87
Коли Ленґдон біг через двір Бельведера до фонтана перед офісом швейцарської гвардії, його вимазаний кров’ю годинник показував 21:41. Кров зупинилась, але біль посилився. Біля входу його зустріли всі відразу — Оліветті, Рошер, камерарій, Вітторія і кілька гвардійців.
Вітторія поспішила йому назустріч.
— Роберте, у вас кров.
Не встиг Ленґдон відповісти, як до нього підступив Оліветті.
— Містере Ленґдон, я радий, що з вами все гаразд. Пробачте за перехресні сигнали в архівах…
— Перехресні сигнали? — сердито перепитав Ленґдон. — Ви чудово знаєте, чорт забирай…
— Це я винний, — знічено сказав Рошер. — Я поняття не мав, що ви в архівах. Частина наших білих зон має спільну електромережу з цією будівлею. Ми розширили територію пошуків. Це я відімкнув електрику. Якби ж то я знав…
— Роберте, — сказала Вітторія, узявши його поранену долоню у свої й оглядаючи рану, — папу отруїли. Ілюмінати його вбили.
Ленґдон чув, що вона говорить, але зміст її слів не доходив до його свідомості. Він був занадто виснажений і здатний у цю мить сприймати лише тепло її рук.
Камерарій витягнув з кишені шовкову хустинку і простягнув Ленґдонові, щоб той витер долоню. Він нічого не сказав. Здавалося, його зелені очі спалахнули новим вогнем.
— Роберте, ви сказали, що знаєте, де заплановано вбити наступного кардинала? — нагадала Вітторія.
Ленґдон захвилювався.
— Так, знаю. Це…
— Мовчіть! — перебив його Оліветті. — Містере Ленґдон, коли я попросив вас по рації не казати більше ані слова, на те була причина. — Він повернувся до гвардійців, що стояли поруч. — Пробачте нас, панове.
Солдати зникли за дверима офіса. Жодної образи. Тільки дисципліна.
Оліветті знову повернувся до тих, що залишилися.
— Хоч як мені боляче це казати, але убивство папи було можливе тільки з допомогою когось у цих стінах. А це означає, що ми нікому не можемо довіряти. У тому числі нашим гвардійцям. — Було видно, як болісно йому вимовляти ці слова.
— Зрада всередині означає… — стривожився Рошер.
— Саме так, — підтвердив Оліветті. — Результатам вашого пошуку більше не можна вірити. Однак тут ми нічого не вдіємо. Мусите шукати далі.
У Рошера був такий вигляд, наче він хотів щось сказати, але потім передумав. Він мовчки пішов.
Камерарій глибоко зітхнув. Досі він не вимовив ані слова, і Ленґдон відчув у ньому якусь нову впевненість, так ніби він уже все вирішив.
— Командире? — Тон камерарія був холодний. — Я збираюся перервати конклав.
— Не раджу вам цього робити. — Оліветті похмуро закопилив губи. — У нас залишилося ще дві години й двадцять хвилин.
— Це ніщо.
— То що ви хоче зробити? — вигукнув Оліветті з викликом. — Самотужки евакуювати кардиналів?
— Я хочу використати владу, яку дав мені Бог, щоб урятувати цю Церкву. Як я це робитиму — більше вас не стосується.
Оліветті гордовито випростався.
— Хоч би що ви збиралися зробити… — Він змовк. — Я не маю права вас стримувати. Особливо тепер, коли система безпеки, якою я керую, так серйозно скомпрометована. Єдине, про що я вас прошу, — це зачекати. Двадцять хвилин… До десятої. Якщо інформація містера Ленґдона відповідає дійсності, то в мене залишається шанс упіймати цього вбивцю. У нас іще є можливість урятувати обличчя.
— Врятувати обличчя? — Камерарій різко розсміявся. — Ми вже давно перетнули межі всякої пристойності, командире. Чи ви й досі не зрозуміли, що це — справжня війна?
У дверях офіса з’явився швейцарський гвардієць. Він гукнув, звертаючись до камерарія.
— Сеньйоре, мені щойно сказали, що вдалося затримати репортера Бі-бі-сі Ґюнтера Ґліка.
Камерарій кивнув.
— Приведіть його й жінку-оператора до входу в Сікстинську капелу. Я зустрінуся з ними там.
Оліветті здивовано витріщився.
— Що ви збираєтеся робити?
— Двадцять хвилин, командире. Це моє останнє слово. — Він пішов геть.
«Альфа-ромео» Оліветті вилетіла з воріт Ватикану, але цього разу за нею вже не було ескорту з інших автомобілів. На задньому сидінні Вітторія перев’язувала Ленґдонові долоню бинтом із аптечки, яку знайшла в бардачку.
Оліветті дивився просто вперед.
— Кажіть, містере Ленґдон, куди їхати.