131

 

Камерарій Карло Вентреска зупинився в центральному проході Сікстинської капели. Кардинали з’юрмились біля вівтаря й мовчки дивилися на нього. Роберт Ленґдон був поряд із телевізором, який знову й знову прокручував той самий сюжет. Камерарій відразу впізнав сцену на екрані, але не мав поняття, звідки вона там узялась. Вітторія Ветра зі змарнілим обличчям стояла поруч із Ленґдоном.

Камерарій на мить заплющив очі, сподіваючись, що це під впливом морфію у нього виникли галюцинації і, коли він розплющить очі знову, картина зміниться. Але нічого не змінилося.

Вони все знають.

Дивно, але він не відчував страху. Укажи мені шлях, Отче. Підкажи слова, які змусять їх зрозуміти Твій задум.

Але відповіді камерарій не чув.

Отче, разом ми подолали надто довгий шлях, аби тепер відступити.

Мовчання.

Вони не розуміють, що Ми з Тобою зробили.

Камерарій не знав, чий голос він почув у голові, але зміст його був абсолютно чіткий.

І правда тебе звільнить…

 

Високо скинувши голову, камерарій Карло Вентреска рушив до вівтаря Сікстинської капели. Коли він наблизився до кардиналів, то навіть мерехтливе світло свічок не могло пом’якшити жорстких поглядів, зосереджених на ньому. Поясни свої дії, говорили обличчя. Розтлумач це божевілля. Скажи, що наші страхи безпідставні!

Правда, сказав собі камерарій. Тільки правда. Ці стіни зберігали надто багато таємниць… і одна з них була настільки темна, що довела його колись до божевілля. Але з цього божевілля з’явилося світло.

— Якби ви могли віддати душу, щоб урятувати мільйони, — почав камерарій, ідучи до вівтаря, — чи ви б погодилися?

Кардинали лише мовчки дивилися на нього. Ніхто не ворухнувся. Ніхто не вимовив ані слова. Крізь стіни з майдану Святого Петра долинав радісний спів.

Камерарій підійшов ближче.

— Що більший гріх? Убити ворога? Чи стояти осторонь, коли душать того, кого ви любите? — На майдані Святого Петра співають! Камерарій на мить замовк і глянув на стелю Сікстинської капели. Згори на нього дивився Бог, створений пензлем Мікеланджело… і він здавався задоволеним.

— Я більше не міг стояти осторонь, — сказав камерарій. Він уже був зовсім близько, однак ні в кого в очах не побачив ані найменшої іскри розуміння. Невже вони не розуміють блискучої простоти його дій? Невже не розуміють, що ці дії були конче необхідні?

Розрахунок був такий простий.

Ілюмінати. Наука й сатана в одному.

Треба воскресити давніх демонів. А потім їх розгромити.

Страх і надія. Вони змусять їх знову повірити.

Цієї ночі могутність ілюмінатів виявилася знову… і з чудовими наслідками. Байдужості як не було. Страх, неначе блискавка, пронизав увесь світ й об’єднав людей. А тоді Бог у всій своїй величі переміг тьму.

Я більше не міг залишатися осторонь!

Натхнення камерарію прийшло від самого Бога — в ту жахливу ніч страждань воно було наче промінь світла. Ох, цей бездушний світ! Хтось мусить їх звільнити. Ти. Якщо не ти, то хто? Тебе Бог урятував задля високої мети. Покажи їм давніх демонів. Воскреси в їхніх душах страх. Байдужість — це смерть. Без темряви немає світла. Без зла немає добра. Нехай вони самі зроблять вибір. Темрява чи світло. Де страх? Де герої? Якщо не зараз, то коли?

Камерарій ішов центральним проходом просто до кардиналів. Він почувався Мойсеєм — море з червоних пасків і шапок розступалося перед ним. Роберт Ленґдон вимкнув телевізор, узяв Вітторію за руку й відійшов від вівтаря. Камерарій знав: Роберт Ленґдон міг вижити тільки волею Бога. Бог урятував Роберта Ленґдона. Камерарій не розумів навіщо.

Тишу порушив голос єдиної жінки, присутньої в Сікстинській капелі.

— Ти вбив мого батька? — запитала вона, виступивши вперед.

Камерарій подивився на Вітторію, і вираз її обличчя його здивував. Біль — це зрозуміло, але чому гнів? Не може ж вона не розуміти… Геній її батька був небезпечний. Його треба було спинити. Заради блага людства.

— Він робив Божу справу, — сказала Вітторія.

— Божу справу неможливо робити в лабораторії. Вона вершиться в серці.

— У батька було чисте серце! І своєю працею він довів…

— Своєю працею він тільки зайвий раз довів, що розум людини розвивається швидше, ніж душа! — Голос камерарія прозвучав різкіше, ніж він сподівався. Він заговорив тихше: — Якщо така духовна особа, як твій батько, змогла створити зброю, потужність якої ми мали нагоду спостерігати цієї ночі, то уяви, що зробила б із цією технологією звичайна людина.

— Така, як ти?

Камерарій глибоко вдихнув. Невже вона не бачить? Людська мораль прогресує не так швидко, як наука. Людство духовно не дозріло до тих можливостей, які має. Ми ще ніколи не створювали зброї, якої потім не застосовували б! Утім, він розумів, що антиматерія — це ніщо, просто ще один вид зброї у величезному арсеналі людини. Людина й без неї може знищити світ. Убивати людина навчилася давним-давно. І кров його матері лилася кривавим дощем. Геній Леонардо Ветри був небезпечний з іншої причини.

— Упродовж століть Церква мовчки спостерігала, як наука відбирає в релігії то те, то інше. Наука розвінчала чудеса. Наука навчила розум панувати над серцем. Наука засудила релігію як опіум для народу. Наука заявила, що Бог — це лише галюцинація, ілюзорна опора для тих, хто надто слабкий, щоб визнати, що життя не має сенсу. Я не міг мовчки спостерігати, коли наука зазіхнула на могутність самого Бога! Доказ, кажете ви? Так, доказ невігластва науки! Чому просто не визнати, що існує щось вище за наше розуміння? Що в цьому поганого? Як тільки наука доведе існування Бога в лабораторії, віра стане людям не потрібна!

— Ти маєш на увазі, їм стане не потрібна Церква, — з викликом сказала Вітторія, підходячи ближче. — Сумнів — це те єдине, що ще дає вам владу. Не що інше, як сумнів, приводить людей до вас. Нам треба знати, що життя має сенс. Невпевненість людини в собі й потреба в якійсь просвітленій сутності, яка б гарантувала їй усе, — це частина великого задуму Божого. Але Церква — не єдина просвітлена сутність на цій планеті! Кожен іде до Бога своїм шляхом. Чого ти боїшся? Що Бог явиться комусь поза цими стінами? Що люди знайдуть Його у власному житті й забудуть ваші допотопні ритуали? Релігії еволюціонують! Розум знаходить відповіді, серце звикає до нових істин. Мій батько був разом із вами! Він ішов паралельним шляхом! Як ти цього не розумієш? Бог — це не якась усемогутня істота, що дивиться згори й погрожує кинути нас за непокору до геєни огненної. Бог — це енергія, що тече крізь синапси наших нервових систем і сповнює наші серця! Бог — у всьому!

— Крім науки, — відрізав камерарій. У його очах був тільки жаль. — Наука, за визначенням, бездушна. Із серцем її не пов’язує ніщо. Чудеса розуму, такі як антиматерія, приходять у цей світ без інструкцій щодо їх застосування. І вже в цьому криється небезпека! А коли наука ще й проголошує свої безбожні досліди шляхом до світла? І обіцяє відповіді на запитання, краса яких у тому й полягає, що на них немає відповіді? — Він похитав головою. — Ні.

На мить запала тиша. Зустрівшись із суворим поглядом Вітторії, камерарій раптом відчув безмежну втому. Не так усе це мало відбуватися. Чи Бог його ще раз, востаннє, випробовує?

Мовчання порушив Мортаті.

— Preferiti, — з жахом прошепотів він. — Бадджіа й інші. Благаю, скажи, що це не ти…

Камерарій повернувся до нього, здивований, що той вимовив це з таким болем. Хто-хто, а Мортаті мав би розуміти. Про чудеса науки в газетах пишуть щодня. А від часу останнього релігійного чуда минуло багато століть. Релігії потрібне було чудо! Щось, що пробудило б світ від сну. Навернуло б на праведний шлях. Preferiti, так чи інакше, не були лідерами. Вони були реформаторами — лібералами, готовими прийняти світ таким, яким він став, і відмовитися від давніх традицій! Іншого виходу не було. Церкві потрібний був новий лідер. Молодий. Сильний. Енергійний. Породжений чудом. Своєю смертю preferiti зробили для Церкви набагато більше, ніж могли б зробити до кінця своїх днів, якби залишилися жити. Страх і надія. Чотири душі, принесені в жертву, щоб урятувати мільйони. Світ назавжди запам’ятає їх як мучеників. Церква славитиме їхні імена. Скільки тисяч віддали життя во славу Господа? А тих лише четверо.

— Preferiti, — повторив Мортаті.

— Я розділив їхні страждання, — нагадав камерарій, показавши на груди. — І я теж готовий умерти за Бога, але моя праця тільки-но розпочалась. Чуєте спів на майдані Святого Петра?

Камерарій побачив жах на обличчі Мортаті і знову відчув збентеження. Що це — морфій так діє? Мортаті дивився на нього так, наче він власноруч убив чотирьох кардиналів. Заради Бога я зробив би і це, думав камерарій, але насправді він цього не робив. Цю місію він поклав на убивцю — дикуна й безбожника, який свято вірив, що служить ілюмінатам. Я — Янус, сказав йому камерарій. Я доведу тобі свою могутність. І довів. Ненависть зробила убивцю пішаком у руках Бога.

— Слухайте цей спів, — усміхаючись, мовив камерарій. Серце його тріумфувало. — Ніщо так не єднає серця, як присутність зла. Спаліть церкву — і вся громада, узявшись за руки й співаючи гімни, дружно кинеться її відбудовувати. Дивіться, як ці люди сьогодні згуртувалися. Це страх їх об’єднав. Сучасній людині потрібні сучасні демони. Байдужості як не було. Нехай вони бачать обличчя зла — сатаністів, що ходять поміж нами, керують державами, банками, університетами, загрожуючи знищити сам Дім Божий своєю злочинною наукою. Порок проник усюди. Людина мусить бути пильною. Прагнути до добра. Стати добром!

Знову запала тиша, і камерарій надіявся, що тепер вони нарешті зрозуміли. Ілюмінати не виходили з підпілля. Усі вони давним-давно повмирали. Тільки міф про них іще живий. Камерарій відродив ілюмінатів, щоб нагадати про небезпеку. Хто знав їхню історію — відчув на собі зло, що колись ішло від них. Хто не знав — довідався про нього й подивувався власній сліпоті. Давні демони воскресли, щоб пробудити світ від байдужості.

— Але… тавра? — Голос Мортаті бринів люттю.

Камерарій не відповів. Мортаті не міг знати, що ці тавра Ватикан конфіскував понад сто років тому. Відтоді вони припадали порохом, усіма забуті, у папському сховищі в апартаментах Борджіа. У цьому сховищі зберігалися предмети, які Церква вважала небезпечними для будь-чиїх очей, окрім очей папи.

Навіщо вони сховали те, що вселяє страх? Страх приводить людей до Бога!

Ключ до сховища переходив від одного папи до іншого. Камерарій Карло Вентреска викрав його й зайшов туди. За чутками, у цьому сховищі зберігалися дивовижні речі — рукописи чотирнадцяти неопублікованих євангелій, відомих як апокрифічні, а також інформація про місцезнаходження могили Діви Марії. Крім цього, камерарій виявив там так звану колекцію ілюмінатів — усі таємниці, які Церква відкрила, вигнавши братство з Рима… про їхню нікчемну стежку світла… про віроломство головного скульптора Ватикану Берніні… про те, як видатні вчені Європи кепкували з релігії, таємно зустрічаючись у замку Святого Янгола, що належав Ватикану. У цій колекції була ще й п’ятикутна скриня, у якій лежало п’ять тавр, у тому числі легендарний діамант ілюмінатів. Усе це було частиною історії Ватикану, про яку Церква воліла забути. Проте камерарій мав іншу думку.

— Але антиматерія… — допитувалася Вітторія. — Ти ж ризикував знищити Ватикан!

— Коли Бог на твоєму боці, ризику немає, — відповів камерарій. — Це була Його справа.

— Ти божевільний! — скипіла Вітторія.

— Мільйони були врятовані.

— Люди загинули!

— Душі були врятовані.

— Скажи це моєму батькові й Максові Колеру!

— Світові треба було відкрити очі на зухвальство ЦЕРНу. Краплина рідини, що може знищити все в радіусі півмилі? І ви кажете, це я божевільний? — Камерарій відчув, як у ньому закипає гнів. Невже вони думають, що зробити все це було легко? — Ті, хто вірить, заради Господа проходять важкі випробування! Авраама Бог попросив пожертвувати власною дитиною! Ісусові наказав умерти на хресті! І тому ми ставимо перед очима символ розп’яття — закривавленого, стражденного Ісуса, — щоб нагадував нам про могутність сил зла! Щоб наші серця залишалися пильними! Рани на тілі Ісуса — яскраве нагадування про темні сили! Мої рани — теж! Зло живе, але Бог його здолає!

Крики камерарія відлунили від задньої стіни, і в Сікстинській капелі запала глибока тиша. Здавалося, час зупинився. За спиною в нього зловісно маячів «Страшний суд» Мікеланджело… Ісус виганяє грішників до пекла. У Мортаті до очей підступили сльози.

— Що ти наробив, Карло? — пошепки запитав він, заплющив очі і відчув, як по щоці скотилася сльоза. — Його Святість?

Кардинали разом зойкнули, наче щойно згадали. Папа. Отруєний.

— Нікчемний брехун, — незворушно сказав камерарій.

Мортаті був приголомшений.

— Що ти кажеш? Він був чесний! Він… любив тебе.

— І я його любив. — Ох, як я його любив! Але той жахливий обман! Порушені обітниці Богові!

Камерарій знав, що зараз вони його не розуміють, але був певний, що зрозуміють пізніше, коли він їм усе розповість. Його Святість був найпідлішим брехуном за всю історію Церкви. Камерарій чітко пам’ятав ту жахливу ніч. Він тоді щойно повернувся з ЦЕРНу з новинами про експеримент Ветри і страхітливу потужність антиматерії. Камерарій був певний, що папа відчує загрозу цього наукового досягнення, але Святий Отець бачив у ньому тільки надію. Він навіть запропонував, щоб Ватикан фінансував роботу Ветри, як жест доброї волі щодо наукових досліджень, які йдуть на благо релігії.

Безумство! Церква фінансуватиме дослідження, які погрожують перетворити її саму на пережиток минулого? Роботу, що створює зброю масового знищення? Бомбу, що вбила його матір…

— Але… ви не можете цього зробити! — вигукнув камерарій.

— Я у великому боргу перед наукою, — відповів папа. — Є щось таке, що я приховував усе життя. Коли я був молодий, наука зробила мені чудесний подарунок. І я про нього ніколи не забував.

— Не розумію. Що може дати наука людині, яка присвятила себе Богові?

— Це складно, — сказав папа. — Щоб ти мене зрозумів, потрібний час. Але є один простий факт, про який ти мусиш знати. Я приховував його всі ці роки. Думаю, настав час розповісти тобі.

І папа відкрив йому жахливу правду.