Другого дня по тому, як троє поважних громадян, що про них ішлося в попередньому розділі, залагодили свою справу, містер Сайкс прокинувся надвечір від довгого сну і, позіхаючи й потягуючись, запитав хрипким басом, котра година.
Це вже була не та кімната, де він мешкав перед своєю подорожжю до Чертсі, хоча вона містилася в тій самій частині Лондона й навіть зовсім недалечко від його колишньої квартири. Назверх вона була значно гірша за його попереднє житло; це була малесенька облуплена кімнатка на горищі з уламками обшарпаних меблів і малесеньким віконцем, пробитим у схилі даху, що виходило в якийсь брудний, глухий заулок.
Але ще багато інших прикмет свідчили про те, що щаслива зірка її шановного хазяїна вже закотилася: майже цілковитий брак меблів та мінімальних життєвих вигод, відсутність такого незначного рухомого майна, як деякі конче потрібні речі одягу й білизни, а також змарніле й зголодніле обличчя самого Сайкса не вимагали жодних доказів і краще слів наочно показували, що його обсіли тяжкі злидні.
Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись у свій білий балахон замість халата; хвороблива жовтизна його обличчя, засмальцьований нічний ковпак і шорстка чорна, давно неголена щетина не збільшували його краси. Його собака сидів біля ліжка й то скидав оком на свого пана, то стиха гарчав від найлегшого шарудіння десь надворі або в низенькій частині будинку. Якась жінка сиділа край вікна й заклопотано латала Сайксів подертий жилет: жінка ця була така бліда й виснажена з довгого голодування й від довгих невиспаних ночей, що тільки по голосу її, коли вона відповіла на Сайксове запитання, можна було пізнати, що це колишня рум’яна Нансі.
— Допіру пробила сьома, ну, як здоров’я, Біллі? — мовила вона.
— Ет, як з клоччя батіг! — відповів він і круто вилаяв свої очі й ноги. — Подай руку, якось спробую встати з цього клятого тапчана, щоб він згорів!
Хвороба не приборкала Сайксової сваркої вдачі, бо коли дівчина допомагала йому дочвалати до стільця, він лаяв її на всі заставки за її незграбність і навіть ударив її спересердя.
— Знову рюмсаєш? — скрикнув він. — Ну годі вже! Глянеш — молоко кисне! Як негодна нічого путящого зробити, то забирайся к бісовому батьку! Чуєш?
— Чую! — відповіла дівчина з силуваним сміхом і відвернулась. — Що це тобі знову примандюрилось?
— Ага! Схаменулась? — буркнув Сайкс, помітивши сльозу на її віях. — Щастя твоє!
— Біллі, що це, невже ж ти міг би свідомо скривдити мене навіть сьогодні? — мовила дівчина, кладучи йому руку на плече.
— А чому б пак і ні?
— Стільки безсонних нічок, стільки ночей провела я над тобою, доглядала й присипляла тебе мов дитину, — одказала вона, і навіть в її хрипкому голосі затремтіла якась тепла, чула жіноча ніжність, — і ось нарешті ти очуняв і став уперше на ноги; скажи — ти ж не хотів мене вдарити, ти зробив це ненароком? Правда? Ну скажи!
— Ну добре вже, ненароком, — огризнувся Сайкс. — Ач які нові примхи! Вставай умент і берись до роботи. Не чіпляйся до мене зі своїми баб’ячими вередами!
Іншим разом ця увага, а особливо тон її були б справили на дівчину бажане враження, але тепер вона була дійсно занадто квола й знеможена, і тому, відкинувши голову на спинку стільця, вона нараз зомліла, перше ніж Сайкс встиг підшукати відповідної лайки, якими він завжди підсилював свої погрози. Грабіжник стерявся і не знав, що чинити: це була зовсім несподівана притичина, такого ще з Нансі ніколи не траплялося, бо взагалі її істерики бували дуже буйні й бурхливі, але вщухали самі собою. Отже, він виригнув якусь блюзнірську лайку, спробував ще кілька крутих слів, але як і ці ліки не допомогли, то він став нарешті кликати підмогу.
— Що тут у вас сталося, соколику? — почувся знайомий голос, і в двері просунулася Феджінова голова.
— Поможи дівці, чуєш? — нетерпляче гукнув Сайкс. — Чого витріщив баньки?
Здивовано скрикнувши, Феджін кинувся рятувати Нансі; за ним до хати вскочив і містер Давкінс (або по простому Проноза); він поставив швиденько на долівку свій власний клунок і, вихопивши пляшку з рук містера Чарлі Бетса (що увійшов за ним слідом), умент відкоркував її власними зубами і влив кілька крапель якогось міцного питва хворій у горло (а щоб, бува, фатально не помилитись, хильнув спершу сам трошки).
— Ти, Чарлі, подмухай на неї міхом, а ви, Біллі, розстебніть їй пояса, — наказав Проноза.
Ці шпаркі об’єднані зусилля, в яких містер Бетс брав найжвавішу участь, вважаючи, очевидячки, доручену йому функцію за найкумеднішу іграшку в світі, дали незабаром бажані наслідки: дівчина прийшла до пам’яті, підвелася, нетвердою ходою почвалала до стільця край ліжка й зарилася головою в подушки, залишаючи містерові Сайксу розважати своїх несподіваних гостей.
— Яким це лихим вітром занесло вас сюди? — звернувся до Феджіна господар.
— Ні, соколику, не лихим, бо лихий вітер хмари наганяє, а я прийшов до тебе з гостинцями. Пронозо, серденько, розв’яжи-но наш клунок і дай Біллі те, на що ми сьогодні всі наші грошенята витратили.
За цим наказом хлопчисько розв’язав свій великий обв’язаний скатертиною клунок і став подавати одну по одній усі речі, що там містилися, Чарлі, а той розкладав їх на столі, вихваляючи на всі заставки їхню якість і переваги.
— Золото, а не пиріжок, — приказував він, гордо становлячи на стіл величезний рум’яний паштет, — з молодесеньких тендітних трусиків,[20] Біллі, навіть кісточки як масло в роті тануть — шкода й випльовувати; півхунта хінської травички[21] по сім з половиною шилінгів за хунт — такої міцної й запашної, що коли завариш її окропом, то покришка чайника сама так і підстрибує. Півтора хунти негрського цукру, що звалився з самісінького неба. Два свіженькі, рум’яні буханці, кружалко чудесного глостерського сиру і ще щось таке міцне, таке ласе, чого ти на своєму віку ніколи й не нюхав.
З цими словами молодий гастроном витяг зі своєї глибочезної кишені велику, дбайливо закорковану пляшку, а тим часом Давкінс налляв Сайксові здорову чарку чистого спирту, яку той умент нахильцем спорожнив.
— Овва, Біллі, бачу, тобі краще вже! — скрикнув Феджін, задоволено потираючи руки.
— Авжеж! Та я двадцять разів устиг би дуба дати, поки ти надумався б мене навідати! — розсердився господар. — Де твоя совість, паскудо? Як це ти покинув мене в такій біді й мало не цілий місяць носа свого довгого сюди не показував!
— Ви тільки послухайте, що він каже! — знизав плечима Феджін. — І це тоді, як ми принесли йому стільки ла-со-щів!
— Страви непогані, — мовив лагідніше Сайкс, бо апетитний вигляд столу трохи втишив його гнів, — а все ж таки, чим ти це поясниш? Чому ти начхав на мене, чом не притрусився сюди, а покинув мене хворого без шеляга, як пса… — Гей, віджени його, Чарлі!
— Зроду-віку не бачив такого зугарного собаки! — скрикнув містер Бетс, відганяючи Вовка від столу. — Знається на живності не згірше від старої бабки, що вік свій базари подолом замітає! Якби його в театрах показувати, він би вславив на віки вічні своє собаче ймення, та й вистави стали б цікавіші.
— Заткни пельку, шолудивий! — гримнув Сайкс на собаку, що заліз під ліжко і ще досі сердито гарчав звідтіля. — Ну, чим же ти це з’ясуєш, старий чортяко?
— Бачиш, соколику, мене понад тиждень у місті не було — у справах їздив, — відповів Феджін.
— Ну а потім? — провадив Сайкс. — Де ж ти аж два тижні волочився, що покинув мене здихати, як руду мишу в норі?
— Неспромога була, Біллі, неспромога. Зараз на людях усього тобі не розкажу, не можу, але, повір, не міг ніяк — слово честі!
— Що? — з огидою сплюнув Сайкс. — Ану одбатуйте-но мені швидше кавалок пирога, щоб заїсти це його слово, а то аж занудило.
— Не сердься, не хвилюйся, соколику, — покірно улещував його Феджін. — Я тебе, Біллі, ні на хвилю не забував!
— Аякже, звісно, не забував! — з гіркою ухмілкою мовив Сайкс. — Тоді, як я тут трусився і горів у гарячці, ти собі міркував і накидав оком: «Біллі оборудує це, Біллі оборудує те, Біллі оборудує все чисто з дорогою душею за дурничку, коли одужає; як живіт підведе, руки мені залюбки лизатиме». Якби не ця дівка, то мене б тут давно дідько вхопив!
— От бачиш, Біллі, ти сам кажеш: якби не ця дівка, — учепився Феджін за його останні слова. — А через кого, як не через бідного старого Феджіна, дістав ти таку гарну дівоньку, га?
— Він каже правду, Біллі, — мовила Нансі, швидко підходячи до нього. — Та годі, годі вже.
Нансине втручання дало інший напрямок розмові; старий підморгнув хлопцям, і вони завзялися частувати її вином і спиртом, хоча вона відмовлялася і пила дуже мало, а тим часом Феджін із шкури ліз, щоб тільки зацитькати Сайкса; всі його прокльони і погрози він обертав начебто на дружні жарти, чим кінець кінцем таки втихомирив його трохи; налигавшись горілки, Сайкс розперезався і почав відпускати різні круті дотепи, а старий підохочував його задоволеним смішком і взагалі вдавав, що йому дуже весело.
— Смішки — смішками, а діло — ділом, — мовив Сайкс. — Треба мені в тебе й грошенят вициганити.
— Бігме й шеляга при собі не маю, — заволав до нього старий.
— Зате вдома маєш цілі купи, — заперечив Сайкс. — Про мене, загреби жменю хоч звідтіля.
— Купи грошей! — жахнувся Феджін, сплеснувши в долоні. — Та в мене й…
— Я достотно не знаю, скільки їх там у тебе є, та, мабуть, ти й сам цього гаразд не знаєш, бо щоб порахувати їх, треба було б згаяти чимало часу, — обірвав його Сайкс, — мені треба сьогодні грошей, і край.
— Добре вже, добре, — зітхнув Феджін, — про мене, пошлю вже Пронозу додому.
— Нема дурних! — відповів Сайкс. — Проноза надто пронозуватий; він або забуде повернутись, або заблудить, або виявиться, що за ним погналися хорти й тому він не зміг повернутися; знаю я вас, ви разом орудуєте і вибрехатися завжди зумієте. Ні, щоб було певніше, Нансі піде з вами разом по гроші, а я тим часом трохи посплю.
Після довгого торгу й гризні Феджін нарешті збив ціну з п’ятьох фунтів стерлінгів, що їх вимагав Сайкс, до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, божачись і запевняючи, що таким чином йому самому залишається лише вісімнадцять пенсів на все хазяйство; кінець кінцем Сайкс пристав на це, похмуро зауваживши, що «як чортма, то нема»; Нансі хутенько одяглася, а тим часом Проноза з Чарлі Бетсом сховали їжу до буфета. Попрощавшись із дорогим своїм другом, Феджін з Нансі й хлопцями подалися додому, а Сайкс завалився на ліжко заснути часинку, поки дівчина ходитиме по гроші.
Вони дійшли щасливо до Феджінового помешкання й застали там Тобі Крекіта з містером Чітлінгом за п’ятнадцятою партією крібеджу; годі казати, що Томові в грі не щастило і він програв підряд усі чотирнадцять партій, а тепер програвав п’ятнадцятий і останній свій півшилінг на превелику втіху молодих друзів. Містер Крекіт помітно зніяковів, що його застали за грою з такою значно нижчою за нього особою (цілком зрозуміло, що Том був йому не пара ані розумом, ані громадським своїм становищем); він недбало позіхнув і, поцікавившись, як ся має Сайкс, взявся за капелюха.
— А без нас ніхто не приходив, Тобі? — спитав Феджін.
— Нікогісінько не було, — відказав містер Крекіт, підіймаючи догори свого коміра, — така нудота, що хоч головою об стінку бийся. З тебе треба б могорича взяти за те, що я так довго стеріг твою хату. Ех, к бісовому батьку, аж памороки забило, мов тому присяжному засідателеві; краще був би завалився спати. А то, бач, моя добрість, — хотів розважити цього парубійка. Страшенна нудота!
З цими й ще іншими скаргами на змарнований час містер Крекіт згріб зі столу свій виграш і, засунувши срібні монети у кишеню свого жилета з такою погордою, немов би цей дріб’язок був ніщо для такої високопоставленої особи, як він, граціозно вийшов з кімнати. Його шляхетні манери справили величезне враження на містера Чітлінга, що ввесь час, аж поки його елегантні штани й ботфорти не зникли за дверима, не зводив з нього закоханих очей. Коли він вийшов, хлопець скрикнув, що за честь знайомства з такою людиною віддай все — і мало, що побачення з ним варте семи з половиною шилінгів і що йому самому начхати на свою страту.
— Ну й роззява ж ти, Томе! — зареготався Чарлі після цієї заяви.
— Неправда твоя! — образився містер Чітлінг. — Феджіне, хіба ж я роззява?
— Ні, ти, звичайно, дуже розумна голова, — відповів старий, ляснувши його по спині й підморгнувши Чарлі й Пронозі.
— А містер Крекіт — великий птах, — правда, Феджіне? — провадив Том.
— Аякже, аякже, соколику.
– І знайомство з ним — велика честь, правда, Феджіне?
— Дуже велика, соколику. Не вважай на них: вони тобі заздрять, Томе, бо він гордує ними й не хоче з ними водитись.
— Ага, ага! Ось бачите! — скрикнув радісно Том. — Дарма, що він обіграв мене, але ж я можу знов набути, як мені заманеться. — Правда, Феджіне?
— Звичайно, Томе, і що швидше тобі цього заманеться, то краще. Отож не барися і виходь одразу на лови. Пронозо! Чарлі! Вам давно пора на роботу! Дивіться — уже близько десятої, а ви ще досі нічого не зробили — ну, гайда!
Хлопці негайно послухали цього наказу й, кивнувши Нансі головою, взяли капелюхи й вийшли з кімнати; дорогою Проноза і його молодий жвавий товаришок не переставали кепкувати з Чітлінгового програшу, але як на правду казати, то в його поведінці не було нічого ані дивного, ані надзвичайного: хіба ж мало є на білому світі молодих і далебі недурних людей, що платять значно дорожче за те тільки, щоб їх бачили у виборному товаристві, і хіба мало шляхетних джентльменів (що саме й складають це виборне товариство) здобувають собі славу майже таким самим шляхом, як і моторний Тобі Крекіт?
— А тепер я тобі дам грошеняток, Нансі, — мовив Феджін, коли хлопці пішли. — Це ключ від маленької шафи, де я ховаю все те дрантя, що мені зносять наші хлопчаки. Грошей я ніколи не замикаю, бо ж нема чого й замикати — ха-ха-ха, так-таки й нічогісінько! Невдячна наша робота, невдячна; але я так люблю молодь, так мене тішать молоді їхні обличчя, що я радий усе стерпіти заради них — усе на світі! Тс! — прошепотів він нараз, похапцем ховаючи ключа на грудях. — Хто це? Чуєш?
Дівчина, що сиділа за столом з байдужо згорненими на грудях руками, не звернула на шелест жодної уваги: їй було, очевидячки, цілком байдуже, хто там прийшов чи пішов; але скоро вона почула звук якогось чоловічого голосу, вона вмить здерла з себе хустку й капелюшка й кинула їх під стіл. Коли Феджін обернувся до неї, вона поскаржилася на задуху; але її кволий, стомлений тон начебто зовсім не відповідав її попередньому похапливому рухові; та Феджін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.
— Ага, це саме той, на кого я чекаю, — прошепотів він, немов досадуючи на несподівану перешкоду, — ось він уже сходить униз. Поки він буде тут — про гроші ані мур-мур, Нансі! Він пробуде недовго: якихось десять хвилин — не більше.
Притиснувши свого кощавого пальця до уст, старий пішов до дверей із свічкою в руці зустрічати гостя; вони мало не стукнулися головами на порозі, а гість увійшов так швидко й замислено до кімнати, що помітив дівчину, аж коли опинився біля неї.
Це був Монкс.
— Не турбуйтесь — це одна з моїх вихованок, — заспокоїв його Феджін, бо Монкс відступив назад, помітивши третю особу. — Сиди, сиди й ти, Нансі.
Дівчина присунулася ближче до столу, скинула на Монкса байдужим оком і одвернулась; але коли він підійшов за хвилю до Феджіна, вона глянула на нього так проникливо, гостро й пильно, що, якби тут був сторонній глядач, він вельми здивувався б, такі несхожі були ці два погляди.
— Новини є? — спитав Феджін.
— Дуже багато.
– І добрі? — нерішуче провадив Феджін, немов побоюючись розгнівати гостя зайвими балачками.
— У кожному разі — не погані, — відповів, усміхаючись, Монкс, — на цей раз пощастило. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, Феджіне.
Нансі підсунулася ближче до столу, але начебто не збиралася виходити з кімнати, хоча розуміла, що Монкс натякав на неї; а Феджін (мабуть, боячись, щоб вона, бува, не бовкнула чогось про гроші, якщо він почне випроваджувати її) показав Монксові пальцем нагору і вийшов разом із ним.
— Тільки не до тієї клятої нори, де ми були того разу, — донісся до дівчини зі сходів голос гостя; Феджін засміявся і відповів щось, чого вона не розібрала, однак скрип мостин свідчив про те, що вони зійшли на другий поверх.
Кроки їх віддавалися дзвінкою луною по порожній будівлі; вони ще не заніміли, як Нансі вже тихенько роззула свої черевики, напнула голову подолом і, загорнувшись у спідницю, підійшла навшпинячки до дверей; не сміючи дихнути, вона наставила вухо і, скоро все стихло, тихо вийшла з кімнати нечутною ходою, мов тінь, прокралась по сходах нагору і зникла в темряві.
Хвилин із п’ятнадцять, а то й більше в кімнаті не було нікого; нарешті дівчина повернулася назад такою самою нечутною ходою, а слідом за нею на сходах почулися кроки обох чоловіків: Монкс повернув одразу до надвірніх дверей, а Феджін пошкандибав знову нагору по гроші. Коли він повернувся, Нансі надягала капелюшка й обсмикувала хустку, лагодячись у дорогу.
— Що з тобою, Нансі! Яка ти бліда! — здивовано скрикнув старий і відступив назад, поставивши на стіл свічку.
— Бліда? — перепитала дівчина і прикрила очі рукою, немов затуляючись від світла.
— Як смерть!.. Що ти тут зробила?
— Нічого — наскільки це мені відомо, — недбало відповіла вона, — може, мені просто в голові замакітрилось: тут у тебе дихати нічим, а я катзна-скільки на тебе чекала. Та годі-бо! Давай гроші — й край; мені ніколи.
Бідкаючись над кожною монетою, Феджін відрахував Нансі нарешті призначену суму, і, побажавши одне одному «на добраніч», вони попрощалися без дальших балачок.
Нансі пройшла кілька кроків вулицею й знесилено сіла на східці якогось ґанку; кілька хвилин вона просиділа так, розбита, приголомшена, нездужаючи підвестись; потім нараз схопилась і пішла швидким кроком уперед, але не в напрямкові до Сайксового будинку; що далі, то вона йшла все швидше і нарешті кинулася бігти. Але їй сперло дух, і вона зупинилась на хвилю відсапнутись, і тут, мов щось нараз згадавши і мов зрозумівши своє цілковите безсилля, вона схилила голову на груди й, ламаючи руки, тяжко заридала.
Чи від сліз їй легше стало, чи вся безнадійність її становища нараз розкрилася перед її очима — не знати, тільки вона круто повернула й кинулась бігти, може, щоб нагнати згаяний час, а може, щоб утишити бурхливий вир власних думок. Так вона незабаром добігла до будинку, де на неї чекав грабіжник.
Навіть якщо в її обличчі й було щось збентежене, коли вона з’явилася додому, то Сайкс цього все одно не помітив; він тільки спитав, чи є гроші, і, дізнавшись, що все гаразд, щось задоволено пробубонів і, прилігши знову на подушку, повернувся на другий бік і поринув у солодку дрімоту.
На щастя, завдяки отриманим грошам Сайкс другого дня мав стільки клопоту з їжею й питвом, і смачні ситі страви так погамували його сваркий настрій, що в нього не було ані часу, ані навіть бажання ставитися занадто критично до поводження Нансі. Треба було Феджінових рисячих очей, щоб одразу спостерегти з її дуже характерного нервово-замисленого стану, що в ній відбувається якась надзвичайна душевна боротьба і що вона зважилася на якийсь рішучий одчайдушний вчинок. Але Сайкс не мав такої чутливості і такого тонкого нюху, та й взагалі душевна тривога виливалася в нього тільки в лайку і в бійку, а до того, як ми вже зазначили, він перебував того дня в особливо хорошому гуморі, — отже, чудна поведінка Нансі не впала йому зовсім в око, і взагалі він звертав на неї так мало уваги, що, коли б вона навіть не стримувала свого хвилювання, воно все одно не викликало б у нього жодних підозрінь.
Що далі, то хвилювання Нансі щораз дужче зростало, а надвечір вона вже собі місця не могла знайти. Вона сиділа біля ліжка Сайкса, не маючи сили дочекатись, поки він уп’ється вщент і засне; щоки її були такі бліді, а очі горіли таким чудним вогнем, що навіть Сайкс це мимоволі помітив.
Знесилений гарячкою, він лежав, розвалившись на ліжку, і дудлив джин, щоб хоч трохи втишити внутрішній пал; простягнувши до Нансі втретє чи вчетверте порожню склянку за новою порцією, він нараз помітив її надзвичайну блідість.
— Щоб я пропав, що це з тобою? — мовив він, спираючись на лікоть і пильно вдивляючись їй у вічі. — Ти мов допіру з могили встала! Що там знов?
— Нічого, — відповіла дівчина, — нічого. Чому ж це ти на мене вовком дивишся?
— Знову якісь дурощі? — скрикнув Сайкс, боляче сіпнувши її за руку. — Що це, трясця твоїй матері, значить? Що це таке? Про що ти думаєш?
— Про багато речей, Біллі, — відповіла дівчина, здригаючись, і провела рукою по очах. — Ет, к бісу все! Хіба я знаю!
Силувана веселість її останніх слів, здається, справила на Сайкса більше враження, аніж її попередній дикий, скам’янілий погляд.
— А я знаю, що це таке, — мовив Сайкс, — якщо до тебе теж не прилипла гарячка, то… запахло порохом. Чи не забрала ти собі часом в голову… — Та ні, в дідька! Ти цього не зробиш!
— Чого? — спитала дівчина.
— Ні, ні, — бубонів про себе Сайкс, не зводячи з неї очей, — така вірна дівка цього не зробить, а то я б їй перерізав пельку ще три місяці тому. Мабуть, на неї гарячка напала — ось і все!
Заспокоївши цим себе, Сайкс спорожнив до дна склянку й, добре вилаявшись, зажадав ліків.
Нансі швиденько скочила, обернувшись до нього спиною, налила ліків у чарочку й напоїла його мов маленького.
— А тепер сядь біля мене і губ не копиль, — наказав їй грабіжник, — а то я твою пику так розквашу, що ти її сама не впізнаєш, як до розуму прийдеш.
Дівчина послухалася. Стиснувши її руку, Сайкс впав на подушку, не спускаючи своїх осоловілих очей з її лиця. Дрімота хилила його: його повіки заплющувалися, він перевертався, ворушився, кліпав очима, засинав на кілька хвилин, потім з жахом схоплювався і дивився несамовитим, шаленим поглядом уперед і нараз в одну з цих хвилин збурення, мов важкий лантух, плюхнув горілиць на подушку і заснув глибоким непробудним сном.
Його стиснуті пальці випустили поволі Нансину руку, рука його безсило звисла, і все його величезне тіло мов заціпеніло в глибокому забутті.
— Здається, лавданум[22] уже допоміг, — прошепотіла дівчина, обережно підводячись, — я вже, може, й так запізнилась.
Вона швиденько напнула на плечі хустку, вдягла капелюшка, полохливо озираючись навколо, мов не звірялася на сон-зілля і з жахом чекала ось-ось відчути на собі важкий дотик залізної руки. Але — ні, все було тихо. Вона підійшла навшпинячки до ліжка, поцілувала коханого в губи, нечутно відімкнула й замкнула за собою двері й кинулася притьмом на вулицю.
У темному заулкові, яким вона простувала до головних вулиць, вартовий оповістив криком пів на десяту.
— Давно вже било половину? — спитала вона його.
— За чверть години битиме десята, — відповів чоловік, освітлюючи її обличчя ліхтарем.
— А йти туди щонайменше годину, — прошепотіла Нансі і швидко побігла вперед.
У вузьких темних заулках, куди вона поспішала, навпростець від Спіталфілду до Вест-Енду вже замикали крамниці. Ударила десята. Нансі ще надолужила. Вона бігла тепер духом по вузеньких нерівних тротуарах, розштовхуючи ліктями перехожих і проскакуючи під самими мордами коней на найлюдніших перехрестях, де цілі юрми народу стояли, вижидаючи, коли можна буде перейти на другий бік.
— Якась божевільна! — казали люди, дивлячись їй услід. А вона все неслась уперед, ні на що не зважаючи.
В аристократичнішій частині міста людей на вулицях було значно менше, і тому швидкий біг Нансі звертав на себе більшу увагу перехожих. Дехто навіть пускався за нею швидким кроком, немов цікавлячись, куди ця жінка так поспішає, інші зупинялись і дивились їй услід, дивуючись, як це в неї вистачає духу бігти так прудко. Але всі ці люди потроху повідставали від неї, і коли вона дісталася нарешті до однієї спокійної елегантної вулиці поблизьку Гайд-парку й зупинилася перед фешенебельним готелем-пансіоном, освітленим яскравим світлом ліхтаря, вона вже була сама.
Пробила одинадцята година. Нансі зробила кілька нерішучих кроків, наче вагаючись, що чинити, але звук дзиґарів поклав край її боротьбі, і вона увійшла до передпокою.
Швейцара на дверях не було, і вона похапливо й нерішуче пішла до сходів.
— Гей, молодице, кого вам тут треба? — мовила якась добре вдягнена жінка, визираючи з-за дверей.
— Мені треба бачити одну пані, що тут живе, — відповіла Нансі.
— Пані! — скрикнула жінка й сердито зирнула на неї. — Яку саме пані вам треба?
— Міс Мейлі, — одказала Нансі.
Служниця, що тим часом розгледіла вже гострим оком незнайому, відповіла їй на це лише зневажливим поглядом і гукнула слугу, не бажаючи, очевидно, заходити з нею в балачки. Нансі повторила своє прохання.
— Про кого я маю доповісти міс Мейлі? — спитав слуга.
— Вони мого прізвища все одно не знають, — відповіла Нансі.
— Ну а в якій справі ви прийшли — вони знають?
— Не знають ні того, ні другого, — одказала дівчина, — я мушу бачити їх сама віч-на-віч.
— Ще чого! — мовив чоловік, штовхаючи її до дверей. — Годі, геть звідціля, небого, щоб вашого духу тут не було!
— Не діждете! Своєю охотою не піду! — скрикнула Нансі із серця. — А щоб ви знали, то ви мене й удвох не подужаєте. Невже тут не знайдеться й однієї доброї душі, що згодилась би виконати таке просте прохання безталанної жінки? — скрикнула вона, озираючись навколо.
Цей болючий поклик зворушив добросердого кухаря, що разом з іншою челяддю споглядав усю цю картину.
— А чого б вам не послухати її, Джо? Адже язик не всохне, — мовив він, виступаючи наперед.
— На якого біса? — відповів слуга. — Невже ви гадаєте, що панночка згодяться пустити до себе таку дівку?
Цей натяк на підозрілу мораль Нансі викликав цнотливе обурення вертких покоївок, і вони одноголосно із запалом заявили, що така пропаща приблуда ганьбить їх жіночу стать, і рішуче зажадали, щоб їй негайно дали по потилиці й викинули в канаву.
— Про мене, робіть, що хочете, — звернулася знову до чоловіків Нансі, — але спершу зробіть те, що я вас прошу: прошу вас, перекажіть молодій леді моє прохання.
Добросердий кухар знову заступився за Нансі, і кінець кінцем перший слуга згодився довести до відома панни про неї.
— Ну а що ж я маю казати? — спитав він, занісши ногу на сходи.
— Скажіть, що одна молода жінка дуже, дуже бажає поговорити віч-на-віч з міс Мейлі, — відповіла Нансі, — і що з її перших слів панночка зрозуміють, чи варто вислухати її до кінця, а чи вигнати її геть як шарлатанку.
— Гаразд, але ви щось такого наговорили… — нерішуче мовив слуга.
— Перекажіть моє прохання і принесіть мені відповідь — і край, — твердо одказала Нансі.
Слуга побіг нагору, а дівчина залишилася внизу, бліда, схвильована, і з тремтячими губами слухала ущипливі образи, якими дуже голосно картали її цнотливі покоївки.
Обурення їх ще збільшилось, коли слуга покликав дівчину нагору до панни.
— Хіба кому на цьому світі потрібна чеснота? — мовила одна покоївка.
— Мідь, мабуть, краща за золото, — додала друга.
Третя зауважила з презирством, «які тепер леді на світі», а четверта знизала плечима й закінчила гнівний присуд цнотливих Діан[23] обуреним викриком: «чистий сором!», і всі троє підхопили його за нею.
Нансі не зважала на ці шпильки, бо на серці в неї був важчий тягар: вона вся тремтіла, а коліна їй підгинались, коли вона сходила нагору. Слуга провів її до невеличкої кімнати, освітленої висячою лампою, і вийшов, залишивши її на самоті.