пообідати не хочеш?
— Пізніше. Я тупію, як поїм.
Виходячи з зали, Кроуфорд озирнувся з темного дверного прорізу на Ґрема. До видовища йому було байдуже. Лампи тільки поглиблювали западини на обличчі Ґрема, поки той вивчав жертв, що дивилися на нього з фотографій. У залі пахло відчаєм.
Чи не буде краще для справи, щоб Ґрем знов узявся за пошук на вулицях? Кроуфорд не міг дозволити, аби він спалив себе тут ні за що. А як за щось?
Чудові керівні інстинкти Кроуфорда не піддавалися жалю. Інстинкти підказали йому дати Ґрему спокій.