Покручені вулиці й заулки вивели їх нарешті на великий порожній майдан, перегороджений оборами й жолобами: мабуть, це була торговиця. Тут Сайкс трохи вкоротив ходи, бо Нансі засапалась і пристала, нахилився до Олівера й звелів йому взяти дівчину за руку, але той не послухавсь і озирнувся навколо.
— Не чуєш? — грізно прошипів Сайкс над самим його вухом.
Навколо не було нікого. Вони йшли найтемнішою частиною майдану. Олівер бачив, що надії нема, і простягнув свою правицю Нансі, а вона цупко вчепилася за неї.
— Дай мені ліву, — звелів Сайкс, хапаючи його за другу руку. — Сюди, Вовче!
Собака глянув угору й загарчав.
— Бачиш цього хлопця! — провадив Сайкс, беручи Олівера за шию вільною рукою. — Як він тільки писне — ти його хапнеш! Гляди!
Пес знову загарчав і глянув на Олівера так, немовби одразу з радістю вчепився б йому зубами в горлянку.
— Він зробить це не згірше від кожного християнина, щоб мені очі повилазили! — сказав Сайкс, дивлячись на собаку з жорстоким, звірячим задоволенням. — Ти знаєш тепер, чого сподіватись, ану покричи — собака швидко пельку заткне. Ну-ну, вперед, небораче!
Пес закрутив хвостом, дуже стішений такою незвичайною ласкою, і, загарчавши ще раз на Олівера, побіг уперед.
Вони переходили неначе через Смітфілд, хоча це міг бути й Гросвенар-Сквер — Олівер не міг гаразд розібрати. Вечір був темний і млистий. Вогні вітрин ледве-ледве мерехтіли крізь важкий туман, що падав щораз нижче на землю й повивав густим завоєм вулиці й будинки. Непривітна чужа місцевість здавалася Оліверові від цього ще смутнішою, і страх та непевність щораз дужче стискали його серце. Вони пройшли ще кілька кроків, коли це на церкві вдарив важкий глибокий дзвін. Сайкс і Нансі зупинилися й почали рахувати удари.
— Восьма, Біллі, — промовила Нансі, коли дзвін замовк.
— Нащо говорити, хіба мені самому позакладало? — відповів Сайкс.
— А чи почули вони — як ти думаєш? — провадила Нансі.
— Звичайно, почули, — одказав Сайкс. — Мене злапали якось саме на Варфоломея;[14] так тоді до мене через ґрати пискотіння усіх базарних пищиків і свищиків доносилось. А як нас замикали на ніч, то від надвірнього галасу й гармидеру в старій клятій дірці ставало так тихо й тоскно, що хоч головою об залізні двері бийся!
— Бідолахи! — зітхнула Нансі, що стояла ще досі, обернувшись лицем у той бік, звідки пролунав дзвін, — а такі ловкі, моторні хлопці!
— Вам, бабам, тільки це й у голові, — відповів Сайкс, — ловкі, моторні хлопці! Тепер їм уже все одно капут, то й краса не поможе.
Цими словами містер Сайкс, здавалося, хотів приборкати вибух ревнощів, що накипав у його грудях; він ще дужче здушив Оліверову руку й наказав йому йти.
— Постривай ще хвилинку! — попрохала дівчина. — Я не поспішала б так, якби це тебе мали вішати по восьмій годині, Біллі. Я б кружляла, кружляла навколо, поки б не звалилася, — хай би сніг лежав по коліна, а на мені було б саме лахміття.
— На якого біса? — мовив далебі не сентиментальний містер Сайкс. — Ось якби ти мені маленьку пилку та доброго мотуза ярдів із двадцять завдовжки підкинула, то це було б діло! А то кружляти навколо без пуття! Ну, ходім, годі вже патякати, як піп з кафедри.
Дівчина зареготала, щільніше запнулася хусткою, і вони рушили. Але Олівер відчував, як тремтить її рука, і, глянувши їй у вічі, коли вони проходили повз ліхтар, побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.
Вони йшли ще з півгодини брудними порожніми вуличками, зустрічаючи дорогою дуже мало перехожих, та й ті, здавалося, належали до кіл містера Сайкса й Нансі. Нарешті вони звернули в особливо вузький і смердючий заулок з крамницями старої одежі на кожному кроці.
Собака, що біг увесь час попереду, немов розуміючи, що вони вже в тихому пристановищі і що бути на сторожі вже непотрібно, зупинився перед дверима якоїсь замкненої крамниці; облуплений будинок геть похилився набік, крамниця стояла, очевидячки, давно порожня, бо на дверях було прибито дошку з геть-чисто пожовклою об’явою, що її віддають під найм.
— Усе гаразд, — мовив Сайкс, обережно озираючись навколо.
Нансі просунула руку, і з-під віконниці почулося тоненьке дзеленчання дзвіночка. Вони перейшли на протилежний тротуар і постояли кілька хвилин під ліхтарем. Щось зашаруділо, немовби незрима рука звідне віконце відхилила, і за хвилю тихо, без скрипу відчинилися двері. Містер Сайкс схопив без довгих церемоній Олівера за комір і поволік його до крамнички.
Коридор був темний, хоч око з лоба вийми. Вони почекали, поки той, хто відчиняв їм, замикав за ними двері, закладав ланцюжка й засував засува.
— Хто-небудь є? — спитав Сайкс.
— Ні, — відповів голос, і Оліверові здалося, що він уже десь чув його.
— А старе опудало вдома?
— Так, і злий, як сатана в діжці! Думаєте, почоломкається з вами? А дзуськи!
Цей стиль розмови й голос здалися Оліверові страшенно знайомими: але було так темно, що розгледіти, хто саме говорив, було неможливо.
— Присвіти-но, а то ми ще в’язи собі урвем або на пса спіткнемося, — сказав Сайкс.
— Почекайте, я зараз.
За хвилю невідомий повернувся з лойовою, заткнутою в тріску свічкою, і виявилося, що це сам містер Давкінс своєю власною персоною.
Він не зрадів і не здивувався Оліверові, тільки всміхнувся й годі, — а Сайксові й Нансі хитнув головою іронічно, щоб вони йшли за ним униз по східцях. Вони перейшли через порожню кухню й відчинили двері низької вогкої кімнати, що, очевидячки, виходила вікнами на задвірок. Вибух дзвінкого реготу залунав їм назустріч.
— Ой лусну, ой лусну! — реготався Чарлі Бетс. — Ось він! Це він! Феджіне, зирни на нього! Ой, Феджіне, не можу — диви! Диви! Ой луснуть печінки, яке чуперадло! Держіть мене, дайте мені висміятися!
З диким реготом Чарлі бебехнувся на долівку й хвилин із п’ять качався по ній, не маючи сили замовкнути; потім скочив на ноги, вихопив у Пронози свічку й кілька разів обійшов навкруги Олівера, уважно його розглядаючи, а тим часом старий, скинувши з голови свого нічного ковпака, вклонявся оторопілому хлопчикові.
Діловитий Проноза, що був сьогодні в особливо скупченому настрої і взагалі не любив плутати справи з жартами, — дуже уважно обшукав Оліверові кишені.
— Ой глянь, як він розпиндючився, Феджіне! — скрикнув Чарлі, підставляючи так близько свічку до Оліверової курточки, що та замалим не зайнялася. — Ач, який фертик! Сукно — перший сорт, а який фасон! Ой-ой-ой, яка чудасія! А книжки! Фути-нути, джентльмен, та й годі!
— Щасливий бачити вас у такому доброму стані, мій пане, — коверкався старий, улесливо вклоняючись гостеві. — Проноза дасть вам інше вбрання, мій любий, щоб ви, бува, не забруднили ненароком своїх святкових шатів. Чому ж ви не повідомили мене, що прибудете? Ми б наготували вам чогось гарячого на вечерю.
Тут містер Бетс знову зареготався так голосно й дзвінко, що сам Феджін і навіть Проноза всміхнулися, але в цю мить він саме витяг з Оліверової кишені п’ять фунтів стерлінгів, і тому невідомо, що його властне звеселило — дотеп старого чи знахідка.
— Стривай! Що це таке? — скрикнув Сайкс, підскакуючи до старого, що вихопив гроші в хлопчика. — Це моє, Феджіне.
— Ні, ні, Біллі, мій голубе, це моє, — а ти візьмеш книжки, — хтиво вчепився в них старий.
— Ні, моє, наше з Нансі, — одказав Сайкс і надягнув шапку, — не даси, то я забираю хлопця.
Феджін здригнувся, здригнувся й Олівер, хоч цілком з іншої причини: у хлопчика промайнула надія, що, може, суперечка скінчиться тим, що його заберуть звідси геть.
— Ну що, даєш? — бовкнув Сайкс.
— Це дуже несправедливо, Біллі, це страшенно несправедливо, — чи не так, Нансі? — заквилив старий.
— Справедливо чи несправедливо, а давай сюди, кажу тобі! — наступав на нього Сайкс. — Чи ти думаєш, що нам з Нансі нема чого іншого робити, як висліджувати та виловлювати твоїх шмаркачів? Ну, ну, не крути хвостом, скнаро, давай сюди!
З цими люб’язними словами містер Сайкс вихопив асигнацію з пальців старого й, дуже спокійно дивлячись йому пильно в очі, згорнув її вчетверо і зав’язав у свого носовика.
— Це нам за наші клопоти — та й то ще мало, — сказав Сайкс, — а ти візьми собі книжки, якщо любиш читати, а коли ні, то продай їх.
— Яка чудесна книжка, — викривлявся тим часом Чарлі, перегортаючи сторінки і вдаючи, що читає, — як написано, як написано, правда, Оліверчику? — І помітивши розпачливий погляд, з яким Олівер дивився на своїх катів, сміхун зареготався ще дужче.
— Вони належать старому панові, — скрикнув Олівер, ламаючи руки, — доброму, любому, старому панові, що взяв мене до себе й виходив мене, коли я мало не помер. Благаю вас, відішліть йому все! Відішліть йому книги й гроші! Не випускайте мене звідціля ціле життя, але на бога відішліть йому його речі! Він подумає, що я їх украв! І він, і старенька пані, і всі, всі, що були такі добрі до мене, подумають, що я злодій! Згляньтесь, згляньтесь на мене, відішліть їх!
З цим розпачливим криком Олівер упав навколішки перед старим і простягнув до нього рученята.
— Правду кажеш, хлопче, правду, щиру правду, — хитро захихотів Феджін, зморщуючи брови й потираючи руки. — Вони таки дійсно подумають, що ти їх украв. Ха-ха-ха! Краще б ніхто й загодя не вигадав і не надумав!
— Ще б пак, — знизав плечима Сайкс, — бачу я, що йде наш пан Клеркенуеллем з книжечками під пахвою. Чудесно! Я собі й думаю: його взяли до себе, мабуть, якісь святі та божі оченашники (хто ж інший на це здатний?), вони його через поліцію не шукатимуть, боячись, що заведеться судова тяганина і його ще чого доброго пошлють туди, де козам роги правлять. Ну а тепер він як у бога за пазухою, ха-ха-ха!
Стоячи навколішках, Олівер шалено дивився то на одного, то на другого і ледве розумів, що діється навколо, але тут він схопився на ноги і, як ошпарений, вискочив з кімнати з таким шаленим криком: пробі! пробі! — що в порожньому старому будинкові луна аж до самого горища загула.
— Держи собаку, Біллі! — скрикнула Нансі, підскакуючи до дверей і затуляючи їх за Феджіном і обома його учнями, що кинулися навздогін Оліверові. — Держи собаку, він порве його на шматки!
— Так йому й треба! — гукнув Сайкс, пручаючись від дівчини. — Не лізь під руку, а то голову об стіну розіб’ю.
— Бий, бий, не боюсь я тебе, Біллі! — кричала дівчина, борюкаючися з ним. — Пес не подере дитини, не допущу я цього — раніш убий мене!
— Не подере? — заскреготав зубами Сайкс. — Стережись, а то й з тебе пір’я полетить! — І озвірілий грабіжник відіпхнув від себе дівчину в протилежний куток. Саме на цей ґвалт до кімнати повернувся Феджін з обома хлопцями, волочачи за собою Олівера.
— Дівка, здається, здуріла, — розлютовано бовкнув Сайкс.
— Ні, не здуріла, Феджіне, — відказала бліда й засапана від боротьби Нансі.
— То сиди нишком і не репетуй, — з погрозою глянув на неї Феджін.
— Не хочу! — скрикнула Нансі. — А що! Маєш?
Містер Феджін був настільки досвідченим знавцем звичаїв і норовів людей тієї особливої породи, до якої належала Нансі, щоб зрозуміти, що продовжувати з нею розмову в цю хвилю небезпечно; тому він перевів загальну увагу на Олівера.
— Так ти хотів нас покинути, моє серце? — почав він, беручи в руку сучкуватого ціпка, що лежав край каміна. — Га?
Олівер мовчки напружено стежив за його рухами й важко дихав.
— Ти хотів кликати поліцію, признавайся? — глузував старий, хапаючи хлопчика за лікоть. — Ми тебе швидко відучимо від цих вибриків, мій паничу!
Ціпок важко гупнув по Оліверовій спині і звився знову вгору; коли це враз Нансі підскочила до Феджіна, видерла йому ціпка з рук і шпурнула його з такою силою в камін, що аж жарини по кімнаті розлетілись.
— Не можу я цього бачити, Феджіне, — закричала вона. — Ти ж хлопця дістав, чого тобі ще від нього треба? Дай йому спокій — чуєш, а то я когось із вас так позначу, що передчасно на шибеницю потягнуть.
Дівчина свавільно тупнула ногою і перебігла поглядом з Феджіна на Сайкса; її губи були міцно стиснуті, пальці нервово зчепились, а з лиця збігла вся кров.
— Та годі, годі, Нансі, — лагідно промовив старий, зніяковіло ззирнувшись із Сайксом, — ти сьогодні так розійшлася як ніколи. Ха-ха, — не дівчина, а просто краля!
— Гляди, щоб мені терпець не урвався! Тобі, Феджіне, тоді буде найгірше. Кажу тобі, поки не пізно, не чіпай мене краще!
У роздратованій свавільній жінці, доведеній до розпачу, до дикої нестями, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків.
Феджін побачив, що годі й думати якось укоськати Нансі, й, мимоволі поточившись від неї, кинув полохливий благальний погляд на Сайкса, немов натякаючи на те, що тепер його черга говорити. Містер Сайкс зрозумів це мовчазне благання і, може почуваючи, що для його власного гонору й авторитету над непокірною важливо її негайно приборкати, передовсім вилаявся кількома десятками крутих лайок і погроз власного винаходу (до речі, легкість, з якою вони сипалися з його уст, безперечно, свідчила про багатство його уяви). Але як це все не справило на бунтарку належного враження, то він вирішив ужити конкретніших заходів.
— Що це означає? — підступив він до неї, зміцнивши цей запит своїм улюбленим побажанням (якби Бог вчував йому бодай один раз на п’ятдесят тисяч разів, сліпота, безперечно, стала б настільки розповсюдженою хворобою, як, приміром, кір). — Що це в бісового батька означає? Та ти знаєш, що ти таке?
— О так, я це добре знаю, — істерично засміялася дівчина, зухвало хитнувши головою і вдаючи, що їй це байдужісінько.
— То сиди й не рипайся, а то своїх не пізнаєш! — гукнув на неї Сайкс так, як мав звичку гукати на свого собаку.
Дівчина зареготалася ще істеричніше і, метнувши на Сайкса оком, відвернулася від нього й до крові закусила губи.
— Ач яке цабе! — провадив Сайкс, дивлячись на неї з презирством. — Велика пані, чого заманулося! Шляхетності, добрості й різних інших дурощів! Чудесний друг дитині, як ти звеш цього шмаркача!
— Так, як перед Богом, я бажаю йому добра і буду його другом! — палко скрикнула дівчина. — Краще б мене серед вулиці громом убило, краще б мені місцем помінятися з тими у в’язниці… Ах, нащо я його своїми руками сюди привела. З цієї хвилини він для всіх — злодій, брехун, гад! Хіба цього мало старому чортові, — чого він б’ється?
— Та годі, годі, Сайксе, — хотів погамувати сварку старий і показав на хлопців, що з жагучою цікавістю мовчки стежили за нею. — Нащо сваритись, треба говорити чемно, Біллі!
— Чемно! — скрикнула дівчина, грізна у своєму запалі. — На чемність ти від мене не заробив, старий мерзотнику! Я ходила красти для тебе, коли була вдвоє менша за Олівера, — дванадцять літ служу я тобі з того часу! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?
— Гаразд, гаразд! — не втрачав надії заспокоїти її Феджін. — Та це ж твій хліб!
— Так, це мій хліб! — уже не говорила, а лементувала вона, і слова її клекотіли невтримним потоком. — Це мій хліб, а мокрі холодні брудні вулиці — моя хата! А ти той гад, що погнав мене туди і ссатимеш мою кров день і ніч, день і ніч, аж поки я не здохну!
— Писни ще одне слово, і я тобі ще краще віддячу, — прошипів Феджін; її останні слова шпигнули його в саме серце.
Дівчина нічого не сказала, але почала в нестямі рвати на собі волосся та одяг і кинулася з такою люттю на Феджіна, що, мабуть, від нього тільки б мокре місце залишилося, якби Сайкс не схопив її вчасно за руки; вона рвонулась, захиталась і впала зомліла.
— Уф! Нарешті, — зітхнув Сайкс, кладучи її на підлогу в кутку, — а руки в неї, як кліщі, коли вона ошаліє.
Феджін обтер чоло і з полегшенням усміхнувся, немов радіючи, що здихався вже клопоту. Але ні на нього, ні на Сайкса, ні на злодійчуків ця сцена не справила особливого враження: в їхній практиці це було лише трохи марудне, але цілком звичайне повсякчасне явище.
— З бабами діло мати — краще гороху наїстись, — мовив Феджін, кладучи ціпка на місце, — але вони хитрі бестії, і ми без них нічого не втнемо. Чарлі, покажи Оліверові, де спати.
— Завтра він убере буденне вбрання? — всміхнувся Бетс.
— Аякже, — відповів йому Феджін з такою самою насмішкуватою ухмілкою.
Захоплений своїм дорученням, Чарлі взяв лойову свічку, повів Олівера до кухні, де на підлозі валялося кілька таких самих брудних постелей, як і в їхньому колишньому старому помешканні, і з реготом, гримасами та викрутасами дістав те саме старе вбрання, якого Олівер з такою втіхою був здихався у містера Броунлоу (між іншим, Феджін надибав на нього в того самого лахмітника, що купив його тоді, і таким чином це була перша вказівка на місце перебування Олівера).
— Скидай свої клейноди, я їх віддам Феджінові, щоб він тобі зберіг їх про свято, — сказав Чарлі, — сміх та й годі!
Бідний Олівер неохоче послухався, а містер Бетс з його вбранням під пахвою вийшов з кімнати і замкнув за собою двері.
Олівер залишився сам у цілковитій темряві.
Регіт Чарлі і голос Бетсі, що саме дуже вчасно завітала до господи і тепер обливала водою і відходжувала різними жіночими засобами свою подругу, могли б розігнати сон бодай найурівноваженішої, нічим не знервованої людини, але бідний Олівер стомився й ослаб, і незабаром заснув глибоким сном.