Тим часом як у притулку провінціального містечка відбувалася ця сцена, містер Феджін сидів у своєму лігві, у тому самому, звідки Нансі виманила Олівера. Він сидів, похнюпившись перед задимленим чадним каміном; на колінах у нього лежав міх, яким він, мабуть, збирався роздмухувати вогонь, але тепер забув про це, замислено сперся на нього ліктями, схилив на руки голову й заклякнув так, нерухомо уп’явшись очима в заржавілі ґрати каміна.
За столом Проноза, Чарлі Бетс і містер Чітлінг грали у віст; Чарлі з містером Чітлінгом в одній партії, а проти них Проноза з дідком; од гри проникливий погляд його став ще гостріший: він грав дуже пильно і час від часу, мов ненароком, поглядав на руки містера Чітлінга й мудро маневрував своєю грою відповідно до спостережень над його картами. Ніч була холодна, і Проноза сидів у шапці, як це дуже часто з ним траплялося. У зубах він тримав глиняну люльку й тільки коли-не-коли виймав її на хвилинку з рота, як почував непереможне бажання прополоскати горло ковтком джину, що стояв на столі у жбані перед чесною громадою. Містер Бетс грав теж дуже уважно, але він був легковажніший за свого товариша, частіше прикладався до джину і тому дозволяв собі багато вибриків і жартів, негідних порядного картяра. Поважний Проноза, за правом щирої приязні, висловлював йому не раз з цього приводу свою догану, але це не допомагало, хоча Чарлі ставився до його зауваг дуже добродушно й тільки бажав йому за кожним разом «луснути», «пропасти» або «подавитись» (він висловлював ще багато інших люб’язних і дотепних побажань, влучність яких викликала справжній захват містера Чітлінга). Дивне було те, що хоча партія Чарлі й Тома ввесь час програвала, це зовсім не сердило Чарлі, а навпаки, страшенно тішило його: за кожною здачею карт він реготався як навіжений і запевняв, що ще ніколи в світі не бачив такої веселої гри.
— Ось тобі за дві партії і за робер, — мовив містер Чітлінг, сумно витягаючи з кишені жилета півкрони, — ну, знаєш, такого хватька, як ти, Пронозо, — щоб я пропав, — я ще ніколи не бачив! Ти все виграєш і виграєш! Навіть коли нам іде добра карта, ми з Чарлі нічого до пуття довести не можемо.
Чи то жалібний тон цих слів, чи що інше вразило так Чарлі Бетса, але він знову так зареготав, що навіть замислений Феджін здригнувся й спитав, у чому річ.
— У чому річ, Феджіне? — скрикнув Чарлі. — Шкода, що ти не стежив за грою. Томмі Чітлінг не виграв ані шеляга, а я був в одній партії з ним проти Пронози з дідком.
— Гай-гай, як же ти, Томе, спробуй-но ще раз, спробуй, соколику, — відповів з ухмілкою старий, і видно було, що він чудово розуміє причину цієї невдачі.
— Е ні, зась, спасибі тобі, Феджіне, — подякував за пораду Чітлінг, — Пронозі так щастить, що грати з ним — нема дурних.
— Ха-ха-ха! Треба вставати рано-вранці, на світанку, вдосвіта, коли хочеш обіграти Пронозу, — порадив старий.
— Удосвіта — таке! — зареготав Чарлі. — Та щоб його обіграти, треба в чоботях переночувати, до кожного ока по телескопу наставити й бінокля на груди начепити.
Містер Давкінс вислухав ці компліменти з філософським спокоєм, а потім запропонував кожному з присутніх стати з ним до бою по одному шилінгові за гру й похвалився за першим разом усіх їх за пояс заткнути. Проте ніхто не пристав на його виклик; люлька його тим часом догоріла, і він знічев’я почав накреслювати на столі шматочком крейди план Ньюгетської в’язниці, насвистуючи якийсь особливо різкий мотив.
— Ти сьогодні якийсь кислий, Томмі, — порушив нарешті довгу мовчанку Проноза, відкидаючи набік крейду, — про що він думає, Феджіне, як тобі здається?
— Звідки ж мені це знати, соколику? — відповів той і обернувся до товариства, не випускаючи з рук міха. — Мабуть, він думає про свої втрати або про своє коротке перебування на хуторі, звідки він допіру повернувся, ге? Хе-хе-хе! Чи вгадав я, соколику?
— Пальцем у небо! — мовив Проноза, не даючи відповісти містерові Чітлінгу, що вже розкрив був рота. — А що ти нам скажеш, Чарлі?
— Я скажу, — всміхнувся містер Бетс, — я скажу, що він щось дуже залицяється до Бетсі. Гляньте, як він почервонів! Щоб я пропав — ой-ой-ой — боки собі порву! Томмі Чітлінг закохався! Ой, ой, бігме, Феджіне, Феджіне, от так штука!
Несподіване відкриття, що містер Чітлінг — жертва ніжної пристрасті, так вразило Чарлі, що він з усієї сили відкинувся на спинку стільця і, втративши рівновагу, гепнувся на долівку; це, проте, нітрохи не захмарило його веселого настрою: він довго ще реготався, катаючись по підлозі, а нареготавшись донесхочу, підвівся, сів на старе місце й знову пирснув.
— Ти на нього не вважай, соколику, — мовив Феджін, підморгнувши Пронозі й докірливо ляснувши пустуна Бетса міхом по спині, — Бетсі — козир-дівка. Ти її, Томе, з рук не випускай!
— Я тільки хочу тобі сказати, Феджіне, — почав, почервонівши як рак, містер Чітлінг, — що це все нікого з вас не обходить!
— Звісно, не обходить, — заспокоїв його Феджін, — Чарлі меле-меле, мов той вітряк, не варт на нього вважати, соколику. Бетсі — розумна дівчина, роби так, як вона каже, Томе, і ти станеш мільйонером.
— Я й зробив так, як вона мені сказала, — відповів Чітлінг, — якби не її порада, хіба б я втрапив у холодну (до речі, тобі це було якраз на руку, Феджіне). А що таке півтора місяця холодної — пусте! Раніш чи пізніш, все одно не минеться, а все ж взимку воно зручніше, коли не хочеться витикати носа надвір, — правда?
— Звичайно, соколику, — відповів Феджін.
– І ти ж іще раз з дорогою душею підеш на висидку, щоб прислужитися Бетсі? — спитав Проноза, підморгнувши Чарлі й старому.
– І піду, щоб ти знав, — сердито відповів Том, — маєш? А хто на це згодиться, крім мене, хотів би я знати, Феджіне?
— Ніхто, звичайно, ніхто, соколику, — підтвердив старий. — Я не знаю нікого, хто б на це згодився, в кожному разі з наших ніхто, окрім тебе, не годен такого зробити.
— А я б викрутився, якби був на неї звернув, правда? — роздратовано провадив бідолашний оступачений бевзь, — одного мого слова було б досить, — правда, Феджіне?
— Правда, правда, соколику, — відповів той.
— А я не ляпнув, правда, Феджіне? — не вгавав він.
— Ні, ні, ти такий твердий хлопець — хіба б ти міг? Ти із своєю мужністю сягнув навіть трохи через край, — мовив Феджін.
— Можливо, а коли й так, то що ж тут смішного, Феджіне?
Помічаючи, що містерові Чітлінгу ось-ось урветься терпець, Феджін почав його заспокоювати, що ніхто з нього не сміється, і на доказ цього послався на головного призвідника Бетса; той саме був збирався запевнити, що він ще ніколи в житті не був такий серйозний, як у цю мить, але, на жаль, замість слів, з рота його вирвався такий вибух реготу, що розлютований містер Чітлінг, не довго думаючи, підскочив до нього аж у другий кінець кімнати і замахнувся на нього кулаком; та спритному хлопцеві це було не первина; він так хутко нахилив голову, що удар влучив просто у груди веселому старому джентльменові; старий поточився і мусив упертись об стіну, щоб не впасти; він витріщив очі, важко дихаючи, а містер Чітлінг зніяковіло дивився на нього.
— Тс, здається, подзвонило! — скрикнув Проноза і нечутно пішов нагору із свічкою в руці, залишивши товариство в пітьмі. Настирливий дзвінок удруге нетерпляче закалатав. За кілька хвилин Проноза повернувся до кімнати й таємничо прошепотів щось на вухо старому.
— Як? Сам? — скрикнув той.
Проноза хитнув головою і, затуливши полум’я свічки рукою, мовчки дав зрозуміти Чарлі, що зараз не час пустувати, коли йому його спина мила. Після цієї мовчазної дружньої поради він глянув знову на старого, чекаючи на дальші розпорядження.
Кілька секунд Феджін збентежено гриз свої жовті пальці й напружено міркував: видно було, що він за щось потерпає і боїться дізнатись щось іще страшніше. Нарешті він підвів голову і спитав:
— Де він?
Проноза показав пальцем нагору.
— Так приведи його сюди, — відповів Феджін на його німе запитання. — Тс, анітелень! Годі, Чарлі, спокій! Томе! Геть!
Чарлі і його нещодавній ворог негайно виконали цей стислий суворий наказ і зникли вмить, мов ті миші.
За хвилю до кімнати повернувся Проноза з якимсь незнайомим чоловіком; невідомий окинув оком кімнату, підозріло озирнувся, здер із себе шарф, намотаний по самі вуха, й показав присутнім своє пом’яте, немите, неголене обличчя: це був моторний Тобі Крекіт.
— Як ся маєш, старий? — хитнув він Феджінові головою, віддаючи Пронозі свій шарф. — Заткни його в мою шапку, хлопче, щоб я знав, де він, як прийдеться драчки дати. Наш старий лис зробить з тебе доброго грабіжника собі на славу.
З цими словами Тобі скинув із себе блузу, обмотав її навкруг стану і підсів до вогню, поклавши ноги на ґрати каміна.
— Бачиш, Феджіне, — мовив він сумно, показуючи на свої ботфорти, — вони чортзна з якого часу не бачили ані крапельки вакси. Ну не дивися на мене таким вовкулаком, чоловіче. Усе в свій час. Говорити натщесерце про справи я не люблю. Дай попоїсти й випити спершу, — ось уже три дні як я й ріски в роті не мав.
Феджін звелів Пронозі подати до столу все, що було в хаті їстівного, і, сівши насупроти грабіжника, почав напружено чекати.
Але Тобі, здавалося, не дуже поспішав. Спочатку Феджін мовчки пильно вдивлявся в риси його обличчя, намагаючись прочитати по них, які звістки він приніс, та дарма: його обличчя трохи змарніло, але властивий йому вираз цілковитої внутрішньої лагоди з нього не збіг, і крізь втому, бруд і колючу рудувату щетину на ньому світилася звичайна солодка самозакохана ухмілка моторного красеня Тобі Крекіта.
Феджінові вривався терпець, він довго стежив з нетерпінням за кожним шматком, що підносив собі до рота його гість, але нарешті скочив на ноги і в нервовому напруженні почав бігати туди й сюди по кімнаті. Але все було марно. Тобі їв і їв, з якоюсь олімпійською дражливою байдужістю, поки було що їсти, і, тільки спорожнивши всі тарілки, звелів Пронозі вийти, налив собі склянку горілки й начебто намірився говорити.
— Отже, одне по одному, Феджі, — почав він.
— Так, так! — скрикнув той, підсовуючись до нього.
Містер Крекіт хильнув ще трохи зі склянки, похвалив добрий джин і сів у свою улюблену позу, задерши ноги на невисокий примурок, так що його чоботи опинилися на одному рівні з головою.
— Отже, одне по одному, Феджіне, де Біллі? — мовив він.
— Що? — скрикнув старий, зриваючись з місця.
— Ти ж не хочеш сказати, що… — почав, бліднучи, Тобі.
— Я хочу сказати… де вони? — люто тупнув ногою Феджін. — Де Сайкс із хлопцем? Де вони були? Куди вони поділись? Чому вони не прийшли сюди?
— Ми спіймали облизня, — тихо промовив Тобі.
— Знаю, читав, — відказав Феджін, витягаючи з кишені газету. — А далі що?
— Вони стріляли і влучили в хлопця. Ми дременули назад у поле й поволокли його за собою, навпростець через пень та колоду, а ці іроди за нами. Щоб їм!.. Усе село сколошматилось і навздогін з дрючками, з собаками…
— А хлопець?
— Біллі завдав собі хлопця на плечі й біг з ним щосили — та було важко. Тоді ми зупинились і хотіли повести його вдвох, але голова його звисла, він увесь захолов, а нас ось-ось наженуть; ну, вже тут, звичайно, своя шкура кожному миліша, — аби самому від шибениці втекти. Ми ноги на плечі й у різні боки, а хлопця кинули в канаві, живого чи мертвого, не знаю. Ось і все, що я можу сказати.
Феджін далі не слухав: він скрикнув, вчепився руками собі в патли й вибіг на вулицю.