Уже починало смеркатися, коли містер Броунлоу вийшов з карети й тихенько постукав у двері свого дому. Коли двері відчинилися, з карети вийшов якийсь кремезний чолов’яга і став біля дверцят, за ним вийшов другий такий самий барчистий парубок, що сидів також у кареті, і став супроти нього по другий бік. За знаком містера Броунлоу вони висадили з карети третього чоловіка й, схопивши його попід руки, швидко потягли із собою до господи.
Це був Монкс.
Не випускаючи його, вони мовчки зійшли нагору по сходах, і містер Броунлоу провів їх до однієї з задніх кімнат. Перед дверима її Монкс, що йшов взагалі дуже неохоче, нараз зупинився. Чоловіки глянули запитливо на господаря.
— Він знає, що на нього чекає, — відповів на їхній німий запит містер Броунлоу. — Тільки хай посміє переступити мою волю, хай тільки пальцем ворухне, і ви його потягнете негайно на вулицю, покличете на допомогу полісмена й скажете від мого імені його заарештувати як ошуканця.
— Як ви смієте мене так називати? — обурився Монкс.
— А як ви смієте змушувати мене до цього, паничу? — відповів містер Броунлоу, дивлячись йому в вічі пильним, рішучим поглядом. — Чи ви справді збожеволіли? Невже ви хочете вирватися звідси? Відпустіть його; ви вільні, сер, — можете йти, але ми підемо за вами. Клянуся вам усім найсвятішим, найдорожчим мені в світі, застерігаю вас: зробіть один крок на вулиці, і в ту ж мить я звелю вас арештувати за шахрайство й злодійство. Моє рішення тверде і непохитне. Якщо ви не скоритесь, то хай упаде ваша кров на вашу власну голову… — я вмиваю руки.
— За чиїм наказом схопили мене на вулиці ці тварюки? — провадив Монкс, позираючи вовком на чоловіків, що вартували його з обох боків.
— За моїм, — відповів містер Броунлоу. — Я доручив їм це. Якщо вас обурює те, що вас позбавлено волі, то чому ж ви не пручалися раніше — ви мали на це право й змогу, але ви вважали за безпечніше мовчати. Кажу вам, шукайте законного захисту, тоді і я звернуся до закону! Але вважайте: коли ви самі зайдете так далеко, коли вам не буде вороття і сила перейде в інші руки, не благайте тоді в мене пощади й милосердя, не нарікайте, що я вас штовхнув у прірву, куди ви кинулися самі, з власної волі.
Ці слова справили, очевидно, на Монкса дуже неприємне враження й збентежили його; він вагався, не знав, що відповісти.
— Зважуйтеся швидше, — мовив містер Броунлоу з непохитною твердістю й цілковитим спокоєм у голосі. — Коли вам миліше, щоб я вас привселюдно звинуватив і накликав на вас страшну кару (я передбачаю яку), якої я не здолаю тоді вже відхилити, то кажу вам: ідіть. Коли ж ви волієте скористатися з моєї доброї ласки й з ласки тих, кого ви так тяжко скривдили, то сідайте сюди без зайвих змагань. Цей стілець чекає на вас уже два дні.
Монкс пробубонів щось невиразне: очевидно, він ще вагався.
— Ну, швидше, — звелів містер Броунлоу. — Досить мені сказати одне слово, і тоді вже буде пізно.
Але Монкс ще досі не зважувався.
— Я не маю охоти вам попускати і до того не маю на це жодного права, бо обстоюю не свої, а чужі інтереси, — мовив господар.
— Хіба… хіба не можна погодитись на чомусь середньому? — пробубонів Монкс.
— Не можна.
Монкс глянув боязко на старого джентльмена; але на обличчі його він прочитав невблаганну суворість і твердість; тоді він переступив поріг і, знизавши плечима, сів на приготований стілець.
— Замкніть двері й вартуйте; зайдете, коли я подзвоню, — звелів господар своїм помічникам.
Містер Броунлоу залишився віч-на-віч з Монксом.
— Добре ви поводитеся із сином свого найкращого друга, сер! — обурено скрикнув Монкс, кидаючи на стілець свій плащ і капелюх.
Містер Броунлоу глянув на нього.
— Так, саме тому, сер, що ваш батько був мені за найкращого друга, тому, що надії й поривання моїх юнацьких щасливих літ пов’язані з ним і з його прекрасною доброю сестрою, що упокоїлася так рано, так передчасно, залишивши мене самітним на цьому світі, — саме тому я поводжуся з вами так милосердно, — мовив він. — Я поводжуся з вами так милосердно тому, що ваш батько, тоді ще майже дитина, припав разом зі мною на коліна край смертельної постелі його рідної сестри… того ранку, коли… вона мала стати мені за любу молоду дружину… хоча доля судила інакше… Тому, що з тієї хвилини я полюбив його всім своїм осиротілим серцем і не переставав його любити, минаючи всі його помилки й легковажні вчинки до самої його смерті. Тому, що давні спогади й колишні приспані почуття прокинулися в моїй душі, тому, що, дивлячись на вас, я мимоволі згадую його… Тому, тому… з усіх цих причин я поводжуся з вами милосердно. Едуарде Ліфорд… навіть тепер, коли сором палить мені щоки за вас, негідного носити це ймення.
— Що таке ім’я? Що воно для мене? — спитав злочинець, дивуючись, чому старий пан так хвилюється.
— Ніщо, для вас воно, звичайно, ніщо, — відповів містер Броунлоу. — Але це ім’я належало їй. І навіть тепер, по довгих, безконечних роках, я, я, старий, напівмертвий чоловік, здригаюсь і хвилююсь, як і колись давно, коли чую його в чужих вустах. Я дуже, дуже радий, що ви змінили його.
— Це все чудово, але чого вам від мене треба? — спитав Монкс (ми його зватимемо так і надалі) по довгій мовчанці, під час якої він з похмурим, але зухвалим виразом на обличчі м’явся на своєму стільці, а містер Броунлоу сидів супроти нього, схиливши голову на груди й затуливши лице рукою.
— Ви маєте брата, — почав старий джентльмен, опановуючи себе. — Так, ви маєте брата; досить мені було тільки прошепотіти вам на вулиці його ім’я, і ви, схвильований і приголомшений, приїхали сюди зі мною.
— У мене немає братів, — заперечив Монкс. — Ви знаєте, що я єдиний син мого батька. Нащо ви говорите мені за якогось там брата? Ви знаєте це не згірше за мене.
— Послухайте, що я знаю і чого ви, може, й самі не знаєте, — одказав містер Броунлоу. — Незабаром вас це зацікавить. Я знаю, що від нещасного шлюбу, до якого вашого недосвідченого безталанного батька змусили пиха й шанолюбство його родичів і їхні вузькі, обмежені інтереси, ви були єдиною, надзвичайно невдалою дитиною.
— Річ не у ваших компліментах, — відповів з глузливим сміхом Монкс. — Ви знаєте, що я одинак, і з мене цього досить.
— Але я також добре знаю, якою довгою, нестерпучою мукою, яким безконечним, безнастанним стражданням був цей нещасний шлюб, — відповів йому містер Броунлоу. — Я знаю, з якою огидою, з якою нудьгою тягли за собою ваші батьки свої важкі шлюбні пута, що отруювали їм обом усе життя. Я знаю, як від холодного офіційного тону вони перейшли до одвертих сварок і докорів, як байдужість перетворилася на нехіть, нехіть на ненависть, а ненависть на огиду… І це пекло тривало аж доти, поки подружжя не розірвало ненависного ланцюга й не розійшлося, тягнучи кожен за собою його важкий кінець; звільнити остаточно від цих пут їхні руки могла сама лише смерть, і вони тягли їх за собою, прикриваючи свій біль штучними веселими ухмілками. Ваша мати знайшла швидше забуття й незабаром забула старе, але ця рана гризла й точила серце вашого батька ще довгі, довгі роки по тому.
— Я знаю, вони розійшлися, що ж тут такого? — зауважив Монкс.
— Слухайте, — провадив містер Броунлоу, — проживши нарізно якийсь час, ваша мати, що переїхала тим часом на континент і зажила там легковажним, легкодумним життям, забула цілком за свого молодого чоловіка, до того молодшого за неї на цілих десять років; але він залишився з розбитою, пошарпаною душею в Англії і з часом знайшов собі нових друзів. Принаймні, це вам відомо?
— Ні, невідомо, нічого невідомо, — відповів Монкс, одвертаючись від містера Броунлоу і вперто тупаючи ногою, очевидно заповзявшись заперечувати все, що почує.
— Увесь ваш вигляд, а ще більше ваші вчинки доводять мені, що ви ніколи не забували цього факту і що він завжди викликав у вас болючі почуття, — заперечив містер Броунлоу. — Я маю на увазі подію, що сталася п’ятнадцять літ тому, коли ви мали лише одинадцять років, а ваш батько — лише тридцять один, бо кажу вам, що ваш дід примусив його одружитися ще майже хлопчиком. Чи маю я порушувати минуле, що може кинути тінь на пам’ять вашого покійного батька, чи, може, ви звільните мене від цього неприємного обов’язку і скажете мені всю правду?
— Я не маю чого казати, — відповів Монкс. — Коли вам це до вподоби, говоріть самі.
— Гаразд. Отже, новим приятелем вашого батька був один морський офіцер у відставці, дружина якого померла лише за півроку до того, залишивши йому двох дітей; їх було більше, але з усіх вижило, на щастя, тільки двоє. Це була прегарна дев’ятнадцятилітня дівчина і малесенька дівчинка, двох чи трьох років.
— Яке мені діло до цих дівчат? — знизав плечима Монкс.
— Цей офіцер жив з родиною у тій місцевості Королівства, де оселився по своїх довгих блуканнях ваш батько, — провадив містер Броунлоу, немов не помічаючи Монксової зауваги. — Вони познайомились, сподобались одне одному й незабаром близько зійшлися. Ваш батько був привабливий, гарний, талановитий чоловік. Душею й тілом він скидався на свою покійну сестру. Спізнавши його ближче, старий офіцер щиро полюбив його. Добре було б, якби на цьому все скінчилося, але дочка його теж полюбила вашого батька.
Містер Броунлоу замовк і глянув на Монкса, що нервово кусав свої губи й сидів з похиленою головою, уперто дивлячись у землю.
— Наприкінці року ваш батько зв’язав себе урочистою обіцянкою з цією дівчиною, що полюбила його першим палким коханням.
— Ваша повість трохи задовга, сер, — зауважив Монкс, неспокійно соваючись у своєму кріслі.
— Це правдива повість горя, страждань і покути, сер, а такі повісті завжди бувають довгі, — одказав містер Броунлоу. — Якби вона повідала про безхмарне щастя й радість — ось тоді вона була б коротка. Кінець кінцем помер один з тих заможних родичів, що заради зміцнення їх матеріальних інтересів і зрозумілих поривань ваш батько мусив офірувати своїм щастям, як це часто буває в житті. Щоб віддячити за гірку кривду, до якої він теж спричинився, вельможний родич залишив вашому батькові панацею од всіх жалів і скорбот — гроші. Ваш батько мав негайно від’їхати до Рима, куди лікарі були послали його покійного родича лікуватися і де він і помер, залишивши свої справи у досить заплутаному стані. Ваш батько поїхав до Рима й захворів там на смертельну недугу; скоро про це дізналася ваша мати, вона забрала вас і негайно приїхала до свого колишнього чоловіка. Другого дня по тому він помер, не залишивши заповіту; отже, все майно перейшло до неї і до вас.
Наприкінці оповідання Монкс почав напружено й схвильовано ловити кожне слово, не сміючи дихнути, проте він не наважувався глянути старому панові у вічі й дивився вбік. Коли містер Броунлоу замовк, він зітхнув вільніше, немов з грудей йому звалився якийсь тягар, і обтер хусткою своє обличчя і руки.
— Перед своїм від’їздом за кордон ваш батько заїхав до Лондона, — провадив помалу містер Броунлоу, пильно вдивляючись йому у вічі, — і завітав до мене.
— Уперше чую! — недовірливо скрикнув Монкс, але в голосі його почувалося неприємне здивування.
— Він заїхав до мене й залишив разом з іншими речами портрет цієї нещасної дівчини, мальований його власною рукою; кидати його вдома він не хотів, а взяти з собою в далеку подорож не міг. Од тяжкої тривоги й гризот сумління ваш батько змарнів, як тінь; він натякав мені в нестямі з каяттям на те, що занапастив і вкрив неславою безщасне створіння; повідав мені, що будь-що-будь продасть бодай з великими втратами все своє нерухоме майно і, забезпечивши свою законну дружину й сина, виїде навіки за кордон (звичайно, я вгадав, що їхати він лагодився не сам-один). Але навіть на мене, свого давнього старого друга, приязнь якого пустила глибоке коріння в землю, що склепилася над любою нам обом істотою, він не звірився цілком і не оповів мені нічого докладніше, тільки обіцяв мені про все написати й побачитися зі мною ще раз перед вічною розлукою. Але склалось не так. Це було наше останнє побачення, листа я від нього не дістав і більше з ним ніколи не бачився.
Містер Броунлоу замовк.
— Коли все скінчилося, — провадив він за хвилину, — я поїхав на місце його… його (я вживаю звичайного упертого виразу, бо йому тепер однаково байдужі людська огуда й ласка)… — на місце його злочинного кохання. Я їхав з твердим наміром дати цій покинутій, одуреній дитині притулок, родинне вогнище й співчуття, — в разі, коли б мої найгірші підозри здійснилися. Там я дізнався, що родина морського офіцера виїхала нишком серед ночі за тиждень до мого приїзду, розквитавшись з усіма своїми дрібними боргами й ліквідувавши свої справи, але чому й куди вона виїхала, ніхто того мені сказати не міг.
Монкс зітхнув ще веселіше й глянув з переможною ухмілкою на старого джентльмена.
— Коли вашого брата (містер Броунлоу підсунувся ближче до нього) — це нещасне, обкрадене, забуте створіння — напутила на мій шлях чиясь воля, сильніша за простий збіг обставин, і я врятував його від ганебного, злочинного життя…
— Що?! — скрикнув Монкс.
— Так, це зробив я, — мовив містер Броунлоу. — Я ж вам казав, що моє оповідання вас незабаром зацікавить. Так, я врятував його; мабуть, ваш лукавий спільник не повідав вам мого імені, хоча він і не міг гадати, що ви мене знаєте. Коли я взяв хлопчика до себе, мене одразу вразило, що він скидається на той портрет, що про нього я вам допіру казав. Навіть тоді, коли я його побачив уперше в його брудному гидкому лахмітті, якийсь невловимий вираз його обличчя нагадав мені щось рідне, мов переді мною увіч промайнув живий відблиск любого минулого. Мені не треба вам казати, що його вкрали, перш ніж я встиг довідатися його історію…
— Чому не треба? — перебив його Монкс.
— Тому, що ви це добре знаєте.
— Я?
— Не заперечуйте, це вам не допоможе. Я доведу вам, що знаю ще більше.
— Ви… ви… не маєте жодних доказів проти мене, — пролепетав Монкс. — Жодних, жодних, я можу поручитись головою.
— Побачимо, — відповів старий джентльмен, проникливо вдивляючись йому в вічі. — Хлопчик зник, і всі мої зусилля розшукати його згинули марно. Ваша мати вже на той час давно померла, і я знав, що тільки ви можете розкрити мені цю таємницю, якщо її взагалі було можливо розкрити. Я чув, що ви перебуваєте у вашому маєтку в Вест-Індії, куди ви виїхали після смерті вашої матері, щоб замести сліди свого недоброчесного життя в Європі. Я приїхав туди, але дізнався, що ви вже знову виїхали звідти і перебуваєте тепер, здається, в Лондоні, але точнішого я нічого не дізнався. Я повернувся до Англії. Ваші повірені у справах не могли мені сказати, де ви мешкаєте. Я дізнався від них, що ви не змінили свого дивного поводження: їздите по всіх усюдах, ніколи не живете на одному місці, то з’являєтеся мало не щодня, то зникаєте на цілі місяці і, мабуть, вештаєтесь, за старою звичкою, по різних гидких вертепах і водитеся з різними підозрілими людцями, товариство яких ви уподобали, ще як були розбещеним, зіпсованим юнаком. Я набрид вашим повіреним своїми розпитами, я даремно виходив од краю до краю всі вулиці, сподіваючись вас перестріти; усі мої зусилля були марні, і тільки тому дві години я нарешті натрапив на вас.
— А тепер ви мене бачите, — мовив Монкс, зухвало підводячись. — І що ж? Легше вам від цього стало, чи що? Шахрайство й злочин — дуже гучні слова, але безпідставні, добродію. Ви забрали собі в голову, що якийсь пройдисвіт є подібний до мазанини мого давно померлого батька, і наважуєтесь називати цього поганця моїм братом. Та ви навіть не знаєте напевне, чи народилася взагалі дитина від цієї тонкосльозої пари. Ви навіть цього не знаєте.
— Я цього не знав, — відповів містер Броунлоу, також підводячись. — Але за останні два тижні довідався про все. Ви маєте брата, ви це знаєте і ви знаєте його. Ваш батько залишив духовну, але ваша мати її знищила, звіривши на вас цю таємницю на своїм смертнім одрі і зробивши вас єдиним власником усієї маєтності покійного. У цій духовній говорилося про дитину, що мала народитися від нещасного позашлюбного зв’язку вашого батька. Дитина ця народилася, і ви випадково зустріли її, і схожість її до вашого батька вперше викликала вашу підозру. Ви поїхали до містечка, де народився цей хлопчик. Там були докази його походження і вашої кревності — докази, що довгий час були сховані від людського ока. Ви знищили власною рукою ці єдині прикмети і — я наведу вам ваші власні слова, згадайте, серед яких обставин ви говорили їх вашому спільникові, старому злодієві: «Єдині докази походження цього хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що дістала їх від його матері, гниє в могилі». Негідний, брехливий, полохливий сину! Ви — спільник злодіїв і душогубців, через ваші гидкі змови й хитрування загинула так ґвалтовно жінка, варта мільйонів таких мерзотних істот, як ви… ви були від самої колиски мукою й карою рідного батька. У вашій темній душі ще за дитячих літ уже жевріли злочинні пристрасті, вада й розпуста, що нарешті вилилися в гидку хворобу; вона навіки затаврувала ваше обличчя й поклала на нього відбиток вашої чорної душі. Кажіть мені, Едуарде Ліфорд, чи вистачить у вас сміливості ще довше одрікатись?
— Ні, ні, ні! — скрикнув наляканий Монкс, приголомшений цими тяжкими обвинуваченнями.
— Кожне слово, кожне слово, проказане між вами і цим мерзотником, — відоме мені! — скрикнув старий джентльмен. — Тінь на стіні підслухала ваші перешіпти й переказала їх мені. Жорстока доля зацькованої безщасної дитини збудила каяття цієї грішної істоти і надала їй сили й мужності для великого вчинку. І нарешті сталося вбивство, до якого ви причетні морально, коли не фактично.
— Ні, ні… я нічого не знав про нього… Я просто йшов довідатися, чи вірні ці всі чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав причини цього вбивства… Я гадав, що це якась звичайна сварка.
— Причина вбивства — часткове розкриття вашої таємниці, — відповів містер Броунлоу. — Питаю вас, чи згодні ви розкрити її всю?
— Так, згоден.
— Ви згодні підписати своє фактичне правдиве зізнання й повторити його в присутності свідків?
— Обіцяю.
— Почекайте тут на мене. Документ цей буде зараз складено, ви його підпишете, а потім ми з вами поїдемо туди, де, на мою думку, буде найкраще засвідчити його.
— Якщо ви цього вимагаєте, то я пристаю й на це.
— Ви мусите зробити іще більше, — провадив містер Броунлоу, — ви мусите забезпечити безвинну, безпорадну дитину, що не може нести кари за грішне кохання своїх батьків. Ви не забули, звичайно, змісту батьківського заповіту. Виконайте його по правді щодо вашого брата і тоді ідіть собі на всі чотири вітри. На цьому світі ми з вами більше не зустрінемось.
З жорстокою боротьбою в душі між страхом і ненавистю Монкс ходив швидкими кроками туди й сюди по кімнаті, снуючи похапцем нитку своїх чорних думок і міркуючи, як би обійти цю неприємну пропозицію. Нараз двері відчинились і до кімнати вскочив з криком схвильований містер Лосберн.
— Його спіймають! Його спіймають нині ввечері.
— Убивцю? — спитав містер Броунлоу.
— Так, так, — відсказав похапцем лікар. — Його пса бачили коло якоїсь старої халупи — очевидно, їх колишнього лігва; мабуть, його хазяїн був там або з’явиться туди, коли стемніє. Шпиги нишпорять скрізь. Я розмовляв з агентами, яким доручено цю справу, і вони запевняють, що він не може випорснути з їхніх рук. Уряд обіцяв винагороду — сто фунтів стерлінгів тому, хто спіймає його.
— Я додам від себе ще п’ятдесят і сповіщу про це власними вустами на тому самому місці, коли встигну дістатись туди, — палко скрикнув містер Броунлоу. — А де містер Мейлі?
— Гаррі? Щойно він побачив, що цей ваш приятель щасливо опинився поруч з вами в кареті, він негайно поїхав туди й довідався про все те, що я вам допіру оповів, — пояснив лікар. — Потім він сів на коня й поїхав до того передмістя, куди подалася перша партія шпигів.
— Ну а Феджін? Що кажуть про нього? — спитав містер Броунлоу.
— За останніми відомостями, що я чув, його ще не було спіймано, але тепер він уже, мабуть, в руках поліції.
— Ну що — наважились? — пошепки звернувся до Монкса містер Броунлоу.
— Так, — відповів той, — але… але… ви мене не зрадите?
— Не зраджу. Почекайте на мене тут. Це єдине для вас безпечне місце.
Обидва старі джентльмени вийшли з кімнати, і ключ повернувся за ними в замку.
— Ну що, досягли чогось? — пошепки спитав лікар.
— Усього, чого сподівався, і навіть більшого. Додавши до слів безталанної дівчини інформацію, що її дістав на місці наш любий приятель, і те, що я знав раніше, я поставив його перед голими, невблаганними фактами і виявив усю його підлоту, що не вимагала тепер жодних доказів. Напишіть туди й призначте побачення на післязавтра о восьмій вечора. Ми приїдемо раніше, але нам треба буде відпочити, а особливо нашій панночці. Вона потребує, може, навіть більшої сили й мужності, аніж ми можемо це поки що собі уявити. Але годі, у мене руки трусяться помститися за це нещасне закатоване створіння. Куди поїхали агенти?
– Їдьте негайно до поліції, ви ще застанете їх, — відповів містер Лосберн. — А я почекаю тут.
І вони нервово попрощалися, не маючи сили подолати свого гарячкового хвилювання.