Стояв холодний зимовий вечір. Мороз скував землю товстою сніговою корою, рвучкий північний вітер міг розвівати лише наметені на поворотах і перехрестях кучугури снігу, він з хижою дикою люттю налітав на цю єдину поживу, збивав угору снігові заслони, закручував їх білою курявою, кружляв ними в шаленому танку й розсипав жменями білі бризки в повітря. Такими чорними порожніми ночами ситі люди, що живуть у теплі та достатках, сідають родинним колом край каміна й дякують Богові, що вони вдома, а безпритульні голодні злидарі падають на сніг і вмирають. Скільки підточених голодом і холодом відметів суспільства закривають навіки свої очі на наших вулицях такими ночами, і хоч які були їх злочинства на цьому світі, гіршої муки вони не зазнають і на тому.
Так стояли справи надворі, а тим часом місіс Корней, наглядачка уже відомого читачам притулку, де народився і зростав Олівер Твіст, сиділа край привітного вогню в своїй власній чистенькій кімнаті й дивилася з великою втіхою на круглий столик перед собою, де стояла невеличка таця з різними приналежностями вечері тружденної робітниці притулку. Місіс Корней лагодилася почастувати себе скляночкою запашного чаю. Вона глянула задоволено на стіл, а потім на камін, де малесенький казанок наспівував тоненьким голоском веселу пісеньку; ця відрадна картина викликала в господині таке внутрішнє задоволення, що вона аж усміхнулась.
— Ох, — зітхнула вона, спираючись ліктем на стіл і замислено втупивши очі у вогонь, — ох, як треба благословляти долю! Тільки ми всі невдячні!
Місіс Корней сумно похитала головою, немов боліючи душею за засліплення бідаків, що ніяк не годні цього зрозуміти, набрала з малесенької бляшаної коробочки чаю срібною ложечкою (своєю власною, не казенною) й почала заварювати чай.
Якої дурної дрібниці буває часом досить, щоб порушити хистку рівновагу нашої душі!
Поки місіс Корней моралізувала так про себе, вода в чорному чайникові перебігла через вінця й ошпарила їй руку.
— Щоб ти пропав! — скрикнула, здригнувшись, шановна леді й хутко відставила чайника на примурок, — дурнячий горщик! Більше за дві склянки не може вмістити! Кому він здався — нікому! Хіба що такій самотній бідолашній удові, як я! — додала вона по короткій мовчанці.
З цими словами безталанна вдовиця упала в крісло й, підперши голову руками, замислилася над своєю нещасною долею. Маленький чайник і самотня склянка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корнея (що помер заледве двадцять п’ять років тому), і вона тяжко зажурилася.
— Ні, в мене ніколи не буде другого, — похмуро мовила вона, — ніколи не буде другого такого, як він!
До кого стосувалися ці слова: до покійного чоловіка чи до незграбного чайника — не знати, але вірніш, що до останнього, бо місіс Корней глянула на нього з докором у цю хвилю і взяла його з примурку.
Вона саме заходилася пити першу чашку, коли це легкий стук у двері порушив її кейфування.
— Можна. Заходьте вже! — сердито скрикнула вона. — Мабуть, знову якась стара баба померла; вони завжди як дірка в мості — вмирають, коли людині ніколи, й попоїсти не дадуть! Чого стоїте й напускаєте холоду в хату! Заходьте, що там знову.
— Нічого, моя пані, нічого, — відповів чоловічий голос.
— Боже! — значно лагідніше скрикнула господиня. — Це ви, містере Бембль!
— До ваших послуг, моя пані, — мовив сторож, що був затримався у сінях, щоб обтерти ноги й обтрусити сніг з одежі, й увійшов тепер до кімнати з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій.
— Дозволите зачинити двері?
Смиренна вдовиця засоромилась: чи не піде бува поговір на неї, що вона приймає в себе мужчину потайки, але містер Бембль таки добре перемерз надворі й, скориставшись з її вагання, хутко зачинив за собою двері.
— Лиха година, містере Бембль, — мовила господиня.
— Лиха, лиха, а особливо для нашої парафії. За один-єдиний день ми мусили сьогодні віддати двадцять паляниць і півтори кружалки сиру, а цим злидарям ще мало.
— Ще б пак! Хіба на них коли настачиш, — згодилася наглядачка, сьорбаючи чай.
— Правдиве слово, моя пані, — провадив Бембль. — Недалеко шукати. Наприклад, сьогодні один жебрак: уважаючи на його численну родину, йому дають цілу паляницю й з добрий фунт сиру, так ви думаєте, що йому цього досить, що він вдячний за це? Де там! Ані-ні! Що він робить, уявіть собі? Безсоромно просить ще бодай жменю вугля! Вугля! А що він з ним утне? Підсмажить сир, а потім знову прийде з довгою рукою! Всі ці людці одним миром мазані. Даси їм сьогодні повну пелену вугля, а вони тобі прийдуть позавтра за другою. Безсоромники.
Господиня гаряче підтримала гостя, й він провадив:
— Але слухайте, що сталося, — далі вже нікуди. Позавчора один чоловік — ви заміжня, місіс Корней, і тому я можу дозволити собі про це говорити у вашій присутності — один голоколінець, ледве-ледве прикритий лахміттям (тут місіс Корней соромливо опустила додолу очі), — приходить з довгою рукою під двері нашого куратора бідних (а в того саме урочистий обід і кликані гості) й вимагає допомоги. Товариству це, звісно, неприємно, а він уперся і не йде; звичайно, куратор звелів йому дати відчепного — ну, й винесли йому фунт картоплі та жменю вівсяного борошна. «Господи, навіщо воно мені! — відповідає цей нахаба. — Це все одно що дати мені залізні окуляри!» — «Гаразд, — каже тоді куратор і відбирає в нього картоплю та борошно, — більше ви тут нічого не дістанете!» — «То я, значить, умру на вулиці». — «Не турбуйтесь, не вмрете».
— Ха-ха-ха! Як влучно! Ну та й сміхун наш містер Граннет! — зареготалася господиня. — А далі що?
— А далі ось що, місіс Корней: жебрак пішов і таки помер на вулиці, — відповів Бембль, — уперте бидло!
— Не може бути! Невже, невже?! — обурено скрикнула місіс Корней. — До речі, мені здається, що ця безпосередня допомога жебракам страшенно шкідлива; а як на вашу думку, містере Бембль, ви ж учені, то мусите краще знати.
— Місіс Корней, — відповів сторож і усміхнувся так, як може всміхатися лише людина, що володіє вищим, недоступним для інших знанням, — безпосередня допомога бідним поза стінами богадільні, але допомога добре організована, це є парафіяльна самоохорона. Головний засіб віднадити жебраків — це давати їм те, чого вони не потребують: попоходять, а там набридне бити черевики.
— Господи, як мудро! — скрикнула місіс Корней.
— Так, моя пані. Між нами говорячи, це глибока ґрунтовна засада нашого буття, — провадив містер Бембль. — Ви, може, спостерігали з повідомлень цих язикатих газет, що убогим родинам парафія завжди допомагає сиром. Тепер це запроваджено скрізь по всій нашій країні; але ви ж розумієте, що це все наші стислі таємниці; розповсюджувати їх не слід, і ніхто, опріч нас, парафіяльних урядовців, не повинен про це знати. — Ось вам портвейн (він розв’язав хустину й витяг з неї пляшку); Рада надіслала його для нашої лікарні, справжній, чистий, запашний портвейн — тільки-но сьогодні у пляшки розлито: чистий як сльоза й без крихти фусу!
Містер Бембль підняв пляшку проти світла й побовтав її, щоб довести бездоганну якість вина; потім поставив обидві пляшки на буфет, акуратно згорнув хустку, поклав її до кишені і взявся за капелюха, немов щоб іти.
— Надворі так холодно, ви замерзнете, містере Бембль, — мовила господиня.
— Так завиває і у вуха дме, — відповів він, підіймаючи коміра.
Добросерда леді глянула на казанок, потім на сторожа, що повернувся до дверей (він уже відкашлявся і збирався побажати їй на добраніч), і соромливо, дуже соромливо спитала, чи не згодився б він випити чашечку чаю.
Містер Бембль умить спустив коміра, поклав капелюха й ціпка на ослін, а стільця підсунув до столу. Він помалу осівся й поглянув на господиню, а вона уп’ялась очима в свій маленький чайник. Тоді він знову кахикнув і ніжно всміхнувся. Місіс Корней пішла до шафи по другу чашку й мисочку, а коли сідала на своє місце, очі її знову ззирнулися з очима моторного сторожа; вона почервоніла й почала соромливо хазяйнувати, а він знову ще голосніше кахикнув.
— Солодко, містере Бембль? — спитала вона, відчиняючи цукерницю.
— Так, дуже солодко, — відповів містер Бембль і пильно глянув на неї. (Якщо парафіяльний сторож здатен взагалі дивитися ніжно, то містер Бембль був на цю хвилю саме цим сторожем.)
Чай налили й подали йому в глибокій тиші. Містер Бембль застелив собі коліна носовою хусткою, щоб, бува, якась крихта чи крапля не забруднила його розкішних штанів, і почав їсти й пити, перериваючи час від часу цю приємну процедуру глибоким зітханням, що, проте, не відбивалося пагубно на його апетиті, але, навпаки, вочевидь дуже сприяло йому.
— Я бачу, ви маєте кицю, — зауважив містер Бембль, глянувши на кицьку, що мружилася перед каміном з цілим своїм виводом, — і навіть кошенят, моя пані!
— Я їх так люблю, так люблю, що ви й уявити собі не можете, містере Бембль, — відповідала господиня, — вони такі втішні, такі веселі й ніжні, вони мої правдиві друзі.
— Дуже милі створіння, моя пані, зовсім свійські, — згодився містер Бембль.
— О, ще б пак! — із запалом скрикнула місіс Корней. — І вони такі домосіди, так тримаються своєї хати, так люблять її, що душа радіє, на них дивлячись.
— Місіс Корней, — почав помалу Бембль, пристукуючи ложкою у такт кожному своєму слову, — я мушу вам сказати, що якби кицька чи кошеня, живучи у вашій господі, не любили її, то були б вони не кицькою і кошеням, а ослами — так, моя пані!
— О, що ви, сер! — скрикнула господиня.
— Ніде правди діти, нащо дурити себе, — провадив сторож, палко, але з почуттям власної гідності махаючи своєю ложкою, від чого кожне його слово набирало ще більшої ваги, — таких невдячних тварин я з насолодою втопив би своєю власною рукою.
— Які ви жорстокі! — жваво відповіла на це місіс Корней, простягаючи до нього руку по порожню чашку. — Мабуть, у вас нема серця.
— Нема серця! Нема серця у мене, місіс Корней! — скрикнув містер Бембль і подав свою чашку, мовчки стиснувши по дорозі мізинчик ручки, що взяла її; потім ляснув себе двічі долонею по облямованому брузументом жилеті, зітхнув могутніми грудьми й відсунув свого стільця трохи від вогню вбік.
Столик був круглий. Гість і господиня сиділи перед каміном vis-á-vis, досить близько одне до одного, і тому цілком зрозуміло, що коли містер Бембль відсунувся трохи від вогню, не відсовуючись, проте, від столу, то віддалення між ним і місіс Корней значно збільшилося. Розсудливі читачі, безперечно, зрозуміють, що це був дійсно героїчний вчинок: місце, час, затишне оточення були б спокусили кожного смертного прошепотіти милій господині на вушко силу тих ласкавих безневинних жартів, що личать легковажним гонивітрам, але здаються недоречними в устах суддів, міністрів, лордів, мерів й інших відповідальних урядових осіб, а тим паче в устах парафіяльного сторожа, що (як це всім відомо) має бути над усіх суворішим та невблаганнішим.
Але хоч які були наміри містера Бембля (вони були, безперечно, найчистіші), стіл, як ми вже двічі зазначали, був, на жаль, круглий, і тому, відсовуючись щораз далі від вогню, містер Бембль почав зменшувати віддалення між собою і місіс Корней і нарешті, об’їхавши навкруг усього столу, опинився зі своїм стільцем побіч її стільця. Коли їхні стільці тісно зійшлися, містер Бембль зупинився.
Якби місіс Корней посунулася праворуч, вона була б опинилася в каміні й згоріла; якби вона посунулася ліворуч, вона була б опинилася в обіймах містера Бембля; але місіс Корней була цнотлива обачна жінка й, очевидно, відразу збагнула можливі наслідки цієї ситуації; тому вона залишилася сидіти на місці й спокійно налила містерові Бемблю другу чашку чаю.
— Так я не маю серця? — мовив Бембль, колотячи свій чай і зазираючи у вічі господині. — А ви, ви не жорстокі, місіс Корней?
— Боже мій! Яке дивне питання від нежонатого чоловіка. Нащо вам це знати, добродію?
Сторож випив до дна чай, доїв грінку, обтрусив крихти зі своїх колін, обтер рота й солодко цмокнув господиню у відповідь у губи.
— Містере Бембль, — трагічним шепотом заволала до нього місіс Корней, бо жах її був такий пекучий, що вона втратила голос, — містере Бембль, я закричу!
Містер Бембль нічого не відповів, але помалу з почуттям власної гідності обвив рукою її стан.
Цнотлива удовиця пригрозила кричати і була б, напевно, закричала після цього нового зухвальства, але пекуча потреба кричати сама собою відпала, бо саме на цю мить щось хапливо постукало в двері. Містер Бембль дуже жваво підскочив до пляшок і почав пильно здмухувати з них порох, а господиня сердито спитала: «Хто там?» (Варто відзначити як цікаве фізичне явище, що наслідки несподіваного збудження цілком протилежні наслідкам переляку, і тому голос її набув одразу звичайної холодної офіційності.)
— Вибачте, місіс, стара Саллі ось-ось відійде, — промовила якась зовсім спорохніла бабка, просовуючи в двері своє старе бридке обличчя.
— А мені що до того? — сердито обізвалася наглядачка. — Духом своїм я її нагрію чи що?
— Та де, та де, місіс, їй вже ніхто не поможе, — похитала головою стара, — мені не раз траплялося бачити, як помирають люди — і малі й старі, немовлята й кремезні чоловіки; я знаю, коли приходить смерть. Знаю. Та Саллі щось муляє на душі, бо тільки-но віддихне від перепадку, — а це бува дуже рідко, бо вона страх як тяжко помирає, — так одразу й почне белькотіти, що має вам щось сказати. Вона спокійно не вмре, поки ви не вислухаєте її, місіс.
Почувши це, високошановна місіс Корней пробубоніла кілька лайок на адресу клятих старчих, що навіть умерти спокійно не можуть, не в’їдаючись в очі своїм ближнім, похапцем запнулася теплою хусткою й попрохала містера Бембля зачекати на неї, якщо, бува, не трапиться чогось надзвичайного. Старій богаділці вона звеліла жвавіше повертатися та не волочити ніг, мов по смерть, і в надзвичайно поганому настрої, увесь час чортихаючись, пішла до хворої.
Поведінка містера Бембля, коли він залишився на самоті, була зовсім незрозуміла. Він відчинив буфет, перерахував ложки, зважив рукою щипці до цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб перевірити, чи він із справжнього металу, і, задовольнивши таким чином свою цікавість, одягнув на голову свого трикутного капелюха й дуже урочисто протанцював чотири рази навкруг столу. Після цього досить кумедного вчинку містер Бембль зняв капелюха, розвалився в кріслі спиною до вогню й почав пильно оглядати меблі, мов прикидаючи на око їхню вартість.