Другого дня Феджін встав удосвіта й почав нетерпляче чекати на свого нового підручного. Час плуганився так помалу, що здавався вічністю, але нарешті жданий гість завітав до хати й передусім накинувся, як голодний вовк, на сніданок.
— Болтере! — мовив містер Феджін, підсунувши стільця й сідаючи супроти Ноя.
— Агов! Я тут, — одказав Ной. — Чого вам? Тільки не наказуйте мені нічого, поки я не попоїм. Це мені не подобається. У вас їдять так прихватцем, мов хтось над душею стоїть.
— А їсти й говорити разом ти не можеш? — спитав Феджін, кленучи в душі ненажерливість свого любого молодого приятеля.
— Звісно, можу; мені від цього ще дужче їсти хочеться, — відповів Ной, одкраявши собі здоровезну партику хліба. — А де Шарлотта?
— Вийшла з хати. Я послав її погуляти з однією молодицею, бо маю з тобою погомоніти віч-на-віч.
— Овва! Шкода, що ви не наказали їй підсмажити мені грінок попереду. Ну кажіть уже, що там є, ви мені не заважаєте.
Та й справді можна було, здається, не турбуватись, що Ноєві щось стане на заваді: він узявся до снідання так ретельно, що, очевидячки, лагодився над ним щиро попрацювати.
— Вчора ти справді показав себе! — похвалив його Феджін. — Чудесно! Знаменито! Шість шилінгів і дев’ять з половиною пенсів за перший день. На пацанах не забагатієш, згадай моє слово.
— Не забудьте ще трьох кухлів і молочника, — додав містер Болтер.
— Ні, ні, не забуваю, соколику. З кухлями ти ловко втнув, а вже з молочником, то це справді чиста, майстерна робота.
— Так, для початку, здається, непогано, — ласкаво згодився містер Болтер. — Кухлі я зняв з тину, а молочник стояв за дверима якогось трактира. Бачите, я побоявся, щоб на ньому, бува, ржа не вхопилась або щоб він не застудився надворі. — Ха-ха-ха!
Феджін засміявся й собі, вдаючи, що йому весело, а містер Болтер, нареготавшись досхочу, доїв свою першу партику хліба з маслом і почав уминати другу.
— Ти мені потрібен, Болтере, для однієї дуже важливої справи, що вимагає великої обережності та уваги, — почав Феджін, перехиляючись через стіл.
— Я ж вам казав: буде вже з мене небезпечних доручень, не піду я більше до ваших поліцейських районів. Кажу вам, це мені не до вподоби.
— Але ж у цьому немає ніякісінької небезпеки, соколику, — заспокоїв його старий. — Треба тільки вислідкувати одну жінку.
— Стару?
— Ні, молоду.
— О, це я вмію, будьте певні. У школі я виказував на школярів, нестотно правдивий шпиг. Що я маю зробити, як викрию її?.. Може…
— Робити нічого не треба; ти мені тільки скажеш, куди вона ходить, з ким бачиться і, якщо можна, то й що вона говорить; запам’ятаєш назву вулиці, коли це буде надворі, або номер будинку, коли вона зайде до хати. Одно слово — розкажеш мені докладно все, що побачиш і почуєш.
— А що ви мені за це дасте? — спитав Ной, становлячи на стіл свою склянку й хтиво зазираючи старому в вічі.
— Якщо ти це добре обкрутиш, то дам тобі фунт, цілий фунт стерлінгів, — обіцяв той, щоб спонукати ледачого хлопця виконати якнайкраще своє завдання. — Стільки я ще ніколи нікому не давав за таку роботу, адже сам я з цього не матиму жодного зиску.
— А хто ця баба?
— З наших.
— Мг! — мугикнув Ной, задерши догори свого зморщеного носика. — Вона непевна? Так?
— Вона знюхалася з новими друзями, соколику, і мені цікаво знати, хто вони, — відповів Феджін.
— Ага. Знаю, нащо це вам. Ви хочете познайомитися з ними, коли виявиться, що вони люди поштиві! Ха-ха-ха! Згода!
— Я був певний, що ти згодишся! — радісно скрикнув Феджін у захваті від того, що справи так добре складаються.
— Атож? А де ж вона? Де мені її пантрувати? Куди йти?
— Не бійся, я все тобі розкажу в свій час. Ти тільки будь напоготові, а решту я беру на себе.
Увесь наступний вечір і кілька наступних вечорів шпиг просидів удома, знову переодягнений за сільського хурмана, готовий приступити до роботи за першим словом старого. Так поминуло шість вечорів, шість довгих нудних вечорів; Феджін щоразу повертався додому з кислою розчарованою міною; казав, що час ще не стукнув, але за сьомим разом (це було в неділю) він повернувся раніше:
— Сьогодні ввечері вона піде з хати й саме в те місце, — весело мовив Феджін, не маючи сили сховати своєї радості. — Цілий день вона просиділа дома на самоті, а той, кого вона боїться, повернеться не раніш як перед світом. Ходімо! Швидше!
Ной не опинаючись зірвався з місця; гарячкове хвилювання Феджіна запалило мимоволі і його. Вони нишком-нишком вийшли на вулицю і, поминувши швидким кроком кілька темних сліпих заулків, зупинилися перед якимось трактиром; Ной впізнав його: тут він ночував свою першу ніч у Лондоні.
Було по одинадцятій, двері вже замкнули; Феджін тихенько свиснув, і двері без скрипу відхилились і так само нечутно зачинились за пізніми гостями.
Боячись власного шепоту, Феджін і той, що впустив їх до хати, знаками показали Ноєві на маленьке віконце в стіні й пояснили йому, щоб він зліз на ослін і зазирнув до сусідньої кімнати.
— Там та жінка? — ледве чутно прошепотів Ной.
Феджін хитнув головою.
— Я не можу розгледіти гаразд її обличчя, — пошепки поскаржився Ной. — Вона схилила голову, а свічка в неї за спиною.
— Постривай, — прошепотів Феджін і зробив якийсь знак Барнеєві; той вийшов і за мить опинився в маленькій кімнаті; немов щоб зняти нагар, він переставив свічку куди слід і, заговоривши до дівчини, примусив її підвести голову.
— Тепер я її бачу, — прошепотів шпиг.
— Добре?
— Впізнаю серед тисячі.
З цими словами він похапцем скочив на підлогу, бо двері відчинилися і дівчина ввійшла до буфетної. Феджін ледве встиг шмигнути разом з ним у темний закамарок, завішений якоюсь рядниною, і вони обоє, не сміючи дихнути, притиснулись до стіни, поки за кілька кроків від них дівчина не пройшла повз і не зникла за тими самими дверима, куди вони були ввійшли.
— Цить! — прошепотів господар, стоячи на дверях. — Тепер можна — гайда!
— Ліворуч, ідіть ліворуч; тільки простуйте протилежним боком, — прошепотів йому на вухо Барней.
Ной послухав його і побачив у кінці заулка, освітленого тьмяним світлом ліхтаря, самітну жіночу постать. Він наздогнав її настільки, щоб не викликати її підозріння, й перейшов на протилежний тротуар, звідки було зручніше стежити за кожним її рухом. Кілька разів вона нервово озиралася назад, а одного разу навіть зупинилась, щоб дати дорогу двом чоловікам, що назирцем ішли ввесь час за нею. Що далі, то хода її ставала твердіша й сміливіша. Шпиг ішов таким самим кроком, не зменшуючи віддалення між собою і жінкою і ні на хвилину не зводячи з неї очей.