У темній їдальні паскудного шинку в найбруднішому закутку Малої Сефрон-Хіл, в гидкому підозрілому кишлі, де взимку цілий день блимав підсліпуватий газовий каганець, куди не зазирав улітку жоден промінь сонця, над жбаном і чаркою (від яких сильно тхнуло спиртом) сидів якийсь чоловік у плисовому сурдуті, коротких штанях, вовняних панчохах і невисоких чоботях; в особі його кожен досвідчений поліцейський агент був би одразу пізнав славнозвісного Вільяма Сайкса. Край ніг його лежав його кудлатий білий пес; пес кліпав своїми червоними закислими очима, немов підморгуючи своєму хазяїнові, й одночасно облизував свіжу рану на морді.
— Не крутися, стерво! — гаркнув нараз містер Сайкс.
Чи то думки його були такі глибокі, що кліпання очей собаки йому заважало, чи то ці гнітючі думки так напосіли на нього, що йому треба було якось відвести душу, бодай штурхнути чоботом безвинну тварину, — сказати не можу, але в кожному разі він боляче огрів свого пса і гидко вилаявся.
Собаки взагалі не помщаються своїм господарям за їхні кривди, але містера Сайкса пес мав, очевидно, таку саму гарячу вдачу, як і його пан; у відповідь на цю ганебну образу він вчепився зубами в його чобіт, шарпонув його з усієї сили за литку й, щасливо ухилившись від кинутого йому в голову жбана, з гарчанням поліз під лаву.
— А, так ось ти який? — прошипів Сайкс, беручи в одну руку коцюбу, а другою помалу розкриваючи складаного ножика. — Стривай, стривай! А ходи-но сюди! Сюди! Чуєш?
Собака не міг не чути, бо містер Сайкс гукав як з немочі на всю свою бичачу пельку, але він, очевидячки, не хотів бути скараним на горло й не рушився з місця, — тільки загарчав ще лютіше, вчепився зубами за кінець коцюби й почав її гризти, мов той дикий звір.
Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса; він став навколішки й сам не свій від злості почав штрикати пса коцюбою; пес кидався з одного боку в другий, гавкав, гарчав і клацав зубами, а чоловік лаявся, сопів, бив і блюзнив. Боротьба дійшла до останнього напруження, коли це зненацька відчинилися двері; не довго думаючи, собака прожогом вискочив у коридор, а містер Сайкс залишився ні в сих ні в тих посеред кімнати з коцюбою в одній руці й складаним ножиком у другій.
Де двоє б’ються, третій не втручайся, — каже стара приказка. Містер Сайкс, розлютований втечею невірного пса, накинувся мокрим рядном на розрадника.
— На якого біса стаєш ти між мною і моїм собакою? — гукнув він, заносячи руку.
— Та я ж не знав, я ж не знав, соколику, — смиренно заспокоював його Феджін (бо це ж він увійшов так не до речі до кімнати).
— Ти не знав, кислоокий злодюго! — гукнув Сайкс. — Хіба не чув метушні? Позакладало?
— Нічого в світі не чув, щоб я на цьому місці провалився! — виправдовувався старий.
— Ти ніколи нічого не чуєш, — злісно зареготався Сайкс. — Підкрадаєшся й зникаєш нечутно, як гад, щоб ніхто не помітив. Шкода мені, що ти не був собакою, Феджіне, за півхвилини до цього!
— Чому? — з силуваною ухмілкою здивувався той.
— А тому, що закон охороняє життя таких паскудних страхопудів, як ти, і дозволяє вбивати собак, — пояснив Сайкс, дуже красномовно клацнувши ножем. — Тому саме.
Старий потер руки й присів до столу, через силу всміхаючись жартові свого приятеля; проте видно було, що він почуває себе не дуже приємно.
— Смійся, смійся, — буркнув Сайкс, становлячи коцюбу на місце й змірявши Феджіна зневажливим поглядом. — З мене тобі не вдасться насміятись, — я тебе тримаю за хвіст: ось де ти в мене, осьдечки, і щоб я пропав, як я тебе випущу. Пам’ятай! Як я встряну, то потягну й тебе за собою! Бережись!
— Та ну-бо, ну-бо, я це все добре знаю, — заспокоював його Феджін, — у нас спільні інтереси, Біллі, — спільні.
— Мг, — бовкнув Сайкс з таким виразом, немовби ці інтереси схилялися дужче на бік старого. — Ну, що ти маєш мені сказати?
— Все розтопилося дуже добре, я приніс тобі твою пайку, — одказав Феджін, — тут трохи більше, ніж тобі належить, соколику, та про мене, я знаю, що ти колись мені віддячиш і…
— Не мороч голови, — нетерпляче перебив його Сайкс. — Де гроші? Давай сюди!
— Постривай, постривай, Біллі, зараз дам, — зацитькував його Феджін. — Ось усе ціле! — З цими словами він витяг з-за пазухи носовика, розв’язав вузлика й вийняв невеличкий, загорнений у папір пакуночок. Сайкс видер йому пакуночок з рук, розгорнув і почав швидко рахувати соверени. — Все? — спитав він.
— Все, — відповів старий.
— А може, дорогою корова кілька штук язиком злизала? — підозріло спитав Сайкс. — Не надувайся, як миша на крупу, ми свої люди, я знаю, тобі це не первина. Ану сіпни калаталко. (Звичайною англійською мовою це значило «подзвони».)
На дзвоник до кімнати увійшов чоловік, молодший за Феджіна, але майже такий самий бридкий та відворотний, як і він.
Біллі лише мовчки хитнув головою на порожній жбан; шинкар зрозумів його без слів, але перш ніж вийти, виразисто ззирнувся з Феджіном, що саме на ту хвилю звів очі вгору, немов чекаючи на цей погляд; у відповідь він зробив знак головою, але так сторожко, що сторонній глядач ніколи не помітив би цього поруху.
Сайкс його теж не помітив, бо саме зв’язував шнурка на черевикові, якого передер собака. Може, якби цей погляд упав йому в око, він збагнув би, що йому він добра не віщує.
— Хто-небудь є, Барнею? — спитав Феджін. (Сайкс дивився тепер на нього, і він знову спустив очі додолу.)
— Нікого, — протягнув Барней (може, слова його щирі йшли від самого серця, але виходили вони в кожному разі крізь ніс).
— Нікого? — здивовано перепитав Феджін, немов натякаючи, що на цей раз йому вільно говорити правду.
— Нікого, крім міс Дедзі, — відказав той.
— Нансі! — скрикнув Сайкс. — Де вона? Щоб мені очі повилазили, спритна, моторна дівка, люблю!
— Вона замовила собі порцію вареного м’яса, — відповів Барней.
— Скажи їй, хай іде сюди, — наказав Сайкс, наливаючи собі горілки в чарку, — хай іде сюди!
Барней глянув скоса на Феджіна, наче питаючи дозволу; але той і не подивився на нього; він це зрозумів; вийшов і незабаром повернувся з Нансі, що з’явилася при повнім параді: у фартушку, в капелюшку, з кошиком і навіть з ключем у руці.
— Ну що, Нансі, рознюхала? — спитав Сайкс, підсовуючи до неї горілку.
— Рознюхала, Біллі, — одказала та, спорожнивши нахильцем чарку. — Але вся ця тяганина мені вже в печінках сидить. Шмаркач заслаб, не вилазив увесь час із хати і…
— Ой, Нансі, любко, — не дав їй скінчити Феджін і пильно глянув на неї.
Чи то скуйовджені руді брови старого якось здригнулись, чи його ямкуваті очі примружились — річ не в тому, але в кожному разі міс Нансі чомусь одразу збагнула, що не слід зайвого язиком плескати. Ми дотримуємося тут самих лише фактів і не заходимо в балачки, тому досить сказати, що Нансі круто обірвала себе на півслові й, солодко всміхаючись та підморгуючи Сайксові, почала говорити про щось інше. Хвилин за десять по тому на містера Феджіна напав страшенний кашель, після чого Нансі накинула на плечі хустку й почала прощатись. Виявилося, що Сайксові було з нею по дорозі, і він запропонував її провести; вони вийшли разом, а за ними, тримаючись трохи віддалік, поплентався білий пес, що виліз з якоїсь підворітниці, скоро його хазяїн трохи відійшов.
Старий висунув голову з дверей їдальні в темний коридор і, дивлячись Сайксові в вслід, стиснув кулаки, прошипів якусь зловісну лайку, а потім зі страшною ухмілкою на посинілих губах повернувся до столу, сів і незабаром цілком захопився читанням цікавих сторінок кримінального часопису.
Тим часом Олівер Твіст, не знаючи й не гадаючи, що веселий старенький панок перебуває так близько від нього, поспішав до книгарні. Біля Клеркенвілля він помилково звернув невеличкою вуличкою не туди, куди слід, але помітив це не одразу й, знаючи, що вуличка ця йде приблизно в напрямкові до книгарні, не схотів вертатися і прудко йшов уперед з пакунком книг під пахвою.
Він ішов і думав, який він тепер щасливий і що б він дав, аби йому тільки глянути на бідного малого Діка, що голодний і побитий, може, гірко плаче саме в цю хвилю; коли це враз над самим його вухом він почув якийсь жіночий несамовитий крик: «Братику, братику, ріднесенький!». І не встиг він схаменутися, як чиїсь дужі руки обвились йому навкруг шиї.
— Пустіть! — скрикнув Олівер одбиваючись. — Пустіть! Хто це такий? Одчепіться!
У відповідь жінка у фартушку (із ключем у руці), що допіру перестріла його, на всю вулицю заголосила й засипала його гарячими поцілунками.
— Господи, Господи! — лементувала вона. — Я знайшла його! О, Олівере, Олівере! Злий, злий хлопчиську, як ти вимучив мене! Ходи, ходи-но сюди, моя крихітко! Я відшукала його! Дяка Богові милосердному — він знову зі мною! — Тут молодиця знову залилася буйним істеричним риданням, і якісь дві перехожі жінки навіть спитали різникового хлопця з напомадженою, виглянсуваною, як чобіт, головою (він теж вилупив очі на всю цю сцену), чи не слід би йому побігти по лікаря, але хлопець, що мав досить оспалу, щоб не сказати, ледачу вдачу, відповів, що не варто.
— Ні, ні, не турбуйтесь, — опам’яталася молодиця, хапаючи Олівера за руку. — Мені вже краще. Ходи додому, жорстокий хлопчику! Ходи!
— У чому річ, добродійко? — поцікавилася одна з жінок.
— Ох, сестрички, сестрички, якби ж то ви знали! — зацокотіла молодиця. — Він утік з місяць тому від своїх чесних трудящих батьків і зв’язався з якимись злодюгами та шахраями. Матір свою нещасну мало в могилу не звів!
— Ото вибрудок! — співчутливо скрикнула одна жінка.
— Йди додому, паскудо! — додала друга.
— Неправда, — злякано закричав Олівер, — я не знаю цієї дівчини, я не маю ні батька, ні матері, ані сестри! Я сирота й живу в Пентонвіллі.
— Господи, тільки послухати, як він безсоромно бреше, — зойкнула жалібниця.
— Та це ж Нансі! — скрикнув нараз Олівер, що в цей мент уперше глянув їй у вічі, — й оторопів.
— Ось, бачите, не помоглось, він знає мене! — звернулася до присутніх за підмогою Нансі. — Люди добрі, скажіть йому, щоб він ішов додому, він уб’є своїх батьків і мене занапастить!
— Що за чортівня! — гукнув якийсь грубезний чоловік, що вийшов допіру із сусідньої пивниці (слідом за ним виліз крадькома білий кудлатий пес). — Та це ж малий Олівер! Іди до своєї матки, щеня! Не отягайся!
— Я їх не знаю, вони мені не рідні! Рятуйте! Рятуйте! — кричав Олівер, борсаючись у цупких, як кліщі, обіймах незнайомого.
— Я тебе врятую, ледащо! Де це ти взяв книжки? Украв, волоцюго? Віддай! — З цими словами чоловік видер пакунок Оліверові з рук і вдарив його кулаком по голові.
— Вірно! — крикнув з віконця в горищі якийсь чоловік. — Це його одразу до пам’яті приведе.
— А звісно! — підтримав його тесляр із заспаним підпухлим обличчям, глянувши вгору на віконце.
— Це йому на добро — за битого двох небитих дають, — згодилися жінки.
– І він ще дістане, — огрів Олівера вдруге незнайомий і схопив його за комір. — Не пручайсь, халамиднику! Сюди, Вовче! Бережись його, хлопче, бережись!
Що міг вчинити нещасний маленький хлопчик, ще зовсім кволий після тяжкої недуги, запаморочений, оторопілий, наляканий страшним гарчанням пса й кулаками незнайомого чоловіка, збитий з пантелику тим, що всі присутні дійсно вважають його за злочинця. Що міг вчинити маленький хлопчик проти стількох дорослих!
Впала ніч. Навкруги було темно, порожньо, місцевість була незнайома, допомоги не було звідки чекати, боротьба була марна. Ще мить — і Олівера потягли лабіринтом вузьких заулків так швидко, що його поодинокі несміливі викрики майже не були чутні. Але хай би він кричав що є сили, на нього все одно ніхто не звернув би уваги.
Вже позасвічували газові ліхтарі. Стурбована місіс Бедвін стояла край відчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на вулицю й виглядала Олівера, а старенькі приятелі вперто сиділи в темній вітальні, і годинник між ними ритмічно цокав на столі.