44

 

Доларгайд почув, як зі стогоном опускаються закрилки. Вогні Сент-Луїса повільно котилися під чорним крилом. Шасі під його ногами зарокотали під тиском повітря й з глухим стуком зафіксувалися.

Він покрутив головою від плеча до плеча, щоб відновити гнучкість у потужній шиї.

Майже вдома.

Він пішов на великий ризик і повертався з винагородою — можливістю обирати. Він міг обрати собі живу Ребу Макклейн. Міг говорити з нею, насолоджуватися її неймовірними, нешкідливими рухами в своєму ліжку.

Він більше не мусив боятися власного дому. Тепер Дракон перебував у нього в животі. Він міг зайти до себе додому, наблизитися до репродукції Дракона на стіні й зіжмакати її, якщо захоче.

Він міг не перейматися тим, що відчуває Любов до Реби. Якщо він відчував до неї Любов, то міг кинути Дракону Шерманів і таким чином заспокоїти його, а тоді тихо й спокійно повернутися до Реби та гарно з нею поводитися.

З терміналу Доларгайд набрав номер її квартири. Удома поки нікого. Він спробував зателефонувати в «Бедер Кемікал». Нічна лінія зайнята. Він уявив, як Реба йде після роботи на автобусну зупинку, як вистукує дорогу тростиною, накинувши на плечі плащ.

У вечірньому потоці машин він доїхав до лабораторії менш ніж за п’ятнадцять хвилин.

На автобусній зупинці її не було. Доларгайд припаркувався на вулиці за «Бедер Кемікал», недалеко від входу, найближчого до темних кімнат. Він скаже їй, що приїхав, потім зачекає, поки вона закінчить роботу, і відвезе її додому. Він пишався цією новою можливістю обирати. І хотів нею користуватися.

А поки він чекатиме, то може завершити кілька справ у себе в офісі.

У «Бедер Кемікал» світилося лише кілька вікон.

Темна кімната Реби була замкнена. Над дверима не горів ані червоний, ані зелений вогник. Лампочка взагалі не працювала. Доларгайд натиснув на дзвінок. Ніхто не озвався.

Може, вона лишила звістку в нього в офісі.

Він почув у коридорі кроки.

Голова «Бедер», Дандрідж, проминув темну кімнату, навіть не піднявши очей. Він ішов поспіхом і під пахвою ніс товстий жмут жовтих тек із особистими справами.

На чолі Доларгайда з’явилася маленька зморшка.

Дандрідж дійшов до середини паркінгу, прямуючи до будівлі «Ґейтвею», коли слідом за ним із «Бедер» вийшов Доларгайд.

На автомобільному майданчику стояли два фургони доставки і кілька машин. Той «бʼюїк» належав Фіску, голові відділу кадрів «Ґейтвею». Чим вони там займалися?

На фабриці «Ґейтвей» не було нічної зміни. Майже всі вікна були темні. Доларгайд пішов до себе в офіс, і шлях йому освітлювали тільки червоні вогні на виходах у коридорі. Світло пробивалося крізь матоване скло дверей відділу кадрів. Доларгайд почув звідти голоси: один — Дандріджа, другий — Фіска.

Жіночі кроки. Перед Доларгайдом у коридор завернула секретарка Фіска. На голові в неї були бігуді, обмотані шарфом, і несла вона гросбухи з бухгалтерії. Секретарка поспішала. Гросбухи були важкими, величезний стос. Носком черевика вона постукала в двері Фіскового кабінету.

Їй відчинив Вілл Ґрем.

Доларгайд застиг у темному коридорі. Пістолет лишився у фургоні.

Двері до кабінету зачинилися.

Доларгайд рухався швидко, кросівки майже не видавали звуків на гладенькій підлозі. Він притулився обличчям до шибки на вхідних дверях і оглянув паркінг. Он якийсь рух під ліхтарем. То рухається чоловік. Він стояв біля одного з фургонів доставки й світив маленьким ліхтариком. Чимось метеляв. Він знімав із бокового дзеркальця відбитки пальців.

Десь у коридорі за спиною Доларгайда почулись чоловічі кроки. Забирайся від дверей. Він пірнув за ріг і вниз сходами до підвалу й котельні, що була на протилежному кінці будівлі.

Ставши на робочий стіл, він зміг дотягнутися до високого вікна, що виходило назовні саме на рівні землі, за чагарником. Він перекотився підвіконням і поповз на колінах та ліктях крізь кущі, готовий бігти чи битися.

З цього боку будівлі — жодних рухів. Доларгайд підвівся, засунув руку в кишеню й пішов через дорогу. Біг, коли хідник був темний, ішов, коли повз нього проїжджала машина, і таким чином зробив великий гак навколо «Ґейтвею» і «Бедер Кемікал».

Його фургон стояв на узбіччі за будівлею «Бедер». Біля нього ніде було сховатися. Гаразд. Він метнувся через вулицю, стрибнув у салон і вчепився у свою валізу.

В автоматичному пістолеті — повний магазин. Він пересунув у патронник один набій і поклав пістолет на приладову дошку, прикривши його футболкою.

Повільно рушив із місця (тільки б на червоне світло не попасти), повільно завернув за ріг і злився з нещільним потоком автівок.

Тепер треба було думати, і думати добре.

Певно, справа у фільмах. Ґрем якось дізнався про фільми. Ґрем знав де. Він не знав хто. Якби знав хто, то йому б не знадобилися особисті справи. Навіщо тоді гросбухи? Перевірити відгули, ось навіщо. Зіставити відгули з датами, коли діяв Дракон. То було по суботах, окрім Лаундза. Відгули чи лікарняні перед тими суботами — ось що він шукатиме. І пошиється в дурні — керівництво не зберігало чеків на фінансову компенсацію.

Доларгайд повільно їхав бульваром Ліндберг і жестикулював вільною рукою, відкидаючи можливості.

Вони шукали відбитки пальців. Шансу знайти після себе відбитки він не лишав — окрім, може, тої пластикової перепустки в Бруклінському музеї. Він підібрав її поспіхом, тримав здебільшого за краї.

Певно, в них уже був відбиток. Бо навіщо їх знімати, якщо немає з чим порівнювати?

Вони шукали відбитки на фургоні. Забракло часу пересвідчитись, чи шукають вони й на легкових автівках.

Фургон. Перевезення Лаундза на інвалідному візку — ось як вони здогадалися. А може, хтось у Чикаго бачив фургон. При «Ґейтвеї» їх стояло багато — особисті мікроавтобуси, бусики для доставки.

Ні, Ґрем знав, що в нього є фургон. Ґрем знав, тому що знав. Ґрем знав. Ґрем знав. Сучий син, та він просто монстр.

У всіх працівників «Ґейтвею» і «Бедер» також візьмуть відбитки пальців. Як не застали його сьогодні, то зроблять це завтра. Йому все життя доведеться тікати, коли на дошках оголошень у кожному поштовому відділенні, у кожному поліцейському пункті висітиме його обличчя. Усе геть розпадалося. Він почувався малим і жалюгідним.

— Ребо, — сказав він уголос.

Тепер Реба його не врятує. Вони наступають йому на п’яти, а він — усього лиш жалюгідний шпаро…

— ТЕПЕР ШКОДУЄШ, ЩО ЗРАДИВ МЕНЕ?

Десь ізсередини заклекотав голос Дракона, з глибини нутра, де тепер була пошматована картина.

— Я не зраджував. Я просто хотів мати вибір. Ти назвав мене…

— ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І Я ВРЯТУЮ ТЕБЕ.

— Ні. Я втечу.

— ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ПОЧУЄШ, ЯК ЛАМАЄТЬСЯ ХРЕБЕТ ҐРЕМА.

— Ні.

— Я ЗАХОПЛЮЮСЬ ТВОЇМ СЬОГОДНІШНІМ УЧИНКОМ. ТЕПЕР МИ ЗБЛИЗИЛИСЬ. ЗНОВУ СТАЛИ ЄДИНИМ ЦІЛИМ. ВІДЧУВАЄШ МЕНЕ ВСЕРЕДИНІ? ВІДЧУВАЄШ, ТАК?

— Так.

— І ЗНАЄШ, ЩО Я МОЖУ ТЕБЕ ВРЯТУВАТИ. ЗНАЄШ, ЩО ТЕБЕ ВІДПРАВЛЯТЬ У МІСЦЕ, ГІРШЕ ЗА ПРИТУЛОК БРАТА БАДДІ. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ЗВІЛЬНИШСЯ.

— Ні.

— ТЕБЕ ВБʼЮТЬ. ТИ СМИКАТИМЕШСЯ НА ЗЕМЛІ.

— Ні.

— КОЛИ ТЕБЕ НЕ СТАНЕ, ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ, ВОНА…

— Ні! Заткнися.

— ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ ГАРНИМИ ЧОЛОВІКАМИ, ВОНА КЛАСТИМЕ ЇХНІ…

— Припини. Заткнися.

— ПРИГАЛЬМУЙ, І Я ЦЬОГО НЕ КАЗАТИМУ.

Доларгайд підняв ногу з педалі газу.

— ОСЬ ТАК. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ЦЬОГО НЕ СТАНЕТЬСЯ. ДАЙ ЦЕ МЕНІ, І ТОДІ Я ЗАВЖДИ ЛИШАТИМУ ТОБІ ВИБІР, ТИ ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ОБИРАТИ Й ДОБРЕ ГОВОРИТИМЕШ, Я ХОЧУ, АБИ ТИ ДОБРЕ ГОВОРИВ, ПРИГАЛЬМУЙ, ОСЬ ТАК, БАЧИШ СТАНЦІЮ ТЕХОБСЛУГОВУВАННЯ? ЗУПИНИСЯ ТАМ І ДАЙ-НО Я ТОБІ ДЕЩО РОЗПОВІМ…