Це було літнього, млосного й темного вечора. Облогові хмари, що ввесь день громадилися купами на небі, заволокли його тепер густою, суцільною заслоною; важкі краплі дощу, провісниці близької бурі, вже дзвінко капотіли по дахах, коли панство Бембль, залишивши за собою головні вулиці містечка, збочило до невеличкого убогого передмістя з напівзаваленими, зруйнованими халупами, що лежало миль із півтори за містом на гнилому мочаристому узріччі.
На них обох було старе вже, ні до чого несудне лахміття, вдягнене, щоб захиститись від дощу, а може, й від чужих цікавих очей. Містер Бембль ніс у руці незасвіченого поки що ліхтаря і йшов трохи попереду, очевидячки, щоб його люба дружина не забруднила своїх ніжок брудною дорогою і ступала по слідах, що залишали в болоті його величезні черевики. Вони йшли мовчки; час од часу містер Бембль вкорочував ходу й обертав назад голову, немов щоб поглянути, чи не згубилася часом у темряві його жінка; але переконуючись, що вона йде за ним назирцем, він надолужував і ще швидшим кроком простував до місця побачення.
Цю місцевість не можна було назвати підозрілою — навпаки, всім було давно відомо, що це гніздо самих лише неприторенних пройдисвітів, що, прикриваючись різними промислами, живилися насправді лише з грабунків та злочинів. Частина цих облуплених халуп була нашвидку збудована з цегли, частина — зі старих, поточених шашелем дощок: вони ліпилися купками мішма переважно над самою річкою. Кілька дрантивих човників край грузького берега, прив’язаних до казна-якої дощатої пристані, трухляві весла та скручені мотузи й кодоли, розкидані поблизу, начебто свідчили про те, що мешканці цих обдертих халуп промишляють рибальством, але досить було придивитися ближче до всього цього занепалого, ні до чого несудного знаряддя, щоб зрозуміти, що воно тут лежить лише про людське око.
Серед темної купи халуп на березі річки здалеку виступала велика будівля, горішній поверх якої похилився над самою водою. Мабуть, колись це була фабрика, що давала заробіток околишнім мешканцям, але тепер вона стояла руїною. Пацюки, шашіль і вогкість підточили її підпори, і значна частина її завалилася вже в річку, а друга, ще не зовсім зруйнована, нависла над чорною глибиною і, здавалося, лише чекала відповідної нагоди, щоб завалитися й собі.
Шановне подружжя зупинилося перед цією зруйнованою будівлею саме на ту хвилю, коли здалеку загуркотіло перше громування і дощ перейшов у зливу.
— Це мусить бути десь тут поблизу, — мовив містер Бембль, позираючи на зім’ятий клаптик паперу в своїй руці.
— Гей, сюди! — гукнув на них згори чийсь голос.
Містер Бембль підвів голову й побачив якусь чоловічу постать, що наполовину перехилилася з вікна горішнього поверху.
— Постривайте, я зараз, — почувся знову той самий голос, потім голова зникла і вікно зачинилось.
— Це той самий чоловік? — спитала місіс Бембль.
Містер Бембль хитнув головою.
— То пам’ятай, що я тобі казала, — просичала вона, — говори якомога менше, а то зрадиш нас з головою.
Містер Бембль, що ввесь час поглядав неспокійно на підозрілу будівлю, саме налагодився зауважити, що краще було б взагалі відмовитися від усієї цієї замороки й повернути голоблі, та висловити цієї думки він не встиг, бо Монкс уже відчинив низенькі надвірні двері, край яких вони стояли, й зробив їм знак заходити.
— Ходіть! — скрикнув він, нетерпляче тупнувши ногою. — Не затримуйте мене!
Місіс Бембль, що спершу начебто трохи вагалася, відкинула свій острах і перша сміливо переступила поріг, а містер Бембль, соромлячись чи то боячись відстати, проліз за нею бочком; він почував себе, очевидячки, як собака в човні, й цілком втратив свою гордовиту поставу, що була завжди його головною прикметою.
— На якого біса стовбичили ви там під дощем, — звернувся до Бембля Монкс, замкнувши за ними двері.
— Ми впріли й хотіли трохи прохолонути, — пролопотів Бембль, безпорадно озираючись навколо.
— Прохолонути? — скрикнув Монкс. — А чи знаєте ви, що цей дощ і всі дощі, і всі зливи не здолають затопити того пекельного полум’я, що буяє в грудях людини. Прохолоди ви так швидко не знайдете — ні, ні, не сподівайтесь!
З цими приємними словами Монкс раптово обернувся до місіс Бембль і глянув на неї таким проникливим зором, що навіть ця безстрашна пані відчула непереможне бажання спустити свої очі додолу й провалитися крізь землю.
— Це та сама жінка? — спитав Монкс.
— Еге! Та сама, — відповів містер Бембль, добре пам’ятаючи засторогу своєї дружини.
— Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють таємниць таїти? — впала в слово місіс Бембль, завзято витримуючи Монксів пильний погляд.
— Ні, я знаю: жінки вміють таїти лише одну таємницю, поки її не викриють, — одказав Монкс.
— А яку ж саме? — поцікавилася шановна пані.
— Втрату свого доброго імені, — відповів Монкс, — отже, на цій самій підставі я знаю, що коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, вона її нікому й ніколи не розцвенькає, — ви мене розумієте, місіс?
— Ні, — відповіла місіс Бембль, трохи червоніючи.
— Звісно, не розумієте, де ж вам зрозуміти!
Монкс якось криво всміхнувся — чи то насупивсь — і, зробивши рукою Бемблям знак іти за ним, провів їх через довгий і великий, але дуже низький покій; він уже заніс ногу на сходи (вірніше трап), що сполучали перший поверх з другим, коли раптом у темній відтулині над ними блиснула гадюкою блискавиця, а за нею вдарив над їхніми головами такий грім, що хистка будівля аж ходором заходила.
— Чуєте! — скрикнув Монкс, відскакуючи назад. — Чуєте! Як він гуркотить і реве — немов луна віддається з тисячі печер, де від нього сховалися тисячі дияволів. Як я ненавиджу його!
Кілька секунд він стояв мовчки, затулившись руками, а коли він їх одвів від свого лиця, містер Бембль з жахом побачив, що воно все скривилося й пополотніло.
— Це на мене іноді нападає, а особливо під час громовиці, не звертайте уваги, на цей раз воно вже минулось, — мовив Монкс, помітивши Бемблів переполох, і пішов нагору. Вони ввійшли до якоїсь кімнати на другому поверсі; він хутко замкнув віконницю і спустив нижче прип’ятого до сволока ліхтаря, що висів на перекинутій через блок мотузці й освітлював жовтувато-тьмяним світлом убогі меблі — трухлявий стіл і три облуплені стільці.
— А тепер до діла, — мовив Монкс, коли вони посідали, — що швидше, то краще. Ця жінка знає, в чому річ?
Питання стосувалося містера Бембля, але дружина його не дала йому відповісти й сказала, що їй усе відомо.
— Чи правда тому, що ви були віч-на-віч з тією клятою відьмою перед самою її смертю і що вона вам щось переказала про…
— Про матір того хлопця? — не дала йому скінчити місіс Бембль. — Так, це вірно.
— Отже, перше питання: яку таємницю вона вам відкрила? — спитав Монкс.
— Даруйте, це вже друге питання, — дуже розсудливо заперечила тямуща жінка, — перше питання: скільки ця таємниця коштує?
— Який біс це вам скаже, не знаючи, чого вона варта! — скрикнув Монкс.
— Кому ж, як не вам це знати, — відповіла місіс Бембль, що вміла кого завгодно за пояс заткнути, як це міг залюбки засвідчити її старенький.
— Мг! Так, значить, це стосується чогось коштовного, грошового? — збагнув Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі.
— Можливо, — спокійно відповіла вона.
— Може, якась річ, знята з неї, щось, що вона носила на собі, щось…
— Годі. Краще кажіть одразу — скільки; я вже досить почула, щоб знати, що ви саме і є той, кого мені треба.
Містер Бембль, що ще досі не довідався від своєї ніжної дружини нічого нового про животрепетну таємницю, прислухався до цієї розмови, витріщивши очі й витягнувши наперед свою шию; він здивовано поглядав то на жінку, то на Монкса і не йняв віри власним вухам, але подив його ще збільшився (якщо це взагалі було можливо), коли Монкс похмуро спитав, скільки вона править за свою таємницю.
— Ну а скільки дали б ви? — спитала місіс Бембль так само спокійнісінько.
— Може, нічого, а може, й двадцять фунтів, — відповів Монкс. — Спершу розкажіть, а там уже зцінимось.
— Накиньте ще п’ять монет. Коли ви дасте мені двадцять п’ять фунтів золотом, я розкажу вам усе, що знаю, — але не раніше.
— Двадцять п’ять фунтів! — скрикнув нестямно Монкс.
— Здається, я сказала досить виразно, — зауважила місіс Бембль, — а втім, це ж зовсім недорого.
— Недорого, за якусь нікчемну таємницю, що, може, насправді нічого не варта! — роздратовано скрикнув Монкс. — Адже понад дванадцять літ про неї ніхто нічого не чув.
— Час не псує цих речей, а навпаки, — як те добре, старе вино, тільки збільшує їхню ціну, — мовила місіс Бембль байдужо, незалежним тоном, яким почала цю розмову. — А є такі таємниці, що можуть пролежати каменем дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ — і нарешті вийти на світ божий і з’ясувати чимало цікавого.
— А коли мої гроші підуть за вітром? — нерішуче спитав Монкс.
— То ви їх зможете одібрати, — відповіла шановна пані, — адже ж я тільки самітна беззахисна жінка і за мене нікому заступитись.
— Ви не самітні і не беззахисні, голубонько, — тремтячим голосом зауважив містер Бембль, — з вами я, і до того (тут його зуби аж клацнули, мов у пропасниці), і до того містер Монкс правдивий джентльмен і ніколи не допустить насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, голубонько, що я не молоденький хлопчик і може вже, так би мовити, трохи підтоптався, але ж він чув, тобто я хочу сказати, що містер Монкс, мабуть, мав би чути, що я ретельний службовець і стаю дужий, як лев, коли мені урветься терпець. Треба тільки, щоб мені терпець урвався, ось що.
Говорячи це, містер Бембль, схопив свого ліхтаря; він хотів зробити це дуже гнівно й рішуче, але йому не поталанило, а схвильований, сполоханий вираз його обличчя показав, що треба дійсно чогось надзвичайного, щоб йому урвався терпець і він зважився на якийсь войовничий крок, за винятком, звичайно, його агресивних акцій щодо богадільців та інших відповідно вимуштруваних осіб.
— Ти дурень, — відповіла на це місіс Бембль, — краще б не плескав язиком.
— А ще краще було б йому його відрізати, чого він так репетує? — суворо додав Монкс. — Так це ваш чоловік?
— Мій чоловік! — знизала плечима місіс Бембль, ухиляючись від прямої відповіді.
— Я це одразу подумав, скоро ви увійшли, — провадив Монкс, помічаючи, як сердито скинула вона оком на свого чоловіка. — Гаразд, так воно й краще; я волію мати діло з двома людьми, зв’язаними однією волею. Але годі, дивіться!
Він витяг з кишені полотняного гаманця, вийняв з нього двадцять п’ять соверенів і підсунув їх місіс Бембль.
— Беріть, — мовив він. — Ах, цей клятий грім! Чи він хоче на наші голови звалитися? Хай він вщухне, тоді ви розкажете мені все.
І коли грім, що дійсно вдарив мало не над самим дахом зруйнованої будівлі, замовк, Монкс підвів схилену голову й витягнувся вперед. Тепер їхні голови майже торкалися одна одної, бо, згораючи з нетерпіння, чоловіки перехилялися зовсім над маленьким столом, а жінка теж підсунулася ближче, щоб її шепіт було виразніше чути. Під тьмяним світлом ліхтаря, що падав просто на них, їхні бліді налякані обличчя на темному тлі порожніх чорних стін здавалися якимись примарами.
— Коли ця жінка, стара Саллі, як ми її звали, вмирала, ми з нею були віч-на-віч, — почала місіс Бембль.
– І більше там нікого не було? — перепитав Монкс так само пошепки. — А поруч, на сусідньому ліжкові не лежало ніякої хворої або безтямної старчихи? Ніхто не міг підслухати або випадково зрозуміти, в чому річ?
— Ніхто. Ми були на самоті. Стара вмерла на моїх руках, і нікого, крім мене, коло неї тоді не було.
— Гаразд, — зауважив Монкс, не зводячи з неї очей, — далі.
— Саллі говорила про якусь молоду жінку, що породила кілька років тому сина, у цій самій кімнаті, на цій самій постелі, де тепер умирала стара, — провадила місіс Бембль.
— А-а! Прокляття! Який дивний збіг обставин, — мовив Монкс; губи його затремтіли, і він утупив свої очі в темряву.
— Це був той самий хлопчик, що про нього ви говорили вчора ось із ним, — оповідала далі місіс Бембль, зневажливо хитнувши головою на свого чоловіка, — повитуха обікрала його матір.
— Ще живу? — спитав Монкс.
— Уже мертву, — відповіла жінка і наче здригнулась. — Тіло ще не охолонуло, як вона вже вкрала те, що вмируща мати благала її зберегти для своєї дитини ще за кілька хвилин до смерті.
— Вона його продала? — з розпачем скрикнув Монкс. — Продала? Де? Коли? Кому? Давно?
— Насилу спромігшись на ці слова, вона впала на подушку й померла.
– І не сказала більше нічого? — прошепотів Монкс здушеним страшним голосом. — Брехня! Я не дозволю гратися з собою! Вона мусила сказати ще щось! Я з вас обох дух виб’ю, як не дізнаюся, що вона вам сказала.
— Це було все, — одказала назверх спокійно місіс Бембль, очевидячки не налякана диким поривом дивного чужинця, чого ніяк не можна було сказати про її чоловіка, — але Саллі міцно вчепилася однією рукою в мою спідницю, і коли я вгледіла, що вона вже мертва, й почала висмикувати спідницю з її закляклих пальців, я побачила в руці її клапоть брудного паперу.
– І в ньому було… — не втерпів Монкс, перехиляючись ще дужче наперед.
— В ньому не було нічого. Це була заставна квитанція.
— Що?
— Стривайте, не все одразу, — відповіла місіс Бембль. — На мою думку, Саллі зберігала ці речі якийсь час, сподіваючись продати їх з кращим зиском, але нарешті віддала їх у заставу і потім щороку спромогалася (як — то вже інша річ) на гроші й виплачувала так-сяк відсотки, щоб у разі потреби можна було їх викупити. Але вона так-таки нічого й не діждалась і померла, кажу, з клаптем засмальцьованого зім’ятого паперу в руці. За два дні кінчався строк квитанції; я подумала, що ці речі можуть ще колись знадобитись, і тому викупила їх із застави.
— А де ж вони тепер? — палко скрикнув Монкс.
— Ось, — відповіла жінка і, немов радіючи, що нарешті збувається якогось тягаря, кинула на стіл саф’яновий футляр, де заледве міг би вміститися маленький французький годинник. Монкс розкрив його тремтячими руками: в ньому лежав золотий медальйон з двома кучериками волосся і рівна золота обручка.
— В середині персня вирізано «Агнесса», — зауважила місіс Бембль, — потім іде вільне місце для прізвища, а ще далі дата: як я дізналася потім, хлопчик народився приблизно за рік по цій даті.
– І тут усе? — спитав Монкс, пильно оглянувши медальйон і обручку.
— Усе, — відповіла жінка.
Містер Бембль глибоко зітхнув, немов радіючи, що таємниче оповідання вже закінчено й небезпека втеряти двадцять п’ять фунтів минула, і навіть насмілився стерти піт, що весь час капотів був йому з кінчика носа.
— Більше я нічого не знаю з цього приводу і тільки можу міркувати й здогадуватися, — звернулася до Монкса по короткій мовчанці місіс Бембль, — а втім, я й не хочу знати всієї правди — так безпечніше. Проте дозвольте мені поставити вам два запитання?
— Про мене — питайте, — трохи здивовано одказав Монкс, — але чи я відповідатиму — це вже друге питання.
— Тобто вже, значить, третє, — наважився пожартувати містер Бембль.
— По-перше, чи ви гадали дізнатися від мене саме те, що я вам оце розказала? — спитала жінка.
— Так, це саме, — підтвердив Монкс, — далі.
— Як ви гадаєте використати цю новину? Чи може вона зашкодити мені?
— Ні, ніколи, так само, як і мені, — відповів Монкс. — Гляньте сюди! Тільки ні кроку з місця, коли вам ваша шкура мила.
З цими словами він раптом відсунув набік стіл і, сіпнувши з усієї сили за залізне кружалко в підлозі, розкрив край ніг ошелешеного містера Бембля, що надзвичайно швидко шарахнувся назад, таємну ляду.
— Гляньте сюди, — мовив він, освітлюючи ліхтарем чорну безодню, — не бійтесь мене, я міг любісінько спустити вас туди, якби мені цього заманулось, бо ж ви сиділи над цим самим місцем.
Заспокоєна цими словами, місіс Бембль наблизилася до самої відтулини, а містер Бембль, згораючи з цікавості, насмілився підійти за нею. Під їхніми ногами шумів розбурханий бурею і дощем вир, усі звуки поринали в клекоті його хвиль, що злісно плескалися об трухляві, покриті зеленою цвіллю балки. Колись тут був водяний млин; а тепер буйний пінявий потік бився об гнилі колоди й останки колишніх млинових коліс і свавільно нісся вперед, немов зростаючи на силі за кожною новою перепоною, що затримувала його скажений рух.
— Якби кинути сюди людське тіло, де, на вашу думку, опиниться воно завтра вранці? — мовив Монкс, хитаючи ліхтарем над чорною діркою.
— Миль за дванадцять звідціля і до того пошматоване на шматки… — відповів Бембль і аж назад відступив з переляку.
Монкс витяг з-за пазухи маленький саф’яновий футляр, куди він його спохвату засунув був, прив’язав його до тяжка, що лежав на підлозі, і скинув його в скажений потік. Пакетик прорізав чорну глибінь, хлюпнув і зник у воді.
Усі троє перезирнулися, мов їм світ розв’язався.
— Туди його! — мовив Монкс, відпускаючи ляду, що важко грюкнула об підлогу. — Коли море, як пишуть у книгах, і повертає своїх мерців, то в кожному разі срібло й золото воно залишає для себе самого й поглине і цю дурничку. Нам більш нема про що говорити; можна кінчати наше приємне побачення.
— Звичайно, — згодився дуже жваво містер Бембль.
— Сподіваюся, що ви не плескатимете зайвого, — мовив Монкс, глянувши на нього з погрозою, — за вашу жінку я не турбуюсь.
— Можете покластися на мене, мов на камінну гору, паничу, — відповів містер Бембль, поспішаючи до сходів і надзвичайно ґречно відкланюючись, — я мовчатиму як риба заради нас усіх трьох, заради себе самого, містере Монкс.
— Ваше щастя; радий це чути, — мовив Монкс, — а тепер засвітіть ліхтаря, і гайда!
Добре, що їхня розмова закінчилася на цих словах, бо інакше містер Бембль, що стрімголов дійшов, відступаючи лицем, аж до самого трапа і стояв тепер лише за якихось два кроки від нього, був би неминуче гепнув сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря об ліхтар Монкса, що відв’язав його від мотузка й тримав тепер у руці, і, не намагаючись провадити далі розмову, мовчки опустився вниз, а за ним і його дружина; Монкс ішов позаду і постояв трохи на сходах, прислухаючись, але крім лящання дощу й клекоту хвиль сторонніх звуків не було чути.
Вони пройшли через довгий покій першого поверху тихо й обережно, бо Монкса морозом обсипало від кожної тіні на стінах, а містер Бембль, тримаючи свого ліхтаря на цілий фут над землею й кидаючи очима на всі боки, чи, бува, по дорозі не трапиться якоїсь нової таємної ляди, йшов надзвичайно легкою й нечутною ходою, дуже дивною для людини його комплекції. Монкс обережно відчинив двері, що ними ввійшло шановне подружжя Бемблів, а вони, ледве вклонившись на прощання своєму новому таємничому знайомому, попленталися по сльоті додому.
Скоро вони відійшли, Монкс, що, очевидячки, ненавидів залишатися на самоті, гукнув на хлопця (що сидів досі нишком в одній з кімнат нижнього поверху) й, звелівши йому присвітити ліхтарем, повернувся сам до кімнати, звідки він допіру відпровадив своїх гостей.