— Ага, так, значиться, ваш друг — це ви самі; диви який! Знаєте, мені це ще вчора ввечері на думку спало! — так говорив містер Клейполь, або містер Болтер, другого дня, отаборившись у Феджіновому лігві після того, як вони добилися торгу в трактирі «Трьох Калік».
— Кожен сам собі найкращий друг: світ пройде, а вірнішого над себе не знайде, — відповів Феджін із загадковою ухмілкою.
— Не скажіть, бувають і винятки. Знаєте, іноді надибаєш на такого, що сам собі найгірший ворог, — заперечив Морріс Болтер тоном доходжалої людини, що не раз у бувальцях бувала.
— Не вірте, не вірте цьому, соколику, — одказав Феджін. — Людина тільки тоді буває собі за ворога, коли вона занадто любить себе і занадто ревно піклується за себе, а не за інших, будьте певні, соколику. Пхе! Такого на світі не буває.
— А коли й буває, то це дуже кепсько, — зауважив містер Болтер.
— Звичайно, кепсько, бо все має свою глибоку підставу, — згодився Феджін. — Одні звуть магічним числом «три», інші «сім», соколику, але магічне число це «один».
— Ха-ха-ха! Хай живе число «один» нині, повсякчас і на віки вічні!
— Але в нашому тісному колі, соколику, ми маємо одне кругове загальне число «один», — додав Феджін схаменувшись. — Тобто вважаючи себе за число «один», ви мусите мати за те саме і мене, й усіх наших молодих друзів — один за всіх і всі за одного.
— А сто чортів! — скрикнув містер Болтер.
— Бачите, ми настільки пов’язані один з одним нашими спільними інтересами, що інакше й бути не може, — провадив Феджін, вдаючи, наче не дочув його зауваги. — Отже, наприклад, ви повинні піклуватися про число «один», маючи на увазі себе самого.
— Ще б пак! Ось це вірно, — згодився містер Болтер.
— Гаразд, але, піклуючись про число «один», себе самого, ви повинні одночасно так само піклуватися й про число «один» про мене.
— Число «два» хочете ви сказати, — поправив його Ной, якого природа щедро обдарувала безмежним егоїзмом.
— Ні, я цього зовсім не хочу сказати! — відповів старий. — Моя особа має бути для вас такою самою дорогоцінною, як і ваша власна.
— Слухайте сюди, ви дуже симпатичний дідусь і ви мені дуже подобаєтесь, — спинив його містер Болтер, — тільки ми ще з вами не настільки близькі друзі, щоб так любитись.
— Ой, ви тільки подумайте, ви тільки поміркуйте гаразд, — заперечив Феджін, знизуючи плечима й простягаючи до нього руки. — Ось, приміром, ви; ви оборудували ловкий справуночок. За що я вас хвалю й люблю. Але за нього вам можуть одночасно зашморгнути краватку круг шиї, яку легко зав’язати й важко розв’язати, тобто просто англійською мовою — запетлюють мотузкою — і край!
Містер Болтер взявся рукою за краватку, немов би вона йому трохи муляла, й пробубонів щось невиразне на знак згоди.
— Шибениця, шибениця, мій соколику, це препоганий стовп, — провадив Феджін, — він показує дуже крутий заворот життєвої дороги й не одному доброму хлопцеві-молодцеві вриває його славу на битих шляхах. Ходити манівцями, триматися якомога далі від нього — ось ваше перше найголовніше завдання.
— Ще б пак! Шкода й говорити про такі прості речі! — зауважив містер Болтер.
— Я говорю про це лише на те, мій коханий, щоб ви мене краще зрозуміли, — пояснив Феджін, здіймаючи вгору свої брови. — Ви залежите від мене; тільки я можу дати вам змогу безпечно орудувати, але одночасно моє маленьке підприємство залежить теж до певної міри й від вас. Перше — це число «один» для вас, друге — це число «один» для мене. Що більше цінуєте ви ваше число «один», то більше можете піклуватися про моє число «один»; так ми повертаємося до того, що я вам одразу сказав: нас усіх єднає наша взаємна приязнь до числа «один», і так воно й має бути; бо інакше ми всі підемо під три чорти.
— Ваша правда, — замислено промовив містер Болтер. — Ач який ви хитрий лис.
Містер Феджін надзвичайно зрадів: це був не простий комплімент, ні, ці слова свідчили про те, що він справді викликав у свого нового рекрута побожну повагу до свого злого генія (а старий крутій вважав, що на перший час найголовніше викликати саме це почуття в своїх учнях). Щоб збільшити це дуже бажане й корисне враження й доконати неофіта, він оповів йому з дуже яскравими подробицями про свої широкі й блискучі операції, переплітаючи в міру потреби так влучно правду з неправдою, що кінець кінцем повага містера Болтера до нього дійсно значно зросла, а поруч з повагою з’явився й вельми бажаний спасенний страх.
— Тільки ця кругова порука, тільки ця наша взаємна довіра дає мені силу терпіти мої незмірні втрати, — скінчив, зітхаючи, Феджін. — Учора вранці я втеряв мого найкращого підручного.
— Невже помер? — скрикнув містер Болтер.
— Ні, ні, ще не так зле, не так зле, — відповів Феджін.
— То, значить, він…
— Відбився, так, так, відбився.
— В якійсь важливій справі?
— Ні, ні, не дуже; його винуватять у кишеньковій крадіжці. У нього, бач, знайшли срібну табакерку, його власну рідну табакерку, бо він сам дуже любить нюхати тютюнець і завжди нюхає. Вони затримали його аж до сьогодні, сподіваючись знайти власника цієї срібної штучки. Ох, мій Проноза вартий п’ятдесятьох табакерок, я б з дорогою душею віддав би їх, аби тільки вернути його. Ох, якби ви знали мого Пронозу, соколику, якби ви його знали!
— Але я ж його ще колись спізнаю, правда?
— Ой не певен, не певен я цього, — тяжко зітхнув Феджін. — Якщо проти нього не знайдеться якихось нових доказів, то за п’ять-шість тижнів він до нас повернеться; а коли вони вже справді до чогось додлубаються, то тоді — пиши пропало! Вони знають, який спритний хлопчина Проноза, й засудять його на доживотнє, так, так, вони загнуть йому доживотнє.
— Що це таке? — здивувався містер Болтер. — І нащо ви зі мною так чудно розмовляєте. Чому ви не говорите по-людському, так, щоб я розумів.
Феджін саме хотів перекласти цей таємничий вираз простою мовою й пояснити Болтерові, що «доживотнє» означає «довічну неволю», але в цю хвилину відчинилися двері й до кімнати завітав містер Бетс. Руки його лежали недбало в кишенях, а його витрішкувате обличчя скривилося в якусь напівкумедну-напівсмутну гримасу.
— Урвалося, Феджіне! — мовив він після того, як старий познайомив його з його новим побратимом.
— Урвалося? Що?
— Власника табакерки знайдено, знайшлося кілька свідків, і тепер наш Проноза поїде туди, де козам ноги правлять, — відповів Чарлі. — Замовте мені, Феджіне, повний жалібний стрій і креп на капелюха — мушу ж я його випровадити як годиться в далеку дорогу. Ви тільки подумайте! Джек Давкінс, хитромудрий Джек, меткий штукар Проноза, поїде за кордон, бозна в які далекі країни через якусь паскудну дрантиву табакерку, що й ламаного шеляга не варта! Я був певен, що він менше як за золотий годинник з ланцюжком і печатками не пропаде. Ох, чому він не обчистив до ноги якесь старе опудало? Тоді б він поїхав з гонором, як джентльмен, а то що? Заженуть без слави, без честі, як козу на торг. Кишенник, і край!
З цими висловами співчуття своєму безцінному другові містер Бетс сів на найближчий стілець і сумно схилив на груди свою буйну головоньку.
— Що ти верзеш нісенітницю! Чому він має полягти без честі й слави! — скрикнув Феджін, глянувши сердито на свого вихованця. — Хіба він не верховодить вами? Хіба хто-небудь з вас годен йому бодай у слід вступити? Га?
— Звичайно, ніхто. Ніхто, — відповів з рвучким жалем у голосі містер Бетс.
— Ну то в чому ж річ? Чому скавчиш? — роздратовано провадив старий.
— А тому, що цього не запишуть до протоколу, — відповів Чарлі, настільки засмучений цією страшною подією, що навіть не злякався гніву свого шановного старшого друга. — Тому, що цього не зазначать у вирокові, тому, що ніхто ніколи не довідається про те, хто був наш Проноза. Як його позначкують у Ньюгетському календарі?[24] Може, його туди і зовсім не запишуть! Ох, горенько, горенько моє, яка розпука!
— Ха-ха-ха! — зареготав Феджін, показуючи Болтерові рукою на Чарлі й так трясучись зі сміху, немов його трясовиця схопила. — Бачите, як щиро душею і тілом вдаються вони в своє рідне рукомество. Хіба не розкіш?
Містер Болтер хитнув головою, а Феджін, помилувавшись кілька хвилин нерозважним смутком Чарлі Бетса, наблизився до нього й ласкаво ляснув його по плечі.
— Не журися, Чарлі, якось-то буде, — мовив він. — Вони всі з часом довідаються, який він ловкий хлопець: він їм себе ще покаже й не вкриє неславою своїх побратимів і вчителів! Він ще такий молодий! Ти подумай, яка честь — такий молодий і вже доживотній!
— Еге, і це вже неабищо! — відповів трохи веселіше Чарлі.
— Він матиме все, чого йому тільки заманеться! — провадив Феджін. — Сидітиме в камінному жбані,[25] Чарлі, як справжній джентльмен, так, як джентльмен! І буде в нього щодня пива досхочу й грошей до дідька — хай розкошує!
— Так він справді не бідуватиме? — радісно скрикнув хлопець.
— Звісно, соколику, — одказав Феджін. — Ми наймемо йому заморського оборонця ось з такою перукою, що всім замовить зуби й вициганить йому помилування. А може, Проноза стане сам до своєї оборони й скаже їм таку промову, що вони тільки роти пороззявляють. А ми прочитаємо в газеті. «Меткий Проноза — оплески й вибух сміху… вся судова зала заніміла». Що ти на те скажеш, Чарлі, га?
— Ха-ха-ха! — зареготався містер Бетс. — Ото було б сміху — правда, Феджіне? Ви тільки подумайте, як ловко наш Проноза усіх їх спантеличив би!
— Так воно й буде. Він їх усіх за пояс заткне! — скрикнув Феджін.
— Напевне, напевне заткне! — радісно згодився Чарлі.
— Я його мов перед віччю бачу, — провадив старий, пильно дивлячись на свого молодого учня.
– І я теж — ха-ха-ха! — сміявся Чарлі. — Я все бачу, як на малюнку, Феджіне, щоб я пропав! Ой сміх який! Ой сміховище! Усі ці судді з сивим клоччям на голові бояться усміхнутись і напускають на себе бозна-якої пихи, а нашому Джекові море по коліна, жартує, моргає, сипле словами, як горохом — мовби він їхній рідний мазунчик-синочок і говорить маленьку промову по обіді — хо-хо-хо!
Містер Феджін знав, чим розвеселити свого ексцентричного, ласого до смішків учня. Тепер ув’язнений Проноза здавався хлопчакові вже не безталанною жертвою, а головною дійовою особою якоїсь надзвичайно кумедної вистави. Йому навіть почало кортіти, щоб швидше настала щаслива хвилина, що дасть змогу його любому товаришеві розвернути перед усіма свої блискучі здібності.
— Нам треба довідатись будь-що-будь, як стоять його справи сьогодні, — мовив Феджін. — Ось подумаю.
— Може б, я пішов? — запропонував Чарлі.
— Ні за що в світі, — скрикнув Феджін, — чи ти здурів, так-таки зовсім здурів? Хіба ж тобі можна показувати свого носа там, де… Ні, ні, Чарлі, — ні в якому разі. Годі вже й одного.
— Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь піти туди самі, Феджіне? — глузливо спитав Чарлі, скоса глянувши на нього.
— М-м, мені це трохи не того… — відповів той, хитаючи головою.
— А чому б вам не послати цього нового птаха? Його ж ніхто не знає, — запропонував Чарлі, беручи Ноя за руку.
— Якщо… це його не лякає…
— Лякає? — скрикнув Чарлі. — А що ж може лякати його?
— Звісно, звісно, в тім нема нічого страшного, анічогісінько, — згодився Феджін, повертаючись до містера Болтера.
— Ну це вже мені краще знати, — відповів той, одступаючи до дверей і стурбовано хитаючи головою. — Ні-ні-ні, це не про мене писано. Це не мій фах.
— А який же його фах, Феджіне? — обурено скрикнув містер Бетс, дивлячись з огидою на Ноєве оспале опухле обличчя. — Давати ходу, як лихо окошиться, й набивати собі черево, коли все гаразд? Це про нього писане?
— Не шийся не в своє діло й не будь запанібрата зі старшими, шмаркачу, а то ще вскочиш у шкоду, — гордовито зауважив містер Болтер.
Ця сувора погроза викликала в містера Бетса вибух такого шаленого реготу, що Феджін не скоро зміг знову розкрити рота, щоб умовити містера Болтера піти до поліції: про його маленький справуночок там ще ніхто нічого не знає, казав він, докладного опису його особи до столиці ще, напевне, не встигли надіслати; мабуть, ніхто й на думці не має, куди він утік; і коли він переодягнеться як слід, то у всьому Лондоні для нього не знайдеться місця безпечнішого за поліцію, бо нікому ж не спаде на думку, що він може піти туди з власної доброї волі.
Переконаний до певної міри цими доказами, а ще більше страхом (бо Феджін умів-таки наганяти страху), містер Болтер згодився, хоча дуже неохоче, виконати це доручення. За порадою Феджіна, він переодягся в селянське вбрання, хурманську блузу, плисові штани й чоботи (всі речі знайшлися, звичайно, у Феджіна); на голову йому дали повстяного капелюха з позатикуваними за стрічку перепускними квитками різних застав, а в руку — здорового батога. В такому вбранні він видавався звичайнісіньким селюком з Ковент-Гарденського базару, що забрів до суду половити витрішків. Уся його постать була така незграбна, довготелеса й недоладна, він так підходив до своєї ролі, що у Феджіна на душі стало трохи веселіше.
Ноєві докладно розповіли, по яких ознаках і прикметах упізнати Пронозу, і Чарлі Бетс провів його покрученими темними заулками мало не до самої Боу-стрит. Злодійчук точно оповів йому, де міститься суд і куди він має іти! Спершу він пройде коридором, потім вийде на дворище, зверне в двері праворуч і зійде на другий поверх, а перед тим як завітати до судової зали, хай не забуде скинути капелюха. На прощання Чарлі наказав йому поспішати й обіцяв чекати на нього на цьому самому місці.
Ной Клейполь, або Морріс Болтер, — як воліє його звати читач — точно виконав усі одержані інструкції; містер Бетс змалював йому так бездоганно план цієї будівлі (бо бував сам, очевидячки, там не раз), що хлопець без зайвих запитань і без жодних перешкод дістався до самісінької судової зали, де змішався з юрбою, що складалася переважно з жінок. Це була брудна, загиджена кімната; в кінці її був відгороджений поміст з лавою для підсудних ліворуч, лавою для свідків посередині й кафедрою для суддів праворуч; дерев’яна загородка ховала цю кафедру від профанів: вони, очевидячки, були негідні дивитися своїми простими очима на неї і мали право (якщо це взагалі було можливо) лише уявляти собі всю урочисту велич суду праведного.
На лаві підсудних сиділо лише двоє жінок; вони весело підморгували своїм кавалерам, що стежили за ними з юрби; писар читав протокол двом полісменам і якомусь убогому чоловікові, що перехилився через стіл і уважно слухав. Спершись на загородку, стояв тюремник; знічев’я він стукав себе по носі величезним ключем, відриваючись час од часу від цього цікавого заняття, щоб закликати до порядку когось із глядачів, скоро хтось із них розкривав рота, або, суворо позираючи на якусь молодицю, наказати: «Геть цього малюка!», коли напівчутний крізь материну хустку тоненький дитячий писк порушував урочисту тишу судової зали.
В кімнаті стояла задуха, повітря було важке, тхнуло потом; первісного кольору стін не видко було за брудом, а стеля геть почорніла. На каміні стояв чийсь закурений бюст, а під лавою для підсудних висіли запорошені дзиґарі — єдина річ, що йшла тут, здається, як слід.
Розпуста, гріх, злидні або принаймні дуже стисле наближення до них поклали на всіх присутніх тут своє гидке тавро, ще гірше за товстий шар бруду, що вкривав усі неживі речі цієї кімнати.
Ной марно оглядався на всі боки, шукаючи Пронозу; у юрбі було, правда, чимало жінок, що могли б любісінько назватися матір’ю або сестрою цього поважного джентльмена, й кілька чоловіків, що мали дуже багато спільних з ним рис, і тому могли претендувати на честь бути його батьком, але особи, що скидалася б достотно на самого містера Давкінса, не було видко. Отже, Ной був ні в сих ні в тих, аж поки обидві обвинувачені й засуджені на висидку жінки не зійшли зухвало з арени суду й на їхнє місце з’явився новий підсудний; Ной тільки глянув на нього й одразу збагнув, що це був той, заради кого він сюди прийшов.
Так, це був справді містер Давкінс, він увійшов, кумедно перевалюючись з ноги на ногу, як завжди з закоченими по лікті закаврашами свого сурдута; його ліва рука лежала недбало в кишені, а в правій він тримав капелюха. Він озирнувся, сів на лаву підсудних і голосно попрохав пояснити, на якій підставі його так оганьблено.
— Мовчи та диш! — гукнув на нього тюремник.
— Хіба я не англієць? Де ж тоді мої привілеї? — заперечив Проноза.
— Стривай лишень — ось зараз їх тобі покажуть, та ще й з перцем.
— Еге, хай тільки хтось насмілиться їх порушити, побачимо, що тоді заспіває статс-секретар міністерства внутрішніх справ, — зухвало провадив містер Давкінс. — Ну, починайте! Добра мені робота! Я попрошу панів суддів приступити до виконання своїх обов’язків і не затримувати мене тут, поки вони зволять дочитати газету. Я призначив побачення одному джентльменові в Сіті — і коли я не з’явлюсь своєчасно, він піде не дочекавшись, бо знає, що я завжди додержую слова й дуже точний щодо ділових питань. А тоді — хто його батька зна, — може, тоді хтось проти когось вчинити позов і комусь доведеться відшкодовувати втрати.
Після цього Проноза скорчив дуже заклопотану міну й попрохав тюремника, ніби задля майбутнього свого позову, сказати йому «прізвище тих двох старих писак, що сидять за кафедрою».
Ця заувага викликала в слухачів вибух такого щирого реготу, що навіть сам містер Бетс, якби він був тут, не міг би сміятися щиріше.
— Тихо! — гукнув знову тюремник.
— Що там таке? — спитав суддя.
— Кишенник, ваша мосць.
— Хлопчині це, мабуть, не первина?
— Так, він бував тут уже не раз, — відповів тюремник. — Мабуть, він уже по всіх поліційських районах поперебував. Я його добре знаю, ваша мосць.
— А! Так ви мене знаєте? — скрикнув Проноза, вдаючи, що занотовує це на клаптикові папірця. — Гаразд. Це в кожному разі зветься «наклепом».
Тут зала знову зареготала, і тюремник ще раз закликав присутніх до порядку.
— Ну а де ж свідки? — запитав писар.
— Так, це вірно, — підхопив Проноза, — де вони? Дуже цікаво на них подивитись!
Його бажання негайно здійснилось. Перед суд виступив полісмен; він бачив, як підсудний засунув руку до кишені якогось джентльмена й витяг звідтіля носову хустку; хустка була, очевидячки, ні до чого не судна, бо він обережно поклав її назад, висякавши перед тим власного носа. Тому полісмен протиснувся крізь натовп і злапав злодійчука; обшукавши його як слід, він знайшов у нього срібну табакерку з вигравіруваним зверху прізвищем. Власника її поліція негайно розшукала через адресне бюро й викликала його перед суд; він заприсягнув, що табакерка належить йому і що він втратив її напередодні й помітив це саме тоді, як протиснувся крізь натовп, що про нього допіру згадував свідок. Йому ще тоді впав у око один хлопчисько, що занадто енергійно прокладав собі ліктями дорогу крізь юрбу.
Власник табакерки впізнав Пронозу.
— Може, ви маєте якісь запитання до свідка, хлопче? — спитав суддя.
— Я не бажаю принижувати себе до розмови з ним, — гордо відповів Проноза.
— Може, ви маєте ще щось сказати?
— Чуєш, його мосць питають, чи ти маєш що сказати? — перепитав тюремник Пронозу, штовхаючи його ліктем у бік, бо він нічого не відповів.
— Даруйте, ви говорили до мене, чоловіче? — мовив Проноза і, мов відірвавшись від глибокої задуми, глянув на суддю.
— Ніколи ще на своєму віку не бачив такого малого пройдисвіта, — зауважив з ухмілкою тюремник. — Чи ти нарешті заговориш, шалапуте?
— Ні, тут я не заговорю, — відповів Проноза. — Хіба це суд? Хіба це суд? А до того мій адвокат снідає в цю хвилину з віце-президентом Нижньої палати. Тут я мовчатиму, але я заговорю, бо я маю що сказати, і він заговорить там теж, і не тільки він, а ще й ціла купа моїх численних знайомих з такого товариства, що тільки пучки оближеш! Ми себе покажемо — хай знають наших! Краще було б вам, панове судді, дзьоби ви нещасні, і на світ не народжуватись! Краще б вас ваші власні слуги на кілочку для капелюхів повісили, перш ніж вирядити вас судити мене — мене судити! Та я…
— Годі! Провину доведено, виведіть його, — звелів писар.
— Ану ходи! — мовив тюремник.
— О-о, я піду, я піду, — відповів Проноза, струшуючи рукою порох з капелюха. — Годі, не лупайте з таким страхом очима, — провадив він, звертаючись до суддів. — Не буде вам від мене милосердя — не діждете! Ви мені ще за це заплатите, небораки! Не хотів би я бути на вашому місці нізащо. Я тепер самохіть на волю не вийду, бодай ви переді мною навколішки плазували й на відчай душі благали! Не піду! В’яжіть мене, несіть мене. Не піду!
Так лементував Проноза, ласкаво дозволяючи тюремникові тягти себе за комір і погрожуючи довести свою справу аж до парламенту. Опинившись надворі, він нараз замовк, зазирнув тюремникові у вічі й усміхнувся широкою самозадоволеною ухмілкою.
Побачивши, що Пронозу замкнули до невеличкої камери, Ной хутко подався назад до того місця, де на нього мав чекати містер Бетс. Обережний Чарлі з’явився не одразу; він, звичайно, заховався був у якийсь безпечний закамарок; звідтам він спершу обережно визирнув, упевнився, що за його новим знайомим не видно ніякої нахабної підозрілої постаті, й тільки тоді підійшов до нього.
Не гаючи часу, вони хутко подалися додому сповістити Феджінові приємну новину про те, що Проноза зробив честь своєму вихователеві, а собі здобув невмирущої слави.