З усіх чорних справ, що сталися під серпанком темряви тієї ночі в Лондоні, це було найстрашніше. Над усі жахливі вчинки, що отруїли своїм смердючим духом ранішнє свіже повітря, не було мерзотнішого й жорстокішого.
Сонце, велике ясне сонце, що несе з собою людям не тільки світло, але й нове життя, нову надію і нову свіжість, зійшло над велелюдним містом і залило його своїм блискучим переможним сяйвом. Проміння його грало однаково на пишних різнобарвних вікнах й на заклеєних папером шибках, на банях храмів і на гнилих паскудних дірах. Сонячне проміння осяяло й кімнату, де лежала мертва жінка. Убивець намагався затулити вікно, але сонце вривалося силоміць і заливало своїм яскравим світлом кімнату. У сірій сутіні світанку було страшно дивитись на це замордоване тіло, а яке ж страшне було воно тепер під снопами блискучого, золотого проміння!
Убивець мов прикипів до одного місця і боявся зробити бодай крок. Жінка застогнала й поворухнула рукою, і в нестямі від цього він знову навалився на неї і почав її добивати ціпком. Потім накинув на труп стару ковдру, але це було ще гірше; тепер йому почало ввижатися, що крізь ковдру до нього повертаються, на нього дивляться її мертві очі; ні, ні, це було ще страшніше за її скляний, нерухомий зір, що мов упивався в стелю, де грав і тремтів у сонячному промінні червоний відблиск калюжі скипілої крові. Убивця здер ковдру, і знову перед ним лежало це тіло — просто купа м’яса і крові, але яке страшне було це м’ясо і скільки, скільки було тієї крові!
Він викресав вогню, розпалив камін і шпурнув у нього скривавлений ціпок. До кінця його прилипло кілька волосин, полум’я обсмалило їх, волосинки затріщали, спалахнули й залишили по собі лише малесеньку купку попелу; підхоплений тягою, попіл закрутився і понісся вгору, в комин. Навіть і це злякало безстрашного Сайкса, але він усе ж не випустив з рук ціпка, аж поки він не перегорів і не розпався на шматки; тоді він згріб їх в одну купу з вуглем, щоб вони перетліли на попіл; обмився і почав обчищати свою одежу; декілька кривавих плям не сходило; він вирізав ці шматки й спалив їх у каміні. А скільки цих рудуватих плям було на підлозі! Навіть лапи пса були заляпані кров’ю.
До трупа він ще не повертався спиною ані разу, ані на мить. Закінчивши всю цю процедуру, він так само відступив до дверей, не спускаючи очей з убитої, і потяг за собою пса, щоб той, бува, знову не забрьохався в кров і не підвів його на вулиці.
Сайкс тихо зачинив за собою двері, замкнув їх, поклав ключа до кишені і вийшов на свіже повітря.
Він перейшов на протилежний тротуар і глянув на вікно, щоб упевнитися, чи не видно було знадвору того, що діялося в кімнаті. Але ні: на вікні висіла так само нерухомо фіранка, що її хотіла відхилити Нансі, щоб пустити в кімнату денне світло, якого їй вже не судилось побачити. Труп лежав під вікном. Сайкс це знав. О, яким яскравим промінням заливало сонце те місце…
Це була одна мить — на вулиці Сайксові одразу мов світ розв’язався. Він свиснув на собаку і подався геть нетвердою ходою, не знаючи, куди йти. Він пішов повз Айлінгтон, потім нагору до Гайгета, поминув пам’ятник Веллінгтону, звернув униз по Гайгет-Хілл, але на півдорозі звернув праворуч на вузеньку стежечку, що повилася просто полем повз Кен-Вуд; так він вийшов до Гемпстед-Гет. Звідтіля, спустившись у яр до Вел оф Гелез, знову зійшов нагору, перейшов через шлях, що з’єднує Гемпстед з Гайгет, і пішов далі навпростець. Діставшись так до полів Норд-Енда, він ліг під якимсь тином заснути.
Спав він недовго і знову подався битим шляхом назад до Лондона, потім знову завернув назад, знову пройшов уперед через ту саму місцевість, куди був спочатку простував, — тільки іншою стороною; він довго блукав і кружляв полями й лугами, лягав спочити у затінку, знову підводився, йшов шукати якогось іншого місця, лягав там і знову зривався й ішов світ за очі.
Його мучили голод і згага, але він не знав, куди йти, треба було б зайти до якогось трактиру десь поблизу, та й щоб в не дуже людному місці; найкраще податись до Гендона: недалеко й не при битому шляху, і Сайкс звернув у той бік. Він то кидався бігти щосили, то з якоїсь незрозумілої причини раптом укорочував ходу й плентався, ледве переставляючи ноги, а то й зовсім зупинявся біля якоїсь огорожі і починав недбало оббивати ціпочком з неї листя. Коли він дістався до містечка, йому стало ввижатися, що всі, всі чисто, навіть малі діти, що гралися на вулицях перед своїми хатами, дивляться на нього з підозрою, і він знову круто завернув назад, не наважуючись навіть зайти до крамниці й купити собі якихось харчів або випити пива, хоч іще з самого вечора не мав ані ріски в роті. Він вийшов з містечка і знову почав блукати навмання белебнями, порослими вереском, сам не знаючи, куди йти.
Так він обійшов кільканадцять миль і знову повернувся назад. Минув ранок, минув південь, сонце схилялося вже на захід, а вбивець блукав шляхами, стежками й полями і щоразу повертався на те саме місце. Нарешті він звернув і інший бік і подався до Гетфілда.
Лише о дев’ятій годині вечора стомлений, змучений мандрівець дістався разом із своїм закривілим здороженим псом до невеличкого містечка, що лежало під горою. Вони зійшли в долину повз церкву, подалися нишком вузенькою темною вуличкою і натрапили на вогники шинку. Навкруг огнища з квартами пива сиділо кілька селян. Вони посунулись, щоб дати місце подорожньому, але той забрався у найтемніший куток і, не озиваючись ні до кого, почав мовчки підживлятися на самоті — чи то, вірніше, в товаристві свого пса, якому він кидав час од часу шматки м’яса.
Селяни, що зійшлися до шинку погомоніти на дозвіллі, розмовляли про свої місцеві господарські справи; набалакавшись про це досхочу, вони почали сперечатися, скільки років було тому чоловікові, що його ховали минулої неділі; молодші селяни казали, що він був старезний дід, а старші доводили, що він був ще зовсім молодий. Якийсь білий як молоко дідусь запевняв, що він був не старший за нього й міг би любісінько прожити ще з добрих десять-п’ятнадцять літ, аби берігся, а то він був бач який необачний.
Розмова точилася тихо, сумирно, в ній не було нічого підозрілого й непевного; ніхто не звертав уваги на Сайкса, ніхто його не турбував. Заплативши за свою вечерю, він знову отаборився у своєму темному кутку і вже почав навіть куняти. Коли нараз гучний голос якогось нового гостя збудив його.
Це був сільський розносник, сміхун-хлопчина і трохи шарлатан; він ходив по всій околиці з великим козубом за плечима і торгував брусками, ремінцями, бритвами, милом, маззю для чобіт, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, різною косметикою тощо. Він увійшов з веселим сміхом, балясами, побрехеньками, жартами й дотепами власного виробу, що викликали одразу щирий, веселий регіт селян. Повечерявши, він розкрив свою чарівну скриньку й вирішив з’єднати приємне з корисним.
— А це що за штука, Гаррі, — їсти можна? — спитав, усміхаючись, один селянин, показуючи пальцем на кружалка якоїсь маси, зложені стовпчиком у куточку його козуба.
— Це незрівнянна, найкраща в світі масть — плямам смерть! — заторохтів розносник, витягаючи з козуба одне кружалко. — Видаляє всілякі плями, іржу, бруд, цвіль, лій, смалець… плями, плями, цятки й цяточки з шовку, єдвабу, полотна, батисту, крепа, хусток, килимів, саєтів, мусліну, бумазеї й інших крамів. Плями з-від вина, садовини, пива, води, олійних фарб, дьогтю, смоли — всі плями, плями, цятки й цяточки згинуть, зникнуть за одним разом, як доторкнутись цією чарівною штукою. Смерть плямам, плямам смерть! Пишна леді, ви заплямили свою добру славу, — проковтніть тільки одне-єдине кружалко, і все буде гаразд, бо це отрута. Ви, шановний джентльмене, хочете довести, що ви чесна людина? — Чудесно! Проковтніть і собі одне кружалко — змиєте неславу. Нащо вам куля? Моє дання вам так само допоможе, тільки закусити ним більша честь, бо воно ще гірше на смак. Пенні за кружалко, пенні, пенні! Громадяни, громадяни, така дорогоцінна штука, й лише одне-однісіньке пенні!
На цей заклик відгукнулося одразу двоє охочих покупців, решта вагалася. Помітивши це, розносник защебетав іще красномовніше.
— Поспішайте, поспішайте купляти! — провадив він. — Не гайте часу! Його видирають нам з рук! Тільки-но з’явиться цілий транспорт — за хвилю мов корова язиком злизала. Вдень й вночі чотирнадцять водяних заводів, шість парових машин і гальванічна батарея виробляють його і не встигають вдовольнити попит. Робітники працюють так шпарко, не розгинаючи спини, що вмирають з надутоми, а їхні удови одержують у ту ж мить по двадцять фунтів стерлінгів на кожне дитинча й окрему премію — п’ятдесят фунтів — за пару близнят. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко! Сипте по півпенні, а то й по фартингах, два півпенні, або чотири фартинги — усе, усе приймаємо залюбки. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко. Смерть плямам винним, фруктовим, смоляним, пивним, водяним, брудним, крив’яним! Ось на капелюсі цього джентльмена пляма. Не встигне він мені замовити й кварти елю, як я її йому вибавлю.
— Що? — скрикнув Сайкс здригаючись. — Оддайте капелюха!
— Спершу вибавлю, а потім віддам, — одказав розносник, підморгуючи товариству. — Не встигнете ви до мене підійти, як ваша пляма загине. Джентльмени, джентльмени, бачите цю темну пляму на капелюсі цього добродія завбільшки в шилінг, але завтовшки з півкрони. Байдуже, звідкіля взялася вона — від вина, пива, води, смоли, дьогтю, лою, сала, смальцю чи крові…
Розносник не встиг закінчити. З жахливим прокльоном Сайкс перекинув стола, що стояв між ними, видер йому капелюха з рук і вискочив на вулицю.
Під впливом тієї самої суперечності почуттів і вагання, що мимо його власної волі штовхали його сьогодні на якісь нерішучі, незрозумілі кроки, убивець вирішив податися назад до Лондона; він не викликав підозри, ніхто з селян не кинувся йому навздогін — мабуть, подумали, що він просто п’яний лобуряка; він міг спокійно йти собі світ за очі.
Просто супроти нього стояв поштовий диліжанс, освітлюючи своїми ліхтарями темну вулицю. Сайкс хотів був швидше прошмигнути повз неосвітленою стороною, але побачивши, що диліжанс привіз лондонську пошту до місцевої поштової контори, вирішив послухати розмову й перейшов на другий бік.
Кондуктор стояв на дверях пошти, чекаючи на торбу з листами. Якийсь чоловік в уніформі побережника підійшов на цю хвилину до диліжанса, і той віддав йому запакованого кошика, що стояв уже готовий на пішоході.
— Це для ваших, — мовив він. — Чого вони там вовтузяться з тією торбою з листами? Ет, добра мені робота! Чом ви її раніше не наготували? Чи мені до світу чекати? Так не годиться.
— Ну а які новини в місті, Бене? — спитав побережник, спираючись на віконницю, щоб зручніше було милуватися баскими кіньми.
— Та нічого особливого, — відповів кондуктор, одягаючи рукавиці. — Зерно трохи підскочило… Щось казали за якесь убивство в Спіталфілді, тільки, на мою думку, це все вигадки.
— Ні, не вигадки, — заперечив якийсь пасажир, висовуючи голову з вікна карети. — І коли б ви знали, яке жахливе вбивство!
— Так це правда, сер? — перепитав кондуктор, здіймаючи капелюха. — А дозвольте спитати, кого вбито: чоловіка чи жінку?
— Жінку, і кажуть, що…
— Гей, Бене, швидше! — нетерпляче гукнув на нього кучер.
— Ото клята торба! Чи ви там усі поснули, га? — огризнувся кондуктор.
— Йду, йду! — озвався поштовий сторож, вибігаючи з контори.
– Іде, іде, — пробубонів кондуктор. — Як та багата наречена, що має в мене закохатися, та щось забарилась. Ну давайте, гайда!
Поштовий ріжок весело засурмив у темряві, і карета рушила.
Сайкс не ворухнувся: те, що він почув, здавалося, дуже мало збентежило його; його тільки турбувала думка, куди подітись. Кінець кінцем він знову повернув назад на шлях, що йде з Гетфілда до Сент-Албанса.
Він ішов похмуро вперед, але коли містечко залишилося позаду й перед ним простелився геть у порожню темряву самітний битий шлях, серце йому похололо від якогось страшного, незбагненного відчуття.
Кожна рухома й нерухома річ, усе, що він бачив, кожен силует, кожна тінь видавалися йому чимсь страшним, жахливим. Але все це було ніщо супроти того моторошного відчуття, що охопило його: він відчував, ніби скривавлена постать, що її він залишив долі в своїй кімнаті, іде за ним назирцем. Ця постать невідступно переслідувала його. Він виразно бачив у темряві навіть її тінь, бачив виразно її обриси, бачив її тверду, упевнену, урочисту ходу, якою вона простувала вперед. Він чув, як шелестить її одежа, чіпляючись за листя, і кожен подих вітру доносив до нього її останній тихий стогін. Коли він зупинявся, постать зупинялася теж; він кидався бігти, і постать не відставала від нього; якби вона бігла, це було б трохи легше, але вона не бігла, ні, вона механічно, мов бездушний, нерухомий труп линула вперед, наче за подихом тихого сумного вітру, що ні на хвилю не вщухав і не дужчав.
Іноді Сайкс зупинявся і в розпуці хотів будь-що-будь відігнати цей жахливий привид, коли б навіть від одного погляду на нього йому судилася смерть; але щоразу, коли він кидався назад, кров йому холола в жилах: привид теж обертався з ним разом і стояв за ним. Уранці привид був увесь час у нього перед віччю, а тепер він невідступно йшов за його плечима. Сайкс притулився спиною до валу при дорозі й почув, що привид опинився над його головою на чорному тлі холодного вечірнього неба. Він кинувся горілиць на шлях — постать стала в його головах рівна, мовчазна, нерухома, мов камінний надгробок з кривавим написом на чолі.
Хай не кажуть, що вбивці іноді залишаються непокарані. Одна така безконечно довга, жахлива хвилина не зрівняється з сотнею смертних кар.
Серед поля, повз яке йшов убивець, стояла якась порожня будівля, де можна було прихилити на ніч голову. Перед дверима її росли три високі тополі, від яких усередині здавалося ще темніше; вітер журно стогнав у їхньому верховітті. Сайкс не міг, не міг іти довше поночі й заліз у шопу, міцно-міцно притулившись до її стіни, але тут почалися нові тортури.
Тепер перед ним настирливо виринув ще жахливіший образ: очі — великі, нерухомі, скляні очі, що їх він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою, виринули тепер з темряви; вони світилися, але не давали світла. Їх була тільки пара, проте вони були скрізь і всюди. Коли він заплющував свої очі, йому ввижалася його власна кімната з усіма найдрібнішими подробицями, про які він навіть не згадав би, хоч би й хотів, а тепер він бачив кожну річ як живу на своєму місці. І тіло лежало на своєму місці, і очі були ті самі, що дивилися на нього, коли він тікав з дому. Сайкс схопився і кинувся в поле. Постать подалася за ним. Тоді він сховався знову в шопі, але тільки-но він переступив поріг, як очі вже виринули з темряви.
Проте він усе-таки зостався тут. Холодний жах, якого ніхто, крім нього, уявити собі не може, шарпав його душу, все його тіло здригалося, тремтіло, холодний піт виступав з кожної його шпари. Раптом серед нічної тиші з подихом вітру до нього долинули якісь тривожні звуки; далекий, невиразний галас, гомін схвильованих голосів, сполохані вигуки. У цьому порожньому, самітному місці сам звук людського голосу був великою відрадою для вбивці, хоч би він навіть віщував нещастя. Йому загрожувала небезпека, і вмить сили й енергія повернулись до нього, він скочив на ноги і вибіг з шопи.
Широкий небосхил горів червоним полум’ям. Довгі вогнені язики рвалися мов наввипередки вгору й лизали чорне небо, розсипаючи тисячі вогненних іскор, освітлюючи темряву на кілька миль довкола й наганяючи темні хмари диму просто на Сайкса. Гук дужчав і зростав, нові голоси, нові крики приєднувалися до нього і зливалися в один несамовитий рев: «Пожежа!».
Дзвін бив на ґвалт, щось важко гупало об землю, несамовите полум’я з шипінням накидалося на нові перепони, нову поживу, а потім, мов підживившись, ще вище й легше здіймалося вгору. Гук збільшувався щохвилі. Там були люди — жінки й чоловіки, там було світло, гомін, тиснява. Сайксові мов удруге світ розв’язався. Він кинувся вперед, навмання, навпростець, через бур’яни й кущі терену й шипшини, а перед ним, таким самим скаженим темпом, голосно гавкаючи, нісся його вірний пес.
Він добіг до пожарища. Напіводягнені постаті снували туди й сюди, одні тягли силоміць наляканих коней із стаєнь, другі виганяли корів і волів на вулицю, треті вискакували з оберемками різного добра з охоплених полум’ям будівель під вогненним дощем іскор і під гуркіт розпалених вогненних сволоків, що зривалися з дахів і гупали на землю. Крізь відтулини, де ще годину тому були двері й вікна, виривалися потоки скаженого полум’я; стіни хиталися й завалювались у ці горючі цямрини, розтоплене до ясного жару оливо й залізо стікало цівками на землю. Жінки й діти лементували; чоловіки підбадьорювали один одного вигуками; стукотіння помп і дзюрчання води, що з шипінням лилася на палаюче дерево, ще збільшували цей несвітський галас.
Сайкс кричав разом з іншими, аж поки не захрип, і, тікаючи від жахливих спогадів і від себе самого, кинувся у саму середину вогненного пекла.
Він не спочивав і, шукаючи забуття, кидався з невсипущою енергією з одного місця в друге — то до помпи, то просто вперед, крізь димову й вогненну заслону, але завжди туди, де було найбільше галасу й людей. Його постать маячіла скрізь — на драбинах, на дахах, на помостинах, що тріщали й вигиналися під його важким тілом, під градом цеглин і каміння, що сипався над його головою, — по всіх кутках пожарища був він; але його мов хтось заворожив; на його тілі не було ані рани, ані синця, ані виразки, він не відчував ані втоми, ані страху, ані бажання спочити, — він ні про що не думав, нічого не відчував; у голові його не було місця думкам, аж поки ранішнє сонце не освітило закурених чорних руїн і диму — всього, що залишилося на згарищі.
Шалене збудження пройшло, і жахлива свідомість заподіяного злочину виступила з новою, ще вдесятеро більшою силою перед Сайксом. Він озирнувся підозріло навколо; чоловіки скупчилися гуртами й гомоніли, і він боявся, що вони говорять про нього. Собака покірно послухав його німого заклику, і вони обоє нишком подалися геть. Біля помпи, повз яку Сайкс мусив пройти, закушувало кілька чоловіків; вони покликали його приєднатися до їхнього гурту. Розбійник з’їв шматок хліба з м’ясом і почав запивати його пивом, коли нараз почув розмову пожежних, що прибули на ґвалт із Лондона. Вони говорили про вбивство в Спіталфілді. «Кажуть, що він утік до Бірмінгема, — мовив один, — але його все одно застукають, всюди розіслано шпигів і завтра ввечері знатимуть уже скрізь про нього».
Сайкс похапцем подався геть і йшов не зупиняючись, аж поки була сила. Знеможений, мало не падаючи, він повалився спочити під якоюсь огорожею і заснув довгим, але тривожним, сторожким сном.
Нарешті він прокинувся і знову пішов блукати навмання, не знаючи, куди йти, потерпаючи від думки про другу самітну ніч.
І раптом він наважився: назад, назад до Лондона.
«Там можна хоч словом до когось озватися, — думав він. — І сховатися добре можна. Їм не спаде на думку шукати мене там, натрапивши на мій слід за містом. Якийсь тиждень або й два я можу пересидіти нишком десь у безпечному місці, а там видеру грошей у Феджіна і втечу до Франції. К бісу все — спробую!»
Він негайно завернув назад і пішов наймалолюднішою дорогою; недалеко від міста він хотів переждати, поки впаде темрява, а там податися околясом куди слід.
Але куди подіти собаку? Якщо прикмети його стали відомі, то, звичайно, там помістили, що й собака зник, і збагнули, що він, мабуть, подався за хазяїном. У місті, на вулиці, пес може впасти комусь в око, і його впізнають по цій ознаці. Отже, Сайкс вирішив утопити свого Вовка і пішов далі, уважно оглядаючись, чи не трапиться, бува, якогось ставка. Дорогою він підняв важку каменюку й зав’язав її в хустину.
Тим часом пес пильно стежив за його рухами; може, інстинкт підказав йому, що йому загрожує щось непевне, може, розбійник дивився на нього похмуріше, аніж звичайно, — в кожному разі він трохи відстав від хазяїна і пішов помаліше. Коли Сайкс зупинився нарешті над ставком і свиснув на нього, пес зупинився теж, але не ворухнувся.
— Чуєш? Сюди! — гукнув Сайкс.
За старою звичкою тварина підбігла до нього, але коли він схилився, щоб обв’язати їй хустку навкруг шиї, вона з гарчанням шарахнулася вбік.
— Назад! — скрикнув розбійник.
Пес завиляв хвостом, але не ворухнувся. Сайкс запетлював хустку й покликав знову.
Вовк трохи наблизився, потім знову відступив, постояв нерухомо одну мить і враз кинувся навскач утікати.
Сайкс свистів і гукав на нього, і навіть сів, сподіваючись, що він повернеться; але Вовк не вертався, тоді він підвівся й пішов далі вперед.