Дзиґарі на дзвіниці пробили три чверті на дванадцяту, коли на лондонському мості з’явилися дві постаті. Перша, жіноча, поспішала швидкими кроками вперед, вдивляючись у темряву — немов шукала когось; друга постать, чоловіча, кралася за нею потайки, вибираючи найтемніші місця; чоловік тримався трохи віддаля, приміряючись до жіночої ходи: коли вона спинялася — він зупинявся теж; вона рушала — і він теж прожогом рушав за нею, але ані разу не нагнав її зовсім і ввесь час пантрував, щоб віддалення між ними не вкорочувалося. Так вони пройшли через увесь міст від Мідлсексу до Сюррейської набережної. Жінка, втративши, очевидячки, останню надію впізнати серед перехожих потрібну їй людину, раптом круто повернула назад. Цей рух був несподіваний, зненацький, але переслідувач її не стерявся: він хутко шмигнув за виступ мосту над биком і перехилився низько через бильця, щоб краще сховатись; жінка пройшла повз протилежною стороною, не помітивши його; він дав їй трохи відійти, а тоді спокійнісінько виліз із своєї засідки й пішов знову назирцем за нею. Жінка дійшла приблизно до середини мосту й зупинилась. Чоловік спинився й собі.
Ніч була темна, чорна. Цілий день мрячив дощ, і в цьому самітному місці було на цю пізню пору дуже мало перехожих, та й ті швидше поспішали своєю дорогою, не помічаючи, а вже в кожному разі не звертаючи жодної уваги на самітну жіночу постать і на постать чоловіка, що крався за нею. Їхній зовнішній вигляд не міг збудити цікавості тих поодиноких лондонських блудяг, що час од часу пробиралися мостом під голим чорним небом, шукаючи, де б прихилити на ніч голову: під холодним склепінням мосту чи під піддашком якогось зруйнованого житла. Отже, обоє стояли мовчки; до них ніхто не промовляв, і вони ні до кого не озивались.
На річку впав важкий туман; крізь його густу завісу здалеку з маненьких суден, ошвартованих коло пристаней, блимали тьмяні червоні вогники й чорніли будівлі на березі. У цій густій млі вогники втрачали свій блиск, а контури темних будов мов зливалися з нею. Понад темною масою дахів і шпилів здіймалися вгору з обох боків річки задимлені почорнілі стіни старих товарних складів; вони похмуро тяжіли над холодною поверхнею води, такою темною, що в ній навіть не відбивалися їхні важенні, непорушні силуети. Стара башта церкви Спасителя і шпиль Святого Магнуса, давні велетні — вартові старовинного мосту, — видні були крізь туман, але густий ліс мачт кораблів і гостроверхі шпилі церков тонули в млі.
Дівчина вже кілька разів пройшла нетерпляче туди й сюди (її таємний дозорець не спускав з неї ані на хвилю своїх очей), коли важкий дзвін церкви Святого Павла сповістив початок нової доби. Північ спустилася над велелюдним містом: над палацами, нічліжками, притулками, в’язницями й домами божевільних; над ложами народження і ложами смерті, над ложами здорових і ложами хворих, над скам’янілими обличчями трупів і над тихим дитячим сном — північ повила всіх і все.
Тільки-но пролунав останній удар, як недалеко від мосту зупинилася наймана карета, і якась молода леді в супроводі старого сивоголового джентльмена вийшли з неї на брук; заплативши кучерові, вони пішли просто до мосту. Заледве вони зробили кілька кроків, як дівчина помітила їх і кинулася їм назустріч.
Молода леді і старий джентльмен ішли вперед, пильно озираючись на всі боки, немов шукали когось, але, видно, у них було дуже мало надії на успіх. Вони, очевидно, не сподівалися побачити дівчину й мало не скрикнули з подиву, коли вона виринула з темряви перед ними, але стримали себе: саме в цю мить повз них пройшов якийсь чоловік у селянському вбранні так близько, що навіть зачепив їх краєм своєї блузи.
— Тільки не тут, — похапцем мовила дівчина, — тут я боюсь розмовляти з вами. Ходімо звідціль, тут занадто людно. Зійдімо он по тих сходах униз.
З цими словами вона показала рукою на сходи, що спускались до річки; селянин обернувся назад, сердито пробубонівши, що вони не закупили всього тротуару, і пішов собі далі.
Сходи, куди хотіла йти дівчина, містилися по тім самім боці, що й церква Спасителя, і з’єднували річку з Сюррейським набережжям. Чоловік у селянському вбранні похапцем кинувся туди, озирнувся і почав крадькома сходити вниз. На нього ніхто не звернув уваги.
Ці сходи утворюють, власне кажучи, частину мосту й складаються з трьох уступів і трьох площадок. Під другою площадкою камінна стіна закінчується мальовничим пілястром, оберненим лицем до Темзи. У цьому місці нижні східці розходяться ширше, отже, як сховатися тут за рогом стіни, то той, хто стоїть бодай на один поріжок вище, не помітить тебе ні в якому разі. Опустившись сюди, селянин швидко озирнувся. Кращої схованки не було видно; тепер була пора відпливу, місця було досхочу — отже, він просунувся в цю відтулину спиною до пілястра й почав чекати, сподіваючись, що спільники Нансі не спустяться нижче до води; але якби йому навіть і не поталанило підслухати, про що вони говоритимуть, він все одно міг спокійнісінько простежити за ними потім.
Хвилини тяглися нудно й помалу; шпигові нестерпуче кортіло дізнатися причину цього дивного побачення, що так мало відповідало його сподіванкам; він втрачав надію й зневірявся і казав собі, що вони, мабуть, зупинилися значно вище або подалися кудись, в якесь зовсім інше місце для своєї таємної змови. Він навіть хотів був уже вийти із своєї засідки й оглянути, що там вони роблять нагорі, коли враз почулися кроки і мало не над самим його вухом пролунали чужі голоси.
Селянин щільно притиснувся до самої стінки, затамував подих і сторожко наставив вухо.
— Ну, вже досить, ми відійшли вже й так занадто далеко, — промовив чоловічий голос, що, очевидно, належав тому старому джентльменові. — Я не можу дозволити молодій леді йти ще далі. Мало хто був би згодився зайти навіть так далеко, але бачите, я виконую вашу примху.
— Мою примху! — скрикнула дівчина, що, очевидячки, йшла за ним слідом. — Ви дуже уважні до мене, сер! Навіть примхи мої виконуєте! А втім, гаразд, мені це байдуже!
— Але ж нащо, нащо ви завели нас у цю дивну, підозрілу місцевість? — провадив трохи ласкавіше старий пан. — Чому ви не схотіли перебалакати з нами нагорі, де все-таки є люди й світ? Нащо ви затягли нас у цю темну гидку діру?
— Я вже вам це сказала, — там я боюся з вами розмовляти, — відповіла Нансі здригаючись, — не знаю, що зі мною, але сьогодні мені чомусь так страшно, так моторошно, що я собі просто місця знайти не можу.
— Чого ж ви боїтесь? — спитав джентльмен, і в голосі його наче забриніло співчуття.
— Не знаю, сама не знаю, — сказала вона. — Ах, якби я знала! Цілий день страшні думки про смерть не відходять від мене! Мені ввижаються покрівці з кривавими плямами, і я вся горю мов у вогні. Щоб час швидше спливав, я взяла ввечері книжку й почала читати, але й на сторінках її мені ввижалося те саме.
— Пусте, це все хвороблива уява, — ласкаво заспокоїв її джентльмен.
— Ні, не уява, — заперечила вона хрипким, здушеним голосом. — Клянусь, на кожній сторінці книги великими чорними літерами було надруковано «труна»… і допіру, ввечері, зовсім близько повз мене пронесли труну.
— Що ж тут дивного? Повз мене теж не раз проносять труни, — одказав джентльмен.
— Але справжні, а це була не така.
В її голосі було щось таке вбивче, смертельне, що підглядникові зашпори зайшли і кров захолола в жилах. Йому трохи відлягло від серця тільки тоді, коли молода леді своїм теплим ніжним голосом попрохала нещасну дівчину заспокоїтися й не попускати волі таким жахливим думкам.
— Будьте до неї ласкавіші, — попрохала вона старого пана. — Вона така нещасна й так потребує доброго слова.
— Ваші горді, зрозумілі отченашники були б задерли ще вище голови й почали б просторікувати про пекельне полум’я й кару, якби побачили мене оце тепер! — скрикнула дівчина.
— Бачите, турок, стаючи на молитву, обмиває добре своє лице й тільки тоді обертає його до схід сонця, — мовив старий джентльмен, — а ці спасенні люди звертають так само регулярно свої очі до найтемнішої сторони неба, насупивши суворо брови проти всього світу, щоб зігнати усмішку з облич своїх ближніх. Якби я мав обирати між мусульманином і фарисеєм, я обрав би першого!
Ці слова стосувалися начебто молодої леді, а може, старий пан хотів дати Нансі час набратися духу.
— Минулої неділі ви не прийшли? — спитав він.
— Я не могла; мене затримали силоміць.
— Хто?
— Той чоловік, що про нього я казала цій леді.
— Але ж у нього не виникло підозріння, що ви звірили на когось ту справу, в якій ми сюди прийшли? — провадив старий джентльмен.
— Ні, — відповіла дівчина, похитавши головою. — Мені дуже тяжко вибратися з дому, коли він не знає, куди я йду. І тоді, ще першого разу, щоб побачитися з леді, я мусила напоїти його лавданумом. Інакше я не змогла б утекти з дому.
— А він не прокинувся до вашого повернення? — спитав джентльмен.
— Ні. Ані він, ані хто інший не підозрюють нічого.
— Гаразд! А тепер слухайте.
— Слухаю, — відповіла дівчина, як він замовк на хвилину.
— Ця молода леді оповіла мені й кільком нашим певним близьким друзям те, про що ви повідомили її два тижні тому, — почав він. — На правду казати, спершу я не знав, чи можна звіритися цілком на ваші слова, але тепер я вірю вам.
— Так, вірте, вірте мені! — палко мовила дівчина.
— Кажу вам, — тепер я вам вірю цілком. Щоб довести свою довіру, я признаюся вам, що ми вирішили будь-що-будь вирвати таємницю в цього Монкса. Але коли… коли ми не піймаємо його або хай навіть піймаємо, а не здолаємо примусити його зробити те, що нам треба, ви повинні будете виказати нам старого злодія.
— Феджіна! — скрикнула дівчина відступаючи.
— Так, ви повинні будете виказати нам цього чоловіка, — відповів джентльмен.
— Нізащо, нізащо в світі! — скрикнула Нансі. — Так, він диявол, а для мене він був, може, гірше за диявола, але я на нього не викажу.
— Не викажете? — спитав старий пан, очевидно готовий до цієї відповіді.
— Ніколи!
— То скажіть — чому?
— По-перше, з тієї причини… леді знають її, і вони підтримають мене, я певна, бо вони мені обіцяли, — твердо відповіла дівчина. — А по-друге, тому, що я жила тим самим брудним життям, що й він; я мала стосунки з багатьма злочинцями й брала з ними участь не в одній темній справі… Вони лихі люди, а все ж не виказали на мене, хоч могли це залюбки зробити, то і я ніколи нізащо в світі не викажу на них.
— У такому разі, — швидко одказав джентльмен, немов це було головною метою його розмови, — в такому разі віддайте до моїх рук цього Монкса й дозвольте мені повестися з ним так, як я хочу.
— А що, коли він викаже на інших?
— Обіцяю вам, що коли нам тільки поталанить вирвати в нього зізнання, ми облишимо всю справу в такому стані. Мабуть, в історії Олівера є певні місця, яких нам не бажано виносити на люди. Нам треба довідатися тільки всю правду, з нас цього буде годі.
— А коли ви її не дізнаєтесь?
— Тоді ми даємо вам слово не віддавати цього Феджіна до рук правосуддя без вашої на те згоди. Якщо нам доведеться вжити цього засобу, то я певен, що мені поталанить нарешті вас переконати.
— Але леді мені це обіцяють?
— Так, даю вам моє чесне й правдиве слово, — відповіла Роза.
– І Монкс ніколи не довідається, яким чином ви про це дізналися? — спитала Нансі, помовчавши трохи.
— Ні, ніколи, — запевнив її старий пан, — ми поведемося так, що йому це й на думку не спаде.
— Я все своє життя брехала і від колиски прожила з брехливими людьми, але вашому слову я вірю, — мовила дівчина, знову помовчавши.
Лише коли Роза і містер Броунлоу запевнили її ще і ще раз, що вона може цілковито звіритися на них, Нансі заговорила. Вона змалювала всі прикмети того трактира, звідки за нею Феджін послав нині підглядати свого підручного, але говорила вона так тихо й нечутно, що той, хто стояв, затаївши дух, за виступом стіни, міг тільки ледве-ледве розібрати її слова. Вона іноді нараз замовкала, — мабуть, джентльмен записував похапцем якісь її зауваги. Змалювавши досконально, де міститься цей трактир, звідки найзручніше й найбезпечніше стежити за ним, не викликаючи підозр, назвавши дні й години, коли Монкс там найчастіше буває, Нансі на хвилину замовкла, напружуючи свої думки, щоб викликати в своїй уяві якнайяскравіші риси його обличчя і взагалі увесь його образ.
— Він високий, досить кремезний, але не гладкий, — почала вона. — Хода в нього тиха, обережна; він щохвилі озирається назад, то ліворуч, то праворуч. Запам’ятайте, що очі в нього ямкуваті, таких ямкуватих очей я ніколи не бачила; цього досить, щоб одразу впізнати його. Очі й волосся в нього чорні, обличчя темне, смагляве, і хоч він має, мабуть, не більше 26–28 років, воно в нього все зморщене, старече, похмуре. На його блідих скривлених губах іноді знати знаки зубів, бо на нього час од часу находить таке… і він навіть руки собі до крові кусає. Що з вами? Чого ви здригнулись? — спитала вона старого джентльмена, нараз замовкаючи.
Містер Броунлоу похапцем запевнив її, що їй це просто привиділось, і попрохав її говорити далі.
— Більшу частину того, що я вам кажу, я випитала в наших людей, що бувають у цьому трактирі, — провадила дівчина. — Сама я бачила його тільки двічі, й обидва рази на ньому був довгий широкий плащ. Мабуть, більше я вам про нього нічого не скажу… А втім, стривайте, — додала вона, — на шиї у нього під краваткою так високо, що, коли він повертає голову, видно…
— Червону велику пляму, мов опік від вогню або окропу? — скрикнув джентльмен.
— Що? То ви, значить, знаєте його? — вирвалося в Нансі.
Молода леді скрикнула й собі, а потім на кілька хвилин усе замовкло, і шпиг міг навіть чути, як важко вони дихають.
— Так, здається, я його знаю, — порушив тишу старий джентльмен. — А втім, ми побачимо. Люди так часто скидаються один на одного. Може, це й не він!
Сказавши це недбалим, але не цілком щирим тоном, старий джентльмен підступив трохи ближче до пілястра, за яким сидів підглядач, і той виразно почув, як він прошепотів: «Так, це напевне він!»
— Цим ви зробили нам дійсно неоціненну послугу, — мовив старий джентльмен, повертаючись на своє старе місце (принаймні, так воно здалося шпигові). — Я хочу віддячити вам за це, молодице. Що я можу для вас зробити?
— Нічого, — відповіла Нансі.
— Не відмовляйтесь. Подумайте. Скажіть мені просто й щиро, — провадив пан так ласкаво й тепло, що міг би зворушити хоч яке загрубіле, холодне серце.
— Нічого, нічого, сер, — відповіла плачуча дівчина. — Ви мені нічим не допоможете, для мене вже нема вороття.
— Ні, ви самі не хочете його, — відповів старий пан. — Ваше минуле ви змарнували, ви втоптали в болото свої молоді свіжі сили й без жалю розвіяли неоціненні скарби, що життя посилає лише раз на віку й не повертає вдруге; але ваше майбутнє — у ваших руках, і ви можете сподіватись. Звичайно, ми не можемо дати вам душевного спокою, бо він прийде до вас тільки сам в міру того, як ви шукатимете його; але ми можемо забезпечити вам тихе пристановище в межах Англії або десь за кордоном, якщо ви боїтеся залишатися тут; ми не те що можемо, ми щиро, від усього серця хочемо для вас це зробити. Перш ніж займеться день, перш ніж сірий промінь світанку замерехтить над цією річкою, ви будете так далеко, що ваші колишні спільники не зможуть вам нічим зашкодити; ви зникнете так безслідно, наче крізь землю провалились. Ходімо з нами! Я не хочу відпускати вас назад, я хочу, щоб ви не говорили більш ніколи з вашими колишніми товаришами, я хочу, щоб ви не бачили більше вашого старого житла, не вдихали більше того отруйного вбивчого повітря. Покиньте, покиньте це все, поки ще не пізно, поки ви маєте таку щасливу нагоду.
— Вона згодиться! — скрикнула молода леді. — Я бачу, я певна, що вона вагається.
— Боюся, що ні, голубонько моя, — відповів старий джентльмен.
— Так, сер, я не вагаюсь, — відповіла дівчина по короткій внутрішній боротьбі. — Я прикута міцним ланцюгом до мого старого життя. Тепер я гидую, бриджусь ним, я його ненавиджу, але залишити його я не можу. Я, мабуть, зайшла занадто далеко, щоб повертатись назад, а втім, якби ви заговорили до мене так ще недавно, я б засміялась вам у вічі. Але що це… — обірвала вона нараз свою мову, боязко озираючись навколо, — на мене знову напав цей страх. Мені треба швидше, швидше додому.
— Додому? — з великим притиском мовила молода леді.
— Так, додому, леді, — одказала дівчина. — До того дому, що я його собі сама створила всім своїм життям. Годі. Час іти. За мною, може, стежать, мене можуть побачити. Ідіть! Ідіть! Якщо я вам дійсно чимось допомогла, то, прошу вас, облиште мене, пустіть мене, пустіть мене моєю дорогою.
— Марна річ, — важко зітхнув джентльмен. — Може, ми накликаємо на неї біду, затримуючи її. Може, вона вже й так була занадто довго з нами.
— Так, так, вже дуже пізно, — схвильовано проказала дівчина.
— Але ж чим скінчиться життя цього безщасного створіння! — скрикнула з відчаєм молода леді.
— Чим воно скінчиться? — повторила дівчина. — Гляньте перед себе, леді. Гляньте на чорну глибінь. Хіба вам рідко доводиться читати в газетах про таких нещасних жінок, як я, що кидаються з мосту в воду, не лишаючи за собою й однієї живої душі, що заплакала б, пожалкувала б за ними. Може, зі мною станеться це за кілька літ, може, за кілька місяців, — але рано чи пізно, воно мене не мине.
— Не кажіть, не кажіть цього! — скрикнула, ридаючи, молода леді.
— Ви про це ніколи не дізнаєтесь, леді, — одказала дівчина.
— Добраніч, добраніч!
Старий джентльмен одвернувся.
— Ось гаманець! — скрикнула молода леді. — Візьміть його заради мене, може, він вам знадобиться про чорний день!
— Ні, я зробила це не для грошей, — одказала дівчина, — залишіть мені хоч цю маленьку втіху, мені буде солодко про це думати. Дайте мені краще якусь вашу річ, те, що ви носите на собі… Я хотіла б… ні, ні, тільки не перстень… дайте мені вашу рукавичку або хустинку… Що-небудь на спомин про вас, моя люба леді. Так! Прощайте, прощайте!
Бачачи жорстоке хвилювання дівчини й боячись накликати на неї біду, старий джентльмен вирішив відпустити її. Вони пішли, й незабаром їхні кроки й голоси завмерли вдалині.
Постаті молодої леді й старого джентльмена показалися за кілька хвиль на мості; і на горішній площадці сходів вони зупинились.
— Чуєте! Вона, здається, нас кличе! — скрикнула леді і насторожилась. — Мені здалося, що я почула її голос.
— Ні, голубонько, — відповів містер Броунлоу, обертаючись сумно назад. — Вона не зрушилася з місця й не зрушиться, аж поки ми не підемо звідціль.
Роза не хотіла йти, але старий джентльмен узяв її під руку й з ласкавим примусом потягнув її за собою. Коли вони зникли, дівчина впала лежма на камінні сходи й вилила в гіркі сльози пекучий біль свого серця. Потім підвелась і нетвердою тремтливою ходою подалася геть. Здивований підглядач стояв ще непорушно кілька хвилин у своїй схованці; потім обережно виглянув, озирнувся на всі боки, виліз нишком на сходи й, крадучись попід стіною, вибрався нагору.
Нагорі Ной Клейполь ще раз обережно озирнувся, чи, бува, хто не стежить за ним, і кинувся геть до Феджінового лігва щодуху, як тільки несли його довжелезні ноги.