Хоч яка хитра була Нансі, хоч як вона вміла прикидатись і замилювати хоч кому очі, проте вона не могла цілком затаїти своєї душевної тривоги, що почала її гризти після свого відважного вчинку. Вона згадувала, що лукавий Феджін і жорстокий Сайкс звіряли на неї свої найхитріші, найтемніші плани, вважаючи її за цілком певну свою людину. Плани ці були жахливі, їхні творці огидливі, пропащі люди. Феджін, що штовхав її розважливо крок за кроком у безодню зла й горя, звідки не було вороття, викликав у неї тільки гіркі болючі почуття, — а все ж час од часу її починали мучити гризоти сумління: а що, коли через її необережний крок він попаде за залізні ґрати, від яких він так довго викручувався й куди він кінець кінцем усе ж мав попасти по заслузі? Так, по заслузі, але тепер він попаде туди через неї, і це мучило її.
Проте це були тільки хвилеві хитання й сумніви; Нансі ще не могла цілком одразу відірватися від своїх колишніх товаришів і спільників, хоча всі свої думки вона скупчила на одному й твердо вирішила простувати вперед, не відхиляючись від накресленого шляху. Єдине сильне почуття, що могло б змусити її відступити назад в останню хвилину, був страх за Сайкса; але ж їй обіцяно не зраджувати таємниці, з уст її не зірвалося жодного необережного слова, що могло б йому зашкодити, задля нього вона відкинулася від можливості врятуватись од зла, гріха й розпусти, що охопили її залізними кліщами. Хіба вона могла зробити ще більше? Ні, вона зважилась і не відступить назад!
Рішення Нансі було непохитне, і її внутрішня боротьба завжди кінчалася одним висновком: «Так треба було зробити»; але ці змагання й зневіра тяжко шарпали її душу й залишали глибокі сліди на всій її істоті. За ці кілька днів вона помітно зблідла й змарніла. Часом на неї находило щось дивне: сидить, мов не помічає, що діється навколо, й не бере жодної участі в розмовах, у яких колись її голос був би лунав найголосніше; а то почне силувано сміятися самими лише вустами й метушитися без жодної причини, а потім нараз замовкне, притихне і схилить понуро голову на руки; саме її неймовірне зусилля побороти свій настрій у таких випадках свідчило більше за всі інші ознаки про те, що з нею діється щось непевне, що думки її ширяють десь дуже далеко й не мають тепер нічого спільного з розмовами й інтересами її друзів.
Це було в неділю ввечері, на сусідній дзвіниці почали дзвонити дзиґарі. Сайкс із Феджіном обірвали свою розмову й нашорошили вуха. Нансі, що сиділа скорчившись на низенькому ослоні, підвела голову й почала теж рахувати удари: один, два, три… одинадцять.
— За годину — північ, — мовив Сайкс і підійшов до вікна: відхилив фіранку, глянув на вулицю й повернувся на старе місце. — Темно, хоч око з лоба вийми. Ловка нічка для роботи.
— Як шкода, Біллі, що в нас поки що немає нічого готового, — зітхнув Феджін.
— Так, уперше на своєму віку ти сказав правду, — грубо відповів Сайкс. — Еге, дуже шкода, бо сьогодні мені самому кортить погуляти.
Феджін знову зітхнув і сумно похитав головою.
— Ну що ж! Сьогодні втратили, завтра надолужимо. Не пощастило раз, пощастить удруге, й край! — мовив Сайкс.
— Вірно, вірно, люблю, коли ти так говориш, соколику, — зрадів Феджін, наважуючись потіпати його легенько по спині. — Мені від твоїх слів мов маслом по душі помазали.
— Невже? То хай і маже! — огризнувся Сайкс.
— Ха-ха-ха! — засміявся Феджін, начебто цей ласкавий дозвіл дуже потішив його. — Я впізнаю сьогодні нашого справжнього колишнього Біллі; ти став нарешті знову сам собою, а то було щось не теє.
— Еге, і тепер мені так само стає, як ти свою стару паскудну лапу мені на плечі кладеш. Забери її к бісовому батьку! — скрикнув Сайкс, відштовхуючи Феджінову руку.
— Це тебе дратує, тобі видається, немов тебе злапали хорти, — відповів спокійно Феджін, вирішивши не ображатися сьогодні на Сайкса, хоч що він говоритиме.
— Мені видається, що мене злапав сам диявол, — бовкнув Сайкс. — На всьому світі нема й не було ніколи другої такої бридкої морди, як твоя; хіба що в твого татка, що смажить тепер, мабуть, на вічному вогні свою руду кудлату бороду. А хто тебе зна, може, ти народився просто від самого сатани без ніякого батька? Це мене анітрохи не здивувало б.
На цей комплімент Феджін нічого не відповів, тільки схопив Сайкса за рукав і показав йому на Нансі, що, скориставшись з їхньої жвавої розмови, вдягла нишком капелюха і вже лагодилася вийти з кімнати.
— Стривай лишень, Нансі! Це що таке? Куди це ти лагодишся пошвендяти серед ночі? — гукнув на неї Сайкс.
— Так, недалечко.
— Як ти говориш зі мною? Куди йдеш?
— Кажу, недалечко.
— А я питаю — куди? Чуєш?
— Сама не знаю: куди-небудь.
— А я знаю — нікуди! Ти нікуди не підеш. Сідай на місце! — звелів їй Сайкс із властивого йому духу суперечності, бо якоїсь іншої поважної причини забороняти дівчині виконати її бажання у нього не було.
— Мені щось голова болить, я вже тобі про це й раніш казала. Хочеться трохи свіжим повітрям подихати, — відповіла Нансі.
— Висунь голову у вікно!
— Так я не надихаюсь. Надворі краще.
— То й не надихаєшся, а надвір не підеш! — З цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері й поклав ключа до кишені; потім здер з голови Нансі капелюшка й шпурнув його на стару шафу.
— Не велика штука, я й без капелюха піду! — мовила дівчина пополотнівши. — Що це значить, Біллі? Чи ти тямиш, що робиш?
— Чи я тямлю, що я… Та вона, мабуть, з глузду з’їхала, Феджіне, — як вона сміє так говорити?
— Не доводь мене до розпуки, — прошепотіла Нансі, притискаючи руку до грудей, немов намагаючись приборкати якийсь шалений вибух почуттів. — Пусти мене — чуєш, цю ж мить.
— Не пущу!
— Феджіне, скажи йому, хай він краще пустить, а то пожалкує… Чуєш? — кричала Нансі, тупаючи ногами.
— Чи я чую? Чую, — промовив Сайкс, повертаючись до неї на ослоні. — І якщо ти вмент не замовчиш, то пес вчепиться тобі зубами в пельку так, що видушить з тебе вмить твій верескливий голос. Що це на тебе напало, псяюхо?
— Пусти мене, — мовила палко, з притиском дівчина, сідаючи долі перед дверима. — Біллі, пусти мене, ти сам не тямиш, що робиш, кажу тобі: пусти мене лише на одну, одну годину!
— Щоб мене почвертували, ця дівка справді сказилась! — скрикнув Сайкс, хапаючи її за руку. — Вставай!
— Не встану, не встану, не встану, поки ти мене не пустиш! — закричала Нансі. Сайкс мовчки зміряв її похмурим поглядом і, скориставшись із слушної хвилини, раптом скрутив їй руки й потяг її до сусідньої невеличкої кімнатки; вона вибивалася й пручалася щосили, але він перемагав і, не випускаючи її з своїх лап, кинув її на ослін, а сам сів поруч на лаві. Вона змагалась і благала, аж поки на дзвіниці не пробило дванадцять, а тоді нараз, знеможена, засапана, замовкла й облишила боротьбу. Нагримавши, щоб вона викинула з голови примхи про нічні проходки, й круто вилаявши її на додачу, Сайкс залишив її одходити на самоті, а сам повернувся до Феджіна.
— Уф, ну та й клята бісова дівка! Яка чудна, — мовив грабіжник, обтираючи з лиця рясний піт.
— Правда твоя, правда твоя, Біллі, вона таки чудна, — одказав замислено Феджін.
— Як на твою думку, чому це їй заманулося швендяти, хоч кров з носа, серед ночі? — провадив Сайкс. — Ти мусиш її краще знати. Що це таке?
— Упертість, звичайна бабська впертість, соколику.
— Мабуть, що так. Я гадав, що вже укоськав її, та де, вона така навісна, як і була.
— Ще гірша, — замислено одказав Феджін. — Я ще ніколи не бачив, щоб вона з-за такої дурниці та таку бучу здіймала.
– І я не бачив. Мабуть, у неї в крові кипить ще гарячка й не може вибухнути наверх, га?
— Та так воно, мабуть, і є.
— А все ж, якщо вона ще коли так зґедзкається, то я їй пущу кров і без лікаря, — мовив похмуро Сайкс.
Феджін хитнув головою на знак ухвали такого методу лікування.
— Вона удень й вночі доглядала мене й на крок від мого ліжка не відходила, коли я тут конав як собака, а ти, вовча твоя душа невдячна, й на поріг не навернувся, — одказав Сайкс. — Нам тоді було дуже скрутно, як ми тоді голодували! Мабуть, з голоду, втоми, досади та нудоти в чотирьох стінах їй забило памороки.
— Авжеж, авжеж, тільки цить, соколику, — пошепки відповів Феджін, бо в цю хвилину до кімнати ввійшла Нансі й сіла на свій низенький ослін. Очі її були червоні й зовсім запухли від сліз, вона хилиталась, мов сама не своя, хитала головою і нараз несамовито зареготала.
— Знову якийсь новий ґедзь укусив! — скрикнув Сайкс, здивовано обертаючись до старого.
Феджін зробив йому знак головою не вважати на Нансі; незабаром вона дійсно відійшла й заспокоїлась. Прошепотівши на вухо грабіжникові, що вже все гаразд і щоб він не боявся, Феджін узяв капелюха й пішов додому; біля дверей він зупинився й попрохав присвітити йому на темних сходах.
— Проведи його, Нансі, — звелів Сайкс, набиваючи свою люльку. — Шкода буде, коли він сам собі карка вломить і не потішить навіть вуличних волоцюг. Посвіти йому лишень.
Нансі взяла свічку й вийшла за старим на сходи. Уже зовсім внизу, в сінях, він притиснув нараз свого пальця до рота й прошепотів:
— Що з тобою, моя ясочко?
— Про що це ти? — так само пошепки спитала вона.
— Що це все має означати? — відповів Феджін. — Коли він… (тут старий показав своїм кощавим закандзюбленим пальцем нагору), коли він такий жорстокий до тебе (він, моя пташко, тварюка, груба тварюка), то чому ж тебе не…
— Що? — спитала дівчина, бо Феджін замовк над самим її вухом, пильно зазираючи їй у вічі.
— Тепер не час, ми ще про це встигнемо якось поговорити. Я твій друг, Нансі, вірний друг. Я маю в руках таємні й певні засоби. Якщо ти схочеш помститися над тим, хто поводиться з тобою як з собакою — чуєш, як з собакою, і навіть гірше, бо Вовка свого він часом голубить, то йди до мене, кажу тобі, йди до мене. З ним ти зустрілась і розійдешся, а мене ти знаєш здавна.
— Так, так, я тебе добре знаю, — спокійно, без найменшого хвилювання відповіла Нансі. — Добраніч!
Вона відступила назад, коли Феджін хотів був узяти її за руку, але так само спокійно побажала йому ще раз доброї ночі, хитнула головою на його пильний погляд і замкнула за ним двері.
Дорогою додому Феджін напружено думав: у голові його роєм роїлися думки. У нього з’явилося підозріння (не в зв’язку з останньою сценою, що допіру сталася нагорі, хоча вона ще більше підтвердила його здогад), а помалу, поволі, день по дню, що Нансі в’їлася в печінки Сайксова жорстокість і вона знайшла собі нового коханця.
Поводилася вона якось чудно останнім часом, часто вимикалася кудись із дому сама, стала мов зовсім байдужа до всіх справ їхнього злодійського гуртка, — а як ревно брала була колись це все до серця! І оце сьогодні: чому вона так настирливо вперто рвалася з хати, як ударила одинадцята година? Це все стверджувало Феджінове підозріння. Так, він був навіть певен цього. Нансин новий обранець, очевидячки, не належав до їхнього гурту, але з такою помічницею, як Нансі, він буде неоціненним здобутком для їхньої славної зграї, і тому (так міркував Феджін) треба його швидше залучити. Старий мав ще іншу таємну мету. Сайкс знав занадто багато, і хоч Феджін приборкував свою злість, але приборкана злість гризе душу не менше; грубі натяки й образи розбійника дошкуляли йому страшенно. Нансі мусила, звичайно, знати, що коли вона відкинеться від свого коханого, він їй цього не подарує; буде переслідувати своєю скаженою помстою розрадника й таки покалічить, а то й уб’є його. «Коли довести їй це все як слід, то вона напевно згодиться його отруїти, — думав Феджін. — Хіба це для жінок первина? Та вони ще й на гірші штуки здатні задля своїх коханців. А таким чином небезпечний, ненависний, клятий мерзотник зійде з мого шляху, натомість з’явиться інший робітник, а дівчина буде тоді через цей злочин у моїй цілковитій владі, і я робитиму з нею що завгодно».
Усі ці міркування кублилися в голові старого, ще коли він залишився на самоті у Сайксовій кімнаті; тому він скористався одразу з першої нагоди, щоб обережно натякнути дівчині, прощаючись, на те, що він усе знає. Вона не здивувалась, не намагалася навіть удати, що не розуміє цього натяку. Ні, вона його одразу зрозуміла. Її останній погляд у сінях свідчив про це.
Але Нансі, може, жахнеться й не схоче заподіяти смерті Сайксові? Проте смерть його була головною метою Феджіна, її він мусив будь-що-будь досягнути. «Як би мені її певніше до рук прибрати? Як? Як?» — думав він, плентаючись додому.
Але Феджін мав хитромудру голову й довго метикувати йому не довелось. «Не треба спонукати її, хай сама не зізнається. Найкраще простежити за нею, довідатися, хто її новий коханий, а потім пригрозити виказати на неї Сайксові (перед яким вона, звичайно, потерпала), якщо вона почне упиратися, і кінець кінцем вона послухає».
— Звісно, тоді вона не посміє сперечатись, — майже голосно вирвалося у Феджіна. — Ні за що в світі не посміє! У мене все в руках, усе налагоджено. До діла! Нарешті ти в моїй владі.
Старий глянув зловісно через плече, де жив ненависний грабіжник, і погрозив кулаком. Потім зігнувся і, хижо стискаючи кощавими жовтими пальцями полу свого засмальцьованого плаща, немов би це був не крам, а горло його заклятого ворога, прискорив кроки.