48

 

Ребі на обличчя ллється холодна вода, стікає волоссям. Голова паморочиться. Під нею щось тверде, похиле. Реба повернула голову. Це дерев’яна поверхня. Обличчя огортає холодний мокрий рушник.

— Як ти, Ребо? — спитав спокійний голос Доларгайда.

Вона відсахнулася від звуку.

— Уу-у-ух.

— Дихай глибше.

Минула хвилина.

— Як гадаєш, зможеш підвестися? Спробуй встати.

Вона змогла встати, бо він її підтримував. Шлунок стиснувся. Доларгайд перечекав, поки спазм минув.

— Піднімайся покотом. Пам’ятаєш, де ти?

Вона кивнула.

— Вийми з дверей ключ, Ребо. Заходь усередину. Тепер замкни двері й повісь мені ключ на шию. Повісь на шию. Добре. Дай-но тільки пересвідчуся, що двері замкнено.

Реба почула, як він трясе дверну ручку.

— Так, добре. Тепер іди в спальню, ти знаєш, де вона.

Реба перечепилася та опустилася на коліна, похиливши голову. Він обхопив її попід пахви, підняв і повів у спальню.

— Сідай на цей стілець.

Вона сіла.

— ВІДДАЙ ЇЇ МЕНІ, НЕГАЙНО.

Реба спробувала підвестися, але великі руки опустились їй на плечі й тримали долі.

— Сиди тихо, інакше я не зможу Його втримати, — сказав Доларгайд.

До Реби поверталася свідомість. Дуже неохоче.

— Будь ласка, постарайся, — відказала вона.

— Ребо, для мене все скінчилось.

Він стояв, щось робив. Сильний запах пального.

— Простягни руку. Помацай. Не хапай, торкнися обережно.

Вона відчула щось схоже на сталеві ніздрі, такі гладенькі всередині. Дуло якоїсь зброї.

— Це рушниця, Ребо. «Магнум» дванадцятого калібру. Знаєш, що він може?

Вона кивнула.

— Опусти руку.

Холодне дуло зупинилося в ямочці під її горлом.

— Ребо, я так хотів, щоб тобі можна було вірити. Я так хотів тобі вірити.

Здавалося, він плаче.

— З тобою було так добре.

Він дійсно плакав.

— Мені з тобою теж, Ді. Мені дуже подобалося. Прошу, не кривдь мене.

— Для мене все скінчено. Я не можу віддати тебе Йому. Знаєш, що він із тобою зробить?

Тепер він ридав.

— Знаєш, що зробить? Він закусає тебе до смерті. Краще тобі піти зі мною.

Вона почула чиркання сірника, відчула запах сірки, потім звук — вжух! У кімнаті стало жарко. Дим. Вогонь. Те, чого вона більше за все боялася. Вогонь. Будь-яка біда краща за вогонь. Реба сподівалася, що помре з першого ж пострілу. Напружила ноги, наче готувалась бігти.

Схлипування.

— Ох, Ребо, я не можу дивитися, як ти гориш.

Дуло полишило її горло.

Одночасний постріл із обох стволів, тоді як Реба схопилася на ноги.

У вухах задзвеніло, вона подумала, що її підстрелили, подумала, що померла, а тоді радше відчула, а не почула, як щось важко гепнулося на підлогу.

Дим і тріскіт полум’я. Вогонь. Вогонь змусив її отямитися. Вона відчула жар на руках і обличчі. Геть звідси. Реба наступила на чиїсь ноги й, задихаючись, повалилася долі біля ліжка.

Треба триматися підлоги, пірнати під дим, як її вчили. Не біжи, бо в щось вріжешся й помреш.

Її замкнено. Замкнено в цьому будинку. Вона пішла, пригинаючись, торкаючись пальцями підлоги, і намацала ноги, з іншого боку — волосся, під волоссям руки вгрузли в щось м’яке. Тільки місиво, гострі уламки кісток і відірване око.

Ключ у нього на шиї… не барися. Вона схопилася обома руками за ланцюжок, сіла на його ноги й смикнула. Ланцюжок порвався, і Реба покотилася назад, потім знов підвелася. Повернулася, не в змозі визначити напрямок. Спробувала просуватися навпомацки, оглухлими вухами прислухатися до звуків крізь тріск вогню. Ось бік ліжка… який бік? Вона знов наткнулася на тіло й стала прислухатися.

БОМ, БОМ — це бив годинник. БОМ, БОМ — у вітальню, БОМ, БОМ — тепер праворуч.

Горло пекло від диму. БОМ, БОМ. Ось двері. Шпарина під ручкою. Не впусти ключ. Відімкни замок. Прочини двері. Повітря. Уперед, на покіт. Повітря. Реба впала на траву. Підвелася на руки й ноги та поповзла.

Вона стала на коліна, щоби плеснути в долоні, вловила луну від будинку й поповзла геть від нього, роблячи глибокі вдихи, доки не змогла стати на ноги. Вона пішла, потім побігла, потім наштовхнулася на щось і знов побігла.