— Де Олівер? — спитав старий, грізно підводячись з місця. — Куди ви його поділи?
Злодійчуки зніяковіло ззирнулися і полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже вражені його несподіваним гнівом, але нічого не відповіли.
— Де подівся хлопець? — провадив він, цупко хапаючи Пронозу за комір і гидко вилаявшись. — Кажи, тварюко, а то задушу!
Містер Феджін не жартував, і обережний Чарлі Бетс, що завжди готував собі заздалегідь позиції для відступу, цілком серйозно збагнув, що за Пронозою надійде і його черга скуштувати на своєму горлі лагідних пазурів; тому він упав навколішки й криком закричав (чимсь середнім між ревом скаженого бугая і говіркою трубою).
— Чи ти нарешті заговориш? — кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого вбрання.
— Піймали хорти, і край, — та годі-бо, пустіть! — похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув із свого просторого сурдута так, що той залишився в руках старого. Він підскочив до стола, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б уже не до смішків. А дідусь з несподіваною для своїх років жвавістю шарахнувся як ошпарений від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову свого супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.
— Чи ви тут подуріли, чи що? — прогримів раптом чийсь грубий голос. — Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча здійнялася? Ет, к бісовому батьку вас усіх, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди! — Це говорив дебелий кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пістрява пляма — очевидячки, від свіжого удару.
— Сюди, чуєш?! — гукнув симпатичний кайданник.
Білий кудлатий пес з розквашеною мордою бочком проліз через двері.
— Чого спинився?! — гукнув на нього хазяїн. — Мабуть, зазнавсь, я вже тобі не пара? Ну, лягай.
З цими словами він так штурхонув пса ногою, що той відлетів сторчака в протилежний кінець кімнати (але видно було, що це йому не первина, бо він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи своїми підсліпуватими закислими очима, почав пильно і спокійно, мов нічого не сталося, розглядати кімнату).
— Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям в очі в’їдаєшся, жмикруте, скнаро ти несита? — гримав далі гість, розвалившись на стільці. — Дивуюсь, як це вони тебе досі не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпів. Якби я був одним з твоїх небораків, я був би тебе вже давно ґиґнув; шкода тільки, що твого падла ніхто не купить, на якого біса ти кому здався? Хіба щоб посадити потім у скляну банку й показувати тебе як красеня, як чудо-диво, чудасію — тільки, мабуть, таких здорових банок не продають.
— Тс-тс, містере Сайкс, — відповів, тремтячи з голови до п’ят, старий, — не говоріть так голосно.
— Но-но, без «містерів» і «серів», — кинув йому чолов’яга, — знаю вже, як почнеш хвостом крутити, то вже, мабуть, камінь за пазухою готуєш. Чого коробишся — ім’я ж моє знаєш. Як стукне час, я його не ославлю — не журись!
— Та годі вже, годі, Біллі, ти щось сьогодні з лівої ноги встав, — заспокоював його старий з приниженою підлесливістю.
— Може, й встав, — відповів Сайкс, — тільки я думаю, що й ти не при собі. А може, тобі начхати й на те, що казаном можна проламати черепа так само, як коли ти розляпуєш язиком про…
— Чи ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.
Містер Сайкс нічого не відповів, тільки зробив такий жест, ніби зашморгує вузол під лівим вухом, а голову звісив на праве плече; пантоміму цю старий, здається, второпав краще слів. Після цієї короткої прелюдії гість попрохав чарку горілки на злодійському жаргоні, яким була взагалі пересипана вся його розмова, але якого не варто тут наводити, бо читач все одно нічого не зрозуміє.
— Тільки не здумай всипати туди отрути! — гукнув містер Сайкс, кладучи на стіл капелюха. Він жартував, але якби побачив, як хижо глянув, як хижо закусив свої сині губи Феджін, обернувшись до шафи, він переконався б, що засторога ця не зайва, бо, здається, в очах господаря таки промайнуло бажання поправити хибу винокура і трохи зміцнити настоянку.
Прополоскавши горло кількома чарками, містер Сайкс зволив глянути на хлопців милостивим поглядом; це їх підбадьорило, і вони розповіли про свою халепу з Олівером настільки правдиво і саме в такому освітленні, як те Проноза вважав за найбезпечніше на дану хвилю.
— Боюся я, щоб він своїм язиком нам лиха не накоїв, — мовив Феджін.
— Еге, еге, от тоді-то тобі жаба й цицьки дасть, Феджіне, — злорадно всміхнувся Сайкс.
– І боюся я ще, мій голубе, — провадив старий, немов не помічаючи останніх слів свого гостя й пильно вдивляючись йому в вічі, — боюся я, що коли нас застукають, то будуть і комусь іншому непереливки, і буде комусь, може, ще значно гірше, аніж мені.
Сайкс здригнувсь і круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втупив байдужий погляд у протилежну стінку.
Вони замовкли. Всі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку свої губи, здавалося, обмірковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного пана чи пані на вулиці.
— Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося… — мовив нарешті містер Сайкс, але вже значно тихіше, ніж дотепер. Феджін хитнув головою.
— Якщо він не виказав на нас і не викрутився, то нема чого боятися, аж поки він не вийде на волю, — провадив Сайкс, — а тоді доведеться накинути на нього оком: пускати його на всі чотири вітри не можна, ні, ні, ні!
Феджін знову хитнув головою.
Ця тактика була, безперечно, найкраща, але на перешкоді їй стояла одна притичина: Проноза, Чарлі, Феджін і містер Вільям Сайкс усі як один гидували поліцією і ні за що в світі не наблизилися б до неї з доброї волі.
Скільки часу сиділи б вони в такій досить неприємній нерішучості, мовчки дивлячись одне на одного, — невідомо; проте над цим нам нема чого й міркувати, бо незабаром двері відчинилися, і до кімнати завітали дві молоді леді, що їх Олівер уже тут колись бачив; отже розмова поточилася далі сама собою.
— Так його! Чудесно! — радісно скрикнув старий. — Піде Бетсі! Ти ж підеш, голубонько?
— Куди це? — здивувалася та.
— Та тільки до поліції, квітонько, — улесливо відповів старий.
Треба сказати, що шановна панна категорично не відмовилася від цього, але висловила тільки цілком серйозне й глибоке побажання, щоб її «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицію. (Ця тонка і ввічлива відповідь свідчила, безперечно, про те, що міс Бетсі мала природний такт, який не дозволяє нам засмучувати наших ближніх рішучою відмовою.)
Старий зробив кислу міну й відвернувся від цієї панни в жовтих папільйотках (досить пишно, щоб не сказати розкішно, вдягненої в червону сукню й зелені черевички) до її товаришки.
— Нансі, моя крихітко, а що ти нам на це скажеш? — солодким голоском спитав він її.
— Нема дурних, не підлабузнюйся, Феджіне, — відповіла Нансі.
— Що це значить? — глянув на неї сердито містер Сайкс.
— Те саме, що я кажу, — спокійно відповіла вона.
— Тобі йти найбезпечніше, про тебе тут ніхто нічого не знає, — доводив Сайкс.
— Та я й не хочу, щоб знали, тому й не піду, Біллі, — так само спокійно відповіла Нансі.
— Вона піде, Феджіне, — сказав Сайкс.
— Вона не піде, Феджіне, — заперечила Нансі.
— Феджіне, вона піде.
Містер Сайкс мав рацію. Лайкою, погрозами та різними обіцянками вони таки переконали дівчину зважитися на цей крок.
А втім, у неї не було таких важливих причин боятися поліції, як у її милої приятельки, бо ж вона тільки нещодавно переїхала сюди, в околицю Філд-Лена, з трохи далекого, але дуже елегантного передмістя Реткліффа, й тому могла бути цілком спокійна, що не здибає тут когось із своїх численних старих знайомих.
Отже, міс Нансі пов’язала білий чистий фартушок, підтикала папільйотки під криси солом’яного капелюшка (ці туалетні речі, звичайно, дістав їй зі своїх невичерпних запасів Феджін) і приготувалася виступити на розвідку.
— Постривай ще хвилинку, голубонько, — спинив її Феджін, подаючи їй кошика, — ти його понесеш у руці, — так воно пристойніше виглядає, моя ясочко.
— А в другій руці хай несе ключа, Феджіне, це ще краще: огрядна господиня, та й годі, — порадив Сайкс.
— Так, так, голубе, — приказував старий, вішаючи великого дверного ключа Нансі на руку. — Ось так, так, — чудесно, моя душко, — радісно потирав він руки.
— О, мій братику, мій бідний, маленький, безвинний братику! — заголосила Нансі, обливаючись гіркими слізьми й з відчаєм трясучи в руках кошика й ключа. — Що сталося з ним, що з ним сталося! Куди вони його поділи! О, на бога, панове, скажіть, скажіть мені, де мій соколик, де мій братик рідний?
Проказавши ці слова, на превелику втіху своїх слухачів, так жалісно, що навіть слухати серце розривалось, Нансі замовкла, підморгнула товариству, з милою усмішкою уклонилася і зникла за дверима.
— О, це козир-дівка, мої діточки, — мовив старий, обертаючись до своїх молодих вихованців, і красномовно похитав головою, немов мовчки радячи їм наслідувати її блискучому прикладові.
— Вона робить шану жіноцтву, — стукнув по столі своїм величезним кулаком містер Сайкс. — П’ю за її здоров’я! І за те, щоб усі баби були такі, як вона!
Тим часом як ці й ще багато інших компліментів сипалися на голівку талановитої міс Нансі, вона сама йшла до поліції і, не вважаючи на певну полохливість, цілком природну для беззахисної соромливої дівчини, що не звикла ходити по місту сама, прийшла туди незабаром жива й здорова.
Вона підійшла до «холодної» із заднього двору, несміливо постукала ключем у двері й почала прислухатися, але ніхто не відповідав; вона кахикнула й знову наставила вухо, але все було тихо й на цей раз, тоді вона ніжним тихим голоском промовила: «Ноллі, Ноллі, коханий!»
У цій камері сидів лише одинокий в’язень — нещасний босий голодранець, якого злапали за те, що він грав на флейті; за цей злочин проти суспільства містер Фанг засудив його на місяць до Дому Поправи, дотепно зауваживши, що такі могутні легені доцільніше використувати на «млині», аніж переводити їх на музичний струмент.
В’язень нічого не відповів Нансі, бо тяжко побивався за своєю флейтою, сконфіскованою на користь держави під час арешту; отже Нансі перейшла до других дверей і знову постукала.
— Хто там? — стиха відгукнувся чийсь кволий голос.
— Чи нема тут у вас маленького хлопчика? — спитала Нансі, попереду гірко хлипнувши.
— Ні, боронь боже! — відповів в’язень.
Тут сидів другий арештант, безпритульний старезний дідок, злапаний за те, що не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці й не заробляв собі на життя. У третій камері сидів чоловік, засуджений за те, що розносив на продаж бляшані мисочки без відповідного патента й заробляв таким чином собі на життя всупереч постанові Палати Гербової оплати.[11]
Але ніхто з в’язнів не відгукнувся й не міг нічого сказати за Олівера, тому Нансі підійшла просто до гладкого тюремника в пасатому жилеті і з жалісними безнадійними приговорюваннями та скаргами (ще красномовнішими завдяки відповідній жестикуляції ключем і кошиком) запитала його про долю свого любого братика.
— У мене його нема, голубонько, — відповів їй добродушний дідусь.
— А де ж він тоді? — стурбовано простогнала дівчина.
— Та його ж забрав той джентльмен.
— Який джентльмен? Господи милосердний! Який джентльмен?
У відповідь на ці збентежені запити дідусь оповів глибоко засмученій сестрі, як Олівера притягли до в’язниці, як він зомлів перед суддею, як його виправдали завдяки одному свідкові, який бачив, що не Олівер, а інший хлопець вкрав хустину, і як його нарешті непритомного відвіз до себе сам позивач, — але де він жив, сторож гаразд сказати не міг, тільки чув, що кучерові звеліли їхати в напрямку до Пентонвілля.
У глибокому розпачі попленталася хисткою ходою безталанна сестра до воріт, але за брамою вона очевидячки оговталась, бо нараз пішла твердіше, а завернувши за ріг, прожогом побігла найзаплутанішими манівцями до житла старого.
Скоро почувши про наслідки розвідки Нансі, містер Сайкс свиснув на білого пса, одягнув капелюха й похапцем, не побажавши чесній компанії «доброго здоров’я», щоб не гаяти часу на зайві формальності, вийшов з кімнати.
— Ми мусимо дізнатись, де він є, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, — схвильовано говорив Феджін. — Ти, Чарлі, покрутися там і відкинь усі свої справи, поки не пронюхаєш чого-небудь про нього. Нансі, перепілочко моя, його треба знайти. Я вірю тобі й покладаюсь на тебе й на нашого на всі руки майстра Пронозу! Стійте! Стійте! — додав він, відчиняючи тремтячими руками шухляду: — Ось вам гроші, діточки мої. Сьогодні мого сліду тут не залишиться. Ви вже знатимете, де мене знайти. Не залишайтесь тут ані хвилини довше, ані хвилиноньки — ну, гайда!
З цими словами він випхав їх за поріг, двічі повернув ключа, засунув двері на клямку та на засув, витяг з таємної схованки скриньку, що її ненароком був угледів Олівер, і почав похапцем розтикати годинники й інші дорогоцінності по внутрішніх кишенях свого вбрання, — коли це щось стукнуло в двері; старий аж пополотнів.
— Хто там? — крикнув він пронизливим голосом.
— Я! — почувся крізь двері голос Пронози.
— Чого тобі?
— Нансі пита, чи заманювати його до тієї халупи? — спитав Проноза.
— Аякже, хай тільки злапає його, — одказав старий. — Розшукайте, розшукайте його будь-що-будь, ось і все, а там я вже знатиму, що робити, не турбуйтесь!
Хлопець відповів, що второпав, і побіг униз по сходах навздогін своїм товаришам.
— Досі він ще не виказав нас, — прошепотів старий, беручися знову до своєї роботи. — Хай тільки розпустить язика у своїх нових друзів, ми йому швидко пельку заткнемо.