79

 

Вітторія Ветра відпила води зі склянки й машинально відкусила печива, яке щойно приніс якийсь швейцарський гвардієць. Вона знала, що треба поїсти, але апетиту не мала. У кабінеті папи точилася напружена дискусія. Капітан Рошер, командир Оліветті й півдюжини швейцарських гвардійців оцінювали втрати й обмірковували наступний крок.

Роберт Ленґдон стояв неподалік і дивився у вікно на майдан Святого Петра. Вигляд він мав пригнічений. Вітторія підійшла до нього.

— Ідеї є?

Він похитав головою.

— Печива?

Побачивши їжу, він трохи пожвавився.

— Аякже! Дякую. — Він жадібно накинувся на печиво.

Розмова в них за спинами раптом стихла — до кабінету в супроводі двох гвардійців увійшов камерарій Вентреска. Якщо раніше він мав стомлений вигляд, подумала Вітторія, то тепер здавався просто спустошеним.

— Що сталося? — запитав він в Оліветті. Із виразу його обличчя було зрозуміло, що про найгірше йому вже доповіли.

Офіційний звіт Оліветті нагадував інформацію про жертви на полі бою. Він чітко, без емоцій, виклав факти:

— Кардинала Ебнера знайшли мертвим у церкві Санта-Марія дель Пополо кілька хвилин по восьмій. Він задихнувся. На грудях у нього було тавро у вигляді амбіграми слова «земля». Кардинала Ламассе вбили на майдані Святого Петра десять хвилин тому. Йому прокололи легені. На грудях він мав тавро зі слова «повітря», теж у вигляді амбіграми. В обох випадках убивці вдалося втекти.

Камерарій перетнув кабінет і втомлено сів за папський стіл. Похилив голову.

— Однак кардинали Ґідера і Бадджіа ще живі.

Камерарій різко підвів голову. На обличчі в нього застиг вираз болю.

— І цим ми маємо себе заспокоювати? Двох кардиналів убито, командире. А двох інших, вочевидь, невдовзі чекає те саме, якщо тільки ви їх не знайдете.

— Ми їх знайдемо, — впевнено сказав Оліветті. — Я в це вірю.

— Вірите? Досі в нас були самі провали.

— Це неправда. Ми програли дві битви, але виграємо війну. Ілюмінати хотіли перетворити цей вечір на всесвітню виставу. Досі нам вдавалося зривати їхні плани. Тіла обох кардиналів було знайдено й вивезено без зайвого галасу. Крім того, — вів далі Оліветті, — капітан Рошер сказав мені, що пошуки антиматерії достатньо просунулись.

Капітан Рошер у червоному береті ступив крок уперед. Вітторії він здався людянішим від інших гвардійців — суворим, але не таким жорстким. Голос у нього був глибокий і чистий, як звук скрипки.

— Я сподіваюся, ми знайдемо цей контейнер максимум за годину, сеньйоре.

— Пробачте, капітане, — відповів камерарій, — за те, що я налаштований не так оптимістично. У мене раніше склалося враження, що на обшук Ватикану потрібно значно більше часу, ніж у нас залишилося.

— На обшук усього Ватикану — так. Але, оцінивши ситуацію, я дійшов висновку, що контейнер з антиматерією мусить розташовуватися в одній із білих зон — тобто в тій частині, що відкрита для публіки. Це передусім музеї та собор Святого Петра. Ми вже відімкнули електрику в цих зонах і ретельно їх обшукуємо.

— Тобто ви плануєте обшукати тільки маленьку частинку території Ватикану?

— Так, сеньйоре. Дуже малоймовірно, щоб зловмисник зміг проникнути в закриті зони Ватикану. Те, що камеру викрали з білої зони — зі сходів одного з музеїв, — свідчить, що зловмисник мав лише обмежений доступ до міста. Отже, максимум, що він міг зробити, — це перенести камеру й антиматерію в інше місце, теж доступне для публіки. Саме в таких місцях ми й шукаємо.

— Але ж зловмисник викрав чотирьох кардиналів. Це однозначно свідчить про глибше проникнення у Ватикан, ніж ми припускали.

— Не обов’язково. Не забуваймо, що кардинали сьогодні довго пробули в музеях Ватикану і в соборі Святого Петра, обираючи час, коли там не було туристів. Можливо, кардиналів викрали саме звідти.

— Але як їх вивели назовні?

— Цього ми ще не з’ясували.

— Зрозуміло. — Камерарій зітхнув, встав із-за стола й підійшов до Оліветті. — Командире, я хочу почути ваш план евакуації.

— Ми його ще остаточно не сформулювали, сеньйоре. Крім того, я впевнений, що капітан Рошер знайде антиматерію.

Рошер, на знак подяки за виказану довіру, виструнчився і клацнув підборами.

— Мої люди вже перевірили дві третини території білих зон. Шанси високі.

Камерарій, схоже, не поділяв такого оптимізму.

Цієї миті до кабінету зайшов гвардієць зі шрамом під оком. У руках він тримав карту Рима. Він рішуче підійшов до Ленґдона.

— Містере Ленґдон? Я вже маю інформацію щодо West Ponente, яку ви просили.

Ленґдон швидко прожував печиво.

— Чудово. Дозвольте глянути.

Гвардієць із Робертом розклали карту на столі. Вітторія підійшла до них. Інші продовжували розмову, не звертаючи на них уваги.

Солдат показав на майдан Святого Петра.

— Ми тут. Центральна лінія подиху West Ponente спрямована точно на схід — убік від Ватикану. — Гвардієць накреслив пальцем пряму від майдану Святого Петра через Тібр і далі — аж до самого серця Старого Рима. — Як бачите, ця пряма перетинає майже все місто. Поблизу неї розташовано понад двадцять католицьких храмів.

Ленґдонові стало зле.

— Двадцять?

— Може, й більше.

— А чи якісь із цих церков розташовані точно на цій прямій?

— Деякі розташовані ближче, інші — далі, — відповів гвардієць. — Перенести на карту точний напрям «Західного вітру» навряд чи можливо. Тому похибка тут неминуча.

Ленґдон подивився у вікно на майдан Святого Петра. Наморщив чоло, задумливо погладив підборіддя.

— А як щодо вогню? Не знаєте, чи в якомусь із цих храмів є скульптура Берніні, що якось пов’язана з вогнем?

Мовчання.

— А обеліски? — знову запитав Ленґдон. — Якісь із цих храмів розташовані біля обелісків?

Гвардієць подивився на карту.

Вітторія побачила в очах Ленґдона проблиск надії і збагнула, що він має на увазі. Він має рацію! Перші два вказівники виявились розташованими на майданах із обелісками! Може, обеліски — це лейтмотив? Величні піраміди, що позначають стежку світла? Чим більше Вітторія про це думала, тим вірогіднішою здавалась їй ця ідея… Чотири маяки, що височать над Римом, позначаючи олтарі науки.

— Це тільки припущення, — пояснив Ленґдон, — але я знаю, що багато обелісків у Римі з’явилося саме за життя Берніні. Він, поза сумнівом, брав участь у їхньому розташуванні.

— Або ж, — додала Вітторія, — Берніні міг поставити свої вказівники біля обелісків, що вже існували на той час.

— Правда, — погодився Ленґдон.

— Мушу вас розчарувати, — сказав нарешті гвардієць. — На цій прямій немає жодного обеліска. — Він провів пальцем по карті. — Бачите? Навіть поблизу нічого такого немає.

Ленґдон зітхнув.

Вітторія теж засмутилась. Вона ж бо подумала, що це блискуча ідея. Очевидно, це не буде так легко, як вони сподівалися. Проте вона не хотіла складати рук.

— Подумайте, Роберте. Ви мусите знати якусь скульптуру Берніні, що пов’язана з вогнем. Хоча б щось.

— Повірте, я весь час про це думаю. Берніні створив неймовірно багато скульптур. Буквально сотні. Я сподівався, що West Ponente вказуватиме на якусь одну церкву. Яка про щось нагадає.

— Fuoco, — повторила вона. — Вогонь. Жодна робота Берніні не спадає на думку?

Ленґдон знизав плечима.

— У нього є знаменитий ескіз «Феєрверк», але це не скульптура, і він зберігається не в Римі, а в Ляйпціґу, у Німеччині.

Вітторія спохмурніла.

— Ви впевнені, що напрямок визначає саме дихання?

— Ви ж самі, Вітторіє, бачили цей барельєф. Він повністю симетричний. Єдине, що може визначати напрямок, — це дихання.

Вітторія знала, що він має рацію.

— Не кажучи вже про те, — додав він, — що оскільки West Ponente символізує Повітря, то найлогічніше орієнтуватися саме на напрям подиху.

Вітторія кивнула. Отже, мусимо йти за напрямом подиху. От тільки куди?

До них підійшов Оліветті.

— Ну що у вас?

— Надто багато церков, — відповів солдат. — Близько двох десятків. Думаю, можна виставити у кожній церкві по четверо людей…

— Це несерйозно, — сказав Оліветті. — Ми двічі проґавили цього хлопця, знаючи точно, де він має бути. Щоб організувати стільки засідок, ми мусили б залишити Ватикан практично без охорони і припинити пошуки антиматерії.

— Нам потрібний довідник, — сказала Вітторія. — Перелік усіх робіт Берніні. Можливо, якась назва наведе на якусь думку.

— Не знаю, — сказав Ленґдон. — Якщо Берніні створив цю скульптуру спеціально для ілюмінатів, то вона, мабуть, маловідома. У довіднику її може й не бути.

Вітторія так не думала.

— Але ж дві інші скульптури були достатньо відомі. Ви їх обидві знали.

Ленґдон знизав плечима.

— Це правда.

— А раптом у якійсь назві трапиться слово «вогонь» чи щось у такому дусі і відповідна скульптура виявиться у потрібному напрямку?

Ленґдон, очевидно, погодився, що спробувати варто. Він звернувся до Оліветті:

— Мені потрібний перелік усіх робіт Берніні. У вас тут, хлопці, часом, не знайдеться альбому з ілюстраціями робіт Берніні?

— Альбому? — Оліветті, схоже, не вловив іронії.

— Не конче альбому. Згодиться будь-який перелік. У музеях Ватикану мусять бути довідники робіт Берніні.

Гвардієць зі шрамом наморщив чоло.

— У музеях зараз немає електрики, а довідників там — море. Без допомоги персоналу…

— Ця скульптура Берніні, — перебив його Оліветті. — Ви думаєте, він створив її, доки працював тут, у Ватикані?

— Майже сто відсотків, — запевнив Ленґдон. — Він працював тут чи не все життя. А під час конфлікту Церкви з Галілеєм — то це точно.

Оліветті кивнув.

— Тоді є ще один довідник.

— Де? — з надією в голосі спитала Вітторія.

Командир не відповів. Він відвів гвардійця вбік і щось йому пошепки сказав. Той наче завагався, але слухняно кивнув. Вислухавши наказ Оліветті, гвардієць повернувся до Ленґдона.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. Уже чверть на десяту. Мусимо поспішати.

Вони рушили до дверей.

Вітторія кинулась було за ними.

— Я допоможу.

Оліветті втримав її за руку.

— Ні, міс Ветро. Я мушу з вами переговорити. — Тон його не допускав суперечок.

Ленґдон із гвардійцем пішли. Оліветті з кам’яним обличчям відвів Вітторію вбік. Але поговорити з нею йому так і не вдалося. На поясі в нього голосно затріщала рація.

— Командире?

Усі повернулися в його бік.

Голос із рації звучав похмуро.

— Раджу вам увімкнути телевізор.