Це було занадто велике, незрівнянне щастя! Несподівана звістка приголомшила Олівера: він не міг ані плакати, ані говорити, ані всидіти на одному місці; він ледве розумів, що діється навколо, аж поки, находившись до надутоми в тиші літнього вечора, не виплакався гарячими слізьми; нараз йому відлягло від серця, він мов прокинувся від тяжкого сну і тільки тоді збагнув, яке незмірне щастя дала ця раптова зміна і який нетерпучий був той тягар, що звалився тепер з його грудей.
Олівер повертався додому вже майже поночі з величезним букетом квітів, які він вибирав сьогодні особливо уважно, щоб якнайкраще заквітчати кімнату хворої.
Він швидко йшов битим шляхом, коли це здалеку донісся до нього гуркіт коліс; він озирнувся і побачив, що його наздоганяє поштова карета; коні летіли чвалом, а дорога була така вузька, що йому довелося притиснутися аж до самого паркана, щоб вона його не зачепила.
Край вікна карети сидів якийсь чоловік з білим нічним каптурцем на голові; обличчя його здалось Оліверові знайомим, але воно промайнуло так швидко повз, що він не встиг розгледіти його гаразд. Ще мить — і білий ковпак висунувся з вікна, а гучний голос наказав кучерові спинитись; кучер подав назад розпалені коні, а білий ковпак визирнув знову з вікна, і той самий голос назвав Олівера на ймення.
— Олівере, містере Олівер, сюди! Які новини, що з міс Розою? Містере О-лі-ве-р!
— Це ви, Джайлзе! — скрикнув Олівер і кинувся духом до карети.
Джайлз знову висунувся з вікна і, очевидно, збирався відповісти, що це дійсно він своєю персоною, але в цю мить його відштовхнув якийсь джентльмен, що сидів у другому кутку карети.
— Одне слово: краще чи гірше? — стурбовано гукнув незнайомий.
— Краще, значно краще, — похапцем відповів Олівер.
— Хвала Богові! — скрикнув джентльмен. — А чи ти певен цього?
— Цілком, — відповів хлопчик, — зміна сталася лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула.
Джентльмен не сказав більше нічого, але вискочив з карети й одвів Олівера на бік.
— Так це правда? Ти напевно не помиляєшся, мій хлопчику? — спитав він тремтячим голосом. — Не дури мене, не збуджуй нездійсненних надій!
— О ні, хіба б я міг, я кажу чисту правду, вірте, вірте мені, сер, — одказав Олівер. — Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме з нами ще довгі щасливі літа, — я чув це на власні вуха.
Сльози навернулися йому на очі від згадки про цю щасливу хвилину, що повернула їх усіх до життя, а незнайомий джентльмен відвернувся від нього і простояв так мовчки кілька хвилин. Оліверові здалося, що з грудей його вирвалося наче ридання; боячись потурбувати його якимсь недоречним словом (він добре розумів, які почуття наринули тепер на нього), він трохи відійшов, вдаючи, що дуже заклопотаний своїм букетом.
Під час цієї всієї розмови містер Джайлз сидів на східцях карети зі своїм білим каптурцем на голові й витирав собі очі синьою бавовняною хусткою з білими цятками. Видно було, що добрячий чолов’яга не лицемірить, бо, коли він обернувся до молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.
— Ви, Джайлзе, їдьте просто до моєї матері, а я піду додому пішки, — мовив той, — мені хочеться трохи приготуватися до зустрічі з нею. Скажіть, що я йду слідом.
— Даруйте, містере Гаррі, — відповів містер Джайлз, обертаючи востаннє своє зім’яте запухле обличчя, — але, коли ласка ваша, доручіть це кучерові. Не годиться мені показуватися дівчатам у такому стані — вся їх повага до мене тоді за водою попливе!
— Гаразд! — відповів, усміхаючись, Гаррі Мейлі. — Робіть як хочете. Кучер відвезе наші речі, а ви йдіть з нами. Тільки покрийте свою голову якоюсь іншою покришкою, а то люди ще, чого доброго, подумають, що ми божевільні.
Від цього натяку на непристойність його туалету містер Джайлз хутко заткнув до кишені свій ковпак і витяг з карети свого поважного й шляхетного капелюха. Кучер погнав коні, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер пішли помалу пішки.
Олівер поглядав з великою цікавістю на гостя; йому було, мабуть, років із двадцять п’ять; він був досить високий на зріст, мав гарне відкрите обличчя й упевнені рухи. Попри величезну різницю років, він так скидався на місіс Мейлі, що, якби він навіть і не називав її допіру своєю матір’ю, можна було б і без цього вгадати, ким він їй доводиться.
Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина на порозі маленького котеджу. Зустріч їх не обійшлася без хвилювання.
— Мамо, чому ви не написали мені про це раніше? — прошепотів Гаррі.
— Я збиралася тобі написати, але потім передумала; я хотіла спершу почути, що скаже містер Лосберн, — відповіла його мати.
— Але нащо, нащо було чекати? — провадив Гаррі. — Що, коли б сталося те, чого ви так боялись? Якби Роза… ні… я не можу навіть вимовити тепер цього слова… якби її хвороба звернулася на інше, ви були б цього собі самій ніколи не простили! А я по вік вічний не зазнав би більше щастя.
— Коли б це сталося, то я боюся, що ти попрощався б тоді зі своїм щастям навіки, — одказала старенька, — і один зайвий день все одно не мав би тоді жодного значення.
— Ну а коли б і так, мамо? — провадив молодий джентльмен. — А втім, нащо я кажу «коли б»… мамо, ви ж самі, ви ж самі мусите це знати.
— Я знаю, що вона заслуговує на найчистішу, найбільшу в світі любов, — відповіла його мати. — Я знаю, що за її любов і відданість їй мало заплатити звичайним почуттям, вона варта чогось глибшого й тривалішого. Коли б я цього всього не знала і коли б я до цього не передбачала, що зміна у відношенні до неї любого їй чоловіка розіб’є її чуле серце, мені було б легше виконувати мій обов’язок до неї, і те, що я вважаю за свою святу повинність, не викликало б такої тяжкої боротьби в моїй душі.
— Ви дуже жорстокі, мамо, — мовив Гаррі. — Невже ви досі маєте мене за легковажного хлопчика, що не знає ще сам себе і не знає ціни поривам власного серця?
— Я гадаю, мій любий сину, — відповіла місіс Мейлі, кладучи йому на плече свою руку, — я гадаю, що молодість має багато шляхетних поривів, але вони тривають, на жаль, дуже недовго, я знаю, що є багато летючих, хвилевих почуттів, але вони відлітають без сліду, скоро настане задоволення. А ще гадаю я, — провадила вона, пильно дивлячись своєму синові в вічі, — що коли молодий, запальний шанолюбець бере собі за дружину дівчину з заплямленим іменем (хоч вона в тому сама зовсім не винна), холодні, жорстокі люди зможуть завжди кинути за це каменем у неї, в її дітей і навіть у її чоловіка (що вище стоятиме він у світі) — і взяти його на глум, на посміх; і може, колись настати час, що її чоловік, хай навіть добрий і чесний, пожалує за необачним кроком своїх молодощів. А вона буде це бачити, знати й мовчки терпіти його презирство.
— Мамо, — нетерпляче скрикнув Гаррі, — такий чоловік був би егоїстичною тварюкою, не вартою навіть самого ймення порядної людини, що про неї ви говорите, і не вартий дівчини, що її ви маєте на увазі!
— Ти кажеш це тепер, Гаррі, — заперечила його мати.
– І казатиму так завжди! — скрикнув він. — Та мука, що роз’ятрила всю мою душу за останні два дні, викликала в мене зізнання про моє почуття — про моє велике палке почуття, що взялося не з вітру, й не сьогодні, й не вчора, — ви це самі знаєте, мамо! Я віддав своє серце Розі, цій любій хорошій дівчині — я люблю її так вірно й щиро, як тільки може любити чоловік жінку. Поза нею у мене немає в житті жодних думок, жодних надій, жодних бажань; ви вириваєте в мене цю найбільшу в моєму житті ставку, але пам’ятайте: цим ви берете на свою відповідальність мій спокій і щастя моєї душі й кидаєте їх на всі чотири вітри. Мамо, подумайте ще про це, подумайте про вашого сина і не легковажте так почуття, якому ви, очевидно, надаєте так мало ваги.
— Ти помиляєшся, Гаррі; саме тому, що я дуже розумію гарячі живі серця і їхні пориви, хотіла б я зберегти їх від зайвих страждань, — заперечила місіс Мейлі. — Але поки що годі, ми вже й так багато, занадто багато наговорилися про це.
— Гаразд, то хай вирішує сама Роза, — мовив Гаррі. — Але сподіваюся, що ви відмовитеся від свого незрозумілого упередження і не зав’яжете мені світу?
— Ні, не зав’яжу, — відповіла місіс Мейлі, — але я бажаю, щоб ти поміркував…
— Я вже досить міркував! — нетерпляче скрикнув її син. — Мамо, я міркував про це не один рік і не два, я міркую про це з тієї хвилини, як почав взагалі свідомо ставитися до життя. Почуття мої не змінилися ані на крихту з того часу. Нащо мені їх довше стримувати й мучитись? Нащо? Для кого? Для чого? Кому це допоможе? Ні! Я не поїду звідціля, поки Роза не вислухає мене!
— Вона тебе вислухає.
— Мамо, з вашого тону я передбачаю, що вона мене вислухає байдуже.
— Ні, не байдуже, зовсім не байдуже, мій сину.
— Ну а як же? Сподіваюся, вона ж не покохала нікого іншого?
— Ні, коли не помиляюсь, ти один пануєш над її серцем, — але…
(Гаррі поривався був щось сказати, та стара пані його спинила.)
— Але я хотіла сказати тобі ось що, — мовила вона. — Перш ніж ти поставиш цю останню ставку, перш ніж ти даси себе вколисати найсолодшим мріям, подумай, мій сину, про історію бідної Рози, збагни, який вплив матиме на її рішення її темне походження — адже ж вона знає про нього, — збагни, яку відповідь дасть вона тобі, коли взяти до уваги її пошану і любов до нас і цілковиту самовідданість її шляхетної душі у всьому — великому й малому.
— Що ви хочете цим сказати, мамо?
— Домислись до цього сам, мій сину, — відповіла місіс Мейлі. — А тепер я мушу йти до неї. Господь з тобою!
— Ми ще з вами сьогодні побачимося, мамо? — жваво спитав її Гаррі.
— Можливо, але пізніше, коли я піду від Рози.
— Але ж ви їй скажете, що я тут?
— Звичайно, скажу.
– Іще скажіть їй, як я турбувався за неї, як я перестраждав і як прагну її побачити. Ви ж не відмовите мені, мамо?
— Ні, я перекажу їй це все, — одказала місіс Мейлі і, ніжно стиснувши руку синові, швидко вийшла з кімнати.
Під час цієї хапливої розмови містер Лосберн з Олівером стояли в протилежному кутку кімнати. Коли господиня вийшла, лікар простягнув свою руку до Гаррі Мейлі, і вони щиро привітались. На гарячі запити свого молодого друга про стан хворої лікар розповів йому всю правду з найдрібнішими подробицями; звістки були дуже втішні й відрадні й цілком підтверджували Оліверові слова. Тим часом містер Джайлз, що вдавав, ніби дуже пильно порається з багажем, пильно прислухався до їхньої розмови.
— А що, Джайлзе, чи не підстрелили ви часом ще якогось великого звіра? — звернувся до нього лікар, скінчивши свою доповідь.
— Ні, сер, — ніякого особливого, — відповів Джайлз — і почервонів як рак.
– І злодіїв не ловили, і грабіжників не впізнавали? — провадив лікар.
— Ні, не доводилося, сер, — дуже поважно відповів ключник.
— Шкода, шкода, ви ж досконально знаєтеся на цих справах, — допікав йому лікар. — Ну а як ся має Брітлз?
— Спасибі, сер, живе та й хліб жує, — одказав містер Джайлз, знову переходячи до свого звичайного протекторського тону, — і вклоняється вам доземним поклоном.
— Дуже приємно, — мовив лікар. — Ага, до речі, я допіру згадав, що напередодні того сумного дня, коли мене так раптово викликали сюди, я виконав одне доручення нашої пані-господині, що до певної міри стосується вас. Ось ходіть сюди, в куточок, зараз почуєте.
Містер Джайлз підійшов дуже гордовито й трохи здивовано до лікаря й уважно вислухав усе, що той прошепотів йому на вухо, а потім з глибоким поклоном і подякою вийшов з кімнати надзвичайно величною ходою. У вітальні тема цієї таємничої розмови залишилася невідомою, зате кухня одержала про неї найповнішу інформацію. З вітальні Джайлз подався просто туди, звелів собі дати кварту елю і з незрівнянною величчю, що справила на всіх присутніх надзвичайне враження, оповістив, що пані за його лицарське поводження під час грабіжницького нападу на їхній дім з ласки своєї поклала до місцевої ощадної каси двадцять п’ять фунтів стерлінгів на його власне ім’я і довічне володіння. Тут обидві служниці звели до неба очі й руки і висловили думку, що містер Джайлз почне тепер напевне гордувати ними, але він заспокоїв їх, проводячи задоволено рукою по своєму жабо, що цього ніколи не буде, і навіть попрохав їх, коли вони, бува, помітять, що він ставиться з погордою до своїх підвладних, натякнути йому на це. Потім він висловив ще кілька зауваг, що якнайкраще свідчили про його смиренність і викликали в його слухачів цілковите співчуття й схвалення, але насправді були такі самі оригінальні й доречні, як більшість зауваг усіх великих людей.
Нагорі у панства вечір збіг також дуже приємно; лікар був у чудовому настрої, і хоч спочатку Гаррі Мейлі почувався трохи стомленим і був замислений, він непомітно піддався веселості доброго дідуся, що так і сипав різними побрехеньками, анекдотами зі своєї лікарської практики і всілякими жартами. Усім було весело, а Олівер просто умлівав: він з насолодою ловив кожне слово лікаря, і йому здавалося, що смішнішого він ніколи в світі нічого не чув, реготався він від щирого серця, на превелику втіху оповідача, що сам сміявся перший з власних дотепів, і Гаррі, що дуже любив старенького, теж мимоволі вторував його щирому сміхові. Отже маленьке товариство розважалося, наскільки було можливо серед даних обставин. Вони засиділися до пізнього вечора і з легким серцем пішли на спочинок, якого по довгих днях турботи й непевності вельми потребували.
Олівер прокинувся вдосвіта; давно вже не вставав він у такому радісному настрої й не брався так охоче й весело до своїх ранішніх обов’язків. Клітки з пташками він порозвішував на їхні звичайні місця, і миле пташине щебетання знову звеселило маленький котедж; найгарніші польові квіти пов’язав він у запашні букети, щоб вони могли тішити зір любої міс Рози. Жалоба, що повивала для нього останніми днями все навколо — навіть саме прекрасне лице природи, раптом зникла мов з чарівного наказу. Діамантова роса виблискувала наче яскравіше на листочках, вітер шелестів ніжніше в кущах, і навіть саме небо здавалося синішим і глибшим. Ось як впливає наш власний настрій на наше сприймання навіть суто зовнішніх прикмет всього навколо! Люди, що, дивлячись на природу й на своїх братів-людей, звуть усе на світі безрадісним і нікчемним, мають до певної міри рацію, але ж вони забувають, що всі ці похмурі барви — це тільки відсвіт їхніх власних хворих очей і жовчного серця. Справжні барви дуже ніжні, і розгледіти їх можна лише добрим ясним зором.
Треба зазначити, та й Оліверові це одразу впало в око, що тепер на ранішню прогулянку виходив не тільки він сам. Одразу після своєї зустрічі з Олівером того самого першого ранку (хлопчик повертався додому з величезним букетом польових рослин) Гаррі Мейлі відчув непереможний потяг до квіток і виявив такий смак щодо сполучення їх у букети, що незабаром заткнув за пояс свого маленького друга. Але зате Олівер знав, де шукати найгарніших квітів; отже, вони виходили тепер разом на ранішні «лови», нишпорили по всій околиці й поверталися додому з оберемками найгарніших у полі квіток. Вікно в кімнаті молодої дівчини стояло тепер широко відчинене, і вона з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що навівало в неї силу й свіжість, — так ось на цьому вікні у гарненькій вазочці завжди стояв окремий малесенький букетик. На превелике своє диво, Олівер з часом помітив, що цих зів’ялих квіток Роза ніколи не викидала, хоча акуратно щоранку на зміну зів’ялому букетові одержувала новий, свіжий. Олівер помітив також, що лікар, виходячи до садка на свою ранішню прогулянку, завжди позирав саме на це вікно, зупинявся чомусь під ним і дуже красномовно хитав головою. Отже, за цими цікавими спостереженнями Олівер не помічав, як збігали дні, а Роза тим часом швидко одужувала. Хоча вона ще не виходила зі своєї кімнати й про вечірні гулянки майже зовсім забула (Олівер лише зо два рази виходив гуляти, та й то недалечко вдвох з містером Мейлі), проте він зовсім не занудився. Він з подвійною енергією взявся тим часом до науки і вчився так старанно в сивоголового джентльмена, що навіть сам дивувався власному успіхові. Але саме на цю пору з ним трапилася одна несподівана подія, що дуже вразила й збентежила його.
Він готував свої лекції завжди у невеличкій кімнаті першого поверху, в задній частині котеджу. Це була зовсім хуторянська кімнатка з невеличким плетеним віконцем, обвитим знадвору козолистом і ясмином, що сповнювали її своїми пахощами. Віконце виходило в садок, саме супроти хвірточки, за якою лежало обгороджене пасовисько, а за ним розкинулися килимом, скільки сягало око вдалечінь, луги й ліси. Поблизу не було інших будівель й осель, і ніщо не псувало широкого чарівного краєвиду.
Якось присмерком, коли на землю тільки-но впали перші вечірні тіні, Олівер вчився край цього вікна. Він просидів уже досить довго, схилившись над своїми книжками; мало-помалу повіки йому обважніли, його почала хилити непереможна дрімота, й він заснув (цілий день стояла страшенна спека, а він до того ще й натомився — тому хай не беруть за це злобу на смиренного біографа автори цих книжок).
Часом до нас нечутно, непомітно підкрадається такий сон: він сковує лише наше тіло, але не дає волі нашій душі, що тим часом дуже виразно відчуває весь зовнішній світ і не може відірватись від нього й ширяти у безвісті, де їй заманеться. Якщо стан непереможного зціпеніння, прострацію сил і цілковиту втрату здатності контролювати свої думки й порухи можна назвати сном, то хай це буде сон; а проте людина в такому стані цілком свідома того, що діється навколо неї, і коли їй тоді щось присниться, то всі слова, що говоряться біля неї, і всі звуки, що дійсно лунають на цю хвилю, надзвичайно швидко підпорядковуються її сонним привидженням, і нарешті, дійсність і фантазія сплітаються так тісно між собою, що потім майже неможливо провести між ними межу. Проте цей стан породжує ще одне найдивовижніше явище. Доведено, що хоча на цей час наші почуття зору й дотику цілком німіють, завмирають, проте на всі наші думки, на все, що ми думаємо й бачимо вві сні, впливає, й до того цілком матеріально впливає, сама присутність, мовчазна присутність якогось зовнішнього предмета, якого навіть не було коло нас, коли ми заплющували очі, і про близькість якого ми й не підозрювали.
Олівер був свідомий того, що він сидить у своїй гарненькій кімнатці, що перед ним на столі лежать його книжки і що теплий вечірній вітер шелестить у гущавині кучерявого ясмину за його вікном, а проте він спав. І нараз з ним сталася якась раптова зміна: на нього дихнуло чимсь важким, гнітючим; він з жахом відчув, що він опинився знову в Феджіновому логові. Просто супроти нього, в своєму улюбленому кутку, сидів огидливий дід, тикав на нього пальцем і шепотів щось другому чоловікові, що сидів поруч з ним, але так, що Олівер не міг розгледіти його обличчя.
— Тс, соколику, — ніби прошепотів старий, — це він напевне, ходімо звідси.
— Ще б пак! — начебто відповів незнайомий. — Невже ви думаєте, що я б його не впізнав! Та якби ціла зграя демонів втілилася в його образ і він сам був між ними, щось підказало б мені, де він! Якби ви закопали його на п’ятдесят футів під землею і провели б мене над тим місцем, і тоді я впізнав би, що там лежить він, хай навіть на це не було б жодної вказівки.
Слова ці ніби вирвалися в незнайомого з такою ненавистю, що Олівер прокинувся зо страху й скочив на ноги.
Боже праведний! Що це? Чому серце його похололо, чому язик його приріс до гортані, чому він весь скам’янів? Там, там за вікном — просто супроти нього так близько, що він міг навіть торкнутись його, коли ще сидів за столом, — стояв Феджін і зазирав до кімнати… А поруч з ним, пополотнілий з люті чи страху, а може, з того й другого разом, стояв той самий похмурий чоловік, що був накинувся на Олівера біля поштового заїзду. Вони ззирнулись очима…
Це була одна хвиля, що блискавицею промайнула перед очима хлопчика, ще мить, і обоє зникли. Але вони впізнали його, і він впізнав їх, і обличчя їхні закарбувалися в його пам’яті так глибоко, немовби вони були висічені з каменя і з першого дня його народження стояли в нього перед очима. Олівера мов громом ударило, хвилину він стояв як укопаний, а потім вискочив з вікна в садок і голосно почав гукати пробі.