Судова зала була повна-повнісінька людей. Звідусіль зорили цікаві жадібні очі. Від самих ґрат навкруги лави для підсудних аж до найдальшого, найтемнішого кутка й закутка галереї очі всіх уп’ялись в одну точку, в одну людину — в Феджіна. Спереду й ззаду, зверху й знизу — скрізь з усіх боків його оточувало зоряне небо з безліччю блискучих вогняних зірок-очей.
Серед цього живого палючого сяйва стояв Феджін; рукою він спирався на дерев’яне бильце лави, другу руку наставив до вуха й трохи перехилявся наперед, щоб виразніше чути промову голови суду до присяжних. Часом Феджін переводив на них свій пильний погляд, щоб прочитати на їхніх обличчях, яке враження справляє на них кожна бодай найдрібніша риска його справи, що могла б вийти йому на користь; а коли провини його виступали з невблаганною яскравістю, він скидав оком на свого правозаступника з німим благанням: може, він відшукає, вигадає що-небудь в його оборону. Душевна тривога його виявлялася тільки в боязкому виразі його очей, а він сам увесь мов занімів і не ворухнувся на своїй лаві протягом усієї розправи. Суддя скінчив свою промову, а він усе стояв у тій самій напруженій позі, не зводячи з нього очей, ніби ще досі ловив кожне його слово.
Тихий гомін і рух у залі привели Феджіна до пам’яті. Він глянув на присяжних: вони підвелися і, стоячи осторонь, радилися щодо вироку. Він скинув оком на галерею: люди спиналися навшпиньки, протискували вперед свої голови, щоб краще роздивитися його обличчя; одні хапливо наставляли на нього свої лорнети, інші шепотіли щось на вухо своїм сусідам, дивлячись на нього з глибокою огидою. Кілька поодиноких глядачів, здавалося, не звертали на нього жодної уваги й не відривали очей від присяжних, нетерпляче дивуючись, як вони можуть так довго вагатися. Але ніде, навіть на численних жіночих обличчях, Феджін не прочитав бодай натяку на співчуття: на всіх обличчях стояло яскраве жадання почути вирок.
Він збагнув це з першого побіжного погляду.
Нараз упала знову мертва тиша: присяжні звернулися до судді. Тс!.. Ні, вони тільки попрохали дозволу вийти на нараду.
Коли вони виходили із зали, Феджін упивався гострим поглядом в їхні обличчя, щоб вгадати, до якої думки схиляється кожен з них, але зусилля його було марне — обличчя їхні були німі. Рука тюремника торкнулася його плеча, і він автоматично відійшов до самої стіни і сів на лаву для підсудних; тюремник показав йому її: він сам її не побачив.
Феджін кинув оком на галерею знов: одні закушували, інші обмахувалися хустками, бо в набитій людьми залі стояла страшенна задуха. Якийсь панич замальовував його обличчя в своєму блокноті. Феджіна зацікавило, чи вдало вийде портрет, і коли маляр зламав олівця і почав його підстругувати, він стежив за його рухами так само, як кожен байдужий сторонній глядач.
Потім його погляд перебіг на суддю; Феджіна зацікавив фасон його убрання, скільки воно може коштувати і як він його одягає. Якийсь старий опасистий джентльмен, що був вийшов з півгодини тому, тепер повернувся і сів на своє місце за столом суддів. Феджін подумав, що він, мабуть, ходив на обід, і почав міркувати, де він міг обідати й чим його частували. Ці байдужі спокійні думки снували в його голові, аж поки щось нове не впадало йому в око й не викликало нової нитки думок.
А проте, його ні на хвилину не залишало гнітюче, всеосяжне, всепереможне почуття, що він стоїть над чорною прірвою могили. Це почуття тяжіло ввесь час над ним, але воно було якесь невиразне, далеке, і він не міг сконцентрувати на ньому своїх думок. І навіть тоді, коли його кидало в жар і все тіло його здригалося від думки про близьку ґвалтовну смерть, він починав рахувати залізні зубці ґрат перед собою й дивуватися, чому один з них обламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім його знову починала гризти думка про жахливу шибеницю та ешафот, і разом з тим служник, що скроплював водою підлогу, щоб прибити порох, звертав на себе його увагу, і знов настирлива думка поверталася до старого.
Нарешті пролунало «тиша», і всі очі вп’ялися в двері. Присяжні пройшли зовсім близько повз в’язня і сіли на свої місця, але їхні обличчя не сказали йому нічого: вони були мов висічені з каменю. І знову все затихло, заніміло: ні шелесту, ні подиху… і пролунало: «винен».
Стіни здригнулися від потужного одностайного вигуку, за ним вирвався ще дужчий, ще гучніший удруге, втретє, грізна луна пішла по всій будівлі, гук дужчав і зростав, мов сердите гуркотання грому. Юрба на вулиці відгукнулася веселим криком на звістку, що злочинець помре в понеділок.
Коли крик ущух, Феджіна спитали, чи він не має чого сказати на своє виправдання з приводу вироку. Він знову наставив вухо, ніби уважно прислухаючись до кожного слова, й пильно подивився на суддю, що поставив йому цей запит, але запит довелося проказати двічі, поки він його зрозумів; тоді він пролепетав, що він «старий чоловік»… «старий чоловік»… зашепотів щось невиразне і нарешті замовк.
Суддя одяг на голову свою чорну шапочку, а підсудний стояв мов скам’янілий. Якась жінка на галереї істерично скрикнула від напруження цієї урочистої хвилини. Феджін скинув на неї оком, немов сердячись на несподівану перешкоду, і знову ще уважніше перехилився. Останнє «слово» судді до підсудного було промовисте й урочисте, вирок — жахливий. Але Феджін стояв рівно, мов мармурова статуя, не ворухнувшись, не здригнувшись жодним нервом. Його пополотніле обличчя витяглося вперед, нижні щелепи одвисли, а очі вп’ялися в одну точку перед собою; тюремник узяв його за руку й зробив знак іти. Феджін озирнувся, поглянув безтямно на суддів і пішов за ним.
Його повели через великий вимощений камінними тафлями покій першого поверху, де інші в’язні чекали на свою чергу; дехто з них розмовляв через ґрати (вони виходили однією стороною просто на подвір’я) зі своїми родичами та приятелями, що прийшли відвідати їх. Але ніхто, ніхто не прийшов одвідати Феджіна. Коли він проходив, в’язні відступили до стіни, щоб ті, що стояли надворі, могли його краще розгледіти: вибух лайки, свисту, крику понісся слідом за ним. Він погрозив кулаком і хотів плюнути їм межи очі, але вартові потягли його за собою довгим темним коридором, освітленим тьмяним світлом лампи, в надра в’язниці.
Тут його обшукали, щоб упевнитись, що він не сховав якоїсь зброї й не уникне законної кари, стративши сам себе, а потім того відвели до камери смертників і залишили його — на самоті.
Він сів на камінну лаву, що стояла супроти дверей і мала бути за ліжко й ослін, спустив додолу свої запалені червоні очі й спробував зібрати свої думки. Потроху він почав пригадувати окремі уривки з того, що говорив суддя, хоча тоді він наче не міг ані слова розібрати. Слова почали виринати одне по одному в його мозку й розміщуватися за своєю чергою, і незабаром уся промова судді поновилася в його пам’яті: «Повісити за шию і щоб висів, поки не настане смерть», — так кінчався вирок… «повісити за шию і щоб висів, поки не настане смерть».
Коли стемніло, Феджін почав згадувати всіх відомих йому людей, що скінчили своє життя на ешафоті, — дехто через нього самого… Скільки було цих людей! Вони маячіли так швидко в нього перед очима, що він ледве встигав їх рахувати. Він бачив на власні очі, як їх карали на смерть, й кепкував з тих, що вмирали. З яким смертельним гуркотом падала з-під їхніх ніг дошка на землю і як зненацька ці кремезні дужі люди оберталися на купу лахміття, що безсило звисало на мотузці. Дехто з них перебував, може, в цій самій камері, сидів на цьому самому місці.
Було вже зовсім темно: чому не несуть світла?.. Камера ця стояла вже давно, давно; скільки десятків людей провели в ній свої останні години! Це не камера, а камінний склеп, повний мертвих тіл… он мішок… петля… скручені руки… знайомі обличчя, що дивляться на нього навіть крізь цю гидку заслону… Світла! Світла!
Коли він позбивав собі до крові кулаки об непохитні камінні стіни й важкі двері, з’явилися два тюремники. Один приніс свічку і вставив її в залізний, прибитий до стіни ліхтар, другий приніс для себе на ніч сінника, бо з цієї хвилини в’язень не смів більше лишатися на самоті.
Настала ніч, темна, похмура, мовчазна ніч… Інші люди з радістю прислухаються, як б’ють дзиґарі на дзвіниці, бо ці удари говорять їм про життя і наближення нового дня. Феджінові вони віщували розпуку. В кожному ударі залізного дзвону він вчував один глухий, важенний гук: смерть! Що означала для нього бадьора ранішня метушня й гомін, що доносилися знадвору навіть сюди, крізь ці товсті стіни? Це було те саме подзвіння — воно погрожувало й кепкувало з нього.
День минув. День? Дня не було, він збіг так швидко, як і з’явився, і знову впала ніч, ніч така довга і разом з тим така коротка; довга своєю жахливою німотністю й коротка своїми летючими, мов вітер, годинами.
Феджін то блюзнив і біснувався, то завивав і рвав на голові волосся. До нього приходили його побожні одновірці, щоб помолитися разом з ним, але він погнав їх з прокльонами від себе, і коли вони вдруге все ж з’явилися, щоб втишити його страждання, він відштовхнув їх від себе.
Субота. Вечір. Йому лишилося прожити одну останню ніч. Поки він думав про це — зайнявся день і настала неділя.
Лише надвечір цього останнього жахливого дня в його безтямній душі повстала цілком виразно і яскраво вбивча свідомість безнадійної, безпорадної дійсності. Ні, він і досі не мав певності, надії на те, що його помилують, він знав, що має вмерти, але ніяк не міг осягнути думки про таку близьку смерть. Він майже не розмовляв з обома чоловіками, що по черзі його вартували, та й вони не намагалися з ним говорити. Раніше він сидів увесь час на своїй камінній лаві і не спав, перебував у якомусь млявому півзабутті, а тепер йому спирало дух, щоки горіли вогнем, він зривався з місця й починав бігати по кімнаті в пароксизмі такого страху й люті, що навіть тюремники, здавна звиклі до таких картин, — кидалися від нього з жахом. Гризоти його злочинного сумління довели його нарешті до такого страшного стану, що вартові не схотіли залишатися з ним наодинці й почали вартувати його разом, удвох.
Він зібгався на своєму камінному ліжку і почав думати про своє минуле. Того дня, як його застукали, хтось із юрби влучив йому каменем у голову, і йому обв’язали голову білою ганчіркою. Руді патли нависли йому на його безкровне обличчя, обскубана борода скуйовдилася, мов клоччя, очі його палали жахливим вогнем, а давно не мита шкіра потріскалася від внутрішнього палу, що сушив його. Восьма… дев’ята… десята… Коли це був не простий жарт, щоб пострахати його, і години ці дійсно наздоганяють так швидко одна одну й несуться стрілою до призначеної хвилини, то де буде він, коли вони обійдуть циферблат?.. Одинадцята!.. Новий удар пролунав, перш ніж встиг пробриніти останній. О восьмій він буде єдиним тужильником у своєму власному похоронному поході, а об одинадцятій?..
Ніколи ще страшні стіни Ньюгетської в’язниці, що за ними криється не тільки від людських очей, а також занадто часто від їхніх думок, стільки невимовних мук, стільки незбагненного болю, — ніколи ще не бачили вони такої страшної картини. Ті поодинокі перехожі, що, проходячи повз, зупинялися на хвилю перед цими стінами й питали себе, що почував той чоловік, якого має бути повішено завтра, не стулили б очей тієї ночі, якби були побачили його.
З раннього ранку й мало не до півночі невеличкі гуртки людей підходили до віконця у брамі в’язниці й стурбовано запитували, чи не оголошено амністії або пільги. Діставши бажану відповідь, вони поспішали з приємною звісткою до юрби, що збиралась на вулиці; люди тикали пальцями на двері, крізь які мав з’явитися злочинець, показували, на якому місці буде поставлено ешафот, і неохоче розходилися, яскраво уявляючи собі картину, що мала відбутися незабаром. Поволі юрба розійшлася, і протягом цілої години, глупою порою ночі, на темній мовчазній вулиці все завмерло.
На майдані перед в’язницею прибрали місце, всі проходи обвели міцними, помальованими чорною фарбою бар’єрами, щоб стримати навалу юрби, коли перед брамою в’язниці з’явилися містер Броунлоу й Олівер з дозволом від шерифа відвідати засудженого. Їх негайно запросили до почекальні.
— Хіба панич піде теж з вами, сер? — спитав тюремник, що мав їх відвести до камери. — Не годиться дитині бачити такі речі.
— Звичайно, не годиться, мій друже, — відповів містер Броунлоу, — але справа, в якій я прийшов сюди, стосується саме до цього хлоп’ятка; він бачив злочинця за розквіту його ганебної діяльності, й тому хай побачить його і тепер, навіть коли це заподіє йому певного страху і страждання.
Вони перекинулися цими кількома словами, стоячи осторонь, і Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на дитину, відімкнув перед ними протилежні двері з ґратами і повів їх темними покрученими переходами до камер.
— Тут він має пройти, — мовив тюремник, зупинившись у якомусь темному коридорі, де двоє робітників мовчки щось майстрували. — А ось звідціля видно двері, куди він вийде.
Тюремник повів їх до облицьованої камінними тафлями кухні, де у великих мідних казанах варилася страва для в’язнів, і показав на двері. В стіні було плетене віконце, крізь яке доносився звук чоловічих голосів, стук молотків, гуркіт дощок: то споруджували ешафот.
Вони поминули ще кілька переходів з міцними перегородками, які їм відчиняли щоразу зсередини, вийшли на подвір’я, зійшли по вузеньких сходах нагору й опинилися в довгому коридорі з цілою низкою замкнених дверей по ліву руку. Залишивши їх, тюремник підійшов до одних дверей і постукав у них своїм ключем. Пошептавшись з ним, обидва вартові вийшли, потягуючись, у коридор, очевидно, дуже втішені, що можуть хоч на хвилину спочити душею. Тюремник увійшов до камери, а за ним і відвідувачі.
Засуджений сидів на камінній лаві, безсило хитаючись на своєму місці; це було не людське обличчя, це був зацькований звір. Думки його витали, мабуть, десь далеко в минулому, бо він бубонів якісь невиразні слова і начебто й не помітив своїх гостей або, може, вони здалися йому частиною його привиджень.
— Молодчага Чарлі, добре втнув, — бубонів він. — А Олівер теж, хоч куди… правдивий джентльмен… фути-нути… відведіть його спати — геть!
Тюремник узяв Олівера за другу руку й, заспокоївши його, мовчки глянув на в’язня.
— Відведіть його спати — геть! — кричав Феджін. — Чуєте ви там?!. Він… він… так через нього це все сталося… Не варт було брати грошей, щоб викохати таку гадюку… Біллі, переріж пельку Болтерові… чуєш, дівку покинь… Всади йому ножа в саму пельку, так щоб голову стяти!
— Феджіне, — мовив тюремник.
— Це я, — озвався старий, і враз уся постать його перетворилась: це був знову той самий пильний слухач, що напружено ловив кожне слово судді. — Я старий чоловік, мілорде; дуже-дуже старий чоловік…
— До тебе прийшли, тебе хочуть, здається, про щось розпитати, — провадив тюремник, примушуючи його рукою сісти. — Феджіне, Феджіне! Скажи: ти людина, чи ні?
— Недовго ще нею буду, — одказав той, підносячи вгору обличчя, на якому не було нічого, крім люті й жаху. — Забий їх, забий їх усіх. Вони не сміють мене катувати.
Помітивши нараз Олівера й містера Броунлоу, Феджін здригнувся, притиснувся до самої стіни в кутку й спитав, чого треба від нього цим людям.
— Не бійся, — відповів тюремник, втримуючи його на місці. — Питайте швидше, сер, тільки швидше, бо він щораз дужче шаліє.
— Ви маєте певні папери, — мовив містер Броунлоу, наближаючись до в’язня. — Їх віддав вам на безпечнішу схованку один чоловік… на ймення Монкс.
— Брехня! Брехня! Я не маю жодних паперів! — скрикнув Феджін.
— Не кажіть цього тепер, над краєм могили, — урочисто провадив містер Броунлоу, — повідайте мені, де вони лежать. Ви знаєте, що Сайкс помер, Монкс зізнався, надії на порятунок нема. Де папери?
— Олівере! — скрикнув Феджін, підкликаючи його пальцем до себе. — Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.
— Я не боюсь, — мовив пошепки Олівер, випускаючи руку містера Броунлоу.
— Папери, — прошепотів Феджін, притягаючи до себе хлопчика, — папери лежать у торбинці, в дірці, видовбаній над комином у передній кімнаті горішнього поверху. Я хочу поговорити з тобою, соколику, дуже, дуже хочу…
— Добре, добре, — відповів Олівер. — Дозвольте мені прочитати одну молитву. На колінах прочитайте разом зі мною тільки одну молитву, і ми будемо говорити до ранку.
– Іди, іди до них, — прошепотів Феджін, штовхаючи Олівера до дверей і дивлячись безтямно перед себе. — Скажи їм, що я заснув, — тобі вони повірять. Ти мене можеш врятувати — візьми мене. Швидше, швидше-бо!..
— О Боже, прости цього нещасного! — заливаючись сльозами, скрикнув хлопчик.
— Добре… добре, це нам допоможе, — провадив Феджін. — Спершу в ці двері… Коли я тремтітиму й здригатимусь, ти не вважай на це, а тільки поспіши… Швидше, швидше, швидше!
— Більше ви не маєте запитань, сер? — спитав тюремник.
— Не маю, — відповів містер Броунлоу. — Якби я міг сподіватися, що він прийде до пам’яті, зрозуміє…
— Ніщо вже не допоможе, сер, — мовив тюремник, похитавши головою. — Краще лишіть його.
Двері камери відчинилися, і вартові ввійшли.
— Поспішай, поспішай! — кричав Феджін. — Обережно, але не так мляво. Швидше, швидше!
Вартові вирвали Олівера з його обіймів і відтягли його назад. З диким криком він почав вириватися і боротися з раптовою силою відчаю; його крик проривався навіть крізь товсті камінні стіни й переслідував їх аж до самого подвір’я.
Але вони від’їхали не одразу. Це жахливе видовище так вразило Олівера, що він мало не зомлів і так ослаб, що якийсь час не мав сили стати на ноги. Тому вони затрималися у в’язниці годину або й більше.
Коли вони вийшли, за брамою в’язниці вже кишіла величезна юрба. Глядачі отаборилися вже давно на підвіконницях з люльками в зубах і з картами в руках, щоб час збігав швидше. В юрбі штовхалися, сварились, жартували… Все говорило про рух і життя, за винятком одного темного силуету, в який уп’ялися всі очі: чорного ешафота, поперечини, мотузки — усього мерзенного знаряддя смертної кари.