67

 

Спуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною… глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона, думав він. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті, думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало блакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. В останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки мали страхітливий вигляд.

Скелети у світлі полум’я, скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню. Це була доброчинна вечеря при свічках у нью-йоркському музеї археології — лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс — у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» — такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи, дорікнув він собі й застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мáла в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке насправді бачить. Людина була повернута до нього спиною, і її обличчя не було видно, але вона таки явно стояла.

— Гей? — покликав Ленґдон крізь рукав. Нічого. Наблизившись, він зауважив, що людина дуже низька. Неприродно низька…

— Що сталося? — гукнула згори Вітторія.

Ленґдон не відповів. Він уже підійшов достатньо близько, щоб бачити все. Тремтячи від страху й огиди, він зрозумів. Здавалося, стіни камери стискаються довкола нього. Над земляною підлогою, неначе демон, стирчало старече тіло… точніше, його половина. Чоловік, повністю голий, був до пояса закопаний у землю. Руки в нього були зв’язані за спиною червоним кардинальським паском. Тіло трималося більш-менш вертикально, а згорблена спина нагадувала потворну боксерську грушу. Голова була відкинута назад, а очі звернені до неба, неначе чоловік благав про допомогу самого Бога.

— Він мертвий? — голосно запитала Вітторія.

Ленґдон зробив іще кілька кроків до тіла. Сподіваюсь, що так, заради нього ж самого. Наблизившись майже впритул, він заглянув чоловікові в обличчя. Його очі були налиті кров’ю і вилізли з орбіт. Ленґдон нахилився, щоб пересвідчитись, що той не дихає, але відразу ж відсахнувся.

— О Боже!

— Що?!

Ленґдон насилу міг говорити.

— Він мертвий, мертвий. Просто я побачив, від чого він помер. — Видовище було страхітливе. Рот у покійного був широко відкритий і набитий землею. — Хтось напхав йому в горло землі. Він задихнувся.

— Землі? — перепитала Вітторія.

Аж тепер Ленґдон збагнув. Земля. Він зовсім забув. Чотири тавра. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Убивця погрожував випалити кожній жертві на грудях символ одного з давніх елементів науки. Першим елементом була Земля. Земний гріб Санті, демона діра. Умліваючи від випарів, Ленґдон обійшов тіло. Символог у ньому рішуче відкидав можливість створення амбіграми з цього слова. Земля? Як? Але вже за мить він її побачив. У пам’яті раптом зринули всі давні легенди про ілюмінатів. На грудях у кардинала чорніло тавро. Шкіра обвуглилась, з рани ще сочилася кров. La lingua pura…

Ленґдон прикипів очима до амбіграми, і стіни підземелля закружляли навколо нього.

 

 

 

— Земля, — прошепотів він. Тоді нахилив голову і прочитав слово з іншого боку. — Земля.

Охоплений жахом, він остаточно зрозумів, що це означає. Залишилося ще три.