У привітній кімнаті, опорядженій без модної елегантності, але з великим старосвітським смаком і комфортом, снідали за дбайливо прибраним столом дві пані. Містер Джайлз у бездоганному чорному строї прислуговував їм. Він обрав собі позицію між буфетом і столом і мов скам’янів, струнко випроставши свій стан з гордо піднесеною, схиленою трохи набік головою; ліва нога його виступала вперед, праву руку він засунув за борт жилету, а в лівій, спущеній додолу, тримав тацю; вигляд у нього був гордий і самовпевнений.
Одна з пань була вже літня жінка, але трималася так гарно й рівно, що висока спинка її дубового стільця не була рівніша за її власну спину. Вона була вдягнена дуже дбайливо; загальний тон її убрання був старосвітський, проте в ньому почувався певний вплив новітньої моди, що дуже м’яко підкреслював усі переваги старого стилю, постать у неї була дуже горда й велична; руки її лежали спокійно складені на столі, а дуже блискучі й жваві очі, що не зблякли й не злиняли ще від довгих літ, пильно дивилися на її сусідку.
Це була молода дівчина в повній красі й первоцвіті свого життя.
Дівчині ще, мабуть, і сімнадцятий не минув; вона була так ніжно й гармонійно збудована, сама така тиха й ласкава, така чиста й хороша, що, здавалося, була створена не для землі й не для людей. Шляхетна високопіднесена мудрість, дивна для її молодих дівочих літ, світилася в її глибоких темно-синіх очах і на її чистому чолі, а проте в ній відчувалося щось привітне й радісне; від цього виразу її жваве рухливе обличчя мов променилося теплим світлом, і жодна тінь не застувала його; але найкраща за все була її усмішка — добра і щаслива. Дівчина запопадливо й зграбно господарювала за столом. Ззирнувшись випадково очима зі старою панею, вона весело відкинула назад свою рівно заплетену шовкову косу й подивилася на стареньку променистим поглядом з такою любов’ю і щирістю, що навіть святі небесні духи були б усміхнулися, якби глянули на неї в цю хвилю.
— Так, кажете, Брітлз поїхав до міста годину тому? — спитала стара пані після короткої мовчанки.
— Годину й двадцять хвилин, пані, — відповів містер Джайлз, витягнувши з кишені срібного годинника на чорній стьожці.
— Він завжди бариться, — провадила вона.
— Так, Брітлз був завжди ледаченьким хлопчиськом, пані, — відповів містер Джайлз. (Коли згадати, до речі, що Брітлз був ледаченьким хлопчиськом уже понад тридцять літ, то лишалося мало надії, щоб він став колись спритнішим.)
— З роками він усе ледачіє й ледачіє замість порозумнішати, — скаржилася господиня.
— Якщо він десь загаявся на вулиці, щоб погратися з іншими хлоп’ятами, то це справді непростимо, — мовила молода дівчина з милою усмішкою.
Поки містер Джайлз міркував, чи можна дозволити собі поштиво всміхнутися на ці слова, до воріт нараз під’їхала коляска; якийсь гладкий чоловік вискочив з неї, кинувся прожогом до ґанку й опинився якимсь незрозумілим робом у господі; мабуть, двері перед ним самі відчинились до їдальні; він ускочив так раптово, що мало не звалив додолу містера Джайлза й стола до снідання.
— Нечувана річ! Нечувана річ! — кричав гладкий джентльмен. — Господи, любі мої, місіс Мейлі… Розо… Господи, напад серед глупої ночі… ні, це щось нечуване, нечуване!..
З цими бурхливими виразами співчуття гладкий джентльмен стиснув руки господиням, підсунув стільця до столу й потім поцікавився, як вони ся мають.
— Ви, мабуть, мало не вмерли з жаху, — провадив він, — чому ви не послали по мене? Мій слуга і я сам були б у вас за одну мить, і помічник мій з радістю допоміг би вам, як кожен з нас при лихій годині. Боже! Боже! Так несподівано! Серед глупої ночі!
Лікаря, здається, найбільше вражало те, що напад стався несподівано й серед глупої ночі, немовби в грабіжників було споконвіку заведено вдиратися до чужих осель серед білого дня й попереджати про це листом за кілька днів заздалегідь.
— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до дівчини, — я…
— Так, так, звичайно, і я страшенно злякалась, — похопилася вона спинити невтримний потік його слів, — але нагорі в нас лежить один бідолаха, і тітуся прохають вас його оглянути.
— Аякже, аякже, — відповів лікар. — Ага, розумію, це діло ваших рук, Джайлзе?
Містер Джайлз, що з гарячковим хвилюванням прибирав зі столу порцелянові чашки, дуже почервонів і признався, що ця честь дійсно йому належить.
— Кажете — честь? — озвався лікар. — Н-не знаю… Можливо, що підстрелити злодія на кухні така сама честь, як і застрелити людину на віддалі в дванадцять кроків. Уявіть собі, Джайлзе, що він стрельнув у повітря, і тоді вийде, що це була справжня дуель!
Містерові Джайлзу здалося, що таке легковажне відношення до справи підриває його славу; тому він лише поштиво відповів, що не йому про це судити, але що, на його думку, грабіжникам прийшлося не солодко.
— Вірно! До речі, де ж сам злодій? — схаменувся лікар. — Проведіть мене до нього. По дорозі додому я ще зазирну до вас, місіс Мейлі. Ага, так він, значить, проліз у це віконце… Нечувана річ! Нечувана річ!
Жваво розпитуючи містера Джайлза про всі подробиці останньої ночі, лікар пішов нагору по сходах, а ми тим часом повідомимо читача, що містер Лосберн, місцевий ескулап, відомий на десять миль в околиці просто як «лікар», розгладшав швидше завдяки своїй добрячій вдачі, аніж з розкошів; другого такого доброго, щирого й ексцентричного старого панича, як він, мабуть, ніхто б не знайшов і на п’ятдесят миль в окрузі.
Лікар пробув у хворого значно довше, ніж сподівався, та й господиня вже давно чекала на нього з нетерпінням.
Нагору до хворого понесли з коляски його плискату скриньку з лікарськими струментами, з кімнати містера Джайлза ненастанно лунав дзвінок, слуги бігали щохвилини то вниз, то вгору, і з цього можна було зрозуміти, що нагорі діється неабищо. Нарешті лікар повернувся і на запитання про стан хворого дуже таємничо глянув на господиню й щільно зачинив за собою двері.
— Місіс Мейлі, це якась дивовижна, надзвичайна історія, — почав він, спершись спиною об двері, немов боячись, щоб хтось не вдерся до хати.
— Але ж, сподіваюся, йому ніщо не загрожує? — спитала пані.
— Ну, знаєте, серед таких обставин це була б цілком природна річ, — відповів він, — а втім, на мою думку, він уже поза небезпекою. А чи бачили ви, до речі, цього розбійника?
— Ні, не бачила.
– І не чули нічого про нього?
— Не чула.
— Перепрошую, пані, але я саме лагодився оповісти про нього паням, коли раптом приїхав пан лікар Лосберн.
Та насправді річ була в тому, що спочатку містер Джайлз не міг навіть сам собі зізнатися, що він підстрелив тільки хлопчика, та й край. Солодко було слухати, як величали його відвагу й завзяття, хіба ж він міг побороти спокусу продовжити ще трошки цю насолоду і відсунути свої пояснення ще на кілька щасливих хвилин, під час яких він почував себе уперше на своєму віку незрівнянним героєм.
— Роза поривалася була навідатись до цього чоловіка, але я й слухати про це не хотіла, — мовила місіс Мейлі.
— Мг! А втім, він зовсім не страшний, — мугикнув лікар. — Ну а в моїй присутності ви згодитесь поглянути на нього, моя пані?
— Якщо ви вважаєте це за конче потрібне, то звичайно, — відповіла вона.
— Так, я вважаю це за конче потрібне; у кожному разі я певен, що потім ви дуже б шкодували, що не подивилися на нього своєчасно. Він затих, йому тепер значно краще. Міс Розо, вашу ручку. Не турбуйтеся, слово честі, боятися рішуче нема чого.