Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товаристві Пронози уперше підходив до Лондона Олівер; але біля Айлінгтонського Енджеля вона звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед чистеньким будиночком у затишній тінявій вулиці недалеко від Пентонвілля. Тут непритомного Олівера під доглядом самого містера Броунлоу обережно роздягнули, поклали на свіжу чисту постіль й оточили всіма можливими вигодами та комфортом. Але тяжко хворий хлопчик довго не міг відчувати ніжного піклування своїх нових приятелів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато, багато днів, а він усе лежав непритомний на своєму ложі страждання, танучи, мов той віск, на смертельну гарячку знемагаючи. Гробак не точить так швидко мертвого тіла, як цей внутрішній пал, що помалу, але вперто висушує й поглинає живе створіння.
По довгих днях знесилений, худий, блідо-прозорий прокинувся Олівер нарешті від якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям підвівся він на подушках, сперся головою на свою тремтячу руку й боязко глянув навколо.
— Де я? Я не знаю цієї кімнати. Я ліг спати не тут, — не мовив, а кволо прошепотів він.
Але заледве пролунали ці слова, як біла завіса над його ліжком нараз розсунулась, і з глибокого крісла, що стояло в його головах, підвелася старенька, дуже чисто й охайно вдягнена бабуся з шитвом у руках.
— Тс-с, моє серденько. Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаєш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що мало не загинув. Лягай, лягай, ну, ось так, моя крихітко. — З цими словами старенька пані обережно поклала Оліверову голову назад на подушки, відкинула йому з чола волосся й заглянула йому в очі так ніжно й ласкаво, що він мимоволі простягнув до неї свою суху тоненьку руку й обняв її за шию.
— Господи милосердний! — мовила бабуся зі сльозами в очах. — Яке любе вдячне створіння. Що б відчула його мати, якби просиділа отак, як я, край його ліжка й могла тепер глянути на нього.
— А може, вони таки й бачать мене, — прошепотів Олівер, згортаючи руки, — може, вони сиділи біля мене. Мені здавалося, ніби вони справді були тут.
— Це тобі ввижалося в гарячці, дитино, — лагідно відказала бабуся.
— Мабуть, що так, — згодився Олівер, — бо небо занадто далеко від нас, і вони нас не бачать; вони там занадто щасливі, щоб злітати до ліжка бідного хлопця. Але якби вони знали, що я заслаб, вони були б пожалували мене навіть звідти, бо вони самі тяжко хорували перед смертю. А все ж таки вони там про мене не можуть нічого знати, — додав він, помовчавши трохи, — якби вони бачили, що мене б’ють, вони б засмутилися і заплакали, а вони приходили до мене вві сні увесь час такі радісні й веселі.
Старенька на це нічого не відповіла, тільки витерла хустиною спершу очі, а потім окуляри, що лежали на стебнованій ковдрі, немовби вони були неподільною частиною її самої; потім встала, принесла Оліверові якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика й наказала йому ще раз лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погіршало.
Тому Олівер замовк і лежав тепер зовсім нерухомо, бо, по-перше, не хотів переступати волю старенької пані, а по-друге — дійсно зовсім ослаб від довгої розмови. Незабаром він задрімав легким приємним сном і прокинувся аж увечері від полум’я свічки, схиленої над самим його ліжком; він розплющив очі і побачив перед собою якогось незнайомого пана; пан тримав в одній руці великого золотого годинника, що дуже голосно й чітко цокав, а другою рукою мацав пульс Олівера; Олівер чув, як пан запевняв місіс Бедвін, що хворому значно покращало.
— Ти ж почуваєш себе краще, мій любий, еге ж? — спитав джентльмен.
— Так, спасибі, сер.
— Я так і знав, — а їсти хочеться?
— Ні, спасибі, сер.
— Мг. Не хочеться. Я так і знав. Він не голодний, місіс Бедвін, — глибокодумно мовив джентльмен.
Старенька пані шанобливо схилила голову на знак того, що вона має лікаря за дуже мудрого знавця своєї справи (він, здавалося, був і сам тієї самої думки).
— Ну а спати, дитино, хочеться?
— Ні, сер.
— Hi, — з лукавою посмішкою задоволено повторив лікар. — Тобі не хочеться ані спати, ані пити — правда?
— Ні, сер, пити трохи хочеться, — відповів Олівер.
— Я так і знав, місіс Бедвін, — зрадів лікар. — Цілком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплі ковдри, але глядіть також, щоб він не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродійко, — гаразд?
Старенька пані зробила реверанса, а лікар покуштував наготовленого для Олівера питва, похвалив його і швидко вийшов з кімнати, а коли спускався зі сходів, то черевики його рипали дуже гордо й упевнено.
Незабаром Олівер знову задрімав і прокинувся тільки опівночі. Скоро по тому старенька пані побажала йому на добраніч і лагідно пішла спати, залишивши його на стару гладку покоївку, що допіру прийшла її замінити. Покоївка принесла із собою невеличкого молитовника і дуже великого чепчика й вигідно умостилася в кріслі. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столі й присунулася ближче до каміна; вона сказала Оліверові, що буде його глядіти, але незабаром її почала брати солодка дрімота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очі, сопла, охала й стогнала (а втім, великої біди з цього не було, бо за кожним разом вона тільки міцно натирала собі носа, а потім знову все одно засинала).
Так помалу тяглася ніч. Якийсь час Олівер лежав із широко розкритими очима: його неуважний погляд то блукав по складних візерунках шпалерів, то по стелі, де ясними плямками відбивалося світло з-під абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цій темряві й глибокій тиші; вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть і може ще й досі сповнити її своїм мороком і жахом; він зарився лицем у подушку й незабаром непомітно для себе самого поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що скліплює очі лише після недавньої тяжкої хвороби, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, — хто б погодився прокинутись ізнов для життєвої боротьби й розради, для турбот про «сьогодні», для страху за майбутнє, а найгірше — для марних спогадів про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; на серці в нього було весело й радісно. Криза хвороби щасливо проминула; він знову повернувся до життя.
За три дні, обложений, підпертий зі всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав ще сили, і для розваги місіс Бедвін сама на власних руках віднесла його до своєї невеличкої кімнатки в нижньому поверсі. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала радісними рясними сльозами.
— Не турбуйся, синку, це пусте, — промовила нарешті вона, — у мене очі на мокрому місці, — мушу гарненько виплакатися, і край. Ось уже все й прошло.
— Ви дуже, дуже добрі до мене, пані, — сказав Олівер.
— Годі, годі про це, мій маленький, — відмахнулася бабуся, — ось краще берись до бульйону; лікар дозволив містерові Броунлоу подивитися сьогодні на тебе вранці, і ти мусиш бути рум’яним і свіженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то більше стішиться наш пан. — З цими словами вона почала нагрівати в невеличкій каструлі бульйон, але такий міцний, що, на Оліверову думку, якби його розбавити водою, за рецептом парафіяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обід трьом сотням богадільців.
— Любиш розглядати малюнки, голуб’ятко моє? — спитала стара пані, бо помітила, що Олівер дуже пильно вдивляється в портрет, що висів на стіні саме супроти нього.
— Сам не знаю, я бачив їх так мало, — замислено одказав Олівер, не зводячи очей з полотна. — Але яке гарне добре обличчя у цієї пані.
— О, малярі завжди роблять жінок гарнішими, ніж вони є навсправжки, а то хто б їм портрети замовляв? — сказала бабуся. — Той, хто вигадав машинку, що робить людину на папері схожою як дві краплі води до живої, мусив би знати заздалегідь, що поспіху він не дочекається, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, — від щирого серця засміялася старенька пані зі свого власного дотепу.
— А це — портрет? — спитав Олівер.
— Так, це портрет, — відповіла бабуся, зирнувши вгору.
— Чий, пані?
— Бігме, серденько, не знаю, — добродушно знизала вона плечима, — це портрет якоїсь невідомої жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, дуже сподобався, дитино?
— Він такий хороший, — зітхнув Олівер.
— Але чи не лякає він тебе часом? — схаменулася бабуся, здивовано помітивши, з яким святобливим страхом втупив у портрет Олівер свої очі.
— О ні, ні, — жваво заперечив Олівер, — але в цієї пані такі смутні очі… мені здається, що вона дивиться просто на мене. Ох, аж серце заколотилось, — стиха додав він, — вона мов жива і мов хоче заговорити до мене, — тільки не може.
— Господи милосердний! Не говори так, дитино! — злякано скрикнула бабуся. — Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бік, і тоді ти не дивитимешся на неї. Ось так. Тепер тобі її в кожному разі не видно, — додала вона, пересунувши Оліверове крісло. Але це не помагало: в уяві своїй Олівер бачив портрет, і так чітко й виразно, немовби він висів просто перед ним на стіні; проте він не хотів завдавати жалю добрій бабусі й ласкаво всміхнувся, коли вона глянула на нього. Місіс Бедвін узялася енергійно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як і належало для такої важливої процедури, накришила в нього сухарців. Олівер поглинув бульйон надзвичайно швидко і не встиг проковтнути останньої ложки, як у двері щось стукнуло й до кімнати увійшов містер Броунлоу.
Він з’явився в чудесному настрої, дуже веселий і жвавий, але тільки-но заклав руки за поли свого шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розгледіти Олівера, як обличчя його болісно скривилося і він зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкої недуги Олівер сильно охляв і знемігся; він хотів був підвестись і привітати свого доброчинця, але не встояв і впав назад у крісло.
Містер Броунлоу мав таке широке велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на півдесятка звичайних добрих дідусів, і коли він побачив хлопчика в такому сумному стані, йому аж сльози на очі виступили (внаслідок якогось гідравлічного процесу, якого ми за браком відповідних філософських знань не можемо з’ясувати).
— Бідне, бідне хлоп’ятко, — мовив містер Броунлоу відкашлюючись. — Я щось хриплю сьогодні, місіс Бедвін, глядіть, чи не застудився?
— Де ж пак, сер, усе було добре висушене, — заспокоїла його економка.
— Не знаю, не знаю, місіс Бедвін, — провадив містер Броунлоу. — Стривайте… мені здається, що вчора за обідом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. — Ну як же ти ся маєш, дитино?
— Я дуже щасливий, сер, — одказав Олівер, — і дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.
— Добрий хлопець! — грубим басом похвалив його містер Броунлоу. — Що ж, а чи годували ви його чим-небудь, місіс Бедвін? Мабуть, набовтали якихось помий?
— Він випив допіру чашку доброго міцного бульйону, сер, — випростуючи свій стан, відповіла місіс Бедвін з притиском на останньому слові, щоб зазначити, що між помиями й міцним бульйоном нема нічого спільного.
— Уф! — аж здригнувся містер Броунлоу. — Краще було дати йому зо дві чарки портвейну. — Що ти на це скажеш, Томе Уайте, ге?
— Мене зовуть Олівером, сер, — відповів дуже здивовано хлопчик.
— Олівером? — перепитав містер Броунлоу. — Олівером, а на прізвище Уайтом? Так?
— Ні, сер, Твістом, Олівером Твістом.
— Дивне прізвище, — сказав старий пан. — А чому ж ти назвався на суді Уайтом?
— Уайтом я ніколи не називав себе, сер, — заперечив Олівер.
Це вже пахло брехнею; по обличчю дідуся промайнула тінь, і він суворіше глянув на Олівера, але ні, цей хлопчик не міг брехати: кожна риса його змарнілого загостреного личка дихала правдивістю.
— Мабуть, якесь непорозуміння, — мовив містер Броунлоу. Він повірив хлопчикові, й вивіряти його довше суворим поглядом уже не було потреби, проте він чомусь ніяк не міг відвести від нього своїх очей: риси дитини рішуче нагадували йому чиєсь близьке знайоме обличчя, та чиє, містер Броунлоу не міг ніяк пригадати, і ця думка почала йому знову муляти.
— Але ж ви не гніваєтесь на мене, сер, ні? — з благальним поглядом в очах тихо спитав Олівер.
— Ні, ні, — заспокоїв його містер Броунлоу. — Стривайте! Що це, місіс Бедвін? Гляньте-но сюди! — Він показав на портрет молодої жінки на стіні: хлопчик був живою копією портрета. Очі, голова, рот, ніс — усе, усе до останньої дрібниці було однаковісіньке, і навіть вирази обличчя дитини і портрета були настільки схожі в цю хвилину, що здавалося, ніби маляр змалював кожну рису його з неймовірною точністю.
Олівер не знав, що саме так здивувало містера Броунлоу, але несподіваний викрик так вразив його, що він упав на подушки зомлілий.
А ми скористаємося з цієї нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже, коли Проноза і його шановний друг і товариш Чарлі після протизаконного присвоєння особистої власності містера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогін Оліверові, вони керувалися цілком природним і хвальним почуттям самоохорони. Як відомо, серце щирого англійця найбільше пишається волею громадянина та недоторканістю особи, що панують у його країні; тому, власне кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би піднести їх в очах усіх англійських громадян і патріотів, оскільки цей доказ їхньої турботи про безпечність власної особи стверджує той невеличкий кодекс законів, що його, на думку певних мудрих філософів, покладено в основу всіх діянь матері-природи.
Якби я хотів шукати ще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у даному досить скрутному становищі, я був би звернув увагу на той факт, що вони відстали від погоні саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, й дременули чимдуж навпростець найкоротшим шляхом додому.
Пролетівши вітром через цілий лабіринт вулиць, вуличок і заулків, хлопці нарешті вкоротили ходи, наважилися віддихатись трохи й зупинилися в низькій темній підворітниці. Заледве відсапавшись, містер Бетс радісно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землі, рвучи собі боки зі сміху.
— Який тебе ґедзь укусив? — здивувався Проноза.
— Хо-хо-хо-хо! — безсило реготав Чарлі.
— Заткни пельку! — обірвав його товариш, обережно озираючись навколо. — Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!
— Ой держіть мене, ой держіть мене, не можу! — реготався Чарлі. — Шарах — і хода навпростець, навмання, головою об стовп, об ліхтар, шубовсть, беркиць і знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишені за ним, за ним і нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! — Гаряча уява містера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: він знову почав корчитися й перевертатись і зареготався ще дужче.
— А що заспіває нам Феджін? — спитав поважніший Проноза, коли його товаришеві на хвилю в горлі дух сперло.
— Що? — пирснув Чарлі.
— Еге, що?! Що він нам скаже? — повторив Проноза.
— А що ж він має казати? — нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. — Що він може сказати?
Містер Давкінс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю і похитав головою.
— Що це значить? — спитав Чарлі.
— Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, — свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.
Ці слова очевидячки не цілком задовольнили містера Бетса, і він перепитав:
— Що це значить?
Проноза нічого не сказав, мовчки одягнув капелюха, підібрав під пахви поли свого сурдута, випнув щоку, фамільярно, але дуже красномовно хляснув себе кілька разів по кінчику носа й, крутнувшись на підборах, шмигнув крізь ворота, а за ним і містер Бетс із замисленим виразом на обличчі.
За кілька хвиль по цій розмові веселий старий джентльмен, що сидів, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухої, як ремінь, ковбаси й шматком хліба в одній руці і складаним ножиком у другій, почув на сходах несміливі кроки; він обернувся до дверей; гидка ухмілка скривила його бліде обличчя, гострий погляд блиснув з-під навислих рудих брів, і він нашорошив вухо.
— Гм… що ж це таке? — пробубонів він, бліднучи на виду. — Тільки двоє? А де ж третій? Не могли ж вони встряти чортові в зуби?.. Побачимо!
Кроки наближалися; ось вони вже на помості. Двері нечутно відчинились і так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлі увійшли до кімнати.